Луцьк

Наші гривні — яскравий конспект з історії України: з одного боку політик або митець, з іншого — важлива архітектурна споруда. На цей грошовий Олімп з усіх українських замків потрапив один: Луцький. Кожен українець бачив цю твердиню як не вживу, то принаймні на 200-гривневій купюрі. 28-метрова В’їзна башта Луцького замку місце на банкноті заслужила: ідея об’єднаної Європи вперше була озвучена 1429 року саме в цих стінах.

Русь

Луцьк, хоч і обласний центр Волині, місто дуже камерне. Воно не має гордовитої манірності Львова, столичного пафосу Києва або базарного галасу Хмельницького. Тут тихо, спокійно та п’янко пахне Європою. Навіть графіті вічно бунтівних підлітків повні краєвидів рідного міста: здається, люблять і пишаються.

Головна пам’ятка й гордість міста — Верхній замок, він же Замок Любарта, одна з найдавніших твердинь  України. Ще наприкінці Х століття біля Стиру насипали оборонний вал. Його згадував польський літописець Ян Длугош, який писав також про те, що місто тут заснував 1000 року київський князь Володимир Святославич. У 1085 році Іпатіївський літопис згадує вже солідне поселення з князівською резиденцією та форумом-вічем. 

Місто з’явилося — і відразу подумало про оборону. Інакше як: ворогів багато, Луцьк один. Особливо чомусь волинська твердиня муляла око Юрію Долгорукому. Він двічі намагався захопити місто: у 1150 та 1155 роках. Удруге — разом із галицьким князем Володимиром Володаревичем. Обидва рази були неуспішні для загарбника. Так само Лучеську вдалося встояти, коли по інших частинах Русі котком пройшлася монгольська орда. Коли ж сюди 1255 року сюди ввірвалися загони литовського князя Міндовга, захисники міста заманили їх до озера. Далі ті вже й самі впоралися, перетонувши. І хану Куремсі взяти Луцьк теж виявилося не до снаги.

У середньовічних мешканців замку був час не лише воювати, а й відпочивати. Наприклад, грати в шахи: археологи знайшли на території фортеці різьблені кістяні фігурки. 

Та впав і Лучеськ. У 1259–1261 роках укріплення довелося розібрати на вимогу татарського воєводи Бурундая; утім, свій суверенітет волинські князі таки втримали. 

Пізнє середньовіччя

Замок відродився в часи правління лучанина Дмитра-Любарта, якого літописи називають литовським князем. У 1340 році Любарт, ставши великим князем Володимиро-Галицької Русі, обрав столицею Луцьк, а не сусідній Володимир. 

На відміну від сусіднього Поділля, Волинь не багата на природній камінь, тому нові укріплення будували з дерева та цегли. На замковому дворі з’явився розбудували кафедральний собор Івана Богослова, закладений ще в ХІІ столітті. Мине кілька століть — і з амвона храму буде гаряче проповідувати Петро Могила.

Пам’ять людська зафіксувала, як насипали за наказом Любарта греблю до граду, загативши Стир, щоб фортеця опинилася на острові; як влаштували у В’їздовій башті підйомний міст; як поступово замінювали в коліні-закруті річки дерев’яні укріплення цегляними, домішуючи в розчин курячі яйця. Річкові коліна називали луками — звідси, найімовірніше, і походить ім’я міста; утім, ця версія серед екскурсоводів конкурує за популярність із легендами про Луку, вождя давніх слов’ян, який нібито заклав тут поселення, та про пастушка Луцькá, який знайшов у річці діжку із документом на заснування міста. 

1392 року Луцьк «навічно» переходить до литовського князя Вітовта Кейстутовича (нині його правління в місті вшановує популярний ресторан «Корона Вітовта»). Князь часто бував у місті й перетворив його на своєрідну південну столицю Литовсько-Руської держави (північною було Вільно — сучасний Вільнюс), заснував тут католицьку катедру й домініканський монастир, будував мости й дороги, запросив у Луцьк вірмен, караїмів і німців. Замку, все ще напівдерев’яному, теж увагу приділяв: з’являється Владича вежа, а мури нарешті замикають кільце між всіма трьома баштами замку. Є версія, що муровані споруди середньовічного Лучеська виникли не без участі вірмен, які прибули до міста з князем. Ця нація тоді славилася у Східній Європі саме як майстерні будівничі. 

