Український архітектурний модерн

Світовідчуття модерну (який у різних країнах Європи мав різні назви — ар-нуво, югендстиль, сецесія) базувалося на усвідомленні цінності людської особистості, на гаслах гуманізму й демократизму. В Україні модерн — і архітектурний модерн зокрема — став частиною процесу націєтворення: він поєднав ідеї модернізму, націоналізму та соціал-демократії — найбільш популярних течій кінця ХІХ — початку ХХ століття. Естетиці модерну притаманні враження руху, динамічність, асиметричні форми, плавні органічні лінії. Для втілення своїх ідей митці використовували найсучасніші матеріали: бетон, скло, металеві конструкції — у поєднанні з притаманними тому чи іншому регіону будівельними технологіями та орнаментальними традиціями оздоблення фасадів.

Народження стилю

Український архітектурний модерн виріс із коренів народної архітектури (дерев’яне різьблення, орнаментальні мотиви), бароко (зокрема сакрального будівництва) і європейського модерну (віденська сецесія).

Основою нового стилю стала схема української п’ятичастинної хати. Предтечею модерних архітектурних пам’яток можна вважати гостьовий будинок у маєтку Григорія Ґалаґана в Лебединцях на Чернігівщині, збудований за проєктом Євгена Червінського протягом 1854–1856 років; він згорів 1917 року, та підхід архітектора можна зрозуміти за збереженими фотографіями й описами. Тогочасні технологічні досягнення поєдналися в проєкті з народними формами, а функціональність — із романтичним уявленням замовника про життя козацької старшини часів Гетьманщини. На сволоці вирізьбили надпис: «Дім цей збудовано для оживлення переказів про життя предків у пам’яті нащадків». Ця спроба реконструювати житло козацької старшини другої половини ХVІІ–ХVІІІ століття безпосередньо вплинула на український архітектурний модерн: за словами Віктора Чепелика, це був «первісток відродження народного стилю».

Першою будівлею, яку можна назвати повноцінним зразком цього стилю (який у друкованих виданнях початково називали південноруським або псевдомавританським), став будинок Полтавського губернського земства, збудований у 1903–1908 роках за проєктом Василя Кричевського. 1905 року архітектор також спроєктував дім для адвоката й журналіста Миколи Дмитрієва, редактора журналу «Рідний край», у селі Яреськи на Полтавщині — стилістика будівлі виразно перегукувалася з будинком для гостей у Лебединцях. 1907-го за проєктом Кричевського в Києві спорудили будинок Івана Щітківського на два поверхи — тут український архітектурний модерн був особливо помітний у вхідному порталі.

Розквіт і руйнація

Через брак коштів та імперську цензуру будівництво в стилі українського архітектурного модерну спершу було малодоступним для української інтелігенції. Та поступово такі житлові будинки почали поставати в Харкові, Києві, Львові, Катеринославі, Одесі. Зазвичай вони мали від двох до п’яти поверхів, електрику, водогін, каналізацію, а в пластиці й оздобленні були виразно просякнуті українськими традиціями.

Серед найяскравіших прикладів житлових споруд українського архітектурного модерну — двоповерховий будинок підприємця і видавця Івана Бойка на вулиці Мироносицькій, 44 в Харкові (проєкт Сергія Тимошенка, 1911–1913 роки). Головний фасад складався з трьох частин, вікна і двері мали форму трапеції; над пласким порталом містився балкон із мереживом залізних грат. На розі будинку красувався виступ-еркер із колонками й куполом, що відсилали до народної храмової архітектури. Вестибюль був розмальований квітами, двері прикрашало різьблення, а на стінах висіли картини, серед яких — портрет Тараса Шевченка. Розписи у сходовому холі зображали зміну пір року; колони були прикрашені мереживними квіти. Орнаменті для будинку розробив академік живопису Микола Самокиш, а панно «Козача левада» створив художник Сергій Васильківський. У 1930 будинок був сплюндрували: розписи зафарбували, а панно пошматували.

Іще один виразний зразок стилю — чотириповерховий із мансардою дім Попова на вісім квартир на вулиці Катеринославській, 46 у Харкові (проєкт Сергія Тимошенка, 1912–1913 роки). Над головним фасадом нависає еркер, що виходить з вежі, накритої шатровим дахом зі шпилем, — у ньому впізнаються романтичні уявлення про героїчну боротьбу козаків та їхні фортеці-твердині.

Такі алюзії до минувшини не відповідали радянській ідеології, тому чимало зразків українського архітектурного модерну було спаплюжено або знищено. Така доля спіткала й будинок у Лебединцях, і прибутковий будтнок родини Грушевських, і дім Бойка, і модерні будинки в Харкові на вулицях Іванівській, Річній, Луначарського, Свердлова. 1968 року спалили дім Пазенка, а в 1970–1980-х роках спотворили й позносили низку будинків у Києві, аргументуючи нищення тим, що ці споруди буцімто не мають ані історичної, ані архітектурної цінності.

Так само старанно стирали з пам’яті імена архітекторів українського модерну: Василя Кричевського, Костянтина Жукова, Олександра Вербицького, Якова Пономаренка, Віктора Естровича, Євгена Сердюка, Івана Труби, Павла Альошина, Сергія Тимошенка, Миколи Шехоніна, Дмитра Дяченка, Віктора Троценка, Опанаса Сластіона.

Поширення стилю

Будівлі в стилі українського архітектурного модерну були поширені практично всюди, де жив український народ, розділений між двома імперіями — Австро-Угорською і Російською. Найбільше зразків стилю було на Харківщині й Полтавщині, але чимало також у Львові, Києві, Одесі, Кропивницькому, Чернігові, Херсоні, Луцьку. У західних областях його інколи називають «гуцульською сецесією» — у цій назві виразно помітне вже згадане поєднання західноєвропейських модерних ідей із місцевою мистецькою традицією.

Межа ХІХ і ХХ століть стала часом демографічного й будівельного буму у Львові. До початку Першої світової війни у співпраці архітекторів Тадея Обмінського, Владислава Садловського, Івана Левинського, Юліана Захаревича, Василя Нагірного, Олександра Лушпинського з будівельними фірмами місто збагачувалося новими сецесійними будинками, із яких досі складається його обличчя. Тутешній модерн — це поетичність ліній і форм, вишукана орнаментація, багатий внутрішній декор у поєднанні з великою кількістю скла, вітражів, метало-цегляних і залізобетонних конструкцій, що роблять будівлі світлими й легкими.

Перша світова війна поставила на паузу мистецький розвиток, зокрема й український архітектурний модерн у всьому його розмаїтті. Чимало архітекторів або померло, або емігрувало. Ще більших втрат завдала Друга світова, проте й після неї небезпека для стилю не минула. Модерн не вписувався в рамці соцреалізму; його вважали буржуазним і занепадницьким, надміру манірним і невідповідним до смаків радянської людини.

Утім, в Україні модерн протривав навіть довше, аніж в інших європейських країнах — аж до кінця 1930-х років. Зовсім завершальним його акордом можна вважати готель «Жовтень» у Луганську, збудований у 1947–1952 роках за проєктом архітектора Йосипа Каракіса. Загалом же у стилі було зведено близько 500 споруд різного призначення — від технічних до сакральних. Уцілілі до наших днів будівлі свідчать про гармонійну залученість українських митців у загальноєвропейський культурно-мистецький процес і про прагнення втілити місцеві мистецькі традиції в сучасну їм забудову.