Образи барокової графіки

Гравюра була головним медіа української книжної культури XVII — початку XVIII століть. Через упізнаваний візуальний код митці-гравери транслювали традиційні й нові сенси, пояснюючи світ, що дедалі ускладнювався, прикрашаючи буття, яким вони захоплювались, легітимуючи владу, з якою не завжди були згодні. 

Місце зустрічі тексту, образу і світогляду

У дусі християнського світогляду барокові митці уявляли абстрактне через конкретне. У бароковому театрі — так званій шкільній драмі — живі актори грали алегоричних «персонажів» на кшталт Віри чи Божої турботи. Подібно й у гравюрах часто використовували алегорії: апостола Петра малювали поряд зі скелею — на підтвердження слів Ісуса про те, що він створить непорушну Церкву; митрополита Варлаама Ясинського зображували у вигляді зорі, сонця, місяця чи свічки, наголошуючи на світлі добрих справ; Києво-Печерську Лавру втілювали у вигляді лаврового дерева за співзвучністю назв. 

Ініціальну літеру «К» в Євангеліях Київської і Львівської друкарень писали на тлі ангела — символу євангеліста Матея; «П» – на тлі тельця, що символізував євангеліста Луку; «В» – на тлі орла, відповідного євангелісту Йоану; «З» — на тлі лева, символу євангеліста Марка. 

Інші ініціальні літери українських стародруків писали зазвичай на тлі рослинного орнаменту, церков, пелікана, свійських тварин і птахів. 

Пошук стилю

Культура бароко не мала жорстких кордонів, поширюючись у різних країнах, ба навіть на різних континентах. У деяких культурах було сприйнято італійський варіант бароко майже без змін, а в інших, зокрема й українській, розвинувся власний самобутній національний стиль. 

У мистецтві західноєвропейських країн бароко як мистецтво тривоги, неспокою й дисгармонії заперечувало «усміхнену лагідність» і гармонію ренесансу, а митці українського бароко продовжили ренесансну традицію гармонійності й надали їй більшої піднесеності та пишноти.  

Іще одна риса, що відрізняє ранньомодерну гравюру від середньовічної естетики оформлення книг, — це динамічність. Наприклад, на гравюрі «Три ангели в гостях в Авраама й Сарри» усі персонажі зображені в русі, їхні постаті та вирази облич сповнені емоцій, на відміну від спокійної статики старозавітної Трійці в середньовічних майстрів. 

Ось основні риси барокової гравюри:

• поєднання уявного з реальним;
• повторення елементів у різних образах;
• переплетення різночасових і різнопросторових сюжетів в одному просторі й часі;
• трактування декоративних елементів як символів;
• надання прикрасам особливої значущості та вибагливості;
• помірність експресії; 
• зростання мистецької ваги написів. 

Космос барокової гравюри

Ренесансна ідея про людину як центр світобудови не згасла й у барокову добу. Водночас відкриття телескопа, мікроскопа, поширення дзеркала змушували замислитися про роль особи у світі і співмірність мікрокосму та макрокосму. Людині бароко доводилось узгоджувати богословські уявлення, народні вірування та новітні наукові знання.

Показовим є зображення Всесвіту на гравюрі Олександра Тарасевича, що поєднує ці три виміри. У центрі, в найменшому колі, розташований вогонь. Далі — твердь Землі, поверхня з обрисами морів і суходолу, атмосфера, дванадцять голівок, що дмухають; сфера знаків неба — вогняний меч, труба, комета тощо; сфера Сонця, Місяця та планет; сфера дванадцяти знаків зодіаку; сфера вод; сфера небесних брам. 