Та не цим насамперед запам’ятався князь Вітовт. У січні 1429 року він запросив у Луцьк монархів із п’ятнадцяти держав. Приїхали німецький імператор Зигмунд, датський король Ерік IV, польський монарх Ягайло, великі магістри Тевтонського та Лівонського орденів, легат папи римського Андрій, великий князь московський Василій у супроводі митрополита Фотія і князів Тверського та Рязанського, посол візантійського імператора Палеолога, інші можновладці. Про сім’ї монархів та кількість челяді й охорони не варто й згадувати: всього в Луцьк прибуло понад 15 000 гостей. Саме місто тоді ледве налічувало 5000 мешканців. 

На цьому середньовічному «самміті» розглядали важливі проблеми: міждержавні відносини, коаліцію проти Османської Порти (ось звідки в Євросоюзу ноги ростуть!), рівні права для католицької та православної церков і… коронацію Вітовта. Папський нунцій уже віз у столицю Волині обсипану діамантами корону. Чи то вона десь зникла у дорозі, чи, як стверджує луцька легенда, її розрубали на шматки й розвезли в усі куточки Європи, та стати королем Вітовту не судилося. Кажуть, король Ягайло позаздрив красі вінця і рішуче виступив проти коронації свого кузена. Ревнощі — страшна річ. 

А витрати ж які були! Лише на банкет, що супроводжував зародження європейської дипломатії, пішло 700 волів, 1400 баранів, 100 зубрів і лосів, а гусей і курчат ніхто й не брався рахувати: цифрами зі стількома нулями тоді вільно оперували хіба вчені. У литовського хроніста Стрийковського, мабуть, слина текла, коли він зберігав для історії меню королівського з’їзду. Санні валки тягли до Лучеська мішки борошна, діжки льоду, дичину з навколишніх лісів. Лилися ріки пива й меду: щодня по сімсот діжок. В останній день з’їзду гостям подали рибну юшку, помічну від похмілля.

Після монаршого з’їзду Луцьк з’явився на багатьох європейських картах. А невдовзі — 1432 року чи, за іншими даними, у липні 1497-го — місто отримало Магдебурзьке право. 

Легенди пам’ятають і наступного власника замку. Кажуть, що князь Свидригайло сім років пас овець на Волощині, поки не отримав улюблений Луцьк у володіння. За Свидригайла Луцьк претендував на об’єднавчий центр всієї Русі: у князівській раді 1436–1438 років засідали київський воєвода та подільський староста. Та в мить, коли в лютому 1452-го на смертному одрі Свидригайло передав ключ від Луцького замку старості міста Немирі, закінчилася історія Волинського князівства. 

Утім, ще з півстоліття після цього волинська знать збігалася під охорону могутніх укріплень Лучеська у дні, коли на край сунули татари. Хай князівство й віджило своє, та місто лишалося центром культури та ремесел, магнітом для краю. Не дарма тут мав свою резиденцію польський королівський канцлер Альбрехт Радзивілл. 

Люстрація твердині від 1545 року стверджує: «Напервей Велікій князь Люборт почал бил тиї обадва замкі муроваті, а на нім князь Світрігайло доконивал». Хм, які ще «обадва» замки? Ні, в літописця не двоїлося в очах: в Луцьку була не одна, а дві твердині. Княжий Високий замок — і сусідній Окольний, де жили міщани. Від нього збереглася вежа Чарторийських і фрагменти стін. Це на вулиці Кафедральній, 6 — тут під середньовічними склепіннями келій єзуїтського монастиря діє музейний простір «Окольний замок» і можна багато дізнатися про побут середньовічних лучан: яке пиво варили, які ремісничі цехи мали, у якому одязі ходили, якими гордими були. А таки гордими, та й не тільки чоловіцтво: жінки часто подавали на розлучення, тримали корчми та їздили зі своїм крамом торгувати у інші краї.  

Люблінська унія 1569 року знову перекроїла мапу наших земель. Луцьк став столицею Волинського воєводства у Речі Посполитій. Гордий руський град невпинно полонізувався: метрополії завжди намагаються нав’язати і свої порядки, і свою мову. Ті з міщан, котрих подібний стан обурював, йшли у православне братство — в Луцьку таке виникло на початку XVII століття. 

