Перша згадка про Хмільник датується 1362 роком, коли князь литовський Ольгерд відвоював його в битві з татарами, «отчичами і дідичами землі Подільської», як шанобливо називав східних зайд-кочівників один з літописів.

Історія палацу у Хмільнику

Місце для поселення вибрали непогано: на невеликому острові між двома рукавами Південного Бугу. Навіть ім’я місту дали завдяки цьому острову: за легендою, був він спочатку вкритий лозою та калинами, якими вився хміль. Але всього за шість кілометрів від Хмільника пролягав сумнозвісний Чорний шлях, яким щороку рухалися зі степів Півдня орди татаро-монголів. Потрібен був замок — і він з’явився. За легендою, пагорб для нього містяни насипали вручну. 

В останній період князювання Вітовта фортеця була значно посилена: кримчаки розбили литовсько-руську армію на Ворсклі в 1399 році. Поразка спричинила зміну кордонів: володіння Вітовта в Причорномор’ї були втрачені. Хмільник стає прикордонним містом. 

У роки боротьби за литовський великокнязівський трон між Свидригайлом і Сигізмундом Хмільник став власністю князя Федора Корибута Несвіцького, союзника Свидригайла. Після присяги князя Несвіцького польському королю хмільницький замок у 1434 році відійшов до Польщі. Місто стало центром староства в щойно створеному Подільському воєводстві. Литовці не примирилися з втратою важливого форпосту і до 1447 року продовжували вважати Хмільник своїм, не роблячи ніяких кроків щодо повернення міста, — обмежувалися ностальгією. У 1500 році під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менґлі Ґірея, далі напади повторились у 1524, 1534, 1584 роках. Населення змушене було оборонятися, а старости замку — Лянцкоронські, Язловецькі, Оссолінські та Струсі — прославляти себе ратними подвигами.

У 1534 році великий гетьман коронний Ян Тарновський обніс місто кам’яним муром із баштами. Канал, викопаний між Південним Бугом і його притокою, річкою Пастушою, перетворив фортецю на острівну твердиню. Для потреб католицької громади 1603 року звели ренесансний костел Усічення голови Івана Предтечі, який після численних перебудов зберігся до наших днів. Орга́н у ньому встановили в 1974 році — нечастий для СРСР випадок. 

1594 року загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 році ситуація повторилася: цього разу до міста увірвався Павло Бут. Козаки зробили ще одну вдалу спробу заволодіти Хмільником — у 1659 році тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Напевно, комфортна, бо ж мала водогін, залишки якого в серпні 2003 року знайшли робітники комунальної служби. Нескінченну, здавалося б, війну перервав у 1672 році наступ двохсоттисячної армії султана Магомета IV. На 27 років Поділля перетворилося на ще одну провінцію Османської Порти. У Хмільнику стояв турецький гарнізон. Як і в інших захоплених містах, яничари перш за все заходилися укріплювати замок і зводити мечеть. Між замком і мечеттю, а ще між сторожовими постами понад Бугом прорили підземні ходи. Населення міста тануло на очах: кого нові господарі не встигли як живий товар продати в рабство, той утік сам.

За турками знову повернулася Річ Посполита, а ще за століття місто увійшло до складу Російської імперії. Тут працювали поташна фабрика, селітровий і скляний заводи, але місто ледь животіло. Замок руйнувався.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

І саме біля його руїн у 1911–1915 роках виникла найцікавіша споруда міста. На пагорбі над Бугом за проєктом архітектора Івана Фоміна звели палац для подружжя Костянтина і Катерини Ксідо (1879 — після 1943). Ця будівля — архітектурний трансформер, у якому зодчий вміло грається деталями з різних стилів і часів. З боку річки відкривається панорама ренесансного замку з наріжними баштами, парадний же фасад будівлі з колонадою над головним входом — зразок класицизму. Палладіанська класика вступила у двобій з новою архітектурною модою — і нове взяло гору. Арковий міст до палацу теж спланував Фомін у 1915 році. Проєкт повністю втілити не вдалося.

Цікава історія із цим Ксідо: був він красенем, штабс-капітаном, героєм облоги Порт-Артура 1904 року — але без грошей. Обміняти зовнішність на обручку багатійки чорнявому греку порадив російський письменник Іван Бунін, який у ті роки служив неподалік, у Летичеві. Ксідо послухався — й одружився з глухонімою і не надто молодою графинею Катериною Левашовою (1867 — після 1920). Головною її принадою був титул — а також 28 сіл, цукроварня, будинок у Петербурзі, чималі грошові активи. І — підприємницька жилка. 

Новий статус дозволив штабс-капітану зайнятися тим, чим мріяв, — видавати часопис «Російська старовина» і книги з географії. 

Використання палацу та сучасний стан 

У червні 1913 року в Ксідо, свого колишнього ад’ютанта, оселився генерал Анатолій Стессель з дружиною Раїсою. Та захоплювалася не музикою чи малюванням, як більшість пань, а птахівництвом — і навезла до щойно зведеного палацу індиків, курей різноманітних порід, гусок, а ще корів та теличок (задумувалася про власну молочну ферму). Глухонімій графині все це птаство й худоба не заважали, а сам Ксідо переважно мешкав у Петербурзі. 

Цю пастораль перервала Перша світова війна. Стессель у 1915 році помер у Хмільнику і був похований у дивного вигляду гранітній усипальні на католицькому цвинтарі міста. Ксідо того ж року вирушив воювати, а після революції емігрував на Захід. Кажуть, повернувся до Хмільника 1943 року, поблукав палацом, зустрів колишнього лакея Дмитра — і повернувся на нову батьківщину, начебто до Чехії. Маєток у післяреволюційні роки використовували під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а в Другу світову тут були звичайні склади. 1964 року в замку відкрився готель, а у замковій вежі — краєзнавчий музей. Відчути себе графами гостям готелю було важко: зі зручностей були лише електрика й вентилятор, а в колишній бальній залі взагалі сушили білизну. Уже понад 15 років палац тихо сповзає у стан руїни. Вікна вибиті, опалення не працює, дах протікає, сходи в аварійному стані, на даху ростуть дерева. Що буде далі — хтозна. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

У другій половині XVIII століття Псарами володів магнат Юзеф Яблоновський. Мав тут свій двір, збудований за модою того часу — в стилі пізнього класицизму. З колонадою, портиком — усе як слід, тільки не мурований, а з дерева й глини. Юзеф передав маєток у спадок своїй дочці від другого шлюбу Урсулі, дружині Вінцента Глоговського, придворного при дворі Станіслава Августа. Їхній син Станіслав власних дітей не мав, тож відписав Псари брату Людвіку, а той, своєю чергою, — дочці від другого шлюбу Вільгельміні, дружині графа Станіслава Рея. 

