Теребовлянський замок

Історія Теребовлянського замку

Дзвінка, красива назва — Трембовля, Теребовля — має не хитре походження: «теребівлею» колись називали місце, очищене від хащів.

У 1415–1420 роках король Ягайло за вірну службу нагородив свого слугу Бартоша з Теребовлі грамотою, якою дозволяв закласти нове місто з другого боку річки Гнізни й дарував жителям звільнення від усіляких повинностей на вісім років. З цього часу місто почали ділити на дві частини: стару (під замком) — та нову (за рікою). Між ними був міст — він є і зараз. Місто — як Старе, так і Нове — було оточене валами й парканом, мало три брами: Зеленецьку, Галицьку і Львівську.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок у Теребовлі звели не зовсім з нуля: споруда виросла на залишках давньоруського городища. Аж у 1631 році нерегулярне в плані фортечне подвір’я оточили стінами-мурами шириною 4–5 метрів. На краю гори піднімається велетенська кругла вежа. Ще дві башти є з напільного (тобто зверненого до поля)фортеці.

Розміри замку — приблизно 120 на 60 метрів. Він був майже неприступним — майже. Козацький ватажок Северин Наливайко з великим загоном козаків у липні 1594 року захопив твердиню. Фатальним виявився напад татар на Теребовлю 9 травня 1687 року. Після нього замок уже не відродився.

Використання замку і сучасний стан

Зараз могутня фортеця сторожко наглядає за містом через густі крони дерев, що вкрили замкову гору. За гілками видно і оборонний кармелітський монастир (1617–1639) з Успенським костелом, і ратушу, і сильно понівечену осучасненнями Миколаївську церкву (XVI століття).

Чому замкові гори були лисими?

Якщо подивитися старі гравюри або фотографії теребовлянського замку (а їх збереглося багато), помітимо, що на них замкова гора зовсім лиса. Немає ні кущів, ні дерев, які зараз вкривають пагорб повністю. Таку саму картину побачимо практично на всіх старих зображеннях інших наших замків.

Причин кілька. Здавна селян та містян примушували знищувати всю рослинність на замкових горах, щоб ворог не міг заховатися за кущами чи деревами. Жодних засідок! Але навіть у ХІХ чи на початку ХХ століття, коли замки вже не відігравали ніякої ролі у війнах, гори були лисими: газового опалення ще не існувало, а деревина — чудова сировина, щоб розпалити пічку в хаті чи будинку. Тож не лише замкові вершини, а й загалом вулиці та околиці наших міст і сіл були не такими зеленими, як зараз.

Біля замку є постамент з написом польською мовою: «1675 Zofii Chrzanowskiej, Bohaterce — obywateli miasta. 1900» («1675. Софії Хржановській — мешканці міста. 1900»). Про легендарну «пані комендантшу Хржановську» українці майже нічого не знають, на відміну від сусідів-поляків. У 1674 році Річ Посполита, до складу якої входило й Поділля з Теребовлею, готувалася до війни з турками. Польська верховна рада — Сейм — вирішила додатково укріпити Теребовлю. Комендантом твердині тоді став Ян Самуель Хржановський.

20 вересня 1675 року яничари стали табором біля Теребовлі, очікуючи легкої перемоги. Хржановський хоробро захищав місто. Те, що залога витримала осаду, легенди вважають заслугою дружини коменданта Софії. Жінка не лише підтримувала бойовий дух вояків, а й сама з шаблею брала участь у битвах. Носила із собою два кинджали. Коли бачила, що чоловікові робиться страшно і він може здати замок ворогам, погрожувала, що одним заріже його, а іншим — себе. Відчайдухам усміхнулася доля: до міста наближалося військо короля Яна Собеського. Дізнавшись про це, турки зняли облогу Теребовлі.

Події тих днів швидко обростали легендами, головну роль у яких грала мужня пані комендатова. Софії Хржановській присвятили вірші, пісні й навіть дві опери: це «Оборона Трембовлі, або мужність Хжановської» Якуба Кубліцького і «Полька» Юзефа Вибіцького. Письменник Міхал Асанка-Яполі описав героїню в книзі для молоді «Трембовельська глорія». Але ніхто з тих авторів, які прославляли жінку з кинджалами, не знав, як її насправді звали. Ім’я «Софія» з’являється 1828 року в поемі Заборовського. І приживається, хоч інші поети називали жінку Малгожатою. Значно пізніше історики знайшли заповіт коменданта Хржановського. З’ясувалося, що його дружина мала ім’я Анна Дорота фон Фрезен.

Популярній героїні місто поставило перший пам’ятник ще у XVIII столітті. Монумент завалився в 1829 році. 20 березня 1869 року рада міста дала 300 злотих на створення нового пам’ятника. Суми не вистачало, тож кинулися просити в мешканців міста. Люди жертвували неохоче: мовляв, краще відкриємо жіночу гімназію, назвемо її іменем героїні — і по справі. Тут обурилася преса: «вдовиний гріш» піде на школу, яку і так має профінансувати уряд, а не на монумент? У 1886 році на честь комендантші звели стелу.

1895 року на замковій горі навели лад за наказом Олександра Блажинського, а на зібрані кошти місцевий скульптор Ян Бохенка вирізьбив фігуру Хржановської. 11 листопада 1900 року монумент урочисто відкрили. Під час Другої світової фігура жінки десь зникла — відновили її вже у ХХІ столітті.

Що таке в’їзна брама і навіщо за нею герса?

Кожен порядний замок мусив мати парадний вхід — браму, ще й прикрашену картушем з гербом власника твердині. Оскільки брами були найвразливішою частиною укріплень, їх влаштовували не в стіні, а в надбрамних вежах. Для захисту від можливого підпалу зовні стіни часто оббивалися залізом. Зсередини брами могли закриватися на балку — вона допомагала захистити ворота під час облоги. В одній зі стулок, як правило, влаштовували вузькі невеликі дверцята, щоб не надто часто прочиняти важезні ворота. У надбрамній вежі часто влаштовували кімнатки для вартових. За воротами зазвичай була дерев’яна або залізна решітка, яку за потреби опускали, — герса. Її можна побачити в укріпленнях Руської брами Кам’янця-Подільського.

Авторка: Ірина Пустиннікова