Київ

Столиця і найбільше місто України, одне з найдавніших міст Східної Європи. «Мати городам руським», важливий політичний, економічний, релігійний і культурний осередок.

Первісність

Згідно з археологічними дослідженнями, перші людські поселення на місці Києва існували ще у 25 тисячолітті до Р. Х.: 1893 року археолог Вікентій Хвойка розкопав давнє поселення, сьогодні відоме як Кирилівська стоянка, а також натрапив на сліди Трипільської культури. Розкопки свідчать і про існування пізніших культур. 

Темні віки

Умовною датою заснування нинішнього Києва вважають 482 рік. За переказами, що спираються на «Повість временних літ» та «Історію Тарона» (писемну пам’ятку вірменського хроніста Ована Маміконяна), місто на місці ранішого язичницького поселення заснував легендарний князь Кий разом зі своїми братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю. На честь Кия воно й отримало назву. 

Русь

Джерельно підтверджена дата заснування Києва — приблизно 880-ті роки, коли нормани-руси опанували стратегічні пункти на Середньому Дніпрі й у нижній течії Десни й заснували тут портове поселення. Невдовзі Київ утвердився у статусі «матері городам руським» — столиці Руської держави. «Повість временних літ» надає ключову роль у цій події легендарному варязькому князю Олегу (названому в літописі «Віщим»): він нібито захопив Київ, убив його правителів, князів Аскольда й Діра, і проголосив себе регентом при неповнолітньому князеві Ігореві, ставши фактичним правителем міста. У цей період сформувався поділ Києва на княжу частину (Дитинець, нинішня Старокиївська гора) і торгово-ремісничу (Посад, сучасний Поділ).

Після смерті Олега до влади прийшов князь Ігор, перший правитель династії Рюриковичів, що уславився морськими походами на Константинополь і Каспійське море. Коли його вбили деревляни, владу успадкувала дружина Ігоря, княгиня Ольга, що правила як регентка при малолітньому синові Святославові. Ольга підтримувала добрі дипломатичні стосунки з Візантією — зокрема, уклала угоду з імператором Костянтином Багрянородним і прийняла хрещення. 

Однією з центральних подій в історії Києва стало хрещення Русі за князя Володимира Великого 988 року та проголошення християнства офіційною релігією. У Києві було створено митрополію, підпорядковану Константинопольському патріарху. У 989 році на місці колишнього язичницького капища у Верхньому місті розпочалося будівництво Десятинної церкви — першого кам’яного храму на Русі.

1169 року Київ пережив перше у своїй історії велике розорення, коли коаліція з одинадцяти північних князів захопила місто. Штурмувати Київ не вдалося, тож війська взяли його в облогу, а потім розграбували. Розпочалася «гра престолів» — влада кількадесят разів переходила з одних рук в інші. Змагаючись за престол, князі поступалися землями, аж доки Київ не втратив їхню переважну більшість; тим часом зі сходу насувалася Золота Орда.

1239 року київський престол посів князь Данило Романович (Галицький), який призначив тут намісника: «І зоставив у нім (Києві, тисяцького) Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, (щоб) удержати (місто) проти іноплемінних народів, безбожних татар», — пише Галицько-Волинський літопис. Утім, відновити місто не вдалося — як і захистити його від монголо-татарської навали. 1240 року Київ захопили війська під проводом хана Бату. Кампанія супроводжувалася масовою різаниною та руйнуваннями, що призвело до тривалого економічного й культурного занепаду. Втім, Київ і надалі залишався важливим політичним і духовним центром: до 1300 року тут формально залишалася митрополича кафедра (згодом її перенесли до Владіміра-на-Клязьмі, однак до 1461 року митрополити титулувалися Київськими та всієї Русі). 

Пізнє середньовіччя 

До 1321 в Києві князювали васали Золотої Орди — на тлі постійних феодальних конфліктів у середовищі самих ординців. Зрештою, київський князь Станіслав, зазнавши поразки в битві на річці Ірпінь від литовського князя Гедиміна, утік до Рязані. Гедимін призначив київським намісником литовського князя Міндовга Гольшанського. Наприкінці 1350-х років Ольгерд Гедимінович, великий князь литовський, розгромив на Синіх Водах татарське військо, а 1362 року остаточно приєднав Київ до Великого князівства Литовського мирним договором, який мав залишити все «по старовині». 