Історія палацу у Приозерному (Псарах)

Ось — нарешті прозвучало важливе для Приозерного прізвище! Реї були представниками однієї з гілок могутнього роду Потоцьких. У часи Вільгельміни глинобитний класицизм Яблоновського був уже в дуже поганому стані, тож близько 1880 року графиня вирішила звести новий палац. Поки старий розбирали, новий уже й закласти встигли. Проєктував будівлю модний львівський архітектор Юліан Захаревич. Будівництво садиби в еклектичному стилі завершили 1882 року.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Величезний, повний екзотів парк ховав чималий палацовий ансамбль, що складався з красивої в’їзної брами, зведеної ще 1822 року, фантазійного палацу, флігеля, зерносховища та конюшні. 

Ще й зараз можна простежити під’їзну дорогу до садиби, обсаджену столітніми липами. Ставки обабіч дороги не завжди були гуртожитками для жаб — тут гості вельможного Рея каталися на човниках, слухаючи концерти духової музики. Для такої справи оркестр запрошували в парк щонеділі. Приблизно в 1820-х у парку посадили платан. Його гігантська крона дарує затінок і дотепер.

Використання палацу та сучасний стан 

Вересень 1939 року став переломним у житті всієї Західної України, а отже, Рогатинщини, Псарів і графа Людвіка Рея. Від комуністичної розправи останнього врятували селяни. Рею вдалося емігрувати до Франції. Певно, він до самої смерті згадував свій покутський рай — і розказував про нього дітям. На початку ХХІ століття в Приозерне приїжджав онук Людвіка Мартин Рей. 

На той час садиба вже стояла покинута. А за СРСР у ній деякий час був колгоспний свинарник. Так, свинарник. Так, у палаці. Поросята дряпали ратичками паркетну підлогу, гасаючи по вестибюлю й палацовій капличці та спускаючись парадними сходами до парку. Зрештою, та сама ситуація була і в Отрокові в Хмельницькій області. 

Свинок пожаліли й виселили, а палац перекваліфікували в психоневрологічний заклад. Нарешті в 1955 році тут оселилися студенти Рогатинського зооветеринарного комплексу. 

Старожили села пам’ятали, що в’їзна арка колись пронизувала палац наскрізь, але в 1970 році один її кінець замурували — при ньому поставили пам’ятник Леніну.

Нові часи теж не відзначаються ласкою до палацу. Садибу ще в 1996 році передали в користування Українській православній церкві Київського патріархату. До 2004 року тут діяв жіночий монастир. З 2005-го споруда стоїть пустою, поволі заростає кущами і наближається до точки, після якої вже не буде вороття. Важкі дерев’яні фронтони дверей обвалилися, подекуди досі є старі віконні рами, тримаються ще сходи. Але провалля в підлозі лякають.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Страшенно це неправильно — вірити всьому, що чуєш. Але для перевірки інформації потрібні час, бажання й чимала допитливість. Якщо з другим і третім у більшості туристів усе добре, то першого сильно бракує. Тому сказали екскурсоводи, що палац Шенборнів у Карпатах славився на всю Угорщину тим, що був своєрідним календарем, — значить, так і є. І запам’ятати просто: 365 вікон, 52 кімнати, 12 входів. І летить математична легенда інтернетом та путівниками, і переповідають її туристи знайомим та рідним. 

Утім, якщо спинитися на довше, таки вдасться зрозуміти, що щось із нею не те. Входів можна нарахувати шість. Вікон точно понад 200, але сильно менше за 365. Кімнат… Із цим складніше: не у всі з них є доступ для мандрівників чи навіть місцевих відпочивальників. Бо в мисливському замку, який могутній рід Шенборнів побудував в урочищі Берегвар у 1890 році, з 1946 року діє санаторій для людей з патологіями серцево-судинної, нервової систем чи обміну речовин. Колись він називався іменем Микити Хрущова, а зараз відомий як «Карпати».

Так уже є з цим казкової краси палацом у казкової краси місці: люди знають його під різними іменами. Старі листівки називають його Берегвар (Beregvar, «var» угорською — замок). Хтось кличе Карпатами, хтось — Шенборном, ще хтось вважає резиденцію частиною сусіднього Чинадіївського замку. Бо ті, хто будував для себе цей мисливський замочок, якраз обирали безлюдне місце подалі від чужих очей, серед лісів. Місце без назви. 

Історія палацу Шенборнів

Берегвар був перлиною Мукачево-Чинадіївської латифундії Шенборнів. Про те, звідки на Закарпатті взялися німецькі єпископи й австрійські графи, розказав у «Монографії Березької жупи» адвокат Шенборнів Теодор Легоцький. Він почав здалеку: з передачі маєтків бунтівного князя Ференца Ракоці ІІ у 1711 році в руки Габсбургів. Уже від них 31 липня 1728 року місцевість отримав Франц Лотар Шенборн, 75-річний архієпископ німецького міста Майнца, коронний канцлер Римської імперії — і ще й докупи єпископ баварського міста Бамберга. Високоповажний бундючний дідусь до Карпат так ніколи і не вибрався, тож одразу доручив керівництво новими землями своєму 53-річному кузену Фрідріху Карлу Шенборну-Бухгайму. Але і той до Карпат не поспішав: відправив двох управителів і часом посилав інспекторів.

