Історія Бережанського замку

Межа Галичини й Поділля проходить по річці Золота Липа, а над нею вже п’яте століття стоїть замок у Бережанах. Ренесансна твердиня була окрасою міста, але ХХ століття — війнами і радянською безгосподарністю — перетворило її на нещасні руїни.

Італійські будівничі на початку XVI століття обрали для приватної резиденції магнатів Сенявських невеликий острів посеред заболоченої річкової долини. Бережани, тоді ще село, дісталися Сенявським — 1530 року магнати виклопотали міські права для поселення.

Острів між рукавів Золотої Липи був нехай і твердим ґрунтом, та не настільки, щоб витримати масивну споруду, тому землю під фортецю укріпили за допомогою численних дерев’яних паль, а вже над ними влаштували пивниці з надзвичайно товстими стінами. Знайшов свою форму замок за Міколая Сенявського, про що свідчить таблиця, розміщена над в’їзною брамою фортеці: «Вельможний пан Міколай Сенявський, воєвода Руський, гетьман війська, староста галицький та коломийський вибудував цей замок з тесаного каменю власним коштом на похвалу всемогутньому богові і на оборону вірних християн року 1554».

Архітектурні особливості та перетворення замку

Якщо багатий на аркади й різьблені портали внутрішній двір замку нагадував модні в той час ренесансні італійські палаццо, то його зовнішній вигляд був традиційно середньовічним, трішечки «допотопним». На початку XVI століття Україна лише знайомилася з бастіонними фортифікаціями. Замок у Бережанах ще підпорядковувався рельєфу, а не підпорядковував рельєф собі. Оточена ровом твердиня в плані була неправильним п’ятикутником. Земляні укріплення навколо замку почали зводити в 1619–1622 роках: із західного боку насипали равелін, через який в’їжджали до замку. Доступи також охороняли два канали, якими до ровів поступала вода. Це дало змогу витримати не лише набіги татар, а й серйозніші напади козаків у 1648, 1655 і 1667 роках.

На замковому дворі в XVII столітті звели палац, що славився розкішними інтер’єрами. Автором інтер’єрного декору міг бути голландець Ян Пфістер, автор скульптурних надгробків Адама, Прокопа, Миколая та Олександра Сенявських. У 1920 році цінні саркофаги перевезли до Кракова, де їх зберігають і зараз. У 1698 році Сенявські приймали в Бережанах польського короля Августа ІІ.

Інвентар, тобто список майна, замку, складений 1762 року комендантом фортеці Олександром Дашкевичем, описує «золоті князівські покої», живописні плафони із зображеннями битв і міфологічних персонажів, родинні портрети. З другої половини XVIII століття тодішні власники Бережан Чарторийські дедалі рідше бували в місті — замок занепадав. У 1772 році австрійська влада розрівняла вали та бастіони як непотрібні й вимагала в Олександра Потоцького за власний кошт розібрати верхні яруси башт. На той час у замку мешкали монахи-комуністи (це не настільки парадоксально, як здається: був такий чернечий орден). Австрійці їх звідти попросили, а в замку розмістили казарми. З кінця XVIII століття аж до 1930-х років замок насправді слугував казармами. Солдати розграбували все майно, знищили ліплення, розписні стелі. Великі батальні картини розірвали на кавалки, з яких шили мішки. Пізніше частину території перетворили на У 1908 році військові нарешті покинули замок.

Використання замку і сучасний стан

1921 року Якуб Потоцький передав поруйнований форпост до державної казни. У 1925 році відремонтували дах каплиці, досліджували замкові підземелля, проводили розкопки. Були проєкти відтворити замок у формах 1775 року, але на рожеві мрії фінансів не вистачило. А за кілька років почалася Друга світова війна.

Замкову каплицю задумували як мавзолей Сенявських. Храм багато разів перебудовували, нашарування різних стилів зробило споруду неповторною. 1861 року у фортеці квартирував полк баварських гусарів, які для забави били шаблями надгробки Сенявських. У Першу світову війну південно-східну частину фортеці розвалили російські артилеристи, була пошкоджена і в’їзна брама. У фрагментах замку, які не постраждали від обстрілів, почергово квартирували вояки ворожих сторін.

Останні роки у твердині відбувається реставрація. За справу взялися лише тоді, коли в унікальній замковій каплиці обвалився дах.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Олеського замку

Чуєте переможний крик щойно народженого немовляти? Навіть стихія, що розійшлася не на жарт, не заглушить його. Прийти у світ в таку грозу, ще й під час ворожого нападу — оце вибрав ти час для народження, хлопчику!.. Теофілія, дочка руського воєводи Івана Данило́вича, віддає дитинча бабці-повитусі, щоб спеленати, але тільки-но та кладе його на чорний мармуровий стіл, усе здригається від громовиці. Навіть мармур не витримав — тріснув, а бабця оглухла.

17 серпня 1629 року у світ прийшла незвичайна людина. На честь народження спадкоємця банкет був не менш бучний, аніж два роки тому, у 1627-му, коли Данило́вич віддавав Теофілію заміж за родовитого Якуба Собеського.