У барокових митців знаходимо чимало роздумів про час. Наприклад, на ілюстраціях Олександра Тарасевича до «Розаріума» Александра Полубинського (1677) бачимо календарний і господарський плин часу із символікою знаків зодіаку. Вигадливою композицією прикрашена й форта книжки «Труби на дні» (Київ, 1672). Це збірник проповідей Лазаря Барановича з нагоди престольних свят. На титульному аркуші зображено святих Петра і Павла, Косму й Даміана, Бориса і Гліба та інших, що утворюють календарний цикл церковних свят. Поміж портретними зображеннями святих вміщені знаки зодіаку на дванадцять місяців. 

Античність і християнство

Бароко частково виконало в Україні роль Ренесансу — принесло античні образи на український ґрунт. 

Консерватори були проти. Автор полемічного трактату «Апокрисис» засуджував естетику ренесансних гравюр, які привіз із Рима луцький єпископ унійної церкви Кирило Терлецький: «Приніс із собою звідти, разом із тією згубною єдністю, книги безсоромні, понад міру наповнені розпусними малюнками. Пасучи на них свої безбожні очі, він лише дужче розпалює в собі нестримну хіть. Та мало йому того, що сам у цьому спогляданні знаходить порочну втіху, — він ще й не соромиться показувати їх доброчесним паням».

А от панегірик Софронія Почаського митрополиту Петру Могилі оспівує вдячність за заснування школи нового європейського зразка. Твір так і називається — «Євхаристиріон, або Вдячність». У ньому автор запрошує стати покровителями школи Аполлона і Богородицю — знак поєднання античної мудрості з християнським благочестям. Основний текст поділено на дві частини, «Гелікон» і «Парнас», а окремі вірші названі іменами муз — покровительок наук і мистецтв. Починаються обидві частини символічними гравюрами, що зображують аристократа, який полишив монарші клейноди задля християнського служіння. 

За висловом дослідника українського бароко Анатолія Макарова, ідеал бароко — це людина, якій близька і зрозуміла антична любов до всього живого і земного, але чию душу переповнює жага небесного, вічного. 

У поемі «Воскреслий Фенікс» Лаврентій Крщонович оспівує діяльність Лазаря Барановича, використовуючи улюблені для обох античні образи. А Леонтій Тарасевич ілюструє поему низкою гравюр, зокрема «Радість Дніпрових вод». У ній Дніпрові хвилі персоніфіковано у вигляді русалок, що музикують. У концерті також беруть участь Давид-псалмоспівець і крилатий кінь Пегас, котрий, за міфом, ударом копита видобув джерело на горі муз Геліконі. Таке-от еклектичне поєднання.

У збірці «Аполлонова лютня» самого Барановича вступний вірш доповнений символічною гравюрою, де зображено античного співця, увінчаного лавровим вінком, із лірою в руці й верхи на Пегасі.

Барокові сади

Сад був одним з улюблених образів баркокових митців: символом гармонії, нагадуванням про рай, метафорою плодючості — результату людської праці й Божого благословення. 

Кожен з авторів утілював цю ідею на свій штиб. Зокрема, професор поетики Києво-Могилянського колегіуму Митрофан Довгалевський назвав трактат про творчість «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова». Окремі розділи в цьому тексті називаються «літорослями», тобто гілками, і плодами. Збірка поезій Григорія Сковороди «Сад божественних пісень, що проросли із зерен Святого Письма» запрошує читача в оселю духа, досконалий простір райського саду, насаджений рукою Творця. 

Образ замкнутого саду був символом непорочної Діви Марії. Зокрема, Антоній Радивиловський видає збірку проповідей «Огородок Марії Богородиці», тобто сад, що розквітнув «розмаїтими квітами словес на праздники Господські, Богородичні та святих». Автор вибудовує простір духовної чистоти, у якому розквітають людські чесноти, викорінена влада гріха, а щедрість Божого дару дає плоди, підживлені людським завзяттям. 

Тим часом Христа і його послідовників барокові митці зображували як виноградарів. На гравюрі «Вертоград печерський» із Києво-Печерського патерика 1661 року виноградна лоза в’ється з печери, у її гронах — парсуни монахів, угорі — ікона Успіння Богородиці, а про корені дбають святі Антоній і Феодосій. 

