Радянська українізація

«Якщо не можна щось подолати, потрібно це очолити». Таким принципом керувалася радянська влада в Україні 1920-х років, коли зіткнулася з посиленням національних рухів і слабкою підтримкою більшовиків.

Щоб зміцнити нову владу, у складі Радянського союзу було створено низку союзних республік — зокрема, Українську РСР, — що формально вважалися рівноправними суб’єктами. Керівні посади в республіках зазвичай займали спеціально підготовлені кадри з місцевого населення. У гаданої лібералізації була й зовнішньополітична мета: поліпшити імідж радянської держави в очах світової спільноти та привабливість для народів, що потерпали від колонізації.

У квітні 1923 року на XII зʼїзді РКП(б) було проголошено політику коренізації, згідно з якою урядові органи республік мали перейти на національні мови й розвивати національні культури. Наймасштабнішою на радянських теренах стала українізація, що передбачала використання української мови в освіті, культурі та пресі. Активних зусиль до неї доклали наркоми освіти УРСР Олександр Шумський і Микола Скрипник. Вони, зокрема, вимагали знання і використання української мови від чиновників — під загрозою звільнення.

Цією оманливою свободою радо скористалися українські митці та представники інтелігенції, більшість із яких згодом поповнила лави Розстріляного відродження. До 1930-х років понад 80 відсотків шкіл і дві третині вищих навчальних закладів мали українську мову навчання. Одеська й Київська кіностудії продукували україномовні фільми, українською виходила більшість друкованих видань, виникали літературні об’єднання (серед найвідоміших — ВАПЛІТЕ, МАРС і Гарт), члени яких, поділяючи соціалістичні цінності, стояли на засадах розвитку нової національної літератури рідною мовою.

Розрахунок більшовиків виправдав себе: українське суспільство повірило у щирість їхніх намірів. Популярність Комуністичної партії зростала, навіть деякі культурні й політичні емігранти вирішили повернутися в Україну — зокрема, Михайло Грушевський, більшість співробітників й учнів якого згодом були репресовані.

Наприкінці 1920-х років вище партійне керівництво у Москві зрозуміло, що процес українізації зайшов занадто далеко і може стати загрозою для більшовицького режиму. На зміну лібералізації прийшли репресії: партійні чистки, арешти інтелігенції, сфабриковані процеси проти українських діячів культури і, зрештою, масові страти. Партійні ідеологи політики українізації теж потрапили під коток репресій: Шумського заслали на Соловки і вбили за наказом Сталіна, Скрипник застрелився у своєму кабінеті після партійних зборів.

У грудні 1932 року уряд СРСР заявив про неправильне втілення політики українізації, а наступного року в Харкові на пленумі ЦК Компартії України постановили остаточно її припинити. В Україні розпочалася ера гегемонії російської культури.

Авторка: Ольга Герасименко