Харків

Місто на північному сході України (Слобожанщина). Науковий, освітній, промисловий і культурний осередок, центр української урбаністичної культури.

Дике Поле

Археологічні дослідження свідчать, що перші поселення на місці сучасного Харкова сягають ще бронзової доби. Масштабні розкопки, проведені протягом ХХ століття, виявили Донецьке городище — багатошарову пам’ятку, яка охоплює різні історичні періоди аж до середньовіччя. Її пов’язують, зокрема, з літописним містом Донець, яке фігурує в Іпатіївському літописі. Однак протягом ХІІ–XVII століть ці землі, що історично називалися Диким Полем і номінально належали Московському царству, були мало населеними: тут жили скіфи, сармати, гуни, половці та хозари, що вели кочовий спосіб життя. 

Козацька доба

Офіційною датою заснування міста вважають 1654 рік, хоча топонім «Харків» фігурував у писемних пам’ятках набагато раніше. У цей період поселення, розміщене в місці злиття річок Лопань і Харків, стало центром Харківського слобідського козацького полку, заснованого близько 1651 року. Згідно з письмовими описами Воїна Селіфонтова, першого харківського воєводи, якого московський цар Олексій Михайлович 1656 року скерував розбудовувати місто, станом на 1657–1658 роки в поселенні було 578 чоловіків і щонайменше 200 будинків. Полк гуртувався довкола фортеці, збудованої «за черкаським звичаєм» — згодом її розбудували за московським зразком і побудували укріплення. Після укладання Переяславської угоди Харківська фортеця виконувала роль прикордонного поселення на межі Московського царства, Речі Посполитої та Гетьманщини, несучи оборонні функції. Поступово вона занепала, а от місто стрімко розросталося й поширювалося на довколишній території. Як полкове місто, Харків перетворився на адміністративний осередок із канцелярією і судом. Козацькі ради самі обирали собі старшину, однак кандидатуру мав схвалити царський уряд — серед видатних полковників був, зокрема, Іван Сірко

На початку XVIII століття, під час російсько-шведської війни, цар Петро І наказав розбудувати й укріпити Харків. Цей наказ був пов’язаний з антимосковським повстанням гетьмана Івана Мазепи, наслідком якого стала різня в Батурині, та Булавінським повстанням під проводом донських козаків. Царський уряд також обклав місцеве населення — зокрема козаків — додатковими повинностями та податками на користь царської армії. 

Станом на 1724 рік у Харкові була вже 61 вулиця і 1300 дворів. У цей період розпочався активний розвиток освіти і науки, що зрештою зробило Харків просвітницьким форпостом Слобожанщини: місцеву монастирську школу перетворили на колегіум, де могли навчатися діти різних соціальних станів — за зразком Києво-Могилянської академії, навчальну програму якої було також взято за основу в новому закладі. Поступово в колегіумі запровадили курси іноземних мов, інженерної та військової справи, математичних, гуманітарних і мистецьких дисциплін. У 1759–1769 роках — із перервами — у Харківському колегіумі викладав філософ і поет Григорій Сковорода. У цих стінах він викристалізував своє розуміння мети педагогіки: формування внутрішнього світу особистості, пізнання й розвиток притаманних кожній людині здібностей та обдарувань, щоб вона могла плідно реалізувати їх у самостійному житті.

Статус Харкова як полкового міста зберігався до 1765 року, коли імператриця Катерина ІІ видала маніфест «Про заснування в слобідських полках пристойного цивільного пристрою і про перебування канцелярії губернської і провінційної», яким змінила військовий устрій Слобожанщини на військово-цивільний і створила Слобідсько-Українську губернію (протягом наступних десятиліть статус і назва цієї адміністративної одиниці змінювалися кілька разів, аж до остаточного утвердження Харківської губернії, яка проіснувала до краху Російської імперії). У цій події відчувається повів майбутнього знищення Запорозької Січі: Харківський полк був реорганізований у гусарський полк Імператорської армії і перейшов на урядове фінансування, самобутні козацькі звання замінили на узагальнені кавалерійські, полкові й сотенні форми управління скасували, частина козацької старшини перейшла в стан російського дворянства, а рядове козацтво було закріпачене.

ХІХ століття

У ХІХ столітті Харків став важливим освітнім центром і осередком українського культурного відродження, що сприяло стрімкому розвитку міста: з 1800 до 1917 року населення Харкова зросло у 30 разів. 

1805 року в місті було засновано університет (нині — Харківський національний університет імені Василя Каразіна). У 1820-х роках тут виникла Харківська школа романтиків — спілка поетів, що об’єднувала студентів і викладачів університету: серед них були Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський та Амвросій Метлинський. Вони збирали український фольклор, створювали праці з мовознавства, історії й етнографії та зверталися у власній творчості до народних мотивів. За словами Пантелеймона Куліша, діяльність харківських романтиків полягала в тому, щоб нагадати українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика». 1842 року в Харкові збудували приміщення для театру, де в різні роки виступали зі своїми колективами Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька і Панас Саксаганський. До початку ХХ століття Харків мав 19 власних періодичних видань, перше з яких, «Харьковскій Еженедѣльникъ», почало виходити друком 1812 року.

