Будинок «Слово»

Будинок «Слово», 2008 рік (Victor Vizu, Wikimedia)

Житловий будинок у Харкові. Сучасна адреса — вулиця Культури, 9. Побудований у 1920-х роках кооперативом літераторів. Був помешканням для багатьох діячів Розстріляного відродження.

Історія будинку «Слово» розпочалася у середині 1920-х років, коли літератори виступили з ініціативою будівництва кооперативного будинку. Головою новоствореного кооперативу став Остап Вишня. Виходили з практичних міркувань: Харків був осередком молодих письменників, які приїздили у місто звідусіль, мешкали у комуналках і орендованих кімнатках і часто не мали елементарних умов для роботи.

На той час спецслужби вже таємно стежили за неблагонадійними літераторами, тож радянська влада ініціативу схвалила. Те, що замислили як комфортне місце для життя і творчості, насправді стало пасткою: письменників, зібраних в одному місці, було набагато легше тримати на оці, а згодом — нищити.

Проєкт будинку літераторів створив Михайло Дашкевич, головний архітектор Харкова. Будівля, що поєднувала у собі конструктивізм і модерн, мала форму літери «С» («Слово»), через що його мешканців почали називати «слов’янами». Масштабний проєкт не вписувався у початковий кошторис, тому в 1928 році Рада народних комісарів УРСР додатково виділила на будівництво 51 тис карбованців. У будинку були просторі квартири з балконами, високими стелями і великими вікнами, ліфти, дитсадок, затишний сквер зі спортмайданчиком на прибудинковій території, навіть солярій на даху. Всі квартири були обладнані телефонами — як з’ясувалося згодом, це спрощувало роботу сексотам і працівникам НКВС.

«Названо будинок “Словом”, і почав він своє недовге існування зимою в місяці грудні 1930 року. Ліворуч, коли стати лицем до головного фасаду, садок. Були тут кволі деревцята, клюмби з квітами, лавочки. Ті самі тополі творили живий паркан, затримуючи хмари пороху, що летіли від немощеної вулиці. Вулиця ж залишилась аж до кінця життя “Слова” немощеною, бо для неї напевно забракло брукового каміння. Мешканцями “Слова” були в першу чергу письменники, поети, драматурги, малярі, композитори, актори. Як бувало в тих часах, поза людьми тих професій поселились там теж особи, які безпосереднього відношення до мистецтва чи літератури не мали. Попали вони в будинок “по блату”», — згадував Володимир Куліш, син Миколи Куліша. Творча ідилія тривала недовго: навесні 1933 року був заарештований (і згодом розстріляний) мешканець будинку поет Михайло Яловий, а потім наклав на себе руки його друг і сподвижник Микола Хвильовий.

Після цього репресії проти мешканців «Слова» стрімко набрали обертів. Будинок зажив недоброї слави, його почали називати «Крематорієм» або БПУ (Будинком попереднього ув’язнення). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести, причому в деяких квартирах арешти відбувалися по кілька разів.

Будинок «Слово» приносив лихо навіть людям, які в ньому не мешкали, а просто гостювали у родичів або знайомих. Так сталося з Іваном Багряним — його заарештували у квартирі письменника Василя Вражливого і засудили до таборів. Однак Багряному пощастило вижити: свій досвід катувань у застінках НКВС, втечі, переховування і повернення додому він описав у романах «Тигролови» (1946) і «Сад Гетсиманський» (1950). Самого Вражливого зрештою теж заарештували і розстріляли 8 грудня 1937 року.

Загалом жертвами репресій стали понад 70 літераторів, які жили у будинку. Одинадцятьох із них розстріляли в урочищі Сандармох. Серед репресованих мешканців «Слова» — Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Ґео Шкурупій, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Гордій Коцюба та інші. Низку інших радянська система зламала, перетворивши на придворних співців радянського ладу, або й завербувала до спецслужб.

7 березня 2022 року будинок «Слово» постраждав від російського обстрілу під час битви за Харків. «Цілком закономірно для росіян: вони завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде», — сказав на це поет-харків’янин Сергій Жадан.