Артемій Ведель

Артем Ведельский народився в сім’ї київського художника-різьбяра, що мав власну майстерню. «Ведель» — це скорочена форма батьківського прізвища, якою композитор підписував листи і яку зрештою взяв собі як основне прізвище.

До 1787 року Ведель навчався у Києво-Могилянській академії. Ще студентом він почав писати музику, диригував оркестром і хором, а також виступав як скрипаль. Один зі співаків хору описував його так: «Це був красивий юнак із очима, що випромінювали світло; він мав ніжний голос, спокійний характер і був надзвичайно тактовним».

1788 року митрополит Самуїл Миславський, протектор Києво-Могилянської академії, відрядив Веделя до Москви, де молодий композитор керував спочатку капелою генерал-губернатора Петра Єропкіна, а згодом — московського головнокомандувача Олександра Прозоровського. Там він отримав широке визнання свого таланту, однак у грудні 1792 року попросив про звільнення й повернувся в Україну.

До 1795 року Ведель мешкав у Києві, де керував музичною капелою при штабі корпусу піхоти й хором солдатських дітей, водночас просуваючись по військовій службі. Згодом переїхав до Харкова, де заснував хор і оркестр, а також викладав в училищі при Харківському колегіумі. У творчості Ведель дотримувався традицій партесного співу; переважна більшість його творів була написана на слова псалмів.

Невдовзі над головою Веделя згустилися хмари. Репресії проти української культури зростали: влада скорочувала штати хорів, забороняла виконувати позалітургійні духовні концерти, співати традиційні канти й колядки. Музику Веделя заборонили до виконання у церквах, і він повернувся до Києва, не бачачи подальших перспектив для мистецької діяльності. «Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?» — писав він.

На початку 1799 року композитор став послушником Києво-Печерської лаври. Спогади очевидців свідчать, що за монастирськими стінами він знайшов душевний спокій, якого йому доти бракувало. Ведель був читцем, співав на крилосі й ніс служіння зі взірцевим смиренням і сумлінністю.

Та спокій тривав недовго: наприкінці весни 1799 року Веделя звинуватили в «нелепостях» на адресу чинного царя Павла І, які він нібито записав на чистих сторінках книжки. Проти нього порушили «секретну справу», деталі якої й досі залишаються незрозумілими: різні домисли й легенди говорять про конфлікт із керівництвом лаври, спротив царському режиму й навіть про зв’язки із сектою ілюмінатів. Публіцист Василь Кук писав: «Суті справи [документи] не розкривають, за що і чому знищили саме його, Веделя, не висвітлюють… За документами формально Веделя ніхто не арештовував… немає акту звинувачення, ні протоколів допиту».

Ясно одне: постать Веделя була для когось настільки незручною, що його справа опинилася на столі у самого царя, який підписав наказ запроторити його до психлікарні. Наступний цар, Олександр І, залишив вирок без змін: «Оставить в нынешнем положении». Ведель провів у психлікарні дев’ять жахливих років, і лише перед смертю батько зміг забрати сина додому, де той і помер — навколішках, під час молитви.

Могила композитора не збереглася до наших днів — Щекавицьке кладовище, де його поховали, знищили за радянських часів. Залишилася тільки музика; тривалий час заборонена, вона поширювалася лише в рукописах. Сьогодні відомі близько 80 творів Веделя: переважно духовні концерти, а також тріо, хорові концерти, канти та музика для Літургії Йоана Золотоустого.