Київська кіностудія імені Олександра Довженка

Київська кіностудія стала третьою кінофабрикою Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) після Ялтинської й Одеської. Конкурс на проєкт її будівництва був оголошений 1925 року, а руйнівний землетрус 1927 року, що зупинив роботу Ялтинської кінофабрики, змусив керівництво ВУФКУ прискорити будівництво нового кіномайданчика.

Серед двадцяти запропонованих варіантів був обраний проєкт архітектора Валеріана Рикова, створений за участі студентів архітектурного факультету Київського художнього інституту. Будівельні роботи розпочалися у квітні 1927 року і тривали у прискореному темпі: оскільки за задумом перший павільйон нової кінофабрики мав бути готовий до десятої річниці Жовтневої революції, тобто 25 жовтня 1927-го, робочі зміни розпочинались о четвертій ранку. Фабрика вражала розмахом, масштабом і технічним забезпеченням. Український журнал «Кіно» у 1929 році писав: «Таких технічних засобів, таких виробничих можливостей, які є в “Українському Голлівуді”, ніде в Союзі більше немає. Та й за кордоном небагато фабрик можуть пишатися таким обладнанням, такою апаратурою, таким приміщенням».

Першим фільмом, знятим на Київській кінофабриці, була дитяча стрічка «Ванька та Месник» (1928) режисера Акселя Лундіна про хлопчика-розвідника, який допомагає червоним революціонерам. Зйомки почалися у жовтні 1927 року й відбувалися переважно вночі, бо вдень на кінофабриці ще тривали будівельні роботи. У роботі над фільмом застосовували обладнання, яке привезли зі зруйнованої Ялтинської кінофабрики. Протягом 1929 році у Києві зняли близько десятка фільмів — зокрема й легендарну стрічку Дзиґи Вертова «Людина з кіноапаратом».

1930 року після ліквідації ВУФКУ український кінематограф був перепідпорядкований Всесоюзному об’єднанню «Союзкіно». Ліберальну політику українізації 1920-х років згорнули, партія під керівництвом Сталіна взяла курс на підпорядкування мистецтва єдиній ідеології з панівною російською культурою і центром у Москві. Багатьох митців звинуватили в «реакціонізмі», в ностальгії за минулим і в націоналістичних тенденціях — яскравим прикладом таких закидів була «Земля» Олександра Довженка (1930), заборонена до показу всього через півтора тижні прокату.

Першим звуковим фільмом, створеним на Київській кінофабриці, стала документальна стрічка Дзиґи Вертова «Симфонія Донбасу» (1931). Тут також створили перший кольоровий фільм українського виробництва — музичну комедію Миколи Екка «Сорочинський ярмарок» (1939) за мотивами повісті Миколи Гоголя. Стрічка, що демонструвала схвалений партією ідеологічно безпечний «український колорит», отримала орден Трудового Червоного Прапора.

У роки Другої світової колектив кінофабрики був евакуйований до Ташкента, де продовжив діяльність. У цей період з’явився фільм Марка Донського «Райдуга» (1943) про героїчну жінку-партизанку, відзначений престижними нагородами кінокритиків США.

У 1950-х роках до Києва приїхав працювати знаменитий режисер і політв’язень Сергій Параджанов — саме на Київській кінофабриці, яка з 1956 року вже носила ім’я Олександра Довженка, він створив культовий фільм «Тіні забутих предків» (1964). Тут дебютував як режисер Юрій Іллєнко: щоправда, його перший фільм «Криниця для спраглих» (1965) про знищення українського села був заборонений до показу аж до 1987 року. Протягом наступних років Іллєнко зняв у Києві ще низку фільмів — зокрема, знамениту поетичну стрічку «Білий птах з чорною ознакою» (1971).

Із 378 фільмів, створених на студії протягом 1928–1991 років, цілком україномовних було лише 22. На думку історикині кіно Лариси Брюховецької, керівництво кіностудії в різні роки доклало значних та свідомих зусиль до русифікації України. Сьогодні кіностудія імені Довженка належить до виробників національних фільмів в Україні, затверджених спеціальною постановою кабінету Міністрів України.