Палац у Самчиках

Історія палацу у Самчиках

Не лише англійська архітектура надихала колись нашу шляхту. Як і вся Європа, Україна пережила бум моди на китайський стиль. Його зразків в архітектурі резиденцій лишилося небагато, та все ж є про що розказати і що показати.

Як і майже вся південна Волинь, Самчики колись належали українським князям Острозьким, а в другій половині XVIII століття перейшли у володіння князя Францішека Любомирського. Маєток у князя орендував під заставу Казимир Францішек Хоєцький. І вже чи в нього, чи напряму в Любомирського наприкінці XVIII століття Самчики купив гайсинський староста Петро Чечель гербу Єліта. 

Чечелі Судимонтовичі були давнім литовським родом, що мав маєтки на Брацлавщині і спочатку українізувався, а потім, слідуючи за кон’юнктурою, сполонізувався. Біля Гайсина на Вінниччині до цього часу є село Чечелівка. І це топонім не про пиху, а про скромність: не шляхтичі перейменували село на свою честь, а навпаки, Судимонтовичі змінили прізвище за назвою села. Одна з гілок роду пізніше переселилася в Новоселицю на Волині — і почала зватися Новоселицькими. 

Петро Чечель мав хист до господарювання, купив на Волині ще шість сіл, а під резиденцію обрав наймальовничіше — Самчики над Случем.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Палац, до будівництва якого гайсинський полковник залучив найкращих майстрів, яких міг собі дозволити, був компактним, одноповерховим, але дуже красивим. Проєктував його нібито знаменитий польський зодчий Якуб Кубицький. Багату ліпнину створював італієць Жан Батист Цагяно. Ландшафтний парк розбив… Ну, звісно ж, Діонісій Міклер. Зелені алеї, затишні куточки, плесо ставка, екзотичні рослини — це була оаза спокою. Тут і зараз зростає близько 160 видів рослин. Лілії, що квітли у ставку, вабили жіноцтво, тож Чечель надумав збудувати дерев’яний міст з перилами аж до середини водойми. Так пані могли і підійти до лілій ближче, і зірвати собі котрусь. 

Після Петра Самчики дісталися його сину Яну. Мемуарист Євстахій Івановський писав про того, що «зі свавільного шалапута став гарним господарем, був батьком для своїх підданих, завжди був справедливим у своїх вчинках, ніколи не збочував зі шляху совісті й ніколи нікого не кривдив». У нього було дві дочки і син Якуб, який і успадкував маєток. Новий власник так любив музику, що у 1854 році заснував у селі музичну школу для хлопців. З її учнів складався маєтковий оркестр, який виконував навіть опери. Керував оркестром диригент і скрипаль Родерік Браун.

В антицарському повстанні 1863 року Якуб загинув. Версій смерті є аж три: за одною, його вбили власні селяни. За іншою, він загинув на полі бою. За третьою, помер у київській в’язниці. У будь-якому разі, Самчики в родини царат конфіскував. На сторінках цієї книги неодноразово вже траплявся факт: після антицарського повстання маєтки польських або сполонізованих землевласників продавати етнічним полякам було заборонено. Поділля, Київщину, Волинь русифікували, зокрема, через продаж маєтків росіянам.

Самчики купив якийсь Лашков. У нього маєток перекупив історик Іван Угрюмов — фонтан перед палацом з тих часів. Угрюмов володів резиденцією 33 роки, часто запрошував погостювати політичних і культурних діячів. 

З 1904 року і до Жовтневого перевороту в 1917-му село належало колекціонеру мистецтва Михайлу  Шестакову, редактору та видавцю російськомовної газети «Відомості сільського господарства і сільської промисловості». Саме глибоке розуміння своєї професії врятувало останньому власнику життя: його спочатку хотіли розстріляти, а потім направили працювати в наркоматі сільського господарства. А садибу врятував зв’язок із Шестаковим: сотні маєтків по всій Україні грабували, плюндрували й палили, а тут учорашній пан став шишкою в наркоматі — то хай садиба ще постоїть.

І достояла пусткою до 1956 року. Тоді в ній влаштували сільськогосподарську дослідницьку станцію. Під таку потребу розкішних інтер’єрів не треба, тому ремонт у палаці не проводили, а парк не чистили. Перетворити занедбаний маєток на музейну установу вдалося краєзнавцю й художнику Олександру Пажимському. Невисокий худорлявий «вічний двигун», безмежно закоханий у рідні Самчики, урятував маєток від імовірної загибелі. Пажимський виріс у цих стінах: не тому, що був нащадком панів — так вийшло. Поляків переслідував не лише царат, а й радянська влада, тож родина Пажимських у сталінські часи на короткий час переїхала на Чернігівщину. Коли повернулися в Самчики, рідну хату вже зайняла інша сім’я. Довелося мешкати, де поселили, — у садибі. Наприкінці 1960-х років до юнака прийшло усвідомлення, що це місце варто берегти. І домігся-таки! Спочатку охоронний статус отримав парк — у 1972 році. Ще за шість років держава визнала архітектурною пам’яткою, гідною охорони, усю резиденцію. 

Авторка цих рядків в усі приїзди дивувалася працелюбству й енергійності Пажимського: навіть у 2021 році, у дуже поважному віці, пан Олександр з граблями працював у палацовому парку. Його син Богдан — директор музею, що розмістився в палаці. 

Використання замку та сучасний стан 

З 1997 року Самчики мають статус державного історико-культурного заповідника. Поважне звання не рятує від безгрошів’я: коштів на ремонт палацу гостро не вистачає, дах давно тече, стіни замокають. 

А таким стінам мокнути не можна. Крихітна Китайська кімната, схожа на вишукану шкатулку, розписана Михайлом Врубелем, на той час 28-річним. Він якраз готував ескізи для фресок Володимирського собору в Києві — цілком можливо, що щедрий Чечель запропонував художнику пристойну платню за декор однієї з кімнат у Самчиках. У радянський час тут була бухгалтерія — і врубелівські жовті хризантеми сяк-так позаляпували вапном. 

Поза шкатулкою-кімнатою Самчики — яскравий зразок стилю ампір. Тут усе, як книжка пише, і зовні, і всередині: симетричність, геометрична виразність, білокам’яні колони. Ліворуч від Круглої зали була розташована Зелена, праворуч — Велика, де проводили бали й прийоми. Були ще Грецька й Римська кімнати.

Біля головного входу в палац — два леви. Кажуть, один, усміхнений, радів гостям, а другий, сумний, проводжав їх. Але розібратися, яка ж зі скульптур сміється, а яка сумує, не так і просто. Колись скульптури левів прикрашали пілони в’їзної брами. Біля кожної був ще ангелик-путті: один сидів на спині у звіра, другий грався з ним прутиком. Янголятка були сильно пошкоджені в часи Другої світової війни. Біля брами збереглися два симетричні приміщення кордегардії — будиночків для охоронців. 

Авторка: Ірина Пустиннікова