Світові війни

До буремних подій 1917 року Харковом керував Тимчасовий уряд та органи місцевої влади. Місто перебувало в «підвішеному» стані, оскільки Перший та Другий Універсали Центральної Ради не давали чітких пояснень, чи поширюється її влада на Харків. Третій Універсал поширив свої повноваження і на Харківщину, однак не окреслив кордонів. 2 грудня 1917 року Харківська міська дума визнала владу Центральної Ради і проголосувала за приєднання до УНР, проте доля розпорядилася інакше: з окупованої більшовиками Росії до міста прибули червоногвардійці й матроси, які вже 23 грудня повалили український уряд, захопили Харків і проголосили у ньому владу Рад, а 10 січня 1918 року роззброїли останні українські полки. Встановлення більшовицького режиму супроводжувалося масовим насильством, мародерством і вбивствами з боку російських «визволителів»: люди могли поплатитися життям за те, що носили національний одяг, розмовляли українською або ж просто мали на ногах добрі чоботи.

У листопаді 1918 року війська Директорії УНР на короткий час увійшли у місто, але в січні мусили знову відступити під тиском більшовиків. 25 червня 1919 року Харків зайняли білогвардійські війська під керівництвом Антона Денікіна. У серпні Денікін видав «Обращение к населению Малороссии», у якому повторив добре відомі й сьогодні шовіністичні тези про те, що українці — не народ, а лише одна з гілок «єдиного російського народу», без права на власну мову і незалежність. 11 грудня 1919 року червоні війська витіснили денікінців з міста й остаточно встановили радянську владу, а також проголосили Харків столицею новоствореної Української Радянської соціалістичної республіки (УРСР) — на противагу Києву, що був тоді столицею УНР. Наратив про Харків як «першу столицю України» старанно вживляли в масову свідомість, щоб розірвати історичні та культурні зв’язки України з її минулим та ототожнити українську державність із радянською владою.

У 1920-х роках Харків був містом, де стрімко зростала промисловість, а також бився пульс нової генерації літераторів і митців. Саме у Харкові вийшла в ефір перша передача Українського радіо — це сталося 16 листопада 1924 року, а у 1994 році, вже за часів незалежності, на згадку про цю подію 16 листопада було офіційно проголошено Днем працівників радіо, телебачення та зв’язку. Тут було засновано такі мистецькі об’єднання, як «Плуг», «Гарт» і «ВАПЛІТЕ», тут жили і працювали Микола Куліш, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Юрій Яновський, Майк Йогансен, Микола Хвильовий і чимало інших письменників і поетів. Наприкінці 1920-х років кооператив літераторів побудував у місті знаменитий будинок «Слово», звідки у 1933 році розпочалася хвиля масових репресій проти представників української інтелігенції, відомих сьогодні як Розстріляне відродження.

З 1926 року Харків став основною базою театру Леся Курбаса «Березіль», що переїхав сюди з Києва разом зі своїм творчим колективом. Сьогодні його спадкоємцем є Харківський драматичний театр імені Тараса Шевченка, Мала сцена якого носить назву «Березіль». 

Під час Другої світової війни Харків опинився у нацистській окупації, яка тривала з 25 жовтня 1941 року по 23 серпня 1943 року. За цей час нацисти знищили у Дробицькому Яру під Харковом від 16 до 19 тисяч осіб. Після звільнення в місті відбувся широко висвітлюваний світовими кореспондентами показовий судовий процес над чотирма військовими злочинцями, троє з яких були німецькими вояками, а ще один — місцевим колаборантом, водієм смертоносної автівки-«газенвагену». Обвинувачених визнали винними у геноциді й повісили у присутності 40-тисячного натовпу на Благовіщенському ринку — на місці, де за часів окупації, нацисти також проводили масові страти. Є думка, що на цьому процесі було створено юридичний прецедент, закріплений пізніше Нюрнберзьким трибуналом: «Наказ не звільняє від відповідальності за геноцид».

Сучасність

Після проголошення незалежності України Харків продовжив розвиватися як науковий, промисловий і культурний осередок України. Це друге за кількістю населення українське місто після Києва (за статистикою 2020 року). 

23 лютого 2014 року після втечі колишнього президента України Віктора Януковича на тлі Революції Гідності в місті розпочалися заворушення проросійських сепаратистів, що мали намір встановити маріонеткову «Харківську народну республіку», однак вони зіштовхнулися з активним спротивом харків’ян. Після початку повномасштабного російського вторгнення до України 24 лютого 2022 року Харків став однією з основних цілей окупантів — у спробах захопити місто російські війська піддали місто масовим бомбардуванням, знищуючи цивільну інфраструктуру, житлові будинки та вбиваючи мирних мешканців. Внаслідок Слобожанського контрнаступу ЗСУ українським військовим вдалося звільнити більшу частину окупованої Харківської області та відкинути російські війська від міста. 

6 березня 2022 року президент Володимир Зеленський присвоїв Харкову звання міста-героя України «за подвиг, масовий героїзм та стійкість громадян, виявлені у захисті Харкова під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України».

Авторка: Ольга Герасименко