Українські селяни з Чинадіївської домінії нового пана не надто поважали — часто навіть не спускалися зі своїх гірських присілків відробити панщину. Ті ж, хто приходив, працювали абияк і в техніці не розбиралися. Фрідріх Карл змушений був задуматися — і вихід він побачив у колоністах. Німці-колоністи, які невдовзі почали прибувати до Карпат, були спадковими виноробами, лісниками, рільниками й ремісниками. Їхали сюди також лікарі й учителі, органісти й пивовари. Рільникам надавали безкоштовне поле й дерево для будівництва, а ще на шість років звільняли від податків. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Тягнулися роки, домінія переходила від одного Шенборна до іншого. Аристократи дедалі частіше почали вибиратися в Карпати на полювання. Потрібен був якийсь прихисток на час їхнього перебування в лісах домінії. 

Табличка на стіні палацу стверджує, що його історія тягнеться з XVIII століття. Та знайти цьому доказів не вдалося. Здається, усе тут починалося все ж у 1840 році: тоді для Шенборнів звели дерев’яну хатинку в урочищі Берегвар. 

У 1890 році на її місці звели мурований замок, схожий на ілюстрації до романів Дюма. Цей стиль дехто з істориків називає саме романтизмом, хоч тут багато й історизму. Дата побудови нібито зафіксована на одному з флюгерів, та розгледіти її з землі важко. На іншому — геральдичний лев, увінчаний короною. Гербами Шенборнів прикрашені й стіни палацу. Герб з п’ятилисником — свідоцтво того, що Шенборни володіли також частиною Рожмберзької домінії на півдні Чехії.

Віденські аристократи за модою тих часів вибиралися в урочище Берегвар на полювання. Щоб зручніше діставатися мисливських угідь, на гілці між Свалявою та Мукачевом, якраз під палацом, збудували витончену споруду залізничної станції. Вона сама схожа на мініатюрний замок — і, здається, це наймиліша з усіх українських станцій. 

1928 року чехословацький уряд за земельною реформою ліквідував Мукачево-Чинадіївську домінію. Її землі отримала сільськогосподарська фірма «Латориця». У радянський час землю розділили між селянами, а ліси Шенборнів стали власністю держави. 

Таємнича резиденція, до якої навідувалися лише кілька разів на рік, викликала інтерес у жителів навколишніх сіл. Люди вважали, що палац був даром кохання графа Ервіна-Фрідріха Шенборна своїй дружині Францисці. Слуги перешіптувалися, що жінка зраджує графа. Одного разу Шенборн раптово повернувся з полювання — і застав Франциску в спальні в обіймах якогось полковника. Від люті граф розстріляв годинник на вежі замку — так, що той аж зупинився. За легендою, полковника-бабія скинули за наказом графа з крутої скелі, а Франциску покарали витонченіше: майстри виготовили люстру-русалку, схожу на Франциску фон Шенборн-Бухгейм, — але з рогами на голові.

Побачити ту люстру можна і тепер. Підійдімо до палацу. Пузаті хмари чіпляються за гори й флюгери різних за формами башт, віддзеркалюються у вітражах палацової каплиці на другому поверсі, заглядають через вікна до камінної зали. Поскрипують дерев’яні сходи, які біля підніжжя охороняє суворий геральдичний лев. На стелі люстра — та сама. Жіноча усміхнена фігурка, зроблена з оленячих рогів. Зберігся й камін у темних кахлях. 

Використання палацу та сучасний стан

Незвичної краси палац свого часу зацікавив одного з ідеологів нацизму — Германа Герінга. Верхівка Карпатської України знала про це. Ще б не знати: Берлiн намагався отримати маєток легальним шляхом від уряду Августина Волошина. У листопаді 1938 року під виглядом журналіста популярної газети «Berliner Tageblatt» на Закарпаття приїхав представник Міністерства закордонних справ Німеччини доктор Гофман. Захотів побачити урочище Берегвар, відвідав лiсові тартаки фірм «Сольва» i «Латориця». Особливо його зацікавила суха дистиляція дерева. Деталі про господарювання та життя в Карпатах почув увечері від представниці роду колишніх власників, графині Шенборн-Бухгайм. 

А ще за кілька місяців, у лютому 1939 року, до Берлiна вирушив міністр Карпатської України Юліан Ревай. Там дізнався, що уряд Німеччини у разі проголошення карпатоукраїнської незалежності надасть юній державі позику в десять мільйонів марок. З умовою: маєток Шенборна купує фірма Герінга. Уряд Августина Волошина цю ідею не сприйняв — і правильно зробив: і сума, яку пропонували як позику, була доволі невеликою, і долю Карпатської України нацисти вже спланували — Закарпаття невдовзі окупувала Угорщина. 

У середині ХХ століття в палаці, який уже був санаторієм, відпочивав відомий американський художник Роквелл Кент. Захоплювався чарівністю карпатської природи й витонченою архітектурою палацу. Та всі захоплюються, будемо чесними. Але Кент казав, що жити на Закарпатті й не бути художником неможливо. 

Зберігся парк, перетворений колись зі шматочка лісу біля мисливського замку. Тут зростає понад 40 видів рослин, серед яких самшит, катальпа, канадська ялина, японська вишня, рожевий бук та інші ботанічні перлини.

Авторка: Ірина Пустиннікова

У Чернігів туристи їдуть по давньоруські храми, по гармати на дитинці, по ошатне білосніжне козацьке бароко Катерининської церкви. Та є в місті чимало архітектурних цікавинок, про які більшість мандрівників і не підозрює. Романтичний маєток Григорія Глібова — саме з таких.

Колись місцевий землевласник середньої руки, дворянин Глібов будував свій палац у селі Бобровиця. З того часу минуло майже півтора століття — і Чернігів Бобровицю давно поглинув, зробив своїм мікрорайоном. Зараз це вулиця Шевченка, 97 — поблизу ліцею № 16 та Чернігівської політехніки.

