Соціалістичний реалізм (соцреалізм) від 1930-х років став панівним художнім методом у мистецтві СРСР. Його доктрину, що окреслювала митцям суворі ідеологічні рамки й межі дозволеного, остаточно затвердили на Першому всесоюзному з’їзді письменників у 1934 році.
Одним із теоретиків соцреалізму був Анатолій Луначарський, перший нарком народної освіти СРСР. Ще 1906 року він запропонував термін «пролетарський реалізм», який просували, зокрема, члени Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. У 1932 році журналіст, літературознавець і відданий сталініст Іван Гронський увів термін «соціалістичний реалізм», який і закріпився за єдиним офіційно схваленим радянською державою напрямком мистецтва.
Головною рисою соцреалізму сам Луначарський визначав те, що він, на відміну від «буржуазного реалізму», не пізнає, а конструює реальність, зображаючи її як постійний розвиток, рух і боротьбу протилежностей, що ведуть до заздалегідь відомої мети — побудови комунізму. Пропагуючи ідею, що життя цікавіше за вигадку, соцреалізм спирався на реальні події, однак ідеалізував їх, насичуючи ідеологічними шаблонами та кліше. Простіше кажучи, наріжним каменем методу було видавання бажаного за дійсне, утопійне зображення достатку, процвітання і світлого майбутнього соціалістичної держави й суспільства так, ніби це майбутнє вже настало.
17 серпня розпочався Перший всесоюзний з’їзд письменників, на якому Максим Горький, голова Спілки письменників СРСР, представив метод соцреалізму, говорячи про нього, як про спосіб реалізації гуманістичних ідей: «Соціалістичний реалізм стверджує буття як діяння, як творчість, мета якого — безперервний розвиток найцінніших індивідуальних здібностей людини заради перемоги її над силами природи, заради її здоров’я й довголіття, заради великого щастя жити на землі». Соцреалізм проголосили фінальним етапом розвитку мистецтва, що усуває розділення на мистецтво на масове й елітне: воно мало бути простим і зрозумілим пересічній радянській людині.
«Соціалістичний реалізм вимагає від митця правдивого історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. При цьому правдивість й історична конкретність художнього зображення дійсності мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціалізму», — йдеться в підсумковій ухвалі з’їзду письменників. Літераторський цех першим прийняв доктрину соцреалізму як основну, однак згодом письменників підтримали й працівники інших галузей мистецтва (художники, працівники театру та кіно тощо). Книжка «Біломорсько-Балтійський канал імені Сталіна. Історія будівництва» стала першим взірцевим твором у жанрі соцреалізму. До Другої світової війни виробничий роман на славу індустріалізації залишався основною літературною формою соцреалізму; згодом у канон увійшли твори про героїчну боротьбу радянського народу з нацистами.
Соцреалізм став цвяхом у труні модерністського руху з такими його течіями, як символізм, експресіонізм, абстракціонізм, футуризм тощо. Це була не метафорична, а цілком реальна смерть: під нищівним ударом опинилося ціле покоління українських митців, відомих у сучасній історіографії як Розстріляне відродження. Ті, хто не потрапив у жорна репресій, мусили адаптуватися під вимоги соцреалізму: прикладом цього є пізня творчість Павла Тичини і Юрія Яновського, заідеологізована та позбавлена виразності й самобутнього стилю.
Авторка: Ольга Герасименко
Пов’язані матеріали