Матуся вирішила назвати сина на честь його діда-воєводи, але в історію він увійде не Іваном, а на польський манір — Яном. Бабуся, Катерина Красицька, не дочекалася онука ме за її придане Іван Данило́вич почав реконструкцію старого замку в Олеську. Його згадано під 1327 роком, коли будинок на одинокій горі лежав на кордоні між Литвою, Польщею та Угорщиною, а правили тут то польський феодал Іван із Сенна, то останній галицько-волинський князь Дмитро-Любарт, то угорський намісник Галичини Володислав Опольський. Служив у Данило́вича шляхтич Михайло Хмель — ще син у нього був маленький, Богдан… Потім родина Хмелів переселилася на хутір Суботів. Після битви під Цецорою в 1620 році Михайло із сином потрапили в полон, і Данило́вич намагався обміняти їх на полоненого Абдурахмана…

До Марціани, старшої дочки Данило́вича, Адам Жолкевський кілька разів засилав сватів, але воєвода й чути не хотів про такого зятя. Якось під час гри в карти невдаха-наречений забажав чіткої відповіді: буде Марціана його чи ні? Хто ж знав, що неборака, почувши відмову, покінчить з собою просто на очах у всіх? Але й сором: його навіть на цвинтарі, грішника, поховати не можна було. Скинули тіло в болото неподалік — та й усе… Та люди базікали, начебто ночами замком блукає дух Адама, адже в кожному замку мусить бути свій привид.

Досягши вершини життєвого шляху, найславетніший польський король Ян Собеський повернувся туди, звідки прийшов у цей світ. Олеський замок, проданий за борги зятя, Андрія Конецпольського, 1682 року Ян викупив за 400 000 злотих — велетенську на ті часи суму. Його кохана дружина Марисенька, француженка Марія-Казимира д’Аркуїн, стежила у 1684 році за реставрацією — Ян ІІІ, переможець турків під Віднем, повернувся зі славетного походу до відновленої рідної оселі. Стараннями варшавських майстрів браму замку перебудували, каплицю розписали поліхромією, покої оздобили фресками та картинами, підлогу виклали мармуровими плитами.

До Олеського замку королівська сім’я приїжджатиме наприкінці літа протягом шести років. Звідси Ян навідуватиметься у свої маєтки в Золочеві та Підгірцях. Звідси йтиме на лови. Прислухайтеся: може, почуєте тупіт коней, що несуть королівську карету?

Архітектурні особливості та перетворення замку

…Після Яна ІІІ життя Олеського замку зупиниться на довгі роки, щоб пробудитися в 1974-му, коли твердиня стала філіалом Львівської галереї мистецтв. Неабияк посприяв відродженню замку директор галереї, Герой України Борис Григорович Возницький. Відновлював фортецю майже з руїни: уже наступні після Собеських власники твердині, Жевуські, перетворили форпост ледь не на розвалини (про це свідчить і найдавніше зображення замку, яке 1781 року зробив інженер Мюнтц). Наприкінці XVIII століття фортецю продають з аукціону, за кілька років, у 1806-му, вона горить — і ще раз палає в 1836 році. Неначе вогню мало, у 1838 році під час 15-хвилинного землетрусу тріскаються мури замку, руйнується його ліве крило. У 1875 році завалилася замкова криниця, а в 1951-му нову пожежу спричиняє удар блискавки. На середину ХХ століття замок уже встиг побувати сільськогосподарською школою і табором для військовополонених.

Використання замку та сучасний стан 

Сьогодні в замкових покоях експонують зразки мистецтва кількох епох. Тут є чудові брюссельські шпалери XVI століття, мармуровий надгробок Анни Сенявської з Бережанського замку, дивовижна збірка дерев’яної скульптури XIV–ХІХ століть, величне батальне полотно Мартина Альтамонте «Битва під Віднем» 1692 року, іконостас Федора Сеньковича. Чимало цікавинок зберігає і капуцинський монастир XVIII століття біля підніжжя фортеці: зараз тут розмістилися запасники музею. Вартий уваги й парк, що оточує замок: зокрема, його прикрашають скульптури, які залишилися після пленеру скульпторів, що проходив у містечку в 1996 році.

Олесько, що казковим маревом піднімається обабіч траси Київ–Львів, про до смаку й кіношникам: тут знімали численні історичні й фентезійні стрічки.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Старостинського замку

Центр Галичини й гордого давнього князівства був не тут: літописний Галич слід шукати в селі Крилос неподалік від Галича сучасного. А там, де дивляться на місто уламки мурів і реставрована башта Старостинського замку, у галицько-волинські часи був невеликий порт на Дністрі. Над ним і спорудили дерев’яно-земляні укріплення з валами — їх уперше згадують у літописі ще під 1114 роком.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Невідомо, хто й коли знищив первісну фортецю на Замковій горі. Далі також забагато білих плям: чи то польський король Казимир Великий дав наказ відновити фортецю біля Дністра, чи то волинський воєвода Любарт у 1350–1352 роках займався цією справою — достеменно не відомо. З кінця ХІV до ХV століття твердиня була однією з найбільших і найсильніших у краї, опорою створеного 1378 року галицького староства. Звідси й назва замку — Старостинський.

1621 року татари зруйнували дерев’яні фортифікації, тож у 1627 році замок зводять нарешті в камені, на п’ять башт і три брами. У 1658 році за проєктом італійського інженера-фортифікатора Франсіско Корассіні за 42 000 злотих, які дав староста Потоцький, замок реконструюють. У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що магнат «від землі спорудив нові мури й обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом». Недовго замок красувався новими шатами: 1676 року турецько-татарські війська залишили на Замковій горі лише пощерблені, вибиті зуби фортечних стін. Більше фортецю не відновлювали.

У XVIII столітті завалилася частина гори, на якій стоїть твердиня, забравши із собою в короткий політ частину мурів. 1796 року за розпорядженням влади замок почали розбирати. Дав дозвіл убити замок інженер А. де Хегерштейн. У квітні 1858 року впала східна частина замкових стін. До нашого часу дійшли чималі підвали, частина західної башти й рештки оборонних мурів.

Ніхто не підрахує до копійки, у скільки обходилися українським князям і шляхтичам їхні твердині, а от в європейській історії приклади з цифрами знайти можна. Лицарі-тамплієри витратили в першій половині ХІІІ століття 1,1 мільйона сарацинських золотих монет, щоб перебудувати на замок давні римські фортифікації в Зефарі (на території сучасного Ізраїлю). Якщо конвертувати це в сучасні грошові одиниці, вийде сума від 10 до 20 мільярдів євро. А якби будували з нуля, коштувало б іще більше.