Історія палацу Глібова

Як і кожен порядний маєток, резиденція Глібова складалася не лише з палацу. Тут були каретня, де господар тримав один з найдорожчих екіпажів у Чернігові, будинок садівника, льодовня. Остання — корисна річ в епоху без холодильників: у глибокій і прохолодній льодовні брили криги могли не розтанути навіть улітку. Обабіч липової алеї, що вела до маєтку, були мальовничо розкидані гранітні валуни — до наших днів вони не збереглися. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Як майже кожна романтична замкоподібна споруда, маєток Глібова має свою легенду про кохання. Розбитому серцю найкраще пасує Париж, тож у легенді все відбувалося саме там. Григорій Михайлович колись закохався у Франції — у парижанку, без взаємності. Чоловіком він був інтелігентним, модним, епатажним, освіченим — вивчився на юриста в Київському університеті, де здобув золоту медаль за твір з історії права, а ще відвідував лекції фізико-математичного факультету університету в тодішній столиці імперії — Санкт-Петербурзі. Та кохання річ така, що силою його не нав’яжеш. Обраниці Глібов не сподобався, хоч і компліментами засипав, і до себе на Чернігівщину запрошував. Сказала: що це за кавалер без замку? Тоді він нібито вирішив довести холодній красуні, що і в Бобровиці є замки — і звів на межі ХІХ та ХХ століть резиденцію, стилізовану під середньовічний європейський форпост. З високою, дещо непропорційно тонкою вежею, з багатим декором фасаду, надійними глибокими пивницями й гербовим картушем над дверима. Герб був таким же романтично-інфальтильним, як і вся споруда: Пегас, що летить між хмар. Вийшов мікс неоготики й популярного на теренах Російської імперії цегляного стилю. Так старався для тої єдиної — а не оцінила, не приїхала, не побачила. 

Може, і розбивав хтось дворянське серце в Парижі, та навряд чи Григорій Михайлович, який у квітні 1886 року брав шлюб у Києві, у храмі університету Святого Володимира, з представницею давнього козацького роду Ольгою Тарновською, будував би резиденцію для омріяної примари, а не для коханої законної дружини. Чи принаймні — для себе. Палац у Бобровиці точно віддзеркалював смаки його власника, людини з фантазією та амбіціями. Глібов попри свою вагу в суспільстві (протягом 27 років він був повітовим предводителем дворянства на Чернігівщині) мав сміливість бути диваком — певно, зачитувався модними тоді французькими романами й марив лицарством. Напевно, знав і творчість Дюма: збереглися оповідки, що міг парадувати містом у дивацькому вбранні «під мушкетера»: у короткій куртці-дублеті, високих жовтих ботфортах, рукавицях з високими крагами й крислатому капелюсі, прикрашеному плюмажем.

Потужна авіалихоманка охопила заможних людей на початку ХХ століття, тому авіавиставки стали популярними заходами для людей, які хотіли літати. На такій петербурзькій виставці у квітні 1911 року дивак з Бобровиці вкрав один з експонатів. Справу не дали зам’яти — і від сорому Глібов утік за кордон, у своє виправдання сказавши, що зробив це «в нападі душевного розладу». 

Використання палацу та сучасний стан

У переддень Жовтневого перевороту родина Глібових виїхала до Петербурга. Коли більшовики захопили владу, предводителю дворянства залишалася хіба еміграція. Так подружжя опинилося в Німеччині. Там і знайшли вічний спочинок — поховані на берлінському цвинтарі Тегель. А в їхньому маєтку спочатку діяв санаторій, а з 1961 року розмістився науково-дослідний інститут сільськогосподарської мікробіології.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Більшість старих радянських фахових видань сходилися на думці, що селище Вороновиця у Вінницькій області — колиска авіації. Ніби крилата назва поселення магічно посприяла тому, що в безмежне подільське небо 1876 року піднявся чудернацький прилад — прапрадід «Мрій» та «Боїнгів». Історики з інших країн скептичніші — вони вважають, що місцевий протолітак на паровому двигуні шансів на успіх не мав зі старту. Це була тупикова гілка аероеволюції. 

За однією з версій, поселення позичило назву в річки Воронки, на берегах якої виросло колись давно (навряд чи перша згадка від 1545 року є датою заснування Вороновиці). Народ же зберіг більш похмуру й поетичну версію: начебто була тут колись жорстока битва з татарами. Навколишні поля були всіяні тілами загиблих воїнів. Над померлими кружляли, вилися ворони. От так «ворони в’ються» з часом нібито й трансформувалися в сучасне «Вороновиця». Важко в це повірити — як і в легенди про підземні ходи до Вінниці (майже 25 кілометрів!). 

Вороновиця довгий час перелітала від одного власника до іншого, аж нарешті потрапила до рук магнатів Грохольських. Ці вже пташку своєї удачі міцно злапали за хвіст — і не випускали понад 200 років. 

Історія палацу у Вороновиці

Як і слід порядному палацу, резиденція Грохольських розташована в найвищій точці поселення в старому, розбитому ще наприкінці XVIII століття французькому парку — серед лип, каштанів і берізок. Крім власне палацу (1780 року, можливо, робота придворного архітектора Доменіко Мерліні, італійця, який звів не одну шляхетську резиденцію в Україні), збереглися ще господарський корпус того самого часу, погріб і древня водонапірна вежа біля в’їзду до садиби.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Палац епохи раннього класицизму, який на старих гравюрах здається величезним, насправді досить камерний. Хоч і малим його не назвеш: тут 43 кімнати загальною площею в 2 500 квадратних метрів. Розкішний портик з коринфських колон прикрашає центральну частину споруди, а бічні двоповерхові крила палацу неначе притягують відвідувачів у свої обійми. Впадають в око оригінальні орнаменти на флігелях у вигляді бичачих черепів. Віє поганськими часами. 

Використання палацу та сучасний стан

У палаці зараз розмістилися селищна бібліотека та музей авіації і космонавтики. Таблиця на фасаді палацу нагадує про семирічне перебування у Вороновиці винахідника першого у світі літака Олександра Можайського. Він переїхав сюди, коли після провалу антицарського повстання Адольф Грохольський змушений був 1869 року продати маєток й емігрувати. Олександр на Поділлі отримав посаду брацлавського мирового судді, а весь вільний час присвячував хобі — польотам. Спостерігав за птахами, збирав їхні опудала — мав їх близько 200. Протягом трьох років (1873–1876) моделював велетенські повітряні змії і робив з ними досліди. Тут, на Поділлі, побачила світ перша модель літака. Це був невеличкий човник на коліщатах, з пружиною всередині, з крильцем і пропелером. Випробування, щоправда, проходили не в маєтку, а на дачі Можайських над Південним Бугом в урочищі Дубина. Човник на чотирьох колесах прив’язували канатом до трійки коней — і… Такий собі віндсерфінг за возом, протопланер. Якщо пристрій падав у річку, його витягували возом, давали час обсохнути — і знову повертали в небо. Перша модель була не дуже вдалою, не мала двигуна й хвоста — і сильний порив вітру був для неї неабиякою перешкодою. 

