Архітектура козацького бароко

Історики мистецтв тривалий час розглядали стиль бароко суто в архітектурі. Український письменник В. Домонтович (Віктор Петров) писав у 1920-х, що спершу «в сприйнятті бароко ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам’яток. Ми сприймали бароко як абстраговану форму архітектури». Лише згодом сформувалося усвідомлення, що бароко — не лише абстрагована форма мистецтва, а національна ознака, принаймні в українському випадку.

Особливості стилю

Термін «козацьке бароко» стосується передусім архітектури, адже інші види барокового мистецтва — гравюру, іконопис, літературу (крім літописів) — козацькими не називають. Утім, українська архітектура бароко була не лише козацькою: згадаймо бодай барокову ратушу в Бучачі на Тернопільщині, архітектором якої був Бернард Меретин, скульптором — Йоган-Ґеорґ Пінзель, а фундатором – Микола Потоцький.

Однак на теренах Гетьманщини роль козацької старшини у фундуванні сакральних і світських споруд справді була визначною. Саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацька старшина, виборюючи шляхетські права, спромоглася створити власне творче середовище та стати творцями самобутніх художніх цінностей.

Одну з головних особливостей української барокової архітектури становить множинність «місцевих діалектів» у межах однієї архітектурної мови. Козацьке бароко як архітектурний стиль поєднало різноманітні місцеві традиції, що існували в цей час у культурному полі, запропонувавши химерне переплетення високого і низького стилів. Архітектурна мова козацького бароко водночас народна та елітарна, локальна та глобальна, функціональна та метафорична.

Раннім прикладом козацького бароко вважають Іллінську церкву в селі Суботові, збудовану 1653 або 1656 року на замовлення Богдана Хмельницького. Вона мала слугувати родовою усипальницею, а стала справжнім символом Хмельниччини. Церква прямокутна, втілює функціонал оборонної споруди, опорного пункту козацтва на кордоні зі степом. Їй притаманна барокова контрастність: чорний дах, білі стіни та впізнаваний фронтон. Ці риси характерні й для подальших барокових споруд і вирізняють українське бароко з-поміж інших національних варіантів.

Козацьке бароко доволі швидко виробляє власні стильові особливості: помірніше декорування ліпниною, переважання рослинного орнаменту, білий колір стін, блакитний і зелений кольори дахів церков. Барокову химерність форм зодчі врівноважували чистими площинами стін, що з’єднували, домінували, забезпечували загальну гармонію елементів. Українська барокова архітектура відображає піднесення, святковість, динаміку, експресію, контрастність.

Ще одна риса, що відрізняє українське бароко від італійського або сусіднього польського, — відчутні візантійські мотиви, успадковані з архітектури Русі. Адже українська барокова архітектура розвивалася не тільки завдяки новому будівництву, а й через надання храмам княжої доби нових рис. Значну роль відіграв київський митрополит Петро Могила, під заступництвом якого відбувалися реставрації Софійського собору й Десятинної церкви.

Меценати

Благодійність була однією з чеснот людини бароко. Козацька старшина, бажаючи увічнити своє ім’я, щедро виділяла заощадження для спорудження дерев’яних і кам’яних церков, дарувала церквам коштовний срібний і золотий ритуальний посуд, церковні ризи, ікони в дорогоцінних оправах, релігійні книги.

Так соратник Мазепи полтавський полковник Павло Герцик збудував власним коштом Хрестовоздвиженську церкву Києво-Печерської лаври, а білоцерквіський полковник Костянтин Мокієвський фундував церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах. Іще один сподвижник Мазепи, стародубський полковник Михайло Миклашевський, профінансував будівництво Георгіївського собору Видубицького монастиря. Коштом гетьмана Івана Самойловича споруджено Троїцький собор Густинського монастиря на Чернігівщині. Гетьман Данило Апостол планував облаштувати резиденцію в селі Великі Сорочинці, тож опікувався розбудовою Спасо-Преображенської церкви, що стала родовою усипальницею і де згодом хрестили Миколу Гоголя.