А от невеликий, скромний такий замочок, буквально вежа, оточена мурами, — скільки за нього? Історики стверджують, що близько 800 000 євро. З них чверть суми йшла на будівельні матеріали, а ¾ — на виплату будівничим. І це мали бути висококласні фахівці, які знають тонкощі й секрети майстерності. Наприклад, їм було відомо, що спіральні сходи в башту завжди мали закручуватися за годинниковою стрілкою: так захисники замку на верхніх ярусах могли замахнутися мечем чи алебардою, а от нападники, які піднімалися знизу, простору для руху не мали. Та й збудувати підземний секретний тунель було справою непростою (підземні ходи існували, просто не були настільки довгими, як це приписують їм легенди).

Побудувати замок без дозволу князя або короля було неможливо: це дозволяли лише шляхті, нобілітету, тим, хто за потреби буде воювати за корону й обороняти край від ворогів.

А через скільки часу можна в’їжджати й жити? Навіть якби робітники працювали без вихідних (що в богобоязливому середньовіччі було немислимо), чекати довелося б десь 20–30 років. Із вихідними — ще довше. Лише частину середньовічних замків будували з каменю, 60% були дерев’яними, тому й до наших днів чимало їх не дійшло.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Луцького замку

З усіх українських середньовічних укріплень саме цей форпост бачили практично всі в країні: 28-метрова В’їзна башта замку зображена на банкноті 200 гривень. Вона могла б прикрасити й котрусь із купюр євро, бо саму ідею об’єднаної Європи вперше була озвучили саме в стінах Верхнього замку 1429 року.

Уже наприкінці Х століття на цьому місці насипали оборонний вал. Луцькі укріплення вперше згадав польський літописець Ян Длугош: він зазначив, що Лучеськ заснував у 1000 році  київський князь Володимир Святославович. У тому не лише воювали, а й відпочивали. У шахи грали точно: археологи знайшли різьблені кістяні фігури. Та 1261 року форпост, як й інші твердині краю, розібрали на вимогу татарського воєводи Бурундая.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок відродився в часи князя Любарта, у ХIV столітті. Міські легенди пам’ятають, як насипав князь Любарт греблю, загативши річку Стир, щоб фортеця опинилася на острові, як влаштував у В’їзній башті підйомний міст, як поступово замінював у закруті (або ж луці — звідси й ім’я міста) Стира дерев’яні укріплення цегляними, домішуючи до розчину курячі яйця.

У січні 1429 року литовський князь Вітовт Кейстутович запросив сюди монархів з 15 держав. Серед них були німецький імператор Зигмунд, датський король Ерік IV, польський монарх Ягайло, великі магістри Тевтонського та Лівонського орденів, легат Папи Римського Андрій, великий князь московський Василій у супроводі митрополита Фотія і князів Тверського й Рязанського, посол візантійського імператора Палеолога. Із сім’ями монархів та челяддю гостей нарахували майже 15 000, тоді як містян — приблизно 5000. А які були витрати! Лише на банкет пішло 700 волів, 1400 баранів, 100 зубрів і лосів, а гусей і курчат ніхто й не брався рахувати. Лилися ріки пива й меду — щодня по 700 діжок!

На цьому «саміті» розглядали проблеми створення коаліції проти Османської Порти, рівних прав для католицької і православної церков та коронації Вітовта.

Головна луцька легенда пов’язана саме з цим. Папський нунцій уже віз до столиці Волині обсипану діамантами корону, та чомусь вона зникла дорогою — чи, як стверджує легенда, її розрубали на шматки й розвезли по всій Європі, тож бути королем Вітовту не судилося.

Коли 1795 року Луцьк увійшов до Російської імперії, Любартова твердиня почала перетворюватися на мальовничу руїну. Під час пожеж у ХІХ столітті лучани розглядали колишній форпост як джерело матеріалу, потрібного для відбудови міста. У 1863 році уряд навіть видав «височайшее повеление» про розбирання В’їздової башти й південного муру. На аукціоні цей фрагмент замку пішов за 373 карбованціа початкова ставка була всього 18 карбованців 50 копійок.

Фортеця не стала жертвою завдяки яйцям у кладці, тож порятунок замку є цілком заслугою Любарта і Ко: кладка трималася міцно. Від 1885 року до замку почали ставитися як до пам’ятки історії, хоч і в дивний спосіб: на території замкового двору тіснилися пожежна команда, міська управа й казарми для городових, а з 1918 року ще й відкрили літній театр. Реставрацією замку зайнялися лише в 1960-70-х роках.

Використання замку та сучасний стан 

Міцні десятиметрові стіни й сьогодні з’єднують три башти граду. У Владичій розмістилися арсенал й унікальна колекція дзвонів. У Любартовій — виставка будівельної кераміки «Плитниця». Каміння фундаментів вказує на місця, де були палац Вітовта та церква Івана Богослова. Більше пощастило Шляхетському будинку (1789) і палацові єпископа (1814).

Щороку у фортеці відбуваються лицарські турніри «Меч Луцького замку». Коли дивишся з бійниць замкових мурів на панораму міста на північ від твердині, дивуєшся сусідству з галасливим і не дуже акуратним міським базаром. Замок пливе над його рядами, неначе вічне над сьогоденним.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Леськівського палацу

Ще 15–20 років тому про неоготичний замок у селі Леськове колишнього Монастирищенського району на Черкащині не чув практично ніхто. Режимний об’єкт: у палаці поміщиків Даховських був склад медикаментів. Та приховати архітектурну перлину в часи, коли смартфон буквально в кожного, складно. Спочатку туристів звідси ганяли, але у 2013 році комплекс отримав статус історико-культурного заповідника державного значення. Тепер до маєтку водять екскурсії.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

Те, що така махина в стилі тюдорівської готики змогла пережити дві світові війни і Жовтневий переворот, здається дивом. Палац побудований у другій половині ХІХ століття, це лише стилізація під середньовіччя — але яка фотогенічна! Олександр Даховський купив маєток у 1801 році, а розбудовували це місце вже його син Казимир і внук Тадеуш. Дружина останнього, Марія Володкович-Романовська, успадкувала колекцію античних і ренесансних творів мистецтва. Свого часу погляд вражали не тільки екстер’єри, а й інтер’єри палацу.

Місцевий переказ пояснює появу резиденції банальними заздрощами. Даховські нібито заздрили сусідам — могутнім Потоцьким з Умані. Повірити легенді складно: Даховські були полум’яними англоманами — і вибудовували собі шматочок Англії. В Умані ж панував культ античності. Свого часу при маєтку в Леськовому діяв іподром для англійських рисаків. Жокеї привозили з численних турнірів призи. Навколо замку розбили ландшафтний парк в англійському стилі з рукотворним островом Любові в центрі ставка, а в селі поміщики замість корчми поставили чайну.

Використання палацу та сучасний стан 

Саме любов селян до своїх панів, дивакуватих, але добрих, врятувала маєток після Жовтневого перевороту. У 1934 році тут влаштували піонерський табір, після Другої світової війни — розмістили санаторій. З 1970-х років під готичними склепіннями замку влаштували склад медикаментів. Палац занепадав, однією з веж, як змія, поповзла тріщина, почав протікати дах. Сходи, які вели від балюстради замку в парк, позаростали кущами: природа сильніша від архітектури. Від скульптур, які прикрашали паркові доріжки, залишилися розбиті постаменти. Та зі статусом історико-культурного заповідника, сподіваємося, для садиби в Леськовому ще засяє сонце надії.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Перша згадка про Хмільник датується 1362 роком, коли князь литовський Ольгерд відвоював його в битві з татарами, «отчичами і дідичами землі Подільської», як шанобливо називав східних зайд-кочівників один з літописів.

Історія палацу у Хмільнику

Місце для поселення вибрали непогано: на невеликому острові між двома рукавами Південного Бугу. Навіть ім’я місту дали завдяки цьому острову: за легендою, був він спочатку вкритий лозою та калинами, якими вився хміль. Але всього за шість кілометрів від Хмільника пролягав сумнозвісний Чорний шлях, яким щороку рухалися зі степів Півдня орди татаро-монголів. Потрібен був замок — і він з’явився. За легендою, пагорб для нього містяни насипали вручну. 

В останній період князювання Вітовта фортеця була значно посилена: кримчаки розбили литовсько-руську армію на Ворсклі в 1399 році. Поразка спричинила зміну кордонів: володіння Вітовта в Причорномор’ї були втрачені. Хмільник стає прикордонним містом. 

У роки боротьби за литовський великокнязівський трон між Свидригайлом і Сигізмундом Хмільник став власністю князя Федора Корибута Несвіцького, союзника Свидригайла. Після присяги князя Несвіцького польському королю хмільницький замок у 1434 році відійшов до Польщі. Місто стало центром староства в щойно створеному Подільському воєводстві. Литовці не примирилися з втратою важливого форпосту і до 1447 року продовжували вважати Хмільник своїм, не роблячи ніяких кроків щодо повернення міста, — обмежувалися ностальгією. У 1500 році під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менґлі Ґірея, далі напади повторились у 1524, 1534, 1584 роках. Населення змушене було оборонятися, а старости замку — Лянцкоронські, Язловецькі, Оссолінські та Струсі — прославляти себе ратними подвигами.

У 1534 році великий гетьман коронний Ян Тарновський обніс місто кам’яним муром із баштами. Канал, викопаний між Південним Бугом і його притокою, річкою Пастушою, перетворив фортецю на острівну твердиню. Для потреб католицької громади 1603 року звели ренесансний костел Усічення голови Івана Предтечі, який після численних перебудов зберігся до наших днів. Орга́н у ньому встановили в 1974 році — нечастий для СРСР випадок. 

1594 року загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 році ситуація повторилася: цього разу до міста увірвався Павло Бут. Козаки зробили ще одну вдалу спробу заволодіти Хмільником — у 1659 році тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Напевно, комфортна, бо ж мала водогін, залишки якого в серпні 2003 року знайшли робітники комунальної служби. Нескінченну, здавалося б, війну перервав у 1672 році наступ двохсоттисячної армії султана Магомета IV. На 27 років Поділля перетворилося на ще одну провінцію Османської Порти. У Хмільнику стояв турецький гарнізон. Як і в інших захоплених містах, яничари перш за все заходилися укріплювати замок і зводити мечеть. Між замком і мечеттю, а ще між сторожовими постами понад Бугом прорили підземні ходи. Населення міста тануло на очах: кого нові господарі не встигли як живий товар продати в рабство, той утік сам.

За турками знову повернулася Річ Посполита, а ще за століття місто увійшло до складу Російської імперії. Тут працювали поташна фабрика, селітровий і скляний заводи, але місто ледь животіло. Замок руйнувався.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

І саме біля його руїн у 1911–1915 роках виникла найцікавіша споруда міста. На пагорбі над Бугом за проєктом архітектора Івана Фоміна звели палац для подружжя Костянтина і Катерини Ксідо (1879 — після 1943). Ця будівля — архітектурний трансформер, у якому зодчий вміло грається деталями з різних стилів і часів. З боку річки відкривається панорама ренесансного замку з наріжними баштами, парадний же фасад будівлі з колонадою над головним входом — зразок класицизму. Палладіанська класика вступила у двобій з новою архітектурною модою — і нове взяло гору. Арковий міст до палацу теж спланував Фомін у 1915 році. Проєкт повністю втілити не вдалося.

Цікава історія із цим Ксідо: був він красенем, штабс-капітаном, героєм облоги Порт-Артура 1904 року — але без грошей. Обміняти зовнішність на обручку багатійки чорнявому греку порадив російський письменник Іван Бунін, який у ті роки служив неподалік, у Летичеві. Ксідо послухався — й одружився з глухонімою і не надто молодою графинею Катериною Левашовою (1867 — після 1920). Головною її принадою був титул — а також 28 сіл, цукроварня, будинок у Петербурзі, чималі грошові активи. І — підприємницька жилка. 

Новий статус дозволив штабс-капітану зайнятися тим, чим мріяв, — видавати часопис «Російська старовина» і книги з географії. 

Використання палацу та сучасний стан 

У червні 1913 року в Ксідо, свого колишнього ад’ютанта, оселився генерал Анатолій Стессель з дружиною Раїсою. Та захоплювалася не музикою чи малюванням, як більшість пань, а птахівництвом — і навезла до щойно зведеного палацу індиків, курей різноманітних порід, гусок, а ще корів та теличок (задумувалася про власну молочну ферму). Глухонімій графині все це птаство й худоба не заважали, а сам Ксідо переважно мешкав у Петербурзі. 

Цю пастораль перервала Перша світова війна. Стессель у 1915 році помер у Хмільнику і був похований у дивного вигляду гранітній усипальні на католицькому цвинтарі міста. Ксідо того ж року вирушив воювати, а після революції емігрував на Захід. Кажуть, повернувся до Хмільника 1943 року, поблукав палацом, зустрів колишнього лакея Дмитра — і повернувся на нову батьківщину, начебто до Чехії. Маєток у післяреволюційні роки використовували під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а в Другу світову тут були звичайні склади. 1964 року в замку відкрився готель, а у замковій вежі — краєзнавчий музей. Відчути себе графами гостям готелю було важко: зі зручностей були лише електрика й вентилятор, а в колишній бальній залі взагалі сушили білизну. Уже понад 15 років палац тихо сповзає у стан руїни. Вікна вибиті, опалення не працює, дах протікає, сходи в аварійному стані, на даху ростуть дерева. Що буде далі — хтозна. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

У другій половині XVIII століття Псарами володів магнат Юзеф Яблоновський. Мав тут свій двір, збудований за модою того часу — в стилі пізнього класицизму. З колонадою, портиком — усе як слід, тільки не мурований, а з дерева й глини. Юзеф передав маєток у спадок своїй дочці від другого шлюбу Урсулі, дружині Вінцента Глоговського, придворного при дворі Станіслава Августа. Їхній син Станіслав власних дітей не мав, тож відписав Псари брату Людвіку, а той, своєю чергою, — дочці від другого шлюбу Вільгельміні, дружині графа Станіслава Рея. 

Історія палацу у Приозерному (Псарах)

Ось — нарешті прозвучало важливе для Приозерного прізвище! Реї були представниками однієї з гілок могутнього роду Потоцьких. У часи Вільгельміни глинобитний класицизм Яблоновського був уже в дуже поганому стані, тож близько 1880 року графиня вирішила звести новий палац. Поки старий розбирали, новий уже й закласти встигли. Проєктував будівлю модний львівський архітектор Юліан Захаревич. Будівництво садиби в еклектичному стилі завершили 1882 року.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Величезний, повний екзотів парк ховав чималий палацовий ансамбль, що складався з красивої в’їзної брами, зведеної ще 1822 року, фантазійного палацу, флігеля, зерносховища та конюшні. 

Ще й зараз можна простежити під’їзну дорогу до садиби, обсаджену столітніми липами. Ставки обабіч дороги не завжди були гуртожитками для жаб — тут гості вельможного Рея каталися на човниках, слухаючи концерти духової музики. Для такої справи оркестр запрошували в парк щонеділі. Приблизно в 1820-х у парку посадили платан. Його гігантська крона дарує затінок і дотепер.

Використання палацу та сучасний стан 

Вересень 1939 року став переломним у житті всієї Західної України, а отже, Рогатинщини, Псарів і графа Людвіка Рея. Від комуністичної розправи останнього врятували селяни. Рею вдалося емігрувати до Франції. Певно, він до самої смерті згадував свій покутський рай — і розказував про нього дітям. На початку ХХІ століття в Приозерне приїжджав онук Людвіка Мартин Рей. 

На той час садиба вже стояла покинута. А за СРСР у ній деякий час був колгоспний свинарник. Так, свинарник. Так, у палаці. Поросята дряпали ратичками паркетну підлогу, гасаючи по вестибюлю й палацовій капличці та спускаючись парадними сходами до парку. Зрештою, та сама ситуація була і в Отрокові в Хмельницькій області. 

Свинок пожаліли й виселили, а палац перекваліфікували в психоневрологічний заклад. Нарешті в 1955 році тут оселилися студенти Рогатинського зооветеринарного комплексу. 

Старожили села пам’ятали, що в’їзна арка колись пронизувала палац наскрізь, але в 1970 році один її кінець замурували — при ньому поставили пам’ятник Леніну.

Нові часи теж не відзначаються ласкою до палацу. Садибу ще в 1996 році передали в користування Українській православній церкві Київського патріархату. До 2004 року тут діяв жіночий монастир. З 2005-го споруда стоїть пустою, поволі заростає кущами і наближається до точки, після якої вже не буде вороття. Важкі дерев’яні фронтони дверей обвалилися, подекуди досі є старі віконні рами, тримаються ще сходи. Але провалля в підлозі лякають.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Страшенно це неправильно — вірити всьому, що чуєш. Але для перевірки інформації потрібні час, бажання й чимала допитливість. Якщо з другим і третім у більшості туристів усе добре, то першого сильно бракує. Тому сказали екскурсоводи, що палац Шенборнів у Карпатах славився на всю Угорщину тим, що був своєрідним календарем, — значить, так і є. І запам’ятати просто: 365 вікон, 52 кімнати, 12 входів. І летить математична легенда інтернетом та путівниками, і переповідають її туристи знайомим та рідним. 

Утім, якщо спинитися на довше, таки вдасться зрозуміти, що щось із нею не те. Входів можна нарахувати шість. Вікон точно понад 200, але сильно менше за 365. Кімнат… Із цим складніше: не у всі з них є доступ для мандрівників чи навіть місцевих відпочивальників. Бо в мисливському замку, який могутній рід Шенборнів побудував в урочищі Берегвар у 1890 році, з 1946 року діє санаторій для людей з патологіями серцево-судинної, нервової систем чи обміну речовин. Колись він називався іменем Микити Хрущова, а зараз відомий як «Карпати».

Так уже є з цим казкової краси палацом у казкової краси місці: люди знають його під різними іменами. Старі листівки називають його Берегвар (Beregvar, «var» угорською — замок). Хтось кличе Карпатами, хтось — Шенборном, ще хтось вважає резиденцію частиною сусіднього Чинадіївського замку. Бо ті, хто будував для себе цей мисливський замочок, якраз обирали безлюдне місце подалі від чужих очей, серед лісів. Місце без назви. 

Історія палацу Шенборнів

Берегвар був перлиною Мукачево-Чинадіївської латифундії Шенборнів. Про те, звідки на Закарпатті взялися німецькі єпископи й австрійські графи, розказав у «Монографії Березької жупи» адвокат Шенборнів Теодор Легоцький. Він почав здалеку: з передачі маєтків бунтівного князя Ференца Ракоці ІІ у 1711 році в руки Габсбургів. Уже від них 31 липня 1728 року місцевість отримав Франц Лотар Шенборн, 75-річний архієпископ німецького міста Майнца, коронний канцлер Римської імперії — і ще й докупи єпископ баварського міста Бамберга. Високоповажний бундючний дідусь до Карпат так ніколи і не вибрався, тож одразу доручив керівництво новими землями своєму 53-річному кузену Фрідріху Карлу Шенборну-Бухгайму. Але і той до Карпат не поспішав: відправив двох управителів і часом посилав інспекторів.

Українські селяни з Чинадіївської домінії нового пана не надто поважали — часто навіть не спускалися зі своїх гірських присілків відробити панщину. Ті ж, хто приходив, працювали абияк і в техніці не розбиралися. Фрідріх Карл змушений був задуматися — і вихід він побачив у колоністах. Німці-колоністи, які невдовзі почали прибувати до Карпат, були спадковими виноробами, лісниками, рільниками й ремісниками. Їхали сюди також лікарі й учителі, органісти й пивовари. Рільникам надавали безкоштовне поле й дерево для будівництва, а ще на шість років звільняли від податків. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Тягнулися роки, домінія переходила від одного Шенборна до іншого. Аристократи дедалі частіше почали вибиратися в Карпати на полювання. Потрібен був якийсь прихисток на час їхнього перебування в лісах домінії. 

Табличка на стіні палацу стверджує, що його історія тягнеться з XVIII століття. Та знайти цьому доказів не вдалося. Здається, усе тут починалося все ж у 1840 році: тоді для Шенборнів звели дерев’яну хатинку в урочищі Берегвар. 

У 1890 році на її місці звели мурований замок, схожий на ілюстрації до романів Дюма. Цей стиль дехто з істориків називає саме романтизмом, хоч тут багато й історизму. Дата побудови нібито зафіксована на одному з флюгерів, та розгледіти її з землі важко. На іншому — геральдичний лев, увінчаний короною. Гербами Шенборнів прикрашені й стіни палацу. Герб з п’ятилисником — свідоцтво того, що Шенборни володіли також частиною Рожмберзької домінії на півдні Чехії.

Віденські аристократи за модою тих часів вибиралися в урочище Берегвар на полювання. Щоб зручніше діставатися мисливських угідь, на гілці між Свалявою та Мукачевом, якраз під палацом, збудували витончену споруду залізничної станції. Вона сама схожа на мініатюрний замок — і, здається, це наймиліша з усіх українських станцій. 

1928 року чехословацький уряд за земельною реформою ліквідував Мукачево-Чинадіївську домінію. Її землі отримала сільськогосподарська фірма «Латориця». У радянський час землю розділили між селянами, а ліси Шенборнів стали власністю держави. 

Таємнича резиденція, до якої навідувалися лише кілька разів на рік, викликала інтерес у жителів навколишніх сіл. Люди вважали, що палац був даром кохання графа Ервіна-Фрідріха Шенборна своїй дружині Францисці. Слуги перешіптувалися, що жінка зраджує графа. Одного разу Шенборн раптово повернувся з полювання — і застав Франциску в спальні в обіймах якогось полковника. Від люті граф розстріляв годинник на вежі замку — так, що той аж зупинився. За легендою, полковника-бабія скинули за наказом графа з крутої скелі, а Франциску покарали витонченіше: майстри виготовили люстру-русалку, схожу на Франциску фон Шенборн-Бухгейм, — але з рогами на голові.

Побачити ту люстру можна і тепер. Підійдімо до палацу. Пузаті хмари чіпляються за гори й флюгери різних за формами башт, віддзеркалюються у вітражах палацової каплиці на другому поверсі, заглядають через вікна до камінної зали. Поскрипують дерев’яні сходи, які біля підніжжя охороняє суворий геральдичний лев. На стелі люстра — та сама. Жіноча усміхнена фігурка, зроблена з оленячих рогів. Зберігся й камін у темних кахлях. 

Використання палацу та сучасний стан

Незвичної краси палац свого часу зацікавив одного з ідеологів нацизму — Германа Герінга. Верхівка Карпатської України знала про це. Ще б не знати: Берлiн намагався отримати маєток легальним шляхом від уряду Августина Волошина. У листопаді 1938 року під виглядом журналіста популярної газети «Berliner Tageblatt» на Закарпаття приїхав представник Міністерства закордонних справ Німеччини доктор Гофман. Захотів побачити урочище Берегвар, відвідав лiсові тартаки фірм «Сольва» i «Латориця». Особливо його зацікавила суха дистиляція дерева. Деталі про господарювання та життя в Карпатах почув увечері від представниці роду колишніх власників, графині Шенборн-Бухгайм. 

А ще за кілька місяців, у лютому 1939 року, до Берлiна вирушив міністр Карпатської України Юліан Ревай. Там дізнався, що уряд Німеччини у разі проголошення карпатоукраїнської незалежності надасть юній державі позику в десять мільйонів марок. З умовою: маєток Шенборна купує фірма Герінга. Уряд Августина Волошина цю ідею не сприйняв — і правильно зробив: і сума, яку пропонували як позику, була доволі невеликою, і долю Карпатської України нацисти вже спланували — Закарпаття невдовзі окупувала Угорщина. 

У середині ХХ століття в палаці, який уже був санаторієм, відпочивав відомий американський художник Роквелл Кент. Захоплювався чарівністю карпатської природи й витонченою архітектурою палацу. Та всі захоплюються, будемо чесними. Але Кент казав, що жити на Закарпатті й не бути художником неможливо. 

Зберігся парк, перетворений колись зі шматочка лісу біля мисливського замку. Тут зростає понад 40 видів рослин, серед яких самшит, катальпа, канадська ялина, японська вишня, рожевий бук та інші ботанічні перлини.

Авторка: Ірина Пустиннікова

У Чернігів туристи їдуть по давньоруські храми, по гармати на дитинці, по ошатне білосніжне козацьке бароко Катерининської церкви. Та є в місті чимало архітектурних цікавинок, про які більшість мандрівників і не підозрює. Романтичний маєток Григорія Глібова — саме з таких.

Колись місцевий землевласник середньої руки, дворянин Глібов будував свій палац у селі Бобровиця. З того часу минуло майже півтора століття — і Чернігів Бобровицю давно поглинув, зробив своїм мікрорайоном. Зараз це вулиця Шевченка, 97 — поблизу ліцею № 16 та Чернігівської політехніки.

Історія палацу Глібова

Як і кожен порядний маєток, резиденція Глібова складалася не лише з палацу. Тут були каретня, де господар тримав один з найдорожчих екіпажів у Чернігові, будинок садівника, льодовня. Остання — корисна річ в епоху без холодильників: у глибокій і прохолодній льодовні брили криги могли не розтанути навіть улітку. Обабіч липової алеї, що вела до маєтку, були мальовничо розкидані гранітні валуни — до наших днів вони не збереглися. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Як майже кожна романтична замкоподібна споруда, маєток Глібова має свою легенду про кохання. Розбитому серцю найкраще пасує Париж, тож у легенді все відбувалося саме там. Григорій Михайлович колись закохався у Франції — у парижанку, без взаємності. Чоловіком він був інтелігентним, модним, епатажним, освіченим — вивчився на юриста в Київському університеті, де здобув золоту медаль за твір з історії права, а ще відвідував лекції фізико-математичного факультету університету в тодішній столиці імперії — Санкт-Петербурзі. Та кохання річ така, що силою його не нав’яжеш. Обраниці Глібов не сподобався, хоч і компліментами засипав, і до себе на Чернігівщину запрошував. Сказала: що це за кавалер без замку? Тоді він нібито вирішив довести холодній красуні, що і в Бобровиці є замки — і звів на межі ХІХ та ХХ століть резиденцію, стилізовану під середньовічний європейський форпост. З високою, дещо непропорційно тонкою вежею, з багатим декором фасаду, надійними глибокими пивницями й гербовим картушем над дверима. Герб був таким же романтично-інфальтильним, як і вся споруда: Пегас, що летить між хмар. Вийшов мікс неоготики й популярного на теренах Російської імперії цегляного стилю. Так старався для тої єдиної — а не оцінила, не приїхала, не побачила. 

Може, і розбивав хтось дворянське серце в Парижі, та навряд чи Григорій Михайлович, який у квітні 1886 року брав шлюб у Києві, у храмі університету Святого Володимира, з представницею давнього козацького роду Ольгою Тарновською, будував би резиденцію для омріяної примари, а не для коханої законної дружини. Чи принаймні — для себе. Палац у Бобровиці точно віддзеркалював смаки його власника, людини з фантазією та амбіціями. Глібов попри свою вагу в суспільстві (протягом 27 років він був повітовим предводителем дворянства на Чернігівщині) мав сміливість бути диваком — певно, зачитувався модними тоді французькими романами й марив лицарством. Напевно, знав і творчість Дюма: збереглися оповідки, що міг парадувати містом у дивацькому вбранні «під мушкетера»: у короткій куртці-дублеті, високих жовтих ботфортах, рукавицях з високими крагами й крислатому капелюсі, прикрашеному плюмажем.

Потужна авіалихоманка охопила заможних людей на початку ХХ століття, тому авіавиставки стали популярними заходами для людей, які хотіли літати. На такій петербурзькій виставці у квітні 1911 року дивак з Бобровиці вкрав один з експонатів. Справу не дали зам’яти — і від сорому Глібов утік за кордон, у своє виправдання сказавши, що зробив це «в нападі душевного розладу». 

Використання палацу та сучасний стан

У переддень Жовтневого перевороту родина Глібових виїхала до Петербурга. Коли більшовики захопили владу, предводителю дворянства залишалася хіба еміграція. Так подружжя опинилося в Німеччині. Там і знайшли вічний спочинок — поховані на берлінському цвинтарі Тегель. А в їхньому маєтку спочатку діяв санаторій, а з 1961 року розмістився науково-дослідний інститут сільськогосподарської мікробіології.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Більшість старих радянських фахових видань сходилися на думці, що селище Вороновиця у Вінницькій області — колиска авіації. Ніби крилата назва поселення магічно посприяла тому, що в безмежне подільське небо 1876 року піднявся чудернацький прилад — прапрадід «Мрій» та «Боїнгів». Історики з інших країн скептичніші — вони вважають, що місцевий протолітак на паровому двигуні шансів на успіх не мав зі старту. Це була тупикова гілка аероеволюції. 

За однією з версій, поселення позичило назву в річки Воронки, на берегах якої виросло колись давно (навряд чи перша згадка від 1545 року є датою заснування Вороновиці). Народ же зберіг більш похмуру й поетичну версію: начебто була тут колись жорстока битва з татарами. Навколишні поля були всіяні тілами загиблих воїнів. Над померлими кружляли, вилися ворони. От так «ворони в’ються» з часом нібито й трансформувалися в сучасне «Вороновиця». Важко в це повірити — як і в легенди про підземні ходи до Вінниці (майже 25 кілометрів!). 

Вороновиця довгий час перелітала від одного власника до іншого, аж нарешті потрапила до рук магнатів Грохольських. Ці вже пташку своєї удачі міцно злапали за хвіст — і не випускали понад 200 років. 

Історія палацу у Вороновиці

Як і слід порядному палацу, резиденція Грохольських розташована в найвищій точці поселення в старому, розбитому ще наприкінці XVIII століття французькому парку — серед лип, каштанів і берізок. Крім власне палацу (1780 року, можливо, робота придворного архітектора Доменіко Мерліні, італійця, який звів не одну шляхетську резиденцію в Україні), збереглися ще господарський корпус того самого часу, погріб і древня водонапірна вежа біля в’їзду до садиби.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Палац епохи раннього класицизму, який на старих гравюрах здається величезним, насправді досить камерний. Хоч і малим його не назвеш: тут 43 кімнати загальною площею в 2 500 квадратних метрів. Розкішний портик з коринфських колон прикрашає центральну частину споруди, а бічні двоповерхові крила палацу неначе притягують відвідувачів у свої обійми. Впадають в око оригінальні орнаменти на флігелях у вигляді бичачих черепів. Віє поганськими часами. 

Використання палацу та сучасний стан

У палаці зараз розмістилися селищна бібліотека та музей авіації і космонавтики. Таблиця на фасаді палацу нагадує про семирічне перебування у Вороновиці винахідника першого у світі літака Олександра Можайського. Він переїхав сюди, коли після провалу антицарського повстання Адольф Грохольський змушений був 1869 року продати маєток й емігрувати. Олександр на Поділлі отримав посаду брацлавського мирового судді, а весь вільний час присвячував хобі — польотам. Спостерігав за птахами, збирав їхні опудала — мав їх близько 200. Протягом трьох років (1873–1876) моделював велетенські повітряні змії і робив з ними досліди. Тут, на Поділлі, побачила світ перша модель літака. Це був невеличкий човник на коліщатах, з пружиною всередині, з крильцем і пропелером. Випробування, щоправда, проходили не в маєтку, а на дачі Можайських над Південним Бугом в урочищі Дубина. Човник на чотирьох колесах прив’язували канатом до трійки коней — і… Такий собі віндсерфінг за возом, протопланер. Якщо пристрій падав у річку, його витягували возом, давали час обсохнути — і знову повертали в небо. Перша модель була не дуже вдалою, не мала двигуна й хвоста — і сильний порив вітру був для неї неабиякою перешкодою. 

Та небо кликало невпинно. Сам винахідник не міг всидіти на землі, рвався угору, продовжував експериментувати. У 1876 році Можайський двічі піднімався у своєму новому пристрої в повітря і «літав з комфортом» (за спогадами його друга полковника Богославського). Місцевих жителів ці досліди неабияк лякали. 

Кажуть, під час одного з польотів змій перевернувся — і Можайський зламав ногу. Прикрий випадок змусив винахідника задуматися над хвостовим відділенням літального апарату, яке б надало конструкції більшої стійкості. Тоді, у 1876 році, Олександр зайнявся конструюванням і першої моделі літака — власним коштом. Сума потрібна була чимала: 20 тисяч карбованців. Лише три тисячі карбованців виділив винахіднику військовий міністр. Винахід морського офіцера мав п’ять основних елементів, котрі й досі використовують у літаках: фюзеляж, шасі, хвіст, крила й двигуни. До літака братів Райт (який не мав ні хвоста, ні фюзеляжу) залишалися ще довгі 20 років.

Поділля Можайський покинув: сподівався у столиці, Петербурзі, виготовляти парові двигуни для своїх планерів. Та їхні габарити були нестандартними, заводи відмовлялися виконувати таку забаганку. Тоді винахідник подався до Америки — щоб знову зловити облизня. Більше пощастило вже у Великій Британії. З англійськими двигунами на десять та двадцять кінських сил Можайський і провів невдалі польоти в 1882 році біля Петербургу. Нові, більш сучасні двигуни, які капітан встиг замовити за власні кошти, перш ніж ті кошти в нього остаточно скінчилися, прибули на його адресу запізно: винахідник помер від запалення легенів. 

Дача в Дубині, де човник Можайського вперше піднявся в небо, згоріла в 1918 році, у полум’ї загинула й модель велетенського повітряного змія. 

У 2017 році палац у Вороновиці реконструювали в межах програми Євросоюзу «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні». 

Авторка: Ірина Пустиннікова