Василь Еллан-Блакитний

Василь Елланський був сином бідного сільського священника, який змалку застерігав дітей від того, щоб іти «попівською стежкою». Утім, після смерті годувальника сім’я опинилася в таких злиднях, що Василь мусив вступити до духовної школи — адже там можна було навчатися безплатно. Через слабке здоров’я він учився погано, залишався на другий рік; однак обожнював читати різноманітну літературу — навіть за обідній стіл брав із собою книжку.

1910 року Елланський вступив до Чернігівської духовної семінарії, хоч і ставився до навчання як до тягаря. У цей час він почав відвідувати знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, читав там свої вірші — й отримував від Коцюбинського схвальні відгуки. 1914 року закінчив четвертий клас і вступив до Київського комерційного інституту, де навчався його приятель Павло Тичина. Навчання в інституті він, утім, не закінчив, із головою поринувши у буремний вир революційних подій 1917 року.

За спогадами його товариша, Романа Бжеського, Еллан-Блакитний «був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати». У середині 1910-х він очолив Чернігівське відділення Братства самостійників — таємної організації, що об’єднувала представників різних політичних течій для пропаганди ідей самостійності України. Згодом належав до різних революційних гуртків і до товариства «Просвіта»; зрештою вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Тоді ж розпочався активний період його творчості, відправною точкою якого став вірш «Вперед» («Ні слова про втому!»). Основна частина лірики Еллана-Блакитного написана протягом 1917–1920 років і присвячена революційній боротьбі — ці поезії було надруковано у Києві у збірці «Удари молота і серця» (1920).

1918 року, за часів УНР, поет потрапив до Лук’янівської в’язниці в Києві — за антиурядове звернення «До робітників і селян України». Він був співзасновником підпільної друкарні в Одесі, керував антигетьманським повстанням у Полтаві, а під час наступу військ Денікіна очолював підпілля партії комуністичної партії боротьбистів, переховуючись на Байковому кладовищі.

Після злиття боротьбистів із більшовиками Еллан-Блакитний спрямував свої сили на організацію культурного відродження в УРСР. Він працював редактором україномовної урядової газети «Вісті ВУЦВК», заснував і редагував журнали «Всесвіт» і «Червоний перець» (під час роботи над яким співпрацював із Остапом Вишнею), керував «Гартом» — першою спілкою пролетарських письменників, що прагнула створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, водночас вимагаючи від своїх членів писати лише українською мовою.

«Таких, як я, — повірте, — тисячі. Коли це треба — ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми — живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе», — писав Еллан-Блакитний у листі до матері за два роки до смерті. Помер він у 32 роки: далася взнаки вроджена серцева недостатність.

У грудні 1925 року письменник посмертно отримав орден Трудового червоного прапора УСРР, однак у 1930-х потрапив у опалу до сталінського режиму як буржуазний націоналіст. Його твори були заборонені й вилучені з бібліотек, а 1934 року навіть демонтовано надгробок на його могилі. Точне місце поховання Василя Еллана-Блакитне на території сучасного Молодіжного парку у Харкові залишається невідомим: сьогодні там встановлено лише його кенотаф.