Жінки Гетьманщини мали право власності та розпоряджалися нею самостійно, зокрема жертвуючи на благодійність. Анастасія Маркович, дружина гетьмана Івана Скоропадського, була така активна в суспільному житті, що поговір виніс присуд: «Настя носить булаву, а Іван — плахту». Вона заснувала монастир у Гамаліївці на Сумщині й Анастасіївську церкву в Глухові.

Та найбільшого розквіту козацьке бароко досягло в другій половині XVII століття за гетьманування Івана Мазепи. Його коштом споруджено й відновлено близько двадцяти споруд у Києві, а крім того, у гетьманській резиденції в Батурині та в інших містах. У гравюрі з панегірика гетьман зображений в оточенні величних церков, які відбудував. Окрім культових споруд, за часів Мазепи зведено низку колегіумів, магістратів, військових канцелярій і житлових споруд у стилі бароко. Серед них — корпус Київської академії, яку почали називати Мазепинсько-Могилянською, та Чернігівський колегіум. Останній є прикладом творчих шукань, спроби вийти за межі наслідування. Дещо атектонічний, монолітний об’єм будівлі полегшує пишне декорування та нестандартна форма баштового барабана.

Мазепинське бароко сполучає різноманітні деталі, важливі для тогочасної Гетьманщини. Архітектура цього часу відображає державницький проєкт, глибоко вкорінений у локальних контекстах.

Архітектори

Тим часом собор Різдва Богородиці в Козельці засвідчує перемогу естетики над практикою, він є просторовою домінантою серед довколишніх сільських пейзажів, а приголомшливий іконостас контрастує з аскетичним білим інтер’єром. Собор, споруджений у 1752–1763 роках на замовлення родини Розумовських,  проєктували знані українські архітектори того часу ― Андрій Квасов та Іван Григорович-Барський. Це зразок високого архітектурного стилю і продукт професійної архітектурної школи.

Андрій Квасов працював над спорудами в гетьманських столицях Батурині та Глухові, а згодом був апропрійований імперією на будівництво палацу в Царському Селі. Іван Григорович-Барський був депутатом Київського магістрату й виконував обов’язки міського архітектора. Окрім численних церков, спроєктував перший київський водогін, гостинний двір, полкові канцелярії, цивільні будинки — на жаль, більшість із них втрачено.

Над проєктами барокової архітектури працювали також українські майстри Іван Зарудний, Осип Старцев, Степан Ковнір. Запрошували й іноземців: Себастьян Брачі ще в 1614 році відбудував Успенську церкву на Подолі, знану як Богородиця Пирогоща. Октавіано Манчіні на запрошення митрополита Петра Могили у 1637–1638 роках відреставрував Софійський собор та інші київські храми. Йоган-Готфрід Шедель доклався до зведення Лаврської дзвіниці та Мазепинського корпусу Києво-Могилянської академії. Франческо Бартоломео Растреллі зробив креслення для Андріївської церкви та Маріїнського палацу в Києві, а також більш наближеного за стилістикою до козацького бароко Покровського собору в Охтирці.

Руйнація

Чимало барокових пам’яток знищили більшовики під гаслами войовничого атеїзму. Зокрема, у 1930-х були зруйновані Братський Богоявленський монастир, Пустинно-Микільський монастир і Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Відступаючи в 1941 році, радянські спецслужби замінували Успенський собор Києво-Печерської лаври. У 1950–1980-х тривало тихе нищення барокового спадку. Ставлення радянської влади до української спадщини бодай частково можна уявити з роману «Собор» Олеся Гончара, присвяченого Свято-Троїцькому собору в Новомосковську на Дніпропетровщині. Цей винятковий дерев’яний величний храм зрілого бароко фундували старшини Самарської паланки, зокрема отаман Антін Головатий.

Під час повномасштабного вторгнення постраждали від російських обстрілів Покровський собор у Харкові та Спасо-Преображенська церква в Ізюмі — взірці козацького бароко Слобожанщини.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова