Вадим Арістов
«Навігатор з історії України. Русь»
Тема Русі — одна з найцікавіших і найсуперечливіших у східноєвропейській історії. Спадщина Русі століттями лишається предметом гострих інтелектуальних змагань і справжніх війн, зокрема між Україною та Росією. Історія Русі віддавна обросла міфами, які активно використовують із ідеологічною метою — зокрема для пропаганди — різні держави й організації. Вона страждає від фальсифікацій і шарлатанських спроб викрити підробки й показати «справжню історію».
«Навігатор з історії України. Русь» прагне злущити нашарування цих міфів, розвінчуючи як пропагандистську риторику, так і чарівні, проте не вкорінені в реальності легенди. Текст розповідає про виникнення державної традиції на українських етнічних землях, про політичні перипетії, культуру й повсякденне життя, вписуючи все це в європейський контекст. Адже Русь на кожному з цих рівнів була невід’ємною частиною середньовічної Європи. Її зародження припало на «епоху вікінгів», що поєднала країни Північної і Східної Європи від Ірландії та Ісландії до берегів Чорного моря у спільний цивілізаційний простір, до якого ми, попри всі історичні події, і зараз належимо.
Науковці прагнуть до об’єктивності, однак кожна написана історія — це неминуче суб’єктивна розповідь, якій притаманна своя «драматургія», своя вибірка фактів і свої схеми пояснень минулих подій. Запропонований у цьому «Навігаторі» виклад історії Русі теж є інтелектуальною конструкцією. Він не претендує на вичерпність і наголошує на тому, що на сьогоднішньому рівні вивчення Русі видається важливим й актуальним. Але головне, що цей виклад заснований на фаховому аналізі джерел і спеціальної наукової літератури.
«Навігатор» не дасть відповідей на всі можливі питання — це лише вступ до теми, що має на меті створити загальне розуміння історії Русі й українських земель у ІХ–ХІІІ століттях. Текст покликаний закласти систему координат, показати успішні розв’язування складних вузлів історії і спонукати читачів до нових питань. За допомогою цієї книжки буде легше вирушити у власну захопливу й вільну від пропагандистських наративів подорож нашим минулим.
Про який період ідеться в «Навігаторі»?
Цей том серії висвітлює час від появи в Східній Європі спільноти під назвою «русь» аж до монгольської навали. Умовними крайніми датами слугують 839 і 1240 роки:
839 рік — це перша точно датована згадка людей «русь» у писемних джерелах;
1240-й — рік, коли монголи захопили Київ.
Отже, перед нами 400 років. За цей час Східна Європа і власне українські землі пережили чимало карколомних перетворень: з’явилася руська державність, на українські землі прийшли цивілізація, писемність і християнство, розвинулася оригінальна давньоруська культура, виник Київ й інші міста Русі, давньоукраїнське населення засвоїло загальну етнічну назву «русь».
Звісно, події цього періоду неможливо цілковито відокремити від того, що відбувалося до та після них. Зокрема, слов’янські спільноти, що склали основу руського суспільства, виникли на кілька століть раніше. Ключові сусіди Русі — Візантія, Хозарія, Волзька Булгарія і Дунайська Болгарія — теж почали формуватися в попередніх сторіччях. Водночас культурні, політичні й етнічні явища, започатковані у ІХ–ХІІІ століттях, мали довге продовження — наприклад, князівська традиція, церква, писемність, розвиток мови, руська ідентичність.
Який спадок ми отримали від Русі?
Київська Русь була початком державної традиції на українських етнічних землях. До її символів звернулася й модерна українська державність:
столиця — Київ,
герб — тризуб Володимира,
валюта — гривня.
Русь була невід’ємною частиною середньовічної Європи. Її зародження припало на епоху вікінгів, що поєднала країни Північної і Східної Європи від Ірландії та Ісландії до берегів Чорного моря. Надалі династичні й торговельні зв’язки із західними сусідами лише поглиблювалися, отже, подальша «вестернізація» України в литовську й польську добу стала цілком закономірною.