Та небо кликало невпинно. Сам винахідник не міг всидіти на землі, рвався угору, продовжував експериментувати. У 1876 році Можайський двічі піднімався у своєму новому пристрої в повітря і «літав з комфортом» (за спогадами його друга полковника Богославського). Місцевих жителів ці досліди неабияк лякали. 

Кажуть, під час одного з польотів змій перевернувся — і Можайський зламав ногу. Прикрий випадок змусив винахідника задуматися над хвостовим відділенням літального апарату, яке б надало конструкції більшої стійкості. Тоді, у 1876 році, Олександр зайнявся конструюванням і першої моделі літака — власним коштом. Сума потрібна була чимала: 20 тисяч карбованців. Лише три тисячі карбованців виділив винахіднику військовий міністр. Винахід морського офіцера мав п’ять основних елементів, котрі й досі використовують у літаках: фюзеляж, шасі, хвіст, крила й двигуни. До літака братів Райт (який не мав ні хвоста, ні фюзеляжу) залишалися ще довгі 20 років.

Поділля Можайський покинув: сподівався у столиці, Петербурзі, виготовляти парові двигуни для своїх планерів. Та їхні габарити були нестандартними, заводи відмовлялися виконувати таку забаганку. Тоді винахідник подався до Америки — щоб знову зловити облизня. Більше пощастило вже у Великій Британії. З англійськими двигунами на десять та двадцять кінських сил Можайський і провів невдалі польоти в 1882 році біля Петербургу. Нові, більш сучасні двигуни, які капітан встиг замовити за власні кошти, перш ніж ті кошти в нього остаточно скінчилися, прибули на його адресу запізно: винахідник помер від запалення легенів. 

Дача в Дубині, де човник Можайського вперше піднявся в небо, згоріла в 1918 році, у полум’ї загинула й модель велетенського повітряного змія. 

У 2017 році палац у Вороновиці реконструювали в межах програми Євросоюзу «Підтримка політики регіонального розвитку в Україні». 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Хоростківський палац

Один з малознаних, але великих палацових комплексів розташований у містечку Хоростків на сході Тернопільщини. 

Перша письмова згадка про Хоростків — від 1564 року, коли королівським привілеєм поселення було переведене у володіння магнатів Якуба і Юрія (Єжи) зі Струсів. У 1625 році поселення потрапляє у власність Єжи й Мартина Калиновських. За десятиліття Хоростків згадують уже в статусі містечка, поруч з яким розміщувалося однойменне село.

Історія палацу у Хоросткові

У XVIII столітті урожайні землі навколо Хоросткова та саме місто перейшли до багатого і впливового магнатського роду Сангушків, а наприкінці того самого століття місцевість купив граф Юзеф Каласантій Левицький гербу Рогаля. Саме він наприкінці XVIII століття заклав тут палацовий комплекс. Син графа заснував у місті парафіяльний костел (не зберігся), греко-католицький храм і неоготичну каплицю-мавзолей (1870), а згодом передав Хоростків у спадок дочці Софії, дружині графа Вільгельма Станіслава Семинського. Нечастий випадок: граф узяв друге прізвище, дружинине, і став Семинським-Левицьким. Останнім представником цього роду, що мешкав у родинному гнізді до 1939 року, був Ян Станіслав Семинський-Левицький.

Старі споруди маєтку і сьогодні стоять по периметру великої, засадженої деревами й кущами площі. Деякі з будівель ще так-сяк жевріють, та навіть місцеві жителі не всі знають, що колись тут був маєток, — і називають це місце за інерцією «дослідною станцією». 

Поруч — так звані старий (XVIII століття) та новий (ХІХ століття) палаци графів Семенських-Левицьких. У старому ще на початку ХХІ століття діяв музей природи, та в останні роки спорожніле приміщення занепадає. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Центральну частину будинку займав просторий парадний зал. Із боку саду найбільшим приміщенням була велика вітальня з паркетною підлогою з квітковим візерунком у центрі. В одному куті в напівкруглій ніші містилася велика кахельна піч на ніжках, кругла й біла, у другому — камін. Стеля була вкрита ліпниною, а стіни обклеєні шпалерами з тисненою розеткою над люстрою. Кімнати мали прегарні паркетні підлоги. 

Новий палац перебудували зі старого флігеля наприкінці ХІХ століття за проєктом італійського архітектора Боточчіні. Графи Семинські-Левицькі жили в цій необароковій красі, а в старому палаці лише зрідка влаштовували бали. Причиною для переселення стала висока вологість у старій резиденції: виявляється, навіть графи часом потерпають від плісняви. Усі цінні речі господарі теж перенесли в новий дім, рятуючи їх від грибка. 

Нова будівля й зараз почувається ліпше: тут розмістилися музична школа й міська бібліотека для дорослих імені Михайла Палія. Цей діяч культури, автор статей і книг, доктор філософії та історії, уродженець Хоросткова, подарував бібліотеці понад дві тисячі книг, газети й журнали різними мовами. 

Використання палацу та сучасний стан

Колекції старожитностей з палаців зникли ще за Першої світової коли комплекс кілька разів грабували. Друга світова війна перетворила маєток на цілковиту руїну. Радянська влада продовжила плюндрування: було вирубано парк, перестав грати водою фонтан резиденції.

Поруч зі старим палацом у великому парку стоять залишки флігелю, стаєнь і виїжджальні (тобто манежу). Стайні теж у 1890-х роках перебудували в стилі французького необароко. На їхнє призначення натякала ліпнина у вигляді кінської голови. На жаль, ці споруди спотворені вже в наші часи. Каретню перетворили на банальний сарай під пласким оцинкованим дахом — а колись це була цікава одноповерхова споруда: довга й дугаста, вона мала елегантного профілю дах з витонченими віконечками. Від великого флігеля, який постав ще на початку існування маєтку і був пізніше перебудований у стилі французького необароко, лишилася заледве половина.

