Інфляція є цілком нормальним економічним явищем, яке полягає у зниженні купівельної спроможності грошей, а отже — у зростанні цін. Але в Україні у 1992–1994 роках вона досягла разючого рівня. 

Першими поштовхами до інфляції стали скасування фіксованих радянських цін і шалений дефіцит споживчих товарів, але вже в 1992 році додались інші чинники. Дефіцит бюджету вирішили нівелювати друком грошей, тож до кінця року інфляція досягла 2000 %. Наступний рік встановив світовий рекорд інфляції серед країн, які не перебувають у стані війни: у грудні 1993 року вона сягнула 10 206 %. Отже, якщо в січні десяток яєць коштував близько 350 купонокарбованців, то в грудні за нього треба було віддати вже 35 000 — у сто разів більшу суму.

Зарплату нараховували мільйонами. Це був час, коли більшість українців стала «мільйонерами». Гроші встигали знецінюватись упродовж місяця — отримана зарплата «випаровувалась на очах». До того ж її могли видавати не грошима, а товаром, який виготовляло підприємство: посудом, автомобільними шинами, комбікормом — кому з чим пощастило. Найгостріше в той час для людей стояла проблема елементарного виживання. Символом 1990-х став ручний візок, названий на честь першого президента — «кравчучкою». На ньому перевозили різноманітні товари для роздрібної торгівлі й овочі, вирощені на дачах. 

Щоб зупинити інфляційну хвилю, уряд запровадив режим жорсткої економії. Був заморожений фонд заробітної платні. У 1994 році ВВП України зменшився на 20 %, так само впав рівень особистих доходів громадян. 

Висока інфляція робила неможливими не лише заощадження, а й будь-яке довге планування. Мільйони людей у ці роки жили злиденно: бракувало продуктів харчування, базових предметів домашнього вжитку, послуг, але це не означало прагнення повернутися до комунізму. Падіння «залізної завіси» поступово змінювало світогляд людей. 

У перші роки президентства Леоніда Кучми короткий час тривали економічні реформи, які помітно вплинули на подальший розвиток країни. Зокрема, було здійснено реформу аграрного сектора, за якою колишні колгоспні землі розділили на паї між селянами, і грошову реформу. У вересні 1996 року, коли інфляцію вдалося знизити, запровадили національну грошову одиницю — гривню. Одну гривню обмінювали на 100 000 купоно-карбованців. Офіційний курс гривні на момент запровадження становив 1,76 гривні за долар. Середня заробітна плата в 1996 році становила 126 гривень — трохи понад 70 доларів. 

У 1997 році у світі вибухнула азійська економічна криза. Стрімке зростання економіки Таїланду, Індонезії, Малайзії, Південної Кореї спричинило інтенсивний приплив інвестицій і кредитів у ці країни. На світовій економіці це позначилося відтоком капіталу, у Росії призвело до дефолту. А в Україні криза найбільше відбилася на металургії, оскільки попит на українську сталь у світі в наступні роки різко скоротився. Це потягло за собою закриття підприємств і звільнення працівників. Середня зарплата в Україні у 1999 році скоротилася до 43 доларів.

Загалом період перших років незалежності недарма отримав назву «буремні 90-ті», або «лихі 90-ті»: його характеризували приватизація підприємств, економічні кризи, відсутність державного регулювання й високий рівень злочинності.

Авторка: Валентина Мержиєвська, Павло Артимишин

Дисиденти (від лат. dissidens — незгодний) — це люди, чиї політичні погляди та переконання відрізняються від тих, що офіційно дозволені в державі проживання. Така позиція незгоди зазвичай призводить до переслідувань і репресій. 

Спротив системі

Початково термін «дисиденти» застосовували до тих, чиї релігійні погляди відрізнялися від загальноприйнятих і прийнятних. Політичного звучання термін набув у СРСР та країнах так званого соціалістичного табору у 1960-х — першій половині 1980-х років. Утім, самі дисиденти воліли себе так не називати. Вацлав Гавел в есе «Сила безсилих» (1978) зазначав, що по-перше, термін етимологічно позначає таких собі «відступників», але ж дисиденти не заперечують щось, а навпаки — стверджують свою людську гідність та ідентичність, відкидаючи фальш і брехню системи. По-друге, термін застосовують ніби як позначення професії, роду діяльності, що принципово неправильно, адже дисидентом може бути людина будь-якого фаху, яка виходить проти системи. Та це протистояння із системою зумовлене не прагненням людини бути з чимось незгодною, а небажанням миритися зі станом речей — порушенням законів і прав громадян.