Козацька доба

Луцьк стояв на перетині торгівельних шляхів і, хоч як старалася нова влада, цілковито спольщитися не захотів.  Як і більшість торгових центрів із великою кількістю купців, це було толерантне місто. Тому волинська шляхта обурювалася на Луцькому сеймику 1645 року рішенню про закриття аріанського збору (молитовного будинку) та школи (аріанство — одне з відгалужень християнства, котре дожило до Середньовіччя, а потім тихо згасло). Тому тут на сусідніх вулицях стояли храми різних стилів і конфесій: католицькі костели й караїмські кенаси, єврейські синагоги й православні церкви. «Рим Волині» — саме про цю архітектурно-релігійну толерантність. 

Дещо з цього різноманіття збереглося й до наших днів: ренесансний Петропавлівський кафедральний костел (храм і келії — з 1606 року, дзвіниця — з 1539-го) з цікавими підземеллями, лютеранська кірха, яку 1906 року збудували німці-колоністи, православна Покровськa церквa з XV століття, Троїцький кафедральний собор, збудований у 1752–1755 роках. У монастирі бригiдок, зведеному 1624 року, нині розмістилося музичне училище, у середньовічній оборонній синагозі довго функціонував спортзал, у заснованому ще в 1390 році домініканському монастирі діє будинок творчості. 

Поки місто розвивалося, замок потрохи деградував. Розвиток артилерії зробив із його стін зручні мішені, високі вежі вже не могли врятувати від гармат. Він стояв покинутою руїною, а вітри, дощі та сніги потроху руйнували колись неприступні цегляні стіни. Часом діставалося від стихій і місту: блискавки спричиняли пожежі, містяни потерпали від «повітря» (так часом називали страшні епідемії чуми), обважнілий від снігопадів Стир виходив із берегів. У 1706 році місто спустошили війська Карла ХІІ. Так до стирових розливів додався ще й шведський Потоп. 

Довге ХІХ століття

Остаточно кар’єра замку як фортеці завершилася у 1795 році, коли внаслідок Третього поділу Речі Посполитої Луцьк окупувала Російська імперія. На роль столиці Волині нова влада обрала Житомир. 

Любартова твердиня перетворилася на мальовничу руїну, з якої спритні міщани брали каміння для власних потреб. У 1863 році уряд навіть звелів розібрати В’їздову башту й південний мур. На аукціоні цей фрагмент замку пішов за 373 карбованці, а початкова ставка була всього 18 карбованців і 50 копійок. Те, що фортеця не стала жертвою спраглих каміння міщан, — цілком заслуга Любарта і компанії: кладка, зцементована яйцями, трималася міцно, розбирати замок виявилося важко, та й до міста почали навідуватися художники й інший романтично налаштований люд — помилуватися руїнами. 1885 року міська влада нарешті зрозуміла, що таку красу краще зберегти, а не розвалити. 

Від кінця ХІХ століття на території замкового двору тіснилися пожежна команда, міська управа та казарми для городових, а з 1918 року тут відкрили літній театр. Значно більше уваги приділяли твердині в міжвоєнний час, «за Польщі». Утім, по-справжньому серйозно за реставрацію замку взялися в 1960-х роках. 

Місто, увечері освітлене новомодними гасовими ліхтарями, тихо жило провінційним життям повітового центру аж до літа 1890 року, коли російський цар Олександр ІІІ, що прибув сюди на маневри, здивувався, де ж залізниця. А нема! Швидко взялися будувати гілку з білоруських Барановичів. Упоралися за два місяці — нечуваний термін для важких інженерних робіт. 

Дороги, хоч бруковані, хоч залізні, — це кровоносні судини економіки. Із відкриттям залізничного сполучення Луцьк почав зростати. Вже 1895 року тут мешкало понад 15 000 осіб. Це з погляду сучасного обласного центру мізер, а у тих реаліях було нічогенько. За залізницею з’явилися й інші ознаки прогресу: у 1909 р. запрацювала електростанція Альфонса Яра, а вулиці освітлювали вже електричні дугові ліхтарі. Лучани залюбки відвідували електротеатри — так тоді називали кінотеатри.   

Світові війни

Першу світову і Волинь, і Луцьк перенесли важко. Чимало будинків було зруйновано, деякі, як-от лютеранську кірху, спаплюжено: у ній стояли російські війська, які знищили й вітражі, й орган. А з дерев’яної караїмської кенаси познущалися вже чи то австрійці, чи угорські гонведи: вивезли з божниці все цінне — навіть різьблені колони й вівтарну частину. Вокзал та один з мостів через Стир пережили страшні пожежі. 