Четверта велика споруда комплексу — власне манеж. Зараз тут ресторан «Графський двір». Тільки нічого шляхетного в ньому немає — крім старих стін. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Тальне — майже центр України. Поселення це давнє — ще понад п’ять тисяч років тому тут жили трипільці-хлібороби, які вирощували 15 видів злаків. Та в документах воно згадане аж у XVII столітті — як власність магнатів Калиновських. Майже століття (1725–1823) Тальним володів могутній рід Потоцьких — зокрема й знамениті Станіслав Щенсний і його дружина Софія з сусідньої Умані. 

Історія палацу у Тальному

У ХІХ столітті Тальне придбав граф Микола Шувалов. Він збудував тут цукровню, цегельню, броварню, два водяні млини, заснував кінний завод, де розводили арабських та англійських жеребців. У 1870-х роках на високому правому березі річечки Гірський Тікич його син Петро заклав парк (утім, деякі дослідники вважають, що парк з’явився раніше — наприкінці XVIII століття, одночасно із «Софіївкою»). Тут теж були своя скеля Кохання, каскад ставків і обов’язковий підземний хід. Парк зберігся до сьогодні — зараз він більше нагадує ліс.

У парку стояв дерев’яний мисливський замочок Шувалових — із чудовою картинною галереєю, великою бібліотекою, збіркою старовинної зброї та колекцією коштовних лімозьких емалей. Але 20 грудня 1895 року замок згорів — усі колекції пішли з полум’ям. Петро Шувалов вирішив більше з вогнем не жартувати, тож новий будинок звів у 1902 році з каменю — у стилі галльських замків XVI століття. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Над спорудою працювали понад сто робітників, а наглядав за процесом одеський купець Ахрап Кельман. Куполи на башти привезли аж з Одеси, черепицю доставили з Голландії. Навіть дивно, скільки всього вдалося архітектору Андреасу Клеменсену вмістити в цей обмежений об’єм: тут одразу три башти, балкон однієї з них прикрашений шувалівським гербом. Подобається фахверк? Ось він. Хочете парадний, ренесансно-пишний вхід? Маєте. Він веде до житлових приміщень садиби в південній частині палацу. Північну використовували з господарською метою. Є в тальнівському замку ліпнина, є романтичні дахи, вкриті черепицею, є балюстрада в стилі модерн, є флюгер — повний комплект. Шпиль на одній з веж похилився: за легендою, його як мішень обрали солдати під час Другої світової війни.

Використання палацу та сучасний стан

Замок у Шувалових 1917 року конфіскували: настали інші часи. Але палацу пощастило: його не зруйнували, а віддали під навчальні заклади. Після війни тут діяв дитячий табір відпочинку. Планували відкрити й музей трипільської культури. У 1990-х почався затяжний і болісний процес реставрації — він триває досі, хоч споруда і приймає туристів.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Ще кілька років тому в місцевому маєтку поміщиків Орловських розташовувався обласний дитячий протитуберкульозний санаторій «Світанок». Зараз тут — молодий і амбітний Малієвецький обласний історико-архітектурний музей, який майже з нічого виплекала уроженка Маліївців і директорка закладу Анастасія Донець. 

Історія палацу у Маліївцях

У 1785 році Малієвецький ключ купив Ян Онуфрій Орловський, коронний ловчий. Після смерті Яна Онуфрія село дісталося в спадок його єдиному сину Адаму, а потім — старшому сину Адама Ігнацію, який помер неодруженим у 1899 році. З 30 років граф страждав на невиліковну психічну хворобу, тому маєтком опікувався його молодший брат Олександр (1817–1893). Так Маліївці мимохідь пов’язані зі славним в історії Франції іменем: другою дружиною Олександра Орловського була княгиня Клементина де Талейран-Перігор. 

На початку ХХ століття Маліївцями володів племінник Олександра Орловського Ігнацій Мечислав, ад’ютант генерала Юзефа Галлера, після Першої світової війни — почесний аташе при польській амбасаді в Парижі. Маліївці його цікавили мало. Село купив син Олександра Орловського від другого шлюбу Ксаверій Францішек (1862–1926), який володів маєтком аж до революції.

Кожному магнату потрібна гарна хата — Орловські влаштували в Маліївцях саме таку. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Палац у стилі Людовика XVI з трохи кострубатими атлантами, що тримають на плечах балкон другого поверху, збудовано в 1788 році. Місце для резиденції обрали над яром річечки Ушиці. Родинна легенда Орловських приписує авторство проєкту популярному архітектору Доменіко Мерліні. І, хоч палац відрізняється від інших робіт цього майстра, скажімо, резиденції в Дубно, виключати реальність цієї версії не варто: Орловський часто бував при королівському дворі у Варшаві, де працював Мерліні. Іншим можливим автором палацу вважають Якуба Кубицького, з яким Орловський міг познайомитися у Вишнівці під Тернополем. Ким би не був автор, він, найімовірніше, пізніше збудував і палац Комарів у Мурованих Курилівцях.

На початку ХІХ століття резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Класицизм, «шляхетна простота i спокійна велич» царювали в тодішній архітектурній моді — і тут це помітно. 

Колись тут зберігалася розкішна колекція польського живопису, де були твори Генрiха Семирадського, Яна Матейка, Юзефа Брандта, Юзефа Хелмонського, Юлiуша Коссака, Тадеуша Айдукевича та iнших. У палаці була нібито «Свята родина» пензля Рафаеля (хоч, імовірно, все-таки копія, а не оригінал), а також портрет останнього короля Польщі Станіслава Августа, який виконав популярний портретист Йоганн Лампі. На жаль, на колекцію збагатилися не українські музеї, а полум’я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час «націоналізації». Ксаверій Францішек Орловський під час громадянської війни, коли Поділля окупував Антон Денікін, вивіз найцінніші речі із маєтку до Одеси, звідти на французькому торговому кораблі «Дюмон де Урвiль» попрямував до Марселя, а потім до Парижа. Так було частково врятовано бібліотеку Орловських і їхній родинний архів, у якому зберігалося листування римських пап із польськими королями. Урятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цiнностей (меблі різних епох, вироби з порцеляни, посуд) залишилася на мiсцi й була розграбована. Не пощастило й гербам Орловських Любич та Стажинських Долива, які колись прикрашали фасад палацу: їх збили. А домову каплицю закрили навіть не більшовики — цар після польського повстання. 