За словами Радомира Мокрика, «дисидентами не народжувались, дисидентами ставали». В Україні спротив радянській системі, який у різних формах існував від початків СРСР, набув системного характеру в роки перебування при владі Микити Хрущова. Переломним моментом став ХХ з’їзд комуністичної партії у лютому 1956 року в Москві, а саме промова Хрущова «Про культ особи і його наслідки», виголошена на закритому засіданні в останній день з’їзду, що ознаменувала початок «відлиги». 

Ще одним фактором, який вплинув на формування дисидентського руху в УРСР, була «повзуча русифікація». Зокрема, освітня реформа 1958–1959 років передбачала можливість обирати мову навчання. Десятиліттями формоване сприйняття української мови (та й мов інших союзних республік) як чогось другосортного, відсталого на противагу елітній і прогресивній російській, а тим більше подальші кар’єрні можливості спонукали батьків обирати російську мову шкільного навчання. Представники української інтелігенції чудово усвідомлювали мету й ризики такої політики. Саме питання мови стало наріжним каменем гуртування людей різних професій, поглядів і соціальних статусів, що не погоджувалися з радянською політикою.

Шістдесятники

Учасників та активістів українського національно-культурного руху 1960-х — початку 1970-х років називають шістдесятниками. Це були представники творчої інтелігенції, які працювали заради відродження української культури й опиралися політиці русифікації. Шістдесятники не прагнули до виходу України зі складу СРСР. Вони сподівалися, що хрущовська лібералізація все-таки торкнеться й національних питань. До середини 1960-х років учасників руху не переслідували, деякі з них навіть робили успішну кар’єру. 

Центром шістдесятництва був Київ. У 1960–1964 роках тут діяв клуб творчої молоді «Сучасник» на чолі з Лесем Танюком. Клуб мав секції кіно, театру, образотворчого мистецтва, музики, письменства. Лекції читали Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверсюк, Олена Апанович, Михайло Брайчевський. Відбувалися творчі вечори Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча. До клубу належали, зокрема, В’ячеслав Чорновіл і Алла Горська, яка разом із Симоненком і Танюком досліджувала поховання жертв сталінських репресій у Биківні. 

Осередком шістдесятників був також клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, що виник 1962 року. Його учасники — Михайло Косів, Ігор Калинець, Михайло Горинь, Богдан Горинь, Григорій Чубай — також торкалися національних проблем. 

У Дніпрі, Запоріжжі, Одесі, Черкасах теж діяли клуби шістдесятників. Але «творчі зустрічі» Хрущова з мистецькою інтелігенцією у грудні 1962 року та в березні 1963 року поклали край «відлизі» в інтелектуально-мистецькому житті. В УРСР почалися переслідування інакодумців, звільнення з роботи, цькування, арешти. Не забарились і закриття клубів. 

Самвидав і закордонні видання

1963 року творчість шістдесятників заборонили друкувати у радянських часописах та газетах — але її поширювали в самвидаві та друкували в україномовних виданнях за кордоном: «Наше слово», «Український календар» (Польща); «Дукля», «Дружно вперед», «Народний календар» (Чехословаччина). У видавництві «Сучасність» (Мюнхен) друкували твори Петра Григоренка, Ігоря Калинця, Валентина Мороза, Миколи Руденка, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса. 

Окрім суто літературної творчості, обертів набувала політична публіцистика. Спершу такі публікації були анонімні, та вже з другої половини 1960-х років виступи стали відкритими. Самвидавом у січні 1970 року почав виходити анонімний «Український вісник», де друкували хроніки з життя політв’язнів, інформацію про репресії, дослідження з історії України, художню прозу й поезію. «Вісник» мав читачів у понад десяти областях України. 

Яскраві зразки шістдесятницького самвидаву — це памфлет Євгена Сверстюка й Івана Світличного «З приводу процесу над Погружальським», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Лихо з розуму» В’ячеслава Чорновола. 

Самвидав став потужним джерелом консолідації шістдесятників у рух спротиву — втім, цей рух ніколи не був монолітним, у ньому можна виокремити як культурницьку течію, так і політичну. У середині 1960-х років розпочався процес формування шістдесятницької політичної опозиції радянському режимові. 

Правозахисний рух

На заході України шістдесятницький рух мав форму національно-визвольного в поєднанні з релігійним, а на сході — виразний правозахисний відтінок. Правозахисна діяльність дисидентів набула поширення у Харкові, Луганську, Запоріжжі, Донецьку, а також Чернівцях. Із другої половини 1970-х років увиразнилася тенденція переплітання правозахисного руху із національним. Особливо це було помітно в засланні, зокрема в мордовських політичних таборах. Генріх Алтунян та Леонід Плющ були членами першої радянської правозахисної організації — Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР. Одним зі щорічних маніфестів українських дисидентів було покладання квітів до пам’ятників Тарасові Шевченку 22 травня (день перепоховання Кобзаря на Чернечій Горі).

Після операції «Дунай» (вторгнення військ СРСР і країн-сателітів до Чехословаччини у серпні 1968 року) радянський режим іще суворіше переслідував дисидентів. Україною прокотилася ще одна хвиля арештів, масових обшуків, звільнень з роботи. Всеохопним явищем стало явне або приховане стеження за незгодними, прослуховування телефонів, перехоплення кореспонденції; декому під час обшуків навіть підкидали наркотики. Набирала обертів каральна психіатрія. Розпочалася ще одна хвиля русифікації. 

Серед заарештованих були Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Ірина Стасів-Калинець, Надія Світлична, Василь Рубан, Семен Глузман, Стефанія Шабатура. Їх звинувачували у виготовленні, поширенні та зберіганні забороненої літератури, в участі у вертепах, у паплюженні радянської соціалістичної системи. Більшість засудили на поздавлення волі терміном від 5 до 7 років. Аллу Горську, Володимира Івасюка, Миколу Зварича вбили.

Попри переслідування, 1976 року новий етап українськоо опозиційного руху ознаменувався створенням за ініціативою Петра Григоренка Української Гельсінської групи (УГГ) — правозахисної організації, яка керувалася підписаними в Гельсінкі загальноєвропейськими постановами про права людини. Національний рух уже зовсім виразно набув правозахисних рис і методів боротьби. Права людини були близькими як культурницькій, так і політичній гілці дисидентів. 

УГГ зосереджувала основну увагу на фіксації порушень національних прав, майже не зачіпаючи релігійних і соціально-економічних. Та на початку 1980-х років діяльність групи була майже знекровлена арештами її учасників. Протягом першої половини 1980-х років відкриті виступи дисидентів були практично неможливі через реакцію радянської влади, посилення психіатричних репресій. Дисиденти, що залишилися на волі, діяли переважно підпільно. 

У таборах ув’язнені нонконформісти продовжували діяльність, стаючи головними рупорами спротиву через голодування, страйки, заяви про відмову від радянського громадянства. Вони вели літописи тюремного життя, фіксували події табірних буднів. Іноді ці документи вдавалося таємно передати за межі табірної неволі — тоді їх поширювали в самвидаві й навіть публікували на Заході, де вони викликали певний резонанс щодо ситуації в СРСР.

Українські дисиденти, яким вдалося вижити в таборах, повернулися з неволі протягом 1987–1989 років і долучилися до політичної діяльності. Вони стали осердям політичних партій національно-демократичного та національно-радикального спрямування. 

Вплив на історію

Українські дисиденти прагнули до утвердження гуманістичних цінностей, поваги до людини, до особистості, до культурної, національної самобутності та ідентичності, про що в СРСР можна було лише мріяти — і то тихенько. Багато з них вірило в «соціалізм з людським обличчям», однак виявилося, що їхні ідеї та вчинки небезпечні й неприйнятні для системи. Масові арешти, каральна психіатрія, позбавлення можливості працювати за фахом, тотальне стеження, вбивства — ось арсенал, який радянська влада застосовувала для придушення дисидентських настроїв. Та попри всі ці засоби, культурницька і правозахисна діяльність нонконформістів справді наблизила відродження державної незалежності України. 