Київським правителем був поставлений син литовського князя — Володимир Ольгердович (1331–1398). За його князювання на Замковій горі було побудовано Київський замок — укріплену фортецю, де містилася князівська резиденція, а також монетний двір, де карбували власну монету. 1395 року Володимир був зміщений з престолу на користь його брата Скиргайла Ольгердовича — за умовами Острівської угоди, що поклала край громадянській війні у князівстві Литовському між королем Владиславом ІІ Ягайлом і литовським князем Вітовтом. Київ став базою для армії Вітовта і політичним центром, де велися переговори і зміцнювалися міжнародні зв’язки. 

1440 року відбулося відновлення Київського князівства, яке очолив князь Олелько Володимирович, старший син Володимира Ольгердовича. Він узяв курс на зміцнення київської політичної автономії, підтвердив права тодішнього київського митрополита Ісидора й активно сприяв відновленню духовного і культурного життя. За правління Олелька було відновлено Успенський собор Києво-Печерської лаври й інші занепалі святині, створено нові редакції Києво-Печерського патерика й інших писемних пам’яток. Київ був важливим центром внутрішньої та зовнішньої торгівлі — через місто транзитом проходило багато товарів як зі Сходу, так і з Заходу. На кінець XV століття тут був замок, резиденція воєвод і будинок магістрату (ратуша).  

1482 року Київ атакували війська кримськотатарського хана Менґлі Ґерая. 1497 року, за великого князя литовського Олександра Ягеллончика, Київ отримав Магдебурзьке право — право на самоврядування. Однак Литва, знекровлена військовими невдачами, втрачала позиції. 1569 року було укладено Люблінську унію про об’єднання польського королівства і литовського князівства в Річ Посполиту — за схвалення київської шляхти Київ перейшов під польську корону.

Козацька доба

Період після укладання унії був позначений як економічним зростанням, так і релігійними й культурними утисками з боку адміністрації Речі Посполитої, проте Київ залишався основним православним центром держави. У 1600-х роках відбулася низка важливих релігійних та освітніх подій: створено Київське Богоявленське братство, за зразком єзуїтських колегіумів відкрито братську школу і Київський колегіум (згодом — Києво-Могилянська академія), засновано нову митрополію Константинопольського патріархату, у Києво-Печерській лаврі закладено друкарню. Згідно з описом Ґійома де Боплана, київські православні мали близько десяти храмів, а католики — чотири.

У травні 1648 року під час повстання під проводом Богдана Хмельницького повстанці увійшли в Київ, а 23 грудня до нього тріумфально в’їхав і сам Хмельницький. Місто стало центром Київського козацького полку. Протягом наступних років Київ не раз ставав місцем кривавих протистоянь — таких, як козацький погром польської шляхти й католицького духовенства (1649) або спалення Подолу литовським гетьманом Янушем Радзивіллом (1652).  

1654 року Хмельницький скликав Переяславську раду, одним із наслідків якої було укладання між московським урядом і козацькою старшиною Березневих статей. Київ став резиденцією московського воєводи і московського гарнізону. 1667 року було підписано Андрусівське перемир’я, що розділило козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, куди увійшов і Київ. «Вічний мир» 1686 року про розділ Гетьманщини остаточно закріпив Київ під московською владою.

Московська адміністрація розпочала активний курс на русифікацію, знищення політичної автономії та культурної самобутності. 1708 року місто стало центром Київської губернії у складі Російської імперії, а 1737 року царський уряд офіційно скасував його підлеглість Гетьманщині. Київський полк було спершу переведено до Козельця, а потім і зовсім скасовано; у магістрату відібрали реальні владні повноваження — натомість впровадили Міську думу, залежну від губернатора.

Довге ХІХ століття

ХІХ століття супроводжувалося ще більшими утисками: після повстання декабристів Київ став центром генерал-губернаторства, що охоплювало Київську, Подільську й Волинську губернії та дбало про придушення будь-яких революційних проявів. Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876), спрямовані на викорінення української мови, значно ускладнили культурне життя, водночас доклавшись до творення імперського київського міфу про рафіновану російськомовну «корінну» інтелігенцію та некультурних україномовних «зайд». 

Утім, ХІХ століття в усьому світі було часом прискореного технологічного й культурного розвитку, тож у цей період і в Києві з’явилася низка важливих інфраструктурних, освітніх і культурних закладів. Відкривалися чоловічі та жіночі гімназії, було побудовано залізницю, біржу, оперний театр і ботанічний сад. 1834 року розпочав роботу Київський університет (тоді — Імператорський університет святого Володимира), а 1897 — Політехнічний інститут. 

На кінець ХІХ століття у Києві мешкало 247 723 осіб — за кількістю населення він поступався Москві, Петербургу, Варшаві й Одесі.