Зі східного боку палацу одна з його власниць, Роза Орловська, у 1826 році влаштувала великий зимовий сад з оранжереєю, який був безпосередньо пов’язаний з будинком. Зараз там господарські приміщення. Із західного боку до палацу примикали стайні. 

Інтер’єри облаштували згiдно з постулатом англiйського архітектора Колена Кемпбела «принести красу храму в приватне помешкання». До сьогодні збереглася ліпнина в стилi рококо у вигляді підвішених на стрiчках музичних інструментів (рiжки, сопiлки, кларнети, гітари), якi обвиті стеблами рослин. Сходовий майданчик незвичної форми прикрашають бронзові ажурні перила. Ще в перші роки ХХІ століття парадна зала була в жалюгідному стані. Її поновили на кошти Міністерства охорони здоров’я. Реставрацією це назвати не можна — лише фантазією на тему. Хмельницький художник Володимир Карвасарний розписав інтер’єр приміщення античними краєвидами.

Кожна резиденція мріє стати замком. Маліївці не виняток. У них навіть є справжнісінька вежа із зубцями-мерлонами. Розташована вона в глибині яблуневого саду перед головним фасадом палацу. Під башту закамуфлювалася й водонапірна вежа. Навколо неї бекають баранці — музей тримає коней та овечок, а в невеликому басейні перед головним входом сновигають червоні японські рибки. 

Використання палацу та сучасний стан

Парк, розбитий наприкінці XVIII століття, має площу 17,2 гектара — достатньо, щоб розмістити два ставки, кілька приємних галявин і навіть фонтани. Хоч «Білі лебеді» не збереглися, фонтан «Левина паща» працює і сьогодні. Парк у радянський час заріс, але завдяки регулярним толокам небайдужих, яких Анастасія Донець кличе попрацювати «за екскурсію», має зараз задбаний приємний вигляд. Багато місцевих дерев — аксакали віком понад 100 років. Поміж дубів, лип та ясенів з кленами ростуть ялина срібляста, сосна Веймутова та чорна, модрина європейська, смерека гребінчаста, туя західна і східна, оцтове дерево. Зараз парк є частиною національного природного парку «Подільські Товтри».

Найбільше на території парку вражає скеля-водоспад з гротами-печерами. Народні перекази пов’язують їх з іменем Устима Кармалюка — як і будь-яку іншу печеру в радіусі 150 кілометрів. Орловські називали скелю іменем святого Онуфрія. Є і доведений факт: у печерах за віки до Кармалюка був ранньослов’янський скельний монастир. У 1708 році тут було засновано василіанську обитель. Збереглися вівтарні ніші й віконечка, прориті в м’якому пісковику. 

Водоспад — справа рук не людини, а природи, хоч зараз потічок на вершині скелі вдягнули в металеві лати. Здавна воду з водоспаду відводять у став за допомогою видовбаних зсередини колод. Якщо піднятися до вершини водоспаду, побачимо пам’ятний знак на честь Воздвиженської церкви (1673), зруйнованої у 1933 році. Чарівність парку давно зробила його місцем таборів пластунів та зборів РУН-вірівців. Неймовірного водоспаду могло вже не бути: у 1960-х його збирався проковтнути сусідній гіпсовий кар’єр. Урятувала диво природи місцева лікарка Олександра Соколова. Вона не побоялася стати на захист пам’ятки — і вдалося. Отриману за це чималу, як на радянські часи, премію використала на облаштування ринви для води, що стікає з водоспаду. Вона й тепер слугує Маліївцям. Олександра Соколова — рідна бабуся Анастасії Донець. Рятувати й прославляти Маліївці — доля цієї родини. І виходить на диво добре: тут проводять костюмовані віршовані екскурсії (зі смолоскипами й у масонських плащах), сюди приїздять на пленери художники, на другому поверсі часом відбуваються надзвичайні, не провінційного масштабу виставки, а команда музейників потроху відновлює інтер’єри палацу. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Село Чурилівці, назване на честь засновників з роду Чурилів, згадують у документах з другої половини XV століття. Місце тут хороше: на дорозі з Кам’янця до Валахії, на крутих берегах дністровської притоки Жван. У середині XVII століття овдовіла княгиня Зофія Четвертинська, дочка саноцького стольника Миколая Чурила, отримала село в дарунок від батьків, коли збиралася заміж за Казимира Косаковського. Правнук княгині, бездітний Станіслав Косаковський (1721–1761), заповідав усі свої маєтки дружині Катерині з Потоцьких (1722–1803). Катерина славилася гострим язиком і жила переважно в Станіславові (теперішній Івано-Франківськ) і Кристинополі (теперішній Червоноград). А від Курилівців трималася подалі, бо щиро і полум’яно ненавиділа Росію. 

Історія палацу у Мурованих Курилівцях

Коли Поділля в 1793 році увійшло до складу імперії Романових, усі місцеві дворяни мали в Петербурзі підписати homagium — свідчення лояльності новій владі. Немолода вже Катерина не підписала, через що їй загрожували або конфіскація подільських маєтків, або їх примусовий продаж. Знадобилися старі зв’язки родини Потоцьких, які допомогли не втратити абсолютно все. Правда, маєток у 1795 році довелося переписати на бідного шляхтича Станіслава Дельфіна Комара, майбутнього подільського маршалка, який заявив на нього претензію. Так людині майже без грошей дісталися велетенські маєтки — і ось він уже власник 140 тисяч моргів землі і 10 тисяч підданих.