Авторка: Оксана Сморжевська

Великим переселенням народів називають рух давніх племен і народів у ІV–VII століттях, спричинений, зокрема, кліматичними змінами. Унаслідок цього процесу утворилося те «обличчя» європейського континенту, яке ми знаємо сьогодні.

Шлях на схід

Численні сучасні дослідники вважають початковим етапом доби Великого переселення народів гунський період — порівняно невеликий (звісно, в історичному вимірі) відтинок часу, від середини 370-х до середини 450-х років. Саме тоді перестав існувати звичний тогочасним європейцям світ, у якому від Британських островів до Аравійської пустелі безроздільно панував Рим. Мешканці Європейського Барбарикуму — земель поза межами Римської імперії, окреслених потужними прикордонними укріпленнями лімесів уздовж Рейну та Дунаю, — більше не прагнули статусу «друзів і союзників римського народу» і не взорували на римський культурний зразок.

Імпульс гунського вторгнення від самого початку спонукав багатьох жителів Східної та Центральної Європи до вимушених мандрівок на тисячі кілометрів. Візіготи від берегів Дністра дісталися аж до узбережжя Біскайської затоки, дорогою відвідавши Італію та приголомшивши увесь цивілізований світ нечуваним зухвальством: вони тричі брали в облогу сам Рим. Остання з цих облог (410 року) завершилася взяттям і розграбуванням Вічного Міста. 

Сучасники були переконані, що ця подія однозначно свідчить про кінець часів, а Блаженний Августин відгукнувся на неї своїм головним твором — «Про місто Боже». Його суть зводиться до тези про неодмінне падіння всіх «градів земних», навіть таких могутніх, як Рим, і можливість порятунку для людей лише в «граді Божому», себто в християнській вірі. 

До речі, Августин дожив до ще однієї знакової події, прямо пов’язаної з агресивними мігрантами зі східної частини Європи. Останні тижні свого життя він провів в облозі. Його рідне місто Гіппон Регій (тепер — Аннаба в східній частині узбережжя сучасного Алжиру) облягали війська вандалів та аланів, яких очолював король вандалів Гейзеріх. 

Напередодні вторгнення гунів до Європи вандали мешкали в теперішніх Малопольщі та прилеглих до неї землях української Галичини. Уже на самому початку V століття вони відіграли провідну роль у коаліції варварських племен, що прорвали Рейнський лімес, сплюндрували Галлію, а невдовзі опинилися аж в Іспанії, де панували протягом близько двох десятиліть. 

Наприкінці 420-х років вандали скористалися внутрішніми чварами римських можновладців, щоб опинитися в Африці, яка в ті часи була житницею всього Заходу імперії. Намісник Африки Боніфацій, шукаючи союзників у протистоянні з уже відомим нам Флавієм Аецієм, сам запросив вандальське військо і забезпечив йому безперешкодну переправу через Гібралтарську протоку. Цікаво, що невдовзі по цій переправі Боніфацій порозумівся зі своїми політичними супротивниками і навіть намагався переконати вандалів повернутися до Іспанії. Однак варвари відмовилися від цієї пропозиції і за кілька років бойових дій витіснили з Африки останні римські гарнізони. На близько століття колишній імперський діоцез Африка перетворився на Королівство вандалів і аланів.

Тогочасні варварські королівства були здебільшого так званими лімітрофами, тобто прикордонними державами-супутниками по варварський бік кордонів імперії — як от королівства остроготів і везіготів, розташовані на території сучасної України. Однак уже на середину V століття чимало з цих королівств, скориставшись формальним дозволом римських імператорів, «переїхало» в межі імперії. Там вони перетворилися на культурно-територіальні автономії на землях імперських провінцій. Варвари номінально залишалися в статусі федератів, які дедалі менше зважали на центральну владу й часто не поспішали виконувати свій головний обов’язок: боронити імперію від зовнішніх загроз. Показово, наприклад, що везіготи долучилися до відсічі походу Аттіли на Галлію лише тому, шо гуни створили безпосередню загрозу їхнім володінням в Аквітанії. Ба більше, везіготи всіляко спонукали імперське військо до такої відсічі. 