Світові війни

У часи української революції Київ став епіцентром боротьби за державність. 1917 року після повалення царської влади тут було створено Центральну Раду, яка 20 листопада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) зі столицею у Києві. У лютому 1918 року владу тимчасово захопили більшовики, однак після підписання Берестейського миру їх витіснили сили Центральних держав. З 29 квітня по 14 грудня 1918 року Київ був столицею Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським, а після повалення його режиму в місті розмістилася Директорія УНР. 

У лютому 1919 року в Київ знов увійшли більшовики. У серпні його тимчасово відвоювали «білі» війська Денікіна, однак згодом їх витіснили радянські війська. Остання спроба відбити Київ у «червоних» відбулася 7 травня 1920 року: у ході польсько-радянської війни об’єднані сили УНР і польської армії звільнили місто, однак у червні більшовики здійснили успішний контрнаступ, після якого у Києві остаточно закріпилася радянська влада.

1934 року Києву було надано статус столиці УРСР, який доти належав Харкову. Другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев заявив, що це було рішення керівництва партії й «особисто товариша Сталіна», оскільки «Правобережжя — це серцевина України». На цей час у Києві вже розгорнулися репресії: відбувалися масові арешти, катування й розстріли політичних дисидентів та представників української інтелігенції у Биківнянських лісах. Так сам агресивно комуністи розправлялися з історичною пам’яттю Києва — у межах запланованої глобальної перебудови міста вони висадили в повітря низку унікальних будівель: Михайлівський золотоверхий монастир, церкву Богородиці Пирогощої, військовий Микільський собор, Трьохсвятительську церкву й інші святині. 

Втіленню гігантоманських планів щодо докорінної зміни обличчя Києва завадила Друга світова війна. Після 78-денної оборони міста радянські війська відступили, і 19 вересня 1941 року Київ потрапив у нацистську окупацію, ставши частиною Райхскомісаріату Україна. Під час відступу сили Червоної армії підірвали мости через Дніпро, об’єкти інфраструктури (електростанції та водогін), низку адміністративних будівель і навіть житлових будинків, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. Реакцією окупантів стали масові каральні акції: 27 вересня в урочищі Бабин Яр розстріляли 700 пацієнтів психіатричної лікарні, 29 і 30 вересня знищили понад 33 тисячі євреїв. Загалом за час окупації у Бабиному Яру було вбито понад 100 тисяч осіб. 

6 листопада 1943 року радянські війська відвоювали Київ.

Повоєнний СРСР

Після війни у зруйнованому Києві розпочалися відновлювальні роботи, що тривали до 1950-х років. Було збудовано газопровід, нові мости через Дніпро, а також перший в Україні телевізійний центр. У 1960-х роках у місті розпочав роботу метрополітен, з’явилися Театр драми і комедії та Молодіжний театр, а також низка музеїв. Однак ідеологічна обстановка залишалася несприятливою для розвитку культури: тривала політика агресивної русифікації та боротьби з політичним інакодумством. 

Київ став одним із центрів дисидентського руху — зокрема, 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» під час показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбулася акція громадянської непокори за участі Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола і Василя Стуса на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції. 1976 року у Києві була заснована Гельсінська група, що займалася захистом прав ув’язнених згідно з Гельсінськими угодами. У жовтні 1990 року на площі Жовтневої революції (сьогодні — Майдан Незалежності) відбулася студентська Революція на граніті, що стала предтечею подальших масових акцій протесту на Майдані.

Сучасність

Після проголошення незалежності України Київ не раз ставав епіцентром масових акцій протесту. У 2000–2001 роках на Майдані Незалежності пройшла акція «Україна без Кучми», учасники якої вимагали відставки президента Леоніда Кучми на тлі зникнення та вбивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе. У 2004 році тут відбулася Помаранчева революція проти фальсифікації результатів президентських виборів, наслідком якої стало президентство Віктора Ющенка. 2013 року розпочався Євромайдан — акція на підтримку євроінтеграції України, що переросла у всеукраїнську Революцію гідності і призвела до втечі президента Віктора Януковича після масових розстрілів протестувальників — Небесної Сотні.

Після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року російські війська намагалися захопити Київ. Частина Київської області опинилася під окупацією, що супроводжувалася масовою різаниною мирних мешканців. Бої за Київ точилися до 2 квітня 2022 року, після чого російські війська відступили, проте продовжили завдавати по місту регулярних ракетних ударів.

Авторка: Ольга Герасименко