Місто переходило з рук у руки — і назад. Були навіть два неймовірні дні, 29 і 30 серпня 1915 року, коли Луцьк не належав нікому. От узагалі нікому. А потім прийшли австрійці — і це зупинило мародерство, котре накрило місто за два дні безвладдя. Новостворений магістрат мав відразу заплатити окупаційним військам 3000 крон — за те, що вулиці були всіяні неприбраними трупами учасників Луцької битви. 

Неподалік від Луцька у 1916 році сталася одна з головних битв Першої світової. Ми знаємо її як Брусилівський прорив. Лучани називають його Луцьким. 

У часи визвольних змагань Луцьк знову став центром Волині у складі УНР. Та влада змінюється занадто часто: на вулицях хазяйнують то більшовики, то німецькі військові, то знову більшовики. Зрештою, з 1920 року на понад два десятиліття Луцьк входить до складу Речі Посполитої. Місто, пошрамоване війною та періодом міжвладдя, потрохи загоює рани й забудовується держустановами у стилі функціоналізму. Уявлення про архітектурне обличчя Луцька того часу дають дирекція «Укртелекому», краєзнавчий музей, поштамт, будинок Національного банку, забудова вулиць Шопена, Потапова, Ярощука тощо. У сполонізованому (хоча й заселеному переважно юдеями) місті будують аеродром, каналізацію, кілька лікарень, стадіон, громадський басейн, велотрек і дві електровні. Брукують центральні вулиці. Запускають танковий завод. 

На Стирі відкриваються пасажирські перевезення до білоруського Пінська. Вулиці забруковують оригінальними шестикутними плитками — подекуди вони збереглися досі. Будують конструктивістське приміщення радіостанції — вона так і не встигне запрацювати. Перед початком Другої світової у Луцьку проживає вже 40 тисяч людей. 

Вересень 1939 року прогуркотів над Польщею апокаліпсисом. У перші дні війни у Луцьк із Варшави прямує золотий потяг. Буквально золотий: кількома залізничними вагонами полковник Адам Коц везе сюди золотий запас Речі Посполитої — 80 тонн коштовного металу. Дорогу від Варшави золотий караван подолав за три дні — з 5 по 8 вересня 1939 року. Німецьким мессершмідтам треба значно менше часу, щоб почати бомбардувати місто — одне з перших на теренах України. Золотий запас спробували евакуювати у Румунію. 

17 вересня 1939 року Луцьк без бою окупували радянські війська. Від листопада місто — центр Волинської області. Нацисти, які захопили Луцьк 25 червня 1941 року, залишили за ним статус місцевої столиці: місто було спочатку центром Луцької округи, а з 19 червня 1942 року — столицею округи Волинь-Поділля. 

Євреїв, що становили більшість населення до війни, запроторили в гетто. Їхні численні синагоги, мікви та школи зруйнували. 

Сучасність

По війні радянський Луцьк забудовують заводами та фабриками. Від цегельні та швейної фабрик — до авіаційного заводу «Мотор» і Луцького автомобільного заводу. Нові робочі місця потребували людей — місто стрімко росло. Уже в незалежній Україні воно згадало також про свій туристичний потенціал. А він таки ого-го. 

Міцні десятиметрові стіни й сьогодні з’єднують три башти замку. У Владичій розмістилися арсенал і унікальна колекція дзвонів. У Любартовій — виставка будівельної кераміки «Плитниця». 

Пройшовши спокійною вуличкою повз стриману неоготику лютеранської кірхи до повільного Стиру, можна потрапити ще до одного замку: майже пів століття зводив та прикрашав неймовірно вигадливий будинок-фортецю луцький скульптор Микола Головань (1943–1922). 

Чимало в Луцьку й храмів мистецтва. Працюють Драматичний театр iменi Тараса Шевченка, народний дiм «Просвiта», Волинський краєзнавчий музей. Художній музей у Високому Замку зберігає розкішну колекцію магнатів Радзивiллiв: тут і «Святий Єронім» Хосе де Рiбери, й італійці Алессандро Маньяско і Франческо Лондоніо, і колега Пітера-Пауля Рубенса Франс Снейдерс, і поляк Войцех Коссак, й Іван Айвазовський… Музей волинської ікони ознайомить із найціннішими зразками сакрального живопису. Хочеться авангарду? Неймовірний Музей сучасного українського мистецтва Корсаків завжди радий гостям. А в двоповерховій кам’яниці, де в 1890-х роках мешкала родина Косачів, що дала Україні двох письменниць — Олену Пчілку й Лесю Українку, — міститься музей «Лесина вітальня».

Авторка: Ірина Пустиннікова