У різних варварських королівствах взаємодія мігрантів-варварів із місцевим романізованим населенням провінцій відбувалася за різними моделями, проте про гострі конфлікти не йшлося за жодної з них. За буремних часів варвари, які приходили не просто пограбувати й рухатися далі, а мали намір оселитися в певній провінції, часто здавалися місцевим меншим злом порівняно із владою Риму. Прибульці перебирали на себе військові функції, а натомість вимагали порівняно незначних податків на утримання цього війська. Це влаштовувало провінційну еліту, яку складали переважно землевласники, що потребували спокою задля ефективного господарювання. Тож роль імперської адміністрації та імперського війська як захисників від зовнішніх загроз у природний спосіб зійшла нанівець — тепер цей захист надавали варварські королі та їхні армії. 

Феномен варварських королівств поширився здебільшого в західній частині імперії. Тож не дивно, що в певний момент авторитет центральної влади настільки впав не лише у провінціях, а й у самій Італії, що Одоакр 476 року без жодного спротиву позбавив Ромула Августула трону й проголосив себе королем. Колиска імперії перетворилася на ще одне варварське королівство, яке формально визнавало верховну владу імператорів Сходу, однак не відчувало потреби в подальшому існуванні імператорів Заходу.

Під час Великого переселення народів гуни почали рух на захід, стимулювавши інші народи до переміщень. Це не було чимось нечуваним — подібні хвилі міграцій відбувались і раніше, але саме гунська навала закарбувалася в пам’яті сучасників як чи не вселенська катастрофа. Тож саме так вона й описана в джерелах, а жах перед доти не баченими варварами назавжди залишився в подальшій історичній традиції — навіть попри те, що слідом за гунами тим самим простором одна за одною прокочувалися наступні хвилі кочівників. 

Велике переселення народів відіграло також вирішальну роль в історії давніх слов’ян. Гуни розгромили готів, які були найгрізнішою силою на українських землях у першій половині І тисячоліття. У ІV столітті готи вели боротьбу проти предків слов’ян, які мешкали на північ від зони готського панування, та внаслідок Великого переселення народів основним ворогом готів стали гуни. Отже, ті слов’яни, які жили на сучасних українських теренах, після нашестя гунів лишились у більшості. Зі зменшенням впливу германських племен у Східній та Центральній Європі давні слов’яни почали розселятися. 

Велике розселення слов’ян

У середині V століття гунська держава розпалася, відкривши шлях слов’янам — насамперед на південь. У районі дельти Дунаю археологи знаходять пам’ятки, на яких пеньківські й празькі риси змішані з ромейськими та дакськими речами. Тут жило, вочевидь, змішане слов’янсько-дакське населення, яке стояло на кордоні Візантії.

У першій половині VI століття слов’яни (анти і склавини) перейшли тодішній кордон із Візантією — річку Дунай. Візантійські імператори намагалися боротись зі слов’янами, однак ця боротьба була приречена на провал — імператори мусили дозволити слов’янам селитися в межах імперії. 

Існує навіть версія, що сама назва «слов’яни» є кабінетним терміном, яким візантійці позначили цих «нових північних варварів». Слов’яни, згідно з цією версією, народилися «в тіні візантійських фортець». Однак, як слушно зазначив Любор Нідерле, чеський історик-славіст, археолог, етнограф і дослідник слов’янської старовини, етимологія назви «слов’яни» не є остаточно розв’язаною науковою проблемою.

Від VI століття пам’ятки празької культури з’являються вгору по Дунаю на сучасних чеських, словацьких, польських і німецьких землях. Північно-західною межею поширення слов’ян є річка Ельба в Центральній Німеччині. 

Археологічні знахідки, які свідчать про розселення слов’ян на південь і захід, розподілені нерівномірно. На Балканах типових зразків ранньосередньовічної слов’янської матеріальної культури порівняно небагато. Натомість у середній течії Дунаю і його верхів’ях слов’янська археологія знову є. Такий феномен свідчить про пластичність і швидкість перейняття матеріальної культури. Коли слов’яни потрапили на Балкани, то отримали доступ до кращих речей (порівняно з тими, які робили самостійно) і, без сумніву, взяли їх у вжиток. Тому сліди життя ранньосередньовічних слов’ян на Балканах визначають переважно за топонімікою. 

