Старосільський замок

Історія Старосільського замку

За вікном потяга тягнуться передмістя Львова, далі пропливає ще село чи два, аж раптом за кілька метрів від колії з’являються старезні фортечні стіни. Це Старе Село — воно дійсно старе, як і його замок.

П’ятикутний Старосільський замок — найбільший на Львівщині. Татари село при Волоському шляху під час набігів не обминали — перший із зафіксованих стався 1498 року. Поруч добре укріплені Львів і Звенигород, але поки туди дістанешся… Потрібен був замок. Його побудовою зайнявся чи то в 1642-му, чи то в 1654 році князь Владислав Домінік Заславський: існує версія, що укріплення тут були здавна, а князь просто замінив дерево на каміння й цеглу.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У будівельний розчин тоді зазвичай додавали яйця й молоко — цементу не існувало, а такий органічний клей, як жовток, тримає не гірше від «Моменту». Один зі шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Та можновладці дали небораці шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди говорять про два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося, — подумають, чи варто відділяти його голову від тіла. Розіб’є хоч яйце — то…

Шляхтич не хотів втрачати єдиного шансу вижити — усі яйця привіз цілими: вареними. Люди замислилися, що з хитруном робити — і таки вирішили стратити, щоб не був такий мудрий.

Ледь встигли вимурувати стіни, як їх у 1648 році зруйнувала хвиля козаччини, яку підняв Богдан Хмельницький. Князь Заславський, якого гетьман дошкульно обзивав «периною», не був аж таким лінюхом — уже наступного року відновив твердиню. Коли війська Богдана оточили Львів у 1654 році, об’єднана армія козаків і татар не наважилася штурмувати Старосільський замок. Та й турки, що в 1672 році сараною рухалися від одного замку до іншого, підкоряючи практично всі, обламали зуби об старосільські стіни. За залізничною станцією колись росли дві старі липи (зараз від них лишилися пеньки) — вважають, що на цьому місті під час облоги 1672 року пострілом із замку вбили турецького ватажка.

Восьмиметровим замковим стінам у два метри завтовшки і баштам по 14–16 метрів заввишки допомагали мочарі, які оточували форпост з усіх боків. Поруч була й гребля. Через рів до замку з південного боку вів звідний міст, а у XVIII столітті побудували нову в’їзну браму в західній стіні. Вона не збереглася, як і західна вежа та арсенал — той розібрали на каміння до фундаментів. Проте ще помітні на вцілілій триярусній вежі герби Огончик (Ogończyk) i Леліва (Leliwa), а також літери WDXOYZWSŁS (Władysław Dominik Xiąże Ostrogski y Zasławski Wojewoda Sandomierski Łucki Starosta).

По периметру стін тоді йшла оборонна галерея для замкового гарнізону. На подвір’ї стояли каплиця, палац і господарські приміщення. У замку було вісім гармат, 13 моздір (різновид гармати), багато рушниць, самопалів і холодної зброї.

Далі було XVIII століття, коли замки із суворої необхідності перетворювалися на артефакти минувшини. Новий власник Старого Села, магнат Адам-Миколай Сенявський, відреставрував форпост, посилив його гарматами й моздірами, пристосував під свій арсенал. У 1731 році, коли фортеця потрапила до нових господарів, Чарторийських, вона почала з могутньої амазонки перетворюватися на немічну бабусю. Магнати мешкали у своїх маєтках — Старе Село було для них далеким і нецікавим. Коли ж Ізабела Чарторийська 1809 року подарувала замок своїм онукам Потоцьким, ним узагалі припинили опікуватися: бовваніє серед села — і нехай. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ланцютський ординат Альфред Потоцький.

Використання замку і сучасний стан

Замок встиг побувати винокурнею, складами й броварнею. Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські хатини. Їх рештки розібрали лише на початку ХХІ століття.

З боку залізничної колії замок здається монолітом, нехай і пошматованим часом. З південного ж боку — рана великого пролому, фантомні болі відсутніх веж. Місцеві дітлахи із задоволенням приміряють на себе ролі екскурсоводів. Спроби відновлення замку трапляються регулярно ще з 1970-х років, але завершити справу бракує коштів. Тому велетень, що проводжає сумними бійницями потяги зі Львова та на Львів, так може і лишитися нікому не потрібним.

Чому так мало замків збереглося до нашого часу?

Старі карти українських територій авторства Гійома Левассера де Боплана (1648) і Фрідріха фон Міга (1779–1782) свідчать: замків, замочків та інших укріплень на наших теренах було дуже багато — кілька тисяч. Чому ж вони не збереглися?

Причина проста: люди не вважали їх вартими збереження. Скажімо, після турецької навали наприкінці XVII століття більшість фортифікацій (крім Кам’янця-Подільського) стояла в руїнах — і влада дозволила розбирати їх на будівельні матеріали. Каміння з Летичівського замку пішло навіть на вимуровування печей і сараїв — і так було повсюди в Європі. З понад 2000 замків Фінляндії до наших днів у гарному стані дожило лише шість. Ще від кількох збереглися руїни, невелику частину пізніше перебудували на палаци, решту розібрали на будівельні матеріали.

Розуміння цінності архітектурної пам’ятки прийшло до європейців лише в ХІХ столітті, коли романтики, ці емо й готи того часу, почали мандрувати закинутими руїнами, оспівувати їх у віршах, малювати на картинах. Якщо такі емоційні натури бачили знищення старих фортець, вони реагували: писали про це в пресі. У таких випадках руїни отримували шанс на життя. У 1860 році львівські краєзнавці хотіли відреставрувати костел і фортецю в Окопах. Львівське намісництво надіслало справу на розгляд до Центральної комісії з вивчення та консервації пам’яток архітектури у Відні. Там лише порадили покрити черепицею дахи брам: охорона пам’яток найчастіше не є пріорітетом влади. А шкода.

Авторка: Ірина Пустиннікова