Микулинецький палац

Микулинецький палац

У 1555 році шляхтянка Анна Йордан із Сенявських збудувала в північній частині Микулинців квадратний замок із двома кутовими вежами й двометрової товщини стінами для захисту від татар. Замок давав почуття безпеки, населення зростало, діяли цехи. Микулинці у 1595 році стараннями Анни отримали статус міста з правом проводити три ярмарки на рік. Замок витримав не одну осаду, та у XVIII столітті почав занепадати. Жити в ньому було вже незручно — надто коли ти не власник, а власниця: у середині XVIII століття Микулинці придбала Людвіка з Мнішеків Потоцька. Молода (заледве 40!) жінка вже овдовіла: у 1751 році поховала свого Юзефа, гетьмана великого коронного. Чи сильно сумувала, не знаємо: Юзеф був на 39 років старшим і страшно багатим. 

Уявімо це: подільське літо в розпалі, на шляху до старого замку здіймає куряву занадто розкішна на тлі простих саманних хат карета. Біля брами вона зупиняється — і візник кидається відчиняти дверцята. Виходить пані — струнка елегантна брюнетка в чорному: жалобу за чоловіком їй носити ще довго. Уперше в житті вона абсолютно вільна: чоловіка немає, дітей немає, грошей… Гроші якраз є. На них і куплене це подільське містечко із замком. Жінка звикла до покоїв з позолоченими канделябрами між венеційських дзеркал, до срібних таць із всипаними діамантами пуделками для пудри — а зараз стоїть перед похмурою кам’яною глибою з віконечками-амбразурами й не зовсім уявляє, як тут узагалі можна жити. 

Значно пізніше граф Еварист Анджей Куропатницький, великий аматор геральдики й географії, напише, що Людвіка Потоцька «над містом прекрасний поставила палац». Сталося це приблизно в 1760-х роках. Це була велика триповерхова споруда з мезоніном, збудована в стилі класицизму. Головний корпус поєднувався з двома бічними флігелями, вишуканими галереями у формі півкола — у правій був зимовий сад. Навколо палацу розбили парк площею сім гектарів, що тягнувся аж до Серету. 

Красивому палацу потрібен красивий храм, тож тут звели тринавний бароковий костел Святої Трійці (1761–1779, автор — Август Фридерик Мошинський). Пишний вівтар зробили з дерева, але пофарбували під мармур, а дерев’яні скульптури святих були ніжно-кремового відтінку. Поки храм будували, Потоцька в 1780 році заснувала біля нього монастир ордену вікентійців. 

180 метрів між палацом і костелом, імовірно, були французьким парком — із чіткою геометрією клумб і доріжок. 

У заповіті графиня записала маєток племіннику Юзефу Мнішеку, але він мав родове гніздо в Ляшках Мурованих у карпатських передгір’ях. Його спадкоємці в останні роки XVIII століття продали місцевість Петру Конопці гербу Новина. 

Конопка не мав титулів і видатних предків, але мав підприємницьку жилку. Разом з братом Яном Петро заправляв давніми польськими соляними шахтами у Величці під Краковом — і заробив солідні статки: його синам Яну й Антонію вже було що ділити. Яну дісталися Микулинці.

Син оновив палац у модному стилі ампір — імовірно, чотири дерев’яні атланти на головному фасаді походять саме з його часів. Замок, який уже здавався цілковитим анахронізмом, переробив на суконну фабрику. А головну активність спрямував на сірчане джерело в Конопківці. Місцеві перекази стверджували, що саме вода з нього допомагала оборонцям теребовлянського замку вистояти в довгих облогах. У 1820–1821 роках тут виріс бад — курорт з купальнями. 

І люди потяглися! Уже в 1826 році близько 60 (!) охайних сільських садиб біля купалень були готові приймати на нічліг хворих, що добиралися сюди в надії вилікуватися. Стайні чотирьох заїжджих будинків могли вмістити 300 коней і 30 возів. 

Титуловані особи й далі їздили до Баден-Бадена, але серед місцевої шляхти микулинецькі купальні були популярними. Статті про тутешню цілющу воду регулярно публікували у львівській пресі. У багатотомному «Словнику географічному Королівства Польського та інших слов’янських країв» у 1883 році писали, що це єдині купальні на все Поділля. 

А от суконна фабрика так і не розвинулася в прибуткове підприємство. У замкових стінах Ян з дружиною Юзефіною з Мйончинських облаштували мереживну майстерню. Сукно майже кожна подільська шляхтянка й так могла купити в подільських майстринь, а модні витончені мережива — уже товари класу «люкс». 

Барону рішуче не подобалося, як місцеві мешканці займаються сільським господарством — і він запросив до Микулинців колоністів із німецьких земель. 

Цікаво хоч в уяві зазирнути до кімнат палацу. Головною окрасою вестибюлю замку були куті залізні сходи, котрі привезли з якоїсь виставки в Англії. Найкрасивішою з кімнат була бальна зала на сім вікон, по периметру якої стояли елегантні бенкетки, оббиті тим самим шовком, що й стіни. Було кілька невеликих салонів, декорованих цінними породами деревини. Господарі — і Потоцька, і Конопки, і останні власники споруди, Реї, — збирали твори мистецтва, порцеляну, бронзові вироби, поповнювали бібліотеку. Уся ця розкіш незле трималася в Першу світову війну: тодішній власник Мечислав Рей навідріз відмовився тікати з родинного гнізда. Завдяки його присутності микулинецька резиденція вціліла — але в 1918 році її таки пограбували, а лівий флігель спалили. Реї сяк-так відновили споруду в міжвоєнний час, та меблів вистачило лише на кілька кімнат. 

Хоч купальні барона Конопки згоріли наприкінці ХІХ століття, його справа живе. У Конопківці з 1980-х років працює великий санаторій «Медобори». До курортної слави Трускавця закладу, може, і далеченько, але у своїй ніші бюджетного оздоровлення він справляється непогано. А палац Потоцької-Конопки-Реїв уже давно — корпус обласної фізіотерапевтичної лікарні. Барон би здивувався.

Авторка: Ірина Пустиннікова