Слов’яни формувались у колі варварських, нецивілізованих народів, що й зумовило порівняно низький рівень їхнього технічного розвитку. Попри те, що слов’яни доволі успішно змагались у військовій міці з візантійцями, вони не могли протистояти їм у якості облаштування побуту, стилі життя, культурі. Балканський ландшафт був геть незвичним для слов’ян, тож не дивно, що вони швидко переймали перевірені століттями способи пристосування до цього простору, з якими їх знайомило місцеве населення. 

Слов’яни мали неабиякий асиміляційний потенціал, завдяки якому поширили свою культуру. На Південних Балканах матеріальну культуру слов’ян витіснила розвиненіша, але вони зберегли культуру духовну, а також мову.

Важливо, що болгари, тюрки за походженням, прийняли слов’янську мову й культуру, тобто стали слов’янами, а угорці — ні, хоч обидва народи були кочовими, осілими в одному регіоні. Є різноманітні версії, чому так сталося. Найпоширеніша з них така: те, що угорці поселились у степовій Середньодунайській низовині, дозволило їм зберегти свій стиль життя — із кочівництвом і тваринництвом. Болгари ж осіли в невластивій для них гористій місцевості, тому зазнали асиміляції: більшою мірою від слов’ян і меншою — від греків. І коли йдеться про слов’ян та угорців — це розмова передусім про культуру й стиль життя, але аж ніяк не про кров. Свій потужний асиміляційний потенціал слов’яни пізніше реалізували в Русі. 

Кліматичні зміни

Велике переселення народів було зумовлене ще й кліматичними змінами. 

Останні десять тисяч років клімат на Землі був порівняно сталим. 12 тисяч років тому почав відступати льодовик і почався голоцен — нова геологічна епоха міжльодовиків’я, у якій людство живе й зараз. Геологічною ознакою голоцену є формування чорнозему, що свідчить про теплий клімат. Цей клімат сприяв пишній рослинності, що була початковою ланкою харчового ланцюжка для численних тварин — не лише травоїдних, а й хижаків.

Утім, протягом голоцену траплялися порівняно короткочасні (і не такі масштабні, як у періоди зледенінь) коливання середньорічних температур. Почергово змінювали одне одного потепління (оптимуми) і похолодання (песимуми). Протягом І століття до Р. Х. — ІІ століття після Р. Х. кліматологи виокремлюють римський кліматичний оптимум. Саме на цей час припало розширення Римської імперії. Клімат тоді був схожий на сучасний. 

Похолодання, яке прийшло згодом, поступово наростало протягом IІІ–V століть, його пік припав на першу половину VІ століття, а загалом прохолодний період тривав приблизно до середини VIII століття. Різниця в температурі була незначною: становила приблизно на 1–1,5 °C нижче від сучасної. 

Здавалося б, на що може вплинути така невеличка відмінність? Але в цей час відбулися значні зміни в рослинному світі Європи. Збільшився об’єм льодовиків Альп: вони забирали в себе прісну воду, у горах почали зникати джерела, льодовики давали меншу кількість талої води, придатної до пиття. Межа альпійських лісів опустилася приблизно на 200 метрів. Як наслідок, скажімо, римська дорога в горах у районі Валь-ле-Бен зробилася непрохідною. Альпи стало набагато важче переходити, була пошкоджена стала система комунікації. Римське військо опинилось у скрутнішому становищі, аніж у ті часи, коли захоплювало землі на північ від Альп. 

Незначна, на перший погляд, зміна клімату спричинила зменшення кількості врожаїв по всій Європі, а це відбилося на рівні дитячої смертності й смертності літніх людей. Як наслідок, населення Європи невпинно скорочувалося: за приблизними оцінками істориків — з 20 до 10 мільйонів осіб. Для суспільства, де основним джерелом поповнення державної скарбниці були саме податкові визискування з аграрного сектора, це було катастрофою. Рим просто втратив змогу утримувати військо, розмір якого дозволяв би захищати довгі кордони й контролювати завойовані території. 