Активна взаємодія Русі зі степовим світом дала початок процесу його «приручення» й «освоєння», що через багато століть призвело до українізації надчорноморських степів.
Заснована на початку ХІ століття Руська (Київська) митрополія заклала українську церковну традицію, що триває досі. З подіями кінця Х – початку ХІ століть пов’язане переважання православ’я (східного християнства) у східноєвропейських країнах до наших днів.
Ті самі події християнізації Русі пояснюють засвоєння кириличної писемності й церковнослов’янської мови й зародження на її основі східнослов’янських літератур. Прийняття християнства з Візантії і кириличної писемності й церковнослов’янської мови спричинило особливе культурне обличчя Русі (і в перспективі України) на тлі «латинської» Європи.
Попри руйнування й перебудови Давня Русь залишила яскраву матеріальну спадщину. Найдавніші збережені будівлі сучасної України було зведено в давньоруську добу. Це, наприклад, Софійський собор у Києві. Побудований грецькими майстрами, він є не тільки перлиною давньоруської архітектури, а й водночас унікально збереженою пам’яткою візантійського мистецтва ХІ століття.
У часи Давньої Русі на українських землях починають писати власну історію. Місцеве хронікарство стає виявом історичної свідомості руської еліти й показником культурної повноцінності молодого руського суспільства.
Спадщиною Давньої Русі є власне назва «Русь / русь». З другої половини ХІІІ століття її використовували різні держави й спільноти, часто вважаючи себе єдиною «справжньою» Руссю. Ця назва дозволяла претендувати на зв’язок з тією першою, давньою, Руссю, ставала об’єктом конкуренції, маніпуляцій, визначала формат ранньомодерних і модерних національних проєктів.
Києворуська доба стала об’єктом міфотворення, що триває не одне століття. Зокрема, і в українській культурі вона стала родючим ґрунтом для численних спроб творення «бажаної історії». Однак будь-які твердження про історію, не засновані на професійному аналізі джерел, віддаляють нас від реального минулого, а отже, перешкоджають формуванню адекватної картини світу. Суспільна роль історичної науки якраз полягає в тому, щоб надавати максимально достовірне знання про минуле, встановлювати чіткі межі фактів, припущень і вимислу й повсякчас уточнювати й доповнювати наші уявлення про давні часи. Зрештою, місією істориків є рятувати Русь від різноманітних вигадок і бути її «адвокатами» в бурхливому інформаційному просторі.
Часострічка періоду
Русь
До розділуРуси вперше напали на столицю Візантії, Константинополь, із моря, пограбували околиці міста й повернулися назад. Район середнього Дніпра ще не був опанований русами, тому ймовірно, що ця флотилія прийшла з боку Хозарії, із Приазов’я, звичним тоді Волзьким або Донським шляхом.
У другій половині ІХ століття хозари перекрили норманам-русам традиційний торговий шлях на південь із Балтики по Волзі до Каспію. Почалася так звана срібна криза і тимчасовий занепад руської торгівлі. Щоб вийти з кризи, довелося знайти нові маршрути в обхід Хозарії.
Наприкінці ІХ — на початку Х століття руси опанували стратегічні пункти на Середньому Дніпрі й у нижній течії Десни. Головною їхньою базою став Київ. Засноване близько 880-х років припортове поселення за століття переросте у велике місто, і вже в середині Х століття Київ буде відомим у писемних джерелах.
Перший достовірно відомий напад на Візантію, пов’язаний саме з київськими русами, стався 941 року, коли флотилія руських човнів з’явилася під стінами візантійської столиці. Нападників, однак, відігнали, налякали й частково знищили «грецьким вогнем». Візантійські й латинські джерела Х століття приписують похід 941 року Ігорю (Inger), і це найбільш рання достовірна датована згадка про нього.
Ольга очолила київських русів після загибелі свого чоловіка. У цьому статусі вона здійснила дипломатичну подорож до Константинополя за імператора Костянтина Багрянородного. Під час візиту вона охрестилася під іменем Олена і стала першою відомою очільницею русів, що прийняла християнство.