На титулі до молитовника «Розаріум» гравер Олександр Тарасевич зобразив Богородицю, яка тримає дві гілки з плодами-чеснотами. 

Його родич Леонтій Тарасевич зображує світ природи загадковим і дивовижним, місцем співдії людського й Божественного, реальним і символічним водночас. 

Із плином часу змінювалася й естетика: наближалася доба просвіченого абсолютизму в політиці й класицизму в мистецтві, тож Іван Щирський зображав уже окультурений сад у французькому регулярному стилі — як символ впорядкованого дбайливою рукою простору, яким видавалася нещодавно заселена Слобожанщина. 

Барокова жіночність

Серед барокових читачів особливо популярними були видання чудес Пресвятої Богородиці: «Тератургима» Афанасія Кальнофойського (1638), «Небо нове» (1665) і «Скарбниця потребна і пожиточна» (1676) Йоаникія Ґалятовського, «Руно орошенне» Димитрія Туптала (1680). 

Богородичні чудеса любили й гравери. На гравюрі з «Акафістів» (Київ, 1731) зображено чудо Богородиці, яка рятує Константинополь від морського нападу ворогів. За сюжетом, ідеться про напад на Царгород часів Візантії, проте цей сюжет трактували алегорично й осучаснювали, маючи на увазі пізніші події турецької загрози. Літній патріарх, стоячи на березі, опускає у воду ризу, щоб викликати бурю — рятівну для себе і згубну для ворога. Накочують хвилі, розбурхані чудотворною ризою Богородиці, і в них гинуть турецькі галери. Тим часом з неба падає дощ із вогненного каміння. 

Барокова жіночність в українській культурі XVII–XVIII століть поєднує пишну зовнішню репрезентацію зі внутрішньою силою та духовною суб’єктністю. У візуальній мові бароко це виявляється через багаті шати, корону, квіткові орнаменти як знаки небесного тріумфу й чистоти, а також через динамічні, емоційно насичені сюжети, де жіноча святість постає як активне протистояння злу. 

У барокових гравюрах жіночність показано через поєднання тріумфу й страждання. Святу великомученицю Варвару зображують у пишному, орнаментованому вбранні, з короною або вінцем — знаком небесної слави й гідності, наданої за муки. Її постава впевнена, погляд зосереджений або спрямований угору, що підкреслює внутрішню силу та духовну суверенність.

Важливу роль відіграє мова символів: квітка — цнота й чистота, чаша — причастя, тривіконна вежа — свідоме сповідання віри, меч під ногами або в руці — перемога над насильством. 

Водночас зображенням жінок була притаманна формульність і типізація. Яскравим прикладом є «друге життя» гравюри святої Варвари: її використали для «Сказання про святу діву Юліанію Гольшанську». Оскільки Юліанія не була мученицею, з-під ніг дівчини прибрано знаряддя тортур — меч. 

Людське: деталі повсякдення та емоції

Барокові гравери працювали на високому рівні абстракції й нашаровували багатство сенсів через символи та алегорії. А проте не менш цікавими сьогодні є побутові деталі, гастрономічні вподобання чи емоційні реакції святих, змальовані зі звичайних земних людей. 

Особливо зворушливо виглядають гравюри, де немовля Ісус грається п’яточкою чи голуб-Дух нашіптує щось на вухо святому. 

Іван Щирський на замовлення родини Тризн вигравіював поетичну ікону «Загравання», що зображує ніжність почуттів матері і дитини. Ісус пригорнувся до Богородиці, а довкола них буяють цвітінням трави, пурхають метелики, радіє небо з чотирма усміхненими ангелами, що підтримують раму з білих лілей. Нагадаймо собі, що в Україні в цей час тривала доба Руїни, з кривавими боями, нестабільністю й частою зміною влади. Проте паростки прекрасного мистецтва пробивалися навіть за несприятливих обставин.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова