Історія Підзамочівського замку

Мати таку назву й не мати замку — це був би сором! Передмістя Бучача тримає марку: фортецю має, але ховає її від випадкових поглядів. Треба проїхати вузькою вуличкою за сільським храмом, щоб потрапити до неправильного трикутника брунатних стін. Темно-червоний теребовлянський пісковик — родзинка багатьох фортець Тернопільщини. Стара біла штукатурка, що облазить, як шкіра після засмаги, демонструє давню кладку, яка вже розміняла п’яту сотню років.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замку не звикати бути в тіні. Ян Бучацький-Творовський, магнат і господар цих земель, одразу задумував укріплення як допоміжне, другорядне. Перша скрипка — за старою твердинею в Бучачі. Час був важкий, а щоб нащадки вельможного Яна, бува, не забули, кому завдячують спокійним життям, магнат наказав вмурувати в замкову браму з одного боку меморіальну таблицю в стилі маньєризму, а з іншого — свій герб. Задум вдався, інакше ми б про Яна Бучацького-Творовського зараз і не згадали б. Замок брали в облогу, штурмували, нищили, руйнували — але він щоразу відновлювався, відроджувався, жив.

Крім оборонних стін і кутових башт були колись у Підзамочку й житлові приміщення — до середини XVIIІ століття тут мешкали люди. Палац розташовувався вздовж найкоротшого північного боку замку, між двома п’ятикутними вежами. Чи було затишно спати під захистом товстих стін і численних бійниць, зараз і не вгадаєш: замало лишилося від житлового корпусу. Не дивно: щойно Західне Поділля 1772 року відійшло до Австрії, прогресивний і модерновий цісар безжально дозволив розбирати старі замки. Мовляв, рудименти середньовіччя, не місце тим мурам і баштам в епосі Просвітництва.

Використання замку і сучасний стан

Наказ найяснішого цісаря, здається, ніхто за минулі 240 років так і не скасував: як розбирали селяни Підзамочка каміння фортеці для власних потреб у XVIII столітті, так і продовжують це робити в столітті ХХІ. Те, що розібрано ще не все, — зокрема, заслуга нечисленних туристів, що час від часу бентежать пасторальний спокій села клацанням фотоапаратів і пошуками вдалих ракурсів.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Кам’янець-Подільської фортеці

Коли Кам’янецька фортеця виникає за поворотом Старобульварного узвозу, весь яскравий асортимент торговців, що розташувалися поруч із сувенірами, блякне порівняно з цим дивом. 11 веж на фундаменті скель — шедевр фортифікації. Розумієш турецького султана Османа ІІ, який 1621 року стояв під містом з багатотисячною армією — і зачудовано запитував підданих: «Хто збудував таку твердиню?» «Сам Бог!», — була йому відповідь. Тоді османський повелитель повернув своє військо від Кам’янця, вигукнувши: «Якщо Бог збудував цю фортецю, нехай сам її і бере!»

За всю історію замку вороги захоплювали його двічі. У 1393 році литовський князь Вітовт узяв твердиню через чвари всередині гарнізону, а в 1672-му турки оволоділи Кам’янцем завдяки кількісній перевазі: ​​їхня армія була в понад 60 разів більшою за сили захисників подільської столиці. Богдан Хмельницький брати одну з кращих фортець Європи не наважився — і пішов звідси, пробурмотівши, що курники не бере. Здається, ніхто й ніколи не ображав Кам’янецький замок сильніше.

Часом фортецю на дальніх східних кордонах європейської ойкумени називали ще Antimurale Christianitas — «форпостом християнства». Та задумувалася вона не для таких масштабних цілей, а для оборони вузького перешийку, за яким лежало місто-острів.

За версією архітекторки Євгенії Пламеницької, первісні укріплення тут існують з часів переможних війн римського імператора Траяна проти даків. Десь через сто років після того на Поділлі на століття оселилися готи, у IV столітті їх витіснили гуни, а потім уже з’явилися слов’яни. Усім їм не зашкодило б мати міцну фортецю, але аж до часів Галицько-Волинського князівства тут існував дитинець із земляним валом і дерев’яним частоколом. Мурованими стіни стали після пожежі на межі ХІІ–ХІІІ століть. Далі була татаро-монгольська навала, що заморозила розвиток міста на сто років.

Після поразки татар від литовського князя Ольгерда в битві при Синіх Водах 1362 року місто-острів і його поруйновані укріплення дісталися небожам князя-переможця — Коріатовичам. Ольгердові племінники правили Кам’янцем до 1430-х років, зокрема й відроджуючи фортецю. Кошти на зміцнення укріплень давали як місцеві шляхтичі, так і римські папи.

Турки правили містом лише 27 років, та у свідомості багатьох подоляків — і фортеця  турецька, і міст до неї веде Турецький, і легендарна карета, під тим мостом зарита, теж лишилася від турків.

Архітектурні особливості та перетворення замку

З 1434 до 1793 року Кам’янець став частиною Речі Посполитої, за якої замок неодноразово перебудовували й реконструювали. Російська влада продовжувала ту саму тактику, але недовго: кордон з Туреччиною посунувся далеко на південь, тож потреба в Старій фортеці відпала — і її перетворили на в’язницю.

У жовтні 1918 року кам’янецька «Просвіта» звернулася до Відділу охорони пам’яток з проханням заборонити розміщення в’язнів у Старій фортеці. У часи, коли місто було столицею Української Народної Республіки, замок віддали кінним підрозділам армії. Унаслідок наполегливих звернень інтелігенції міста у вже зовсім радянському 1928 році фортеця разом з іншими пам’ятками отримала статус історико-культурного заповідника.

Зараз замок за формою нагадує неправильний чотирикутник площею у півтора гектара та налічує 11 веж, кожна з яких має назву. Більшість з них набули свого теперішнього вигляду під час реконструкції 1541–1545 років.

Усередині Нової Східної вежі — колодязь і велике дерев’яне колесо діаметром чотири з половиною метри. Кілька людей бігли в ньому, піднімаючи воду на поверхню з сорокаметрової глибини.

Поруч із Новою Східною колись стояла Чорна вежа. Її підірвав шотландець Кетлінг під час капітуляції міста перед турками в 1672 році. Унаслідок цього вибуху загинуло півтисячі людей, про що писав нобелівський лауреат Генрик Сенкевич у «Пані Володийовському».

Найвища з веж замку — Папська, зведена на кошти Папи Римського Юлія ІІ, мецената й замовника творів у Рафаеля й Мікеланджело. У нижнього ярусу башти є невеликий балкон, звідки видно південний бастіон фортеці. На другому ярусі — гончарна майстерня, де можна не лише придбати таріль чи горнятко, а й виготовити їх самому. За легендою, звідси Устим Кармалюк тікав зі своєї камери по мотузці, зв’язаної з дівочих хусток, які дарували закохані в нього красуні. Інша легенда оповідає про стрілу з мотузкою, яку пустили у вікно камери в’язня з мінарету костелу. Романтично, але неправда: з Кам’янецької фортеці, яка з 1812 року перетворилася на тюрму, тікали досить часто, як правило, за допомогою підземного ходу. Він вів із двору фортеці на Замковий міст: ним користувалися офіцери місцевого гарнізону, які засиділися на роботі до часу, коли фортечна брама вже була закрита.

Найдавніша вежа — Денна (Донна), найвіддаленіша від входу до фортеці. У неї немає даху, хоч колись вона була накрита конусоподібним верхом. Поруч із нею — найбільша з башт, Нова, або Велика. Сусідня башта — Ласька, або Біла, — побудована в XV столітті й реконструйована на початку XVI століття. На її стіні зберігся герб Кораб і напис латиною: «Вірний друг більш рідкісний, ніж птаха-фенікс». Колись тут розташовувалася замкова кухня, звідки в зовнішній двір вів канал для харчових відходів.

Три високі й стрункі вежі замку — Лянцкоронська, Тенчинська й Рожанка — схожі високими конусоподібними дахами з цегляними зубцями, що з’явилися під час реконструкцій у 1990-2000-х роках. Це своєрідна гра у середньовіччя, бо настільки фантастичних дахів у кам’янецького замку ніколи не було.

Між Рожанкою і Лянцкоронською баштою розташована крихітна Комендантська башта, яку використовували як пункт спостереження для начальника гарнізону.

Водяна вежа розташована внизу, біля річки Смотрич. Підземний перехід з’єднував вежу з Рожанкою і був він дійсно таємним: лише комендант замку дозволяв солдатам кам’янецького гарнізону набирати воду для своїх потреб.

У фортеці є ще Північний і Південний бастіони (двори) — на них розташовуються табори реконструкторів під час військово-історичних фестивалів.

Замковий міст, який багато кам’янчан називають Турецьким, — епіцентр легендотворчості. Гіпотеза про його давньоримське походження не підтверджена, а от про те, що саме тут турецький султан заховав золоту колісницю, коли покидав Кам’янець у 1699 році, розказують усі екскурсоводи. У старій вежі-лабораторії XVII століття зліва від мосту — кав’ярня, у якій колись виготовляли порох.

Використання замку і сучасний стан

У середині XVI століття винайдено чорний зернистий порох, вибух від якого був значно потужнішим. Гармати ставали меншими за розмірами, а ядро тепер могло долетіти в ціль з відстані у понад три кілометри! Артилерія потіснила піхоту й кавалерію. Замки стали атавізмом — потрібні були нові стратегії оборони. Європейські архітектори спочатку пробували потовщити стіни замків. Замість башт облаштовували низькі п’ятикутні земляні платформи — бастіони. Кам’янцю теж був потрібен такий, і в 1617–1621 роках зробили фрагмент, який називається «горнверк». Горн — від «ріг», і з неба видно, що кам’янецькі бастіони рогаті. Зараз звідси злітають у вишину повітряні кулі — під час проведення українських чемпіонатів з повітроплавання і змагань на кубок Поділля.

Наповнений баштами ХVI століття каньйон річки Смотрич навколо Старого міста-острова — ще одна річ, що вразить у Кам’янці-Подільському. У ворогів не було шансів захопити місто-фортецю. У вас нема шансів не полюбити місто-музей.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія замку Сент-Міклош

Хоч у Чинадійовому здавна мешкали русини-українці, місцевий замок увійшов у фахову літературу під угорською назвою Сент-Міклош, тобто Святий Миколай. Тут, у вузькій долині річки Латориці неподалік від Руських воріт (перевалу, яким угорські королі водили свої війська на Галичину), потрібен був замок. Стратегічне ж місце! 1264 року Іштван V подарував поселення своєму підданому — магістру Аладару.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У XІV столітті впливовий закарпатський рід баронів Перені звів тут сувору муровану твердиню. Йосип Бартош, художник, який дбайливо відроджує та популяризує замок уже майже 20 років, стверджує, що це єдина в Україні твердиня в романському стилі. І справді, лаконічна й компактна, з двома кутовими вежами, таємничими підземеллями й метрової товщини стінами, вона має вигляд по-романському монументальний.

Використання замку і сучасний стан

Замок бачив багато знакових для Закарпаття подій. У 1657 році його сплюндрували польські війська графа Любомирського. Пізніше споруда стала резиденцією сміливої, емансипованої Ілони Зріні. А нинішній власник із задоволенням проведе вас плутаними переходами до кімнат другого поверху зі старовинними склепіннями — покоїв знаменитої дами. Кілька разів зупинявся тут у 1703–1711 роках і син Ілони, затятий борець за незалежність Угорщини Ференц ІІ Ракоці, чиє погруддя демонструють на першому поверсі. Портрети всіх інших власників замку можна оглянути в кількох відреставрованих залах. Серед них були і багатії Шенборни: вони отримали Сент-Міклош у 1728 році як дарунок від австрійського імператора Карла ІІІ. Магнати в 1734 році перебудували комплекс: їм не треба було старомодного замку — воліли б мати тут красивий палац з парком на місці старих валів.

Цю незвичну споруду в часи нацистської окупації німецькі загарбники перетворили на в’язницю. У радянський час замок служив Чинадійовому то сільрадою, то лісгоспом, то військовою частиною, то складом автобази. На початку ХХІ століття твердиня мала дуже втомлений вигляд і потребувала дбайливого господаря. І він знайшовся. Художники Йосип і Тетяна Бартоші вкладають у фортецю і свої кошти, і свою душу. Відроджують парк. Створюють музейну експозицію. А на лицарських турнірах фестивалю «Срібний Татош» чи під час зйомок кліпів популярних закарпатських рок-гуртів вбираються в середньовічні шати — і здаються справжніми аристократами: перетворення руїни на фортецю — учинок безперечно шляхетний.

Як замок освітлювали вночі?

Невже потрібно було щодня обходити всю фортецю й заміняти смолоскипи, які вже відгоріли? Ні. Якщо треба було вийти з кімнати до кімнати чи назовні, брали воскові свічки або масляні лампи із собою. Смолоскипи? Вони мають гарний вигляд на екрані, а в реальності їх дуже незручно використовувати, насамперед просто тримати. А ще смолоскипи сильно димлять (причому в обличчя або на дорогоцінні шпалери й картини!), полум’я в них нестабільне й витанцьовує від кожного порух. Лишати їх на стінах і йти геть? Пожежі не найвеселіший спосіб провести дозвілля. Тому олійні лампи (людство знало їх ще з часів античності) і свічки — кращий вибір. Прості селяни робили їх з тваринного жиру (і вони нещадно диміли!), а от володар замку міг дозволити собі дорогі — зроблені з воску, можливо, ще і з власної пасіки. Замкові кімнати освітлювали світильниками з багатьма свічками — або вогнищем каміна.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Чернелицького замку

Брацлавський воєвода Міхал Єжи Чарторийський — особа не легендарна, а реальна. Саме за його наказом в 1659 році в поселенні за кілька кілометрів від Дністра нарешті добудували муровану бастіонну твердиню. Замок почали зводити тут ще на початку XVII століття, і отой довгобуд навіть зруйнували козацькі загони в часи Визвольної війни українського народу 1648–1654 років.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Так довго будували, а про гарне місце для форпосту не подбали. Чернелицька фортеця не те що гір і скель — навіть пагорба під собою не має. І жодна річка не оббігає сірих стін, підсилюючи обороноздатність. Коротше, не продумали будівничі, чим замку й наврочили — і з вже згаданими козаками, і з турками. Яничари двічі руйнували твердиню — у 1672 й 1676 роках. І єдиною військовою кампанією, де Чернелицька фортеця стала якщо не героєм, то хоч не жертвою, був молдавський похід Яна ІІІ Собеського. Тоді Чернелиця була місцем зберігання провіанту та фуражу королівської армії. Начебто й сам король тут кілька разів переночував. Ну, хоч так…

Князя зрозуміти можна: усе-таки твердині оберігали від набігів не лише шляхтичів, а й простий люд. Але чи варто було тоді будувати форпост за типом «palazzo in fortezza» — до палацу ж простий народ запрошувати не планували? Для дружини, може, старався? Князь дійсно повторно одружився 2 лютого 1650 року у Варшаві — з Єфросинією Станіславською, якій тоді був 21 рік. І справді вибив на внутрішньому фасаді в’їзної башти ініціали й герб дружини.

Померла княгиня у тій-таки Варшаві 2 січня 1668 року, а Чарторийський уже 15 грудня того самого року втретє взяв шлюб з Йоанною Веронікою Оледзькою — майбутньою матір’ю його єдиного сина Казимира.

До польської історії чорнолиця Єфросинія увійшла як щедра дарувальниця: краківському монастирю кларисок виділила кілька тисяч злотих, фантастичну на ті часи суму. Як не фортеця-воїн, то хоч палац-шляхтич. Уже коли замки стали анахронізмом, у Чернелиці мешкали шляхтичі Галецькі, Потоцькі, Стадницькі, а останнім жив тут Мауріцій Ценський. Після 1817 року замок почав перетворюватися на руїну.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Олицького замку

В’їзд в Олику, містечко на перехресті шляхів з Рівного, Дубна та Луцька, стереже прикрашена цегляними орнаментами Луцька брама — єдиний збережений фрагмент потужних міських укріплень. Місто протягом 400 років було вотчиною головних поборників самостійності литовської держави — князів Радзивіллів, тих самих, іменем яких названий один з найдавніших українських літописів з численними мініатюрами. На їхньому гербі красувався бундючний девіз «Бог нам радить».

Архітектурні особливості та перетворення замку

Радзивілли багато зробили для розвитку свого родового гнізда. Місцевий замок, побудований 1564 року, що його вважають ледь не першим прямокутним замком бастіонного типу, нічим не поступався луцькому замку Любарта. Радзивілли зробили його взірцем для побудови подібних фортечних укріплень меншого розміру в інших містах, підтримували його стан кілька століть.

Стіни замку пам’ятають і жахливі пожежі 1803 та 1823 років, і те, як під час війни 1812 року палац перетворили на військовий шпиталь. У ХІХ столітті Олика, позбавлена дбайливих господарів, занепала. Один з останніх власників замку, авантюрист Михайло Фердинандович Радзивілл, усупереч родині на початку ХХ століття одружився з Марією Бенардакі, першою любов’ю Марселя Пруста. Вона стала прототипом Жильберти у всесвітньовідомому романі «У пошуках втраченого часу».

Використання замку і сучасний стан

Палац та інші споруди замку повністю вигоріли під час Другої світової війни, обвалилися перекриття й дахи. Після 1945 року в окремих приміщеннях замку тулився державний кінський завод, а з середини 1950-х руїни перебудували під Волинську психіатричну лікарню, яка існує тут і донині — туристів на подвір’я комплексу, утім, пускають охоче.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Невицького замку

На горі за річкою Уж уважний мандрівник помітить силует старовинної башти. Справжнісінький замок? Звісно. З мосту гарно видно незвичної форми греблю 1930-х років. Тут водиться форель, риба капризна, що любить лише чисту, насичену киснем воду. Трохи далі з гірського провалля з шумом виривається потік Кевелів. Серпантин на вершину колишнього кратера, а зараз гори у Вулканічних Карпатах (125 метрів), де стоять розвалини Невицького замку, веде через ліс. Та на вершині — раптом шлагбаум і сторож з гавкучим собакою. Де ж замок? За санаторієм, який зараз розбудовують. Навколо — старовинний «Сад Вагнера», закладений 1879 року й названий на честь угорського садівника Карла Вагнера. Ще кілька десятків метрів — і перед очима відкривається панорама середньовічного замку. Зараз його територія огороджена: тут кволо, але тривають реставраційні роботи. Вхід на руїни Невицького замку, який оберігають земляний вал і глибокий рів, вільний.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Твердиню вперше згадано в XIV столітті (за іншими даними, 1248 року) як королівщину. Тоді це був дерев’яний форпост, який належав Обо Омодею, одному з повстанців, що вбачали в тодішньому королі Угорщині Карлі Роберті Анжуйському чужинця й ставленика Папи Римського. Після битви під Розгоні 1312 року військо Омодея було розбито, а Невицьке дісталося ужанському жупану Петру Петенко (Петуні). Невдовзі він підняв проти короля нове повстання. Закарпатці навіть зверталися по допомогу до сусіднього галицького князя Лева Юрійовича, та Галицька Русь не могла допомогти бунтівникам. У 1321 році королівські війська захопили Невицький замок.

1328 року замок дістався родині угорських магнатів Другетів, які його й перебудували. Так виникла мурована фортеця, оточена ровом. У плані вона — неправильний еліпс із внутрішнім подвір’ям 35 на 12 метрів. У дворі збереглися залишки криниці діаметром три з половиною метри. Ні, власники замку не намагалися докопатися до води. Вони розуміли, що це навряд чи можливо на вершині згаслого вулкану. Але в колодязі збиралася дощова вода подібно до венеційських цистерн.

Замок мав чотири башти. Усередині мурів стояли житлові корпуси. З боку Ужа, де замкова гора різко обривається, схил зміцнили підпорними стінами. Історики вважають, що турецька царівна, на прізвисько Поган-Діва, могла бути однією з представниць роду Другетів, що якраз і стежила за відбудовою твердині. Додавати у вапно коров’яче молоко та яйця вона вирішила не з власної примхи: навіть у ХІХ столітті великі споруди, як-от Резиденцію митрополитів Буковини і Далмації в Чернівцях, зводили на такому природному «цементі».

Використання замку і сучасний стан

1644 року замок було частково зруйновано військами угорського князя Дєрдя Ракоці ІІ. З того часу твердиню не відбудовували. Зацікавлення до неї повернулося наприкінці ХІХ століття, у часи моди на все романтичне й таємниче. 1923 року замок узявся відроджувати ужгородський туристичний клуб. Ще одна реставрація відбулася 1968 року.

З оглядового майданчика на башті-донжоні відкривається чудовий вид на греблю на Ужі та на сусідні села — Гуту й Оноківці. У ясну погоду звідси можна побачити навіть передмістя Ужгорода.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Чортківського замку

Муровану твердиню на місці попередніх дерев’яних укріплень у 1610 році звели магнати Гольські. Старалися на славу, укріпили весь лівий берег Серету — ще на початку ХХ століття біля сучасного залізничного вокзалу можна було помітити залишки валів.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Чимале подільське місто мусило мати замок. Якщо місто лежить між горбів, замок має підніматися на вершині локального Евересту а у Чорткові твердиню зведено під горою. Ворогу лишалося запроторити гармати на передмістя Вигнанку, розташоване якраз над фортецею, а потім розстрілювати зручну мішень, поки не набридне. У 1655 році фортецю зайняли козацько-московські загони, що йшли на Львів, а в 1672-му — турки, які «квартирували» тут до 1683 року.

Якщо піднятися на гору Вигнанку в осіннє-зимовий період, коли листя не закриває весь передній план, можна побачити, що замок за формою — п’ятикутник. Такий собі прото-Пентагон з амбразурами, метрової товщини стінами й кутовими вежами.

Використання замку і сучасний стан

Останнім власником комплексу був Ієронім Садовський, який передав замок місцевим благодійним організаціям. На початку ХХ століття Подільське туристично-краєзнавче товариство законсервувало руїни. Тоді в напівзруйнованому форпості розташовувалися торговельні склади. Кажуть, збереглися чотири підземні ходи, що тягнуться від замку до костелу, до колишнього палацу Гольських-Садовських у районі хлібокомбінату, до Ягільницького замку за 10 кілометрів від Чорткова, а найдовший — аж до замку в Теребовлі (це близько 40 кілометрів). Є в історії форпосту легенда про привида. Начебто страждала дружина місцевого маршалка шляхти на кошмари. Щоночі їй приходив уві сні худий монах і звав до замку, просив розібрати частину стіни. Коли організували експедицію, на місці, яке вказала пані, знайшли замурований людський кістяк. Жителі «упізнали» в рештках святого Теофілія, замурованого турками живцем. Сучасні краєзнавці вважають його польським шляхтичем, що потрапив у полон до османів у 1672 році. Його скелету приписують не лише лати і зброю, а й коня — теж у вигляді набору кісток. Фольклорне поле щедре на врожаї.

Хто живе в замках? 

З Х до XVI століття в європейських замках королі, барони чи герцоги їли, спали, слухали музику, готувалися до хрестових походів, ростили дітей, мерзли темними зимовими вечорами. А окрім них, у замках мешкала челядь: служниці, кухарки, конюхи, вартові. Наявність постійних мешканців відрізняє замки від фортець чи фортів. Ні, у фортецях могли бути казарми для сотень вояків: призначили тебе в гарнізон — і мешкаєш у таких от бараках-комуналках. Але якщо в укріпленнях протягом довгого періоду (часом це сотні й сотні років) мешкає одна родина, яка ще і є власником споруди, — перед нами саме замок.

В Україні було так само — хіба з поправкою на хронологію. Через перипетії історії наші твердині часто лишалися без господарів, а війни раз у раз руйнували їхні стіни. І якщо у Європі XVI століття феодали перебиралися з тісних замкових комірчин до розкішних палаців, залишивши оборонну функцію приземкуватим муровано-земляним бастіонам, наші магнати ще й у XVIII столітті часто мешкали у старих, немодних і дуже некомфортних замках.

Навіть у наші часи в багатьох замках мешкають люди. Це і феодали (як от барони Ле Сюїр, власники замку Альтенмур у Баварії), і актори (Ніколас Кейдж володіє середньовічним замком Мідфорт у Великій Британії), і музиканти (ірландська співачка Енія мешкає в замку Мандерлі разом зі своїми 12 кішками), і просто люди, які здійснили свою мрію.

Скільки коштують замки сьогодні? Залежить від багатьох факторів. Деякі продаються за мільйони євро: це готове розкішне житло — в’їжджай і мешкай. Наприклад, велетенський замок Сетон (початок XVIII століття), розташований за кілометр від мальовничої затоки Північного моря неподалік від Единбургу, виставили на продаж за вісім мільйонів фунтів стерлінгів. Інші замки можна придбати за один євро або один злотий. Але охочих купити мало: такі споруди є напівруїнами. Ремонт вимагатиме фантастичних коштів. Жодна сучасна держава, навіть дуже багата, не може собі дозволити утримувати всі свої замки. Тому краще віддати їх за символічну суму тому, хто приведе будівлю до ладу, ніж втрачати архітектурну пам’ятку.

В Україні теж є замки, де мешкають люди. У селищі Перегінському в Карпатах в оборонному дворі львівського єпископа та просвітителя Гедеона Балабана (початок XVII століття) розташовано кілька квартир. Двір не схожий на князівські хороми, бо понівечений сучасними будівельними матеріалами.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Губківського замку

Є у Рівненській області край, який за красу ландшафтів називають волинською Швейцарією. Є там і замок, що орлиним гніздом піднімається над Случем.

Село, біля якого побудували цю твердиню, часто змінювало назву: Хрупків, Губибор, Губник, Губка, Гапків. Фортеця існувала вже в Х–ХІІІ століттях: у ріку вдивлявся дерев’яний форпост древлян, який з часом наростив кам’яні м’язи. Зараз віднайти сліди князівського дитинця під силу хіба археологам.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Не завжди вбережуть від непрошених гостей товсті стіни й високі башти: 1596 року козаки під приводом Григорія Лободи оволоділи замком. Екзотичними зайдами, від яких дісталося форпосту 1708 року, були шведи. Познущалися з твердині скандинави добряче, а ще чума допомогла: у 1727 році в Губкові лишилося тільки 38 хат. Тут уже не до торгівлі — а раніше ж містечко славилося ярмарками, на які припливали човнами по тоді судноплавному Случу.

1729 року вцілілі жителі заснували за річкою нове поселення — Людвипіль (тепер — Соснове). Замок, що з 1708 року стояв пусткою, почав занепадати й руйнуватися. Найдовше трималася східна башта твердині — від неї і збереглося найбільше.

Використання замку і сучасний стан

Сьогодні Замкова гора, що на 32 метри підноситься над Случем, входить у Надслучанський регіональний ландшафтний парк. Краєвиди, які відкриваються з руїн, просто запаморочливі, а чистим повітрям навколишніх лісів — не нади́хатися.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Старосільського замку

За вікном потяга тягнуться передмістя Львова, далі пропливає ще село чи два, аж раптом за кілька метрів від колії з’являються старезні фортечні стіни. Це Старе Село — воно дійсно старе, як і його замок.

П’ятикутний Старосільський замок — найбільший на Львівщині. Татари село при Волоському шляху під час набігів не обминали — перший із зафіксованих стався 1498 року. Поруч добре укріплені Львів і Звенигород, але поки туди дістанешся… Потрібен був замок. Його побудовою зайнявся чи то в 1642-му, чи то в 1654 році князь Владислав Домінік Заславський: існує версія, що укріплення тут були здавна, а князь просто замінив дерево на каміння й цеглу.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У будівельний розчин тоді зазвичай додавали яйця й молоко — цементу не існувало, а такий органічний клей, як жовток, тримає не гірше від «Моменту». Один зі шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Та можновладці дали небораці шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди говорять про два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося, — подумають, чи варто відділяти його голову від тіла. Розіб’є хоч яйце — то…

Шляхтич не хотів втрачати єдиного шансу вижити — усі яйця привіз цілими: вареними. Люди замислилися, що з хитруном робити — і таки вирішили стратити, щоб не був такий мудрий.

Ледь встигли вимурувати стіни, як їх у 1648 році зруйнувала хвиля козаччини, яку підняв Богдан Хмельницький. Князь Заславський, якого гетьман дошкульно обзивав «периною», не був аж таким лінюхом — уже наступного року відновив твердиню. Коли війська Богдана оточили Львів у 1654 році, об’єднана армія козаків і татар не наважилася штурмувати Старосільський замок. Та й турки, що в 1672 році сараною рухалися від одного замку до іншого, підкоряючи практично всі, обламали зуби об старосільські стіни. За залізничною станцією колись росли дві старі липи (зараз від них лишилися пеньки) — вважають, що на цьому місті під час облоги 1672 року пострілом із замку вбили турецького ватажка.

Восьмиметровим замковим стінам у два метри завтовшки і баштам по 14–16 метрів заввишки допомагали мочарі, які оточували форпост з усіх боків. Поруч була й гребля. Через рів до замку з південного боку вів звідний міст, а у XVIII столітті побудували нову в’їзну браму в західній стіні. Вона не збереглася, як і західна вежа та арсенал — той розібрали на каміння до фундаментів. Проте ще помітні на вцілілій триярусній вежі герби Огончик (Ogończyk) i Леліва (Leliwa), а також літери WDXOYZWSŁS (Władysław Dominik Xiąże Ostrogski y Zasławski Wojewoda Sandomierski Łucki Starosta).

По периметру стін тоді йшла оборонна галерея для замкового гарнізону. На подвір’ї стояли каплиця, палац і господарські приміщення. У замку було вісім гармат, 13 моздір (різновид гармати), багато рушниць, самопалів і холодної зброї.

Далі було XVIII століття, коли замки із суворої необхідності перетворювалися на артефакти минувшини. Новий власник Старого Села, магнат Адам-Миколай Сенявський, відреставрував форпост, посилив його гарматами й моздірами, пристосував під свій арсенал. У 1731 році, коли фортеця потрапила до нових господарів, Чарторийських, вона почала з могутньої амазонки перетворюватися на немічну бабусю. Магнати мешкали у своїх маєтках — Старе Село було для них далеким і нецікавим. Коли ж Ізабела Чарторийська 1809 року подарувала замок своїм онукам Потоцьким, ним узагалі припинили опікуватися: бовваніє серед села — і нехай. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був ланцютський ординат Альфред Потоцький.

Використання замку і сучасний стан

Замок встиг побувати винокурнею, складами й броварнею. Наприкінці ХІХ століття на подвір’ї фортеці виросли вбогі селянські хатини. Їх рештки розібрали лише на початку ХХІ століття.

З боку залізничної колії замок здається монолітом, нехай і пошматованим часом. З південного ж боку — рана великого пролому, фантомні болі відсутніх веж. Місцеві дітлахи із задоволенням приміряють на себе ролі екскурсоводів. Спроби відновлення замку трапляються регулярно ще з 1970-х років, але завершити справу бракує коштів. Тому велетень, що проводжає сумними бійницями потяги зі Львова та на Львів, так може і лишитися нікому не потрібним.

Чому так мало замків збереглося до нашого часу?

Старі карти українських територій авторства Гійома Левассера де Боплана (1648) і Фрідріха фон Міга (1779–1782) свідчать: замків, замочків та інших укріплень на наших теренах було дуже багато — кілька тисяч. Чому ж вони не збереглися?

Причина проста: люди не вважали їх вартими збереження. Скажімо, після турецької навали наприкінці XVII століття більшість фортифікацій (крім Кам’янця-Подільського) стояла в руїнах — і влада дозволила розбирати їх на будівельні матеріали. Каміння з Летичівського замку пішло навіть на вимуровування печей і сараїв — і так було повсюди в Європі. З понад 2000 замків Фінляндії до наших днів у гарному стані дожило лише шість. Ще від кількох збереглися руїни, невелику частину пізніше перебудували на палаци, решту розібрали на будівельні матеріали.

Розуміння цінності архітектурної пам’ятки прийшло до європейців лише в ХІХ столітті, коли романтики, ці емо й готи того часу, почали мандрувати закинутими руїнами, оспівувати їх у віршах, малювати на картинах. Якщо такі емоційні натури бачили знищення старих фортець, вони реагували: писали про це в пресі. У таких випадках руїни отримували шанс на життя. У 1860 році львівські краєзнавці хотіли відреставрувати костел і фортецю в Окопах. Львівське намісництво надіслало справу на розгляд до Центральної комісії з вивчення та консервації пам’яток архітектури у Відні. Там лише порадили покрити черепицею дахи брам: охорона пам’яток найчастіше не є пріорітетом влади. А шкода.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Жванецького замку

Траса Н03 між Кам’янцем-Подільським і Хотином — найпопулярнійший замковий маршрут України. Десятки тисяч туристів щороку долають ці 22 кілометри між знаменитими фортецями. А між ними — занедбаний і маловідомий замок-сирота. Саме з-під його стін у 1654 році гетьман Богдан вирушив до Переяслава (ще не Хмельницького) на військову раду з представником московського царя. Подія та назавжди змінила хід української історії. Бодай би не їхав, нехай би залишився тут, поблизу Жванецького замку, який обложили козаки…

Архітектурні особливості та перетворення замку

Колись містечко на кордоні кількох держав (Російська й Австро-Угорська імперії, пізніше кордон СРСР, Польщі й Румунії), а нині село, Жванець і зараз лежить на кордоні, тільки вже Хмельницької області з Чернівецькою. На початку XVII століття кам’янецький староста Валентій Калиновський поновив й обніс валами мурований двохсотлітній замок, п’ятикутний у плані. Він стояв на горі над впадінням річечки Кармелітки у Жванчик. Північний бік замку йшов паралельно Жванчику, східна сторона нависала над яром, з трьох інших боків був викопаний рів. В’їздів до твердині було два: головний у західній стіні, інший — у південно-східному розі. На другому поверсі в’їзної башти були житлові приміщення. Кажуть, у замку діяв навіть водогін з мідних труб.

За польсько-козацької завірюхи восени 1653 року полки стягували до Жванця, щоб заступити дорогу синові Богдана Хмельницького Тимошу. Той ішов допомагати тестю, молдавському господареві Василю Лупулу. У Жванецькому замку король польський Ян Казимир влаштував штаб. Богдан Хмельницький з козаками й татарами обступили польське військо, не даючи змоги привозити до Жванця провіант. А тут і холоди з дощами… Поляки терпіли голод, гинули від хвороб, розбігалися. Пішли чутки, що сам кримський хан суне під Жванець з ордою. Поляки врятувалися тим, що підкупили татар, які й зрадили Хмельницького.

Використання замку і сучасний стан

Коли місто стало власністю Лянцкоронських, тут оселилися вірмени з Кам’янця і греки з Хотина — торгували угорськими винами, сіллю, хлібом, сушеною рибою, лісом.

1782 року зі Жванця дивився на Хотин імператор Йосиф ІІ. У ті самі часи тут побував останній кримський хан Шагін-Ґерай. З ХІХ століття про замок, який ніякими перемогами не уславився, усі майже забули: там було сміттєзвалище. Зараз Жванецька фортеця чарує панорамою з рештками замку й меандру Жванчика, який поспішає на зустріч з Дністром.

Біля північної башти, що піднімається над урвищем, стоїть дворівневий ДОТ, тобто довготривала оборонна точка, 1939 року. Ще один такий є над Дністром.

Авторка: Ірина Пустиннікова