На території України в цей час мала збільшитися частка лісів — вони мали значно розширитися на південь, особливо долинами річок. Разом з лісами просувались і лісові жителі — слов’яни. Зменшення степу зменшило ареал життєвого простору для кочовиків. Крім того, зміна клімату спричинила посухи в цій кліматичній зоні. Такі процеси стали однією з головних причин, що дала поштовх Великому переселенню народів: кочові племена в пошуках нових пасовиськ змушені були переселитися на нові території, а цим запустили ланцюг переселень зі Сходу на Захід. Іншим напрямком міграцій був рух із Півночі на Південь. Готи, прийшовши з півночі в перших століттях після Р. Х., стають першим народом, що мешкав одночасно в усіх кліматичних зонах України (степу, лісостепу й лісах). Безумовно, це стало можливим через унікальні кліматичні умови, які склались у той час.

Кліматичні зміни були довготривалим процесом, часто непомітним за життя однієї людини. Тодішні римські автори не надто усвідомлювали їх, але бачили наслідки, які вони приносили, — послаблення армії та Риму. Рим, який здавався «вічним містом», центром європейської цивілізації, виявився безсилим проти природних катаклізмів. Людина, побудувавши цивілізації за часів античності, однаково залишалася залежною від природних процесів — хай йдеться про зменшення середньорічної температури «лише» на 1 °C. 

Отже, кліматичні зміни руйнували традиційну економіку, що своєю чергою впливало на соціальні процеси. Зміна клімату змусила великі людські групи шукати собі нового місця в цьому світі. Цілі народи зрушили з місця, і цей рух супроводжувався асиміляціями, культурними обмінами, знищеннями етносів — аж до геноцидів окремих племен чи спільнот.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Готи були східногерманським народом, що прийшов на українські терени з Південної Балтики. Готські племена стали першим народом, який мешкав одночасно в усіх кліматичних зонах України (степу, лісостепу й лісах).

У ранньосередньовічному Подніпров’ї мешкали представники різних народів, однак провідною військово-політичною силою регіону в ІV столітті були готи, а точніше, відгалуження цього германського народу, зване в джерелах остроготами або грейтунгами (зараз ми частіше називаємо їх остготами). Саме остроготи, очолювані королями з роду Амалів, підкорили своїй владі строкате населення регіону.

Далі на захід, уздовж Дністра та обабіч Східних Карпат (тепер це території України, Молдови й Румунії), панували везіготи (або ж тервінги; зараз найчастіше звані в літературі вестготами). Їхніми очільниками були королі з роду Балтів. Їхній владі корилися представники інших племен, не лише германських, а й дакійських, нащадки скіфів й мешканців античних міст Причорномор’я, предки слов’ян тощо. 

Зона панування обох гілок готів, як вважає переважна більшість науковців, окреслює ареал поширення пам’яток черняхівської культури, яку ще промовисто визначають як «культуру провінційно-римського кола». Творцями й носіями цих старожитностей були всі народи, що визнавали (у багатьох випадках — вимушено) владу готських королів. Своєю яскравістю ці старожитності завдячують насамперед тогочасним високим технологіям, які східноєвропейські варвари запозичили з практик римських провінцій. Найголовнішою серед цих технологій було використання для оранки так званого важкого плуга, що дозволяло експлуатувати чорноземні ґрунти. Стабільні врожаї, навіть попри кліматичні негаразди, відчутні вже наприкінці ІІІ — на початку ІV століть, забезпечували не лише міцну осілість і демографічне зростання. Вони були запорукою стійкого попиту на ремісничу продукцію (високоякісний гончарний посуд, складні ковальські вироби, вишукані ювелірні прикраси, скляні вироби тощо) — як місцевого виробництва, так і завезені з провінцій імперії. За такі товари елементарно було чим розплачуватися. 

Якісний керамічний посуд, виготовлений за допомогою гончарного кола, є своєрідною візитівкою черняхівської археологічної культури. Ваза з могильника Військове на Дніпропетровщині та глеки з могильника Косанове на Вінниччині й Жовнине на Черкащині демонструють не лише вправність