Офіційна постанова про створення Соловецького табору спеціального призначення

Соловецький табір спеціального призначення — це найбільший радянський концтабір, збудований на місці колишнього монастиря, закритого 1920 року. У царські часи Соловецький монастир також виконував роль тюрми для політв’язнів — таким чином радянський режим фактично продовжив імперську традицію.

Перші радянські в’язні з’явилися на Соловках ще 6 червня 1923 року. Їх привезли з розташованих неподалік Пертомінського табору й Архангельского пересильного пункту. Вони мали облаштовувати собі житло й готуватися до зимових морозах у зруйнованих пожежею монастирських будівлях.

Через пів року, 2 листопада 1923-го, Рада народних комісарів СРСР видала офіційну постанову про організацію Соловецького табору примусових робіт, за якою всі угіддя, будівлі й майно колишнього Соловецького монастиря переходили в розпорядження Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — спецслужби, що боролася з «контрреволюцією», «антирадянськими елементами» та іншими «гріхами» проти радянського режиму. Цим документом ОДПУ зобов’язувалося «негайно взятися за організацію праці ув’язнених для використання сільськогосподарських, рибних, лісових та ін. промислів і підприємств, звільнивши їх від сплати державних та місцевих податків і зборів». Постанова була секретною — вийшла під грифом «Публікації не підлягає».

Одним із глобальних проєктів Соловецького табору була «гордість першої радянської п’ятирічки» — Біломорсько-Балтійський канал, урочисто відкритий у 1933 році, на будівництві якого, за різними даними, загинуло до 200 тисяч ув’язнених. В’язні також каторжно працювали на лісозаготівлях, будували залізничні колії та виконували інші важкі роботи в умовах голоду, насильства й суворого північного клімату.

Велику частку ув’язнених на Соловках становили українці: політики, повстанці, партійні діячі, духовенство, представники інтелігенції та митці. Колишня ув’язнена, одеситка Л. С. Рибак-Башкірова, у книжці «Фольклор ГУЛАГу» писала: «У таборах українці кількісно переважали. Про це, зокрема, свідчить фрагмент тексту однієї пісні:

«Гэй, на Ивана, гэй на Купала 

Общую яму себе копали 

Немки, эстонки, литовки, финки 

А в основному украинки».

Від жовтня до грудня 1937 року в карельському урочищі Сандармох відбувалися масові страти в’язнів Соловецького табору — жертви цієї розправи згодом увійшли в українську історіографію як Розстріляне відродження. Серед загиблих були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Антін Крушельницький і багато інших видатних українських діячів.

Поширеною в народі назвою Соловецького табору була абревіатура СЛОН, утворена від російського «Соловецкий лагерь особого назначения». 2024 року в Україні вийшов музичний альбом-мюзикл проєкту МУР «Ти [Романтика]», присвячений діячам Розстріляного відродження — у ньому СЛОН постає як зловісна персоніфікація, кровожерлива тварина, що безжально розтоптує своїх жертв. Через масовість вбивств і страт та приховування чекістських злочинів точна кількість жертв СЛОНа залишається невідомою.