Процес Спілки визволення України

Сфабрикований судовий процес над членами вигаданої «антирадянської організації», що відбувся у Харкові з 9 березня по 19 квітня 1930 року, ознаменував кінець політики українізації та початок репресій, у яких радянська влада знищила ціле покоління української інтелігенції.

За легендою, яку підготував НКВС, Спілка визволення України була підпільною організацією, що мала на меті повалення радянського ладу і встановлення самостійної української демократичної держави з широкими правами громадян на приватну власність. Обвинувачення стверджувало, ніби члени СВУ у союзі з іноземними державами й лідерами української еміграції планували заколоти й повстання, отримуючи вказівки від «закордонного центру петлюрівщини». Осередками діяльності СВУ прокурори назвали Всеукраїнську академію наук і Українську автокефальну православну церкву; також у тісній співпраці з СВУ було звинувачено Спілку української молоді.

Арешти у справі СВУ розпочалися ще у травні 1929 року й відбувалися хвилями, як було заведено у чекістів. Дату початку показової розправи над українськими інтелектуалами обрали не випадково: 9 березня, день народження Тараса Шевченка. Як розповідає літературознавиця Ольга Різниченко, процес СВУ у буквальному сенсі виріс із масової демонстрації з нагоди Шевченкового свята: «З ранку на Миколаївську площу до пам’ятного знаку Тарасу Шевченку, йшли заводськими колонами робочі люди. Пролетарі, представники керівництва Радянської України читали поезію Тараса Шевченка, виголошували ідеологічно правильні коментарі щодо його творчості й життя. А у фіналі Шевченкового свята їхні промови звелися до початку публічного суду над контрреволюціонерами, націоналістами, провідниками підпільних організацій: Спілки визволення України та Спілки української молоді. З Миколаївської площі, тепер вона зветься “Конституції”, колони повели до Державної опери головних обвинувачуваних: академіка Сергія Єфремова, студента Миколу Павлушкова та інших».

Процес СВУ мав усі ознаки ретельно зрежисованої вистави, де кожен — від масовки до виконавців головних ролей — знав свої репліки напам’ять, а по радіо велися прямі трансляції з судової зали. Місцем проведення публічного судилища обрали залу Харківського оперного театру (через що у суспільстві поширився похмурий жарт: «Опера СВУ, музика ГПУ») — і на нього навіть виділяли квитки. Мовознавець Юрій Шевельов, на той час студент університету, згадував: «Квитків на цю трагічну виставу не продавали, а розподіляли через профспілки робітникам і службовцям. Присилали трохи квитків і на студентів… Так я потрапив на допит Дурдуківського, розгубленого, непевного, і Людмили Старицької-Черняхівської, яка показалася найбільшим чоловіком серед підсудних чоловіків і не давалася на провокації. […] Процесом я тоді був здивований і спантеличений. Я міг собі уявити, що підсудні справді утворили підпільну організацію. Це навіть викликало в мене невиразне відчуття гордости — значить, не все українське на Україні радянське і комуністичне».

Загалом у справі СВУ заарештували понад 700 осіб, однак на лаві підсудних під час головного публічного процесу у харківській опері опинилося 45 обвинувачених. Історикиня Оксана Юркова зазначає, що арешти в цій справі тривали й після 1930 року, а загальна кількість фігурантів, так чи інак причетних до справи, становила близько 30 тисяч. Згідно з документами, Спілка визволення України справді була цілковитою вигадкою чекістів, тож заарештовані в цій справі вперше дізнавалися про неї від слідчих. Оскільки процес був показовим і широко висвітлюваним у ЗМІ, радянська влада подбала про те, щоби створити позитивне враження про радянське правосуддя: обвинувачених перевели до чистих умебльованих камер, переодягли в охайний одяг, добре годували, а під час суду навіть давали чай із тістечками. Це було особливо цинічно з огляду на ту долю, яку заздалегідь підготували підсудним: пекло в тюрмах і таборах, а згодом — розстріли.

З огляду на суспільний розголос процесу СВУ, остаточний вирок у справі міг здатися відносно м’яким: із 45 підсудних чотирьох засудили до десяти років ув’язнення із суворою ізоляцією, шістьох — до восьми, трьох — до шести, десятьох — до п’ять, 21 — до трьох, одного — до двох років. Десять підсудних отримали умовні вироки і були негайно звільнені, ще п’ятеро — помилувані за кілька місяців. Частина засуджених відбувала покарання на Соловках.

Та гуманність ця була такою ж фальшивою, як і все інше, пов’язане з процесом СВУ. Через деякий час багатьох фігурантів заарештували знову і знищили: так після повторного арешту померла в «телячому вагоні» 73-річна Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця і громадська діячка, дружина професора Олександра Черняхівського — теж засудженого у справі СВУ, однак на той момент вже мертвого. Їхню доньку Вероніку Черняхівську розстріляли в Лук’янівській тюрмі — перед смертю вона збожеволіла після зґвалтування слідчими. Справи тих засуджених у справі СВУ, які на момент повторних репресій вже перебували в ув’язненні, було переглянуто — і їхні вироки замінено смертною карою. Серед розстріляних були, зокрема, письменник Олекса Слісаренко; прем’єр-міністр УНР та один із засновників УАПЦ Володимир Чехівський; мовознавець Григорій Холодний.

У 1970-х роках дисидент і політв’язень Гелій Снєгірьов написав роман-реконструкцію «Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько)», у якому детально відтворив процес СВУ. Його спонукав до цього досвід власної родини: від дядька Снєгірьов дізнався, що його мати замолоду донесла на своїх знайомих як на молодих лідерів «СВУ», вважаючи це своїм обов’язком. 2024 року роман перевидало видавництво «Комора».