Перед подружжям Комарів постала проблема: маєтків багато, а порядної резиденції немає. Потрібне було місце з історією — обрали Чурилівці-Курилівці, де ще зберігалися рештки оборонної фортеці Чурилів (XVI століття). Руїни до відбудови не надавалися, та новий власник постарався зберегти від замку майже все: високі мури з північної, східної і південної сторін, підземні склепінчасті каземати й ескарп, який дожив до нашого часу — і який у 2018 році об’євроремонтили пінопластом. Із західного боку на початок ХІХ століття залишалися тільки фрагменти підмурків фортеці. У замкових мурів є один секрет: під час їх будівництва не було вжито ніякого розчину чи цементу. Нові рівні каменів з’єднували так, щоб верхній клином заходив у заглиблення нижнього.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

У 1805 році Комарі звели на замчищі новий палац, який джерела того часу улесливо називали «подільським Лувром». Поруч стояли старі й нові приміщення, теж кам’яні, завдяки яким до назви «Курилівці» причепилося ще й слово «Муровані». Ця мурована твердокам’яність взагалі характерна для придністровського Поділля, багатого на природний камінь. 

Після антицарського повстання 1830–1831 року родина Комарів назавжди залишила Поділля й оселилася в Римі. Гонората Комар часом навідувалася в курилівські маєтки після смерті чоловіка. Її спадкоємець, старший син подружжя Олександр, бував тут уже нечасто. У 1870 році він продав Муровані Курилівці адміралу Миколі Чихачову. Палац перебудували під потреби Чихачових, але головні риси будівлі збереглися: симетричність, прямокутний план, два поверхи з боку двору і три — з боку парку.

Палац стоїть серед великого ландшафтного парку, закладеного майстром паркового мистецтва Діонісієм Міклером. Уже завдяки своєму розташуванню в глибокому яру Жвана парк мав бути дуже мальовничим. Він є і нині, та годі шукати тут колишню велич. Перед палацом — клумба, біля якої фотографуються місцеві молодята. Зліва від парадного входу — господарський двір. Серед будівель виділяється мурована стайня (за іншими даними — арсенал). Обабіч дверей — маскарони у вигляді жіночих голівок. Збереглося ще два флігелі, вікна одного — готичної форми. Ця споруда раніше мала декоративну вежу з флюгером. У парку колись стояло кілька павільйонів, дотепер є кілька містків (1805), кам’яний стіл і лавиця.

Використання палацу та сучасний стан

У радянський час комплекс використовували військові, зараз тут школа-інтернат. В інтер’єрах збереглися старі п’єци, ліпний декор, а в одній з інтернатівських спалень — мармурові колони (або, що ймовірніше, розписані під мармур). До туристів персонал інтернату ставиться приязно — не бійтеся попроситися всередину. Якщо пощастить, оглянете бібліотеку закладу — там найбільше декору.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Назва в села така шляхетна, що, коли дізнаєшся, що тут є класицистичний палац, складно приборкати уяву. Вона малює розкішну старопанську резиденцію і срібні (які ж іще?) води ставка біля непісля 1781 рокуї. 

Реальність розчарує. Страшні подільські дороги вимотають нерви, село виявиться бідним — і взагалі, і на архітектуру. Фінальним акордом розпачу буде власне палац Чацького. Але побачити його однаково варто.

Історія палацу у Серебринцях

Точно сказати, хто звів тут резиденцію, неможливо. Може, депутат Чотирирічного сейму, публіцист і великий коронний підчаший Міхал Чацький — приблизно після 1781 року, коли взяв за дружину Беату Моніку Потоцьку з посагом — Серебринцем. А може, будувався тут уже його син Олександр після антицарського повстання в 1831 році. Парк поруч із резиденцією розбив ландшафтний архітектор Діонісій Міклер якраз у 1830-х роках. І саме Олександр звів у селі школу й першу на теренах Поділля цукровню — і засадив навколишні поля буряками. 

У 1793 році в Чацьких село секвестрували (забрали): Поділля стало російським, і Катерина ІІ віддала Серебринці у власність Петру Рум’янцеву-Задунайському. Потім до царату дійшло, що так жорстко з місцевими поміщиками не можна, — 1796 року маєток повернули Чацьким. Олександр Чацький дітей не мав, тому ще за свого життя записав Серебринець племіннику Владиславу Чацькому (1832–1873), онуку славетного економіста й історика Тадеуша Чацького. Після смерті Владислава маєтки, усі в боргах, виставили на аукціон. Чому цукроварня не приносила прибутку, незрозуміло: господарськими питаннями Чацькі займалися ревно. Владислав брав кредити й відновив роботу заводу, виробляв з кукурудзи сурогат кави — й однаково збанкрутував.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

На аукціоні Серебринець купив російський генерал-лейтенант Іван Бережников, герой кримської кампанії. У 1888 році маєток перейшов його сину Миколі — останньому поміщику Серебринця. 

Про інтер’єри резиденції відомо мало. Мармуровий камін у парадній залі багатьох увів в оману: кімнати навколо нього теж вважають прикрашеними мармуром, хоч це алебастр із розписом під мармур.

Використання палацу та сучасний стан

Доля палацу сумна, але не унікальна. Поширене явище — панська садиба, яка пережила Радянський Союз завдяки тому, що підпрацьовувала дитячим садочком/санаторієм/школою, а зараз потихеньку збирається в архітектурний вирій.

Вхід до палацу забили, але це не спиняє нечастих краєзнавців, які сюди навідуються. Через поламані сходи дістатися до колись розкішних залів з ліпниною на стінах та стелі досі можна, але ризик провалитися великий. Пересуватися доводиться хіба по балках перекриття: хтось зняв увесь паркет. 

У кількох кімнатах першого поверху розмістилися сільрада й бібліотека, усе інше — в стані руїни. З кожним роком сума, яку потрібно на приведення палацу в нормальний стан, буде збільшуватися, а шанси в сільради знайти мецената — зменшуватимуться. Палац пробують пропіарити в соцмережах, використовуючи вже знайомий нам метод Чорномина: фотографують фасад з доларовою купюрою в руках, пишуть листи Президенту США. Доля палацу не байдужа місцевим активістам під проводом директорки сільської школи Оксани Сірант. Серебринці і справді більше схожі на Білий дім, ніж Чорномин. Хтозна, може, якийсь з методів і спрацює.

Авторка: Ірина Пустиннікова