Самогубство Миколи Хвильового

Самогубство, яке Микола Хвильовий скоїв 13 травня 1933 року в харківському будинку літераторів «Слово», ознаменувало кінець концепції націонал-комунізму і початок масштабних репресій у мистецьких колах.

Хвильовий, один із лідерів ВАПЛІТЕ й натхненник зухвалого гасла «Геть від Москви!», перебував під наглядом радянських спецслужб з 1927 року. Прокуратура завела на нього формуляр після того, як особисто Сталін звернув увагу на небезпеку антиросійських настроїв, що їх поширював письменник.

Щоб урятувати ВАПЛІТЕ й реабілітуватися в очах партійного керівництва, Хвильовий публічно відмовився від своїх «помилкових» поглядів та відмежувався від «хвильовізму» — названої на його ж честь течії «націонал-ухильництва» в літературі. Це фактичне зречення самого себе відбилося на його творчості: Хвильовий намагався писати, дотримуючись партійної лінії, однак тексти виходили мертвими, а сам він був уже фактично ізольований від літературного процесу. «Ми написали “зречення”? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю чи що?» — обурено писав він у листі до Михайла Ялового.

1933 рік остаточно підірвав Хвильового. Помітивши, як у Харкові щодня прибирають з вулиць знесилених людей, він вирушив у поїздку довколишніми селами, щоб зрозуміти, що діється насправді. Там йому відкрилися жахливі картини Голодомору — і він збагнув його штучний характер. «Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою. Зрозумійте мене, будьте на часинку “єретиками”. Колізія тільки починається. Ця ста­лінська п’ятирічка — тільки третій акт нашої драми. Два маємо ще попереду. Але чи вистачить на них навіть на­шого залізного терпіння? Хтось напевне знайдеться від­важний, хтось перший крикне: “Годі! Завісу!”», — написав Хвильовий за два тижні до самогубства.

Наприкінці квітня в будинку «Слово» заарештували Михайла Ялового, члена ВАПЛІТЕ і близького друга Хвильового. Це стало останньою краплею: відчуваючи власну провину та відповідальність, Хвильовий втратив сон і апетит, почав пити ще більше, ніж зазвичай. Друзі та знайомі згадували, що він мав неймовірну, майже містичну інтуїцію, яка часто здавалася лячною: «Я дивлюся вгору — там синьо і нічого не видно, а я щось знаю. Його ніхто не бачить, а я почуваю». Передчуваючи подальші події («два акти драми», які ще попереду), письменник зробив остаточний вибір на користь смерті.

13 травня Хвильовий запросив до себе на квартиру друзів — Олеся Досвітнього і Миколу Куліша (обох невдовзі репресували). Під кінець зустрічі він сказав їм, що зараз покаже, як має творити пролетарський письменник у нинішніх умовах, і вийшов до іншої кімнати. Замість презентації нового твору за кілька митей пролунав постріл, яким письменник вкоротив собі віку.

«Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий, — написав він у передсмертній записці колегам. — “Отже”, як говорить Семенко… ясно… Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе комуністична партія».

Після загибелі Хвильового репресії проти українських митців стрімко набрали обертів. Того ж року в будинку «Слово» розпочалися масові арешти, які принесли йому зловісну славу «Будинку попереднього ув’язнення». Твори Хвильового залишалися під забороною практично до розпаду Радянського союзу, а його могилу знищили під час перетворення кладовища на парк Молодіжний.

Авторка: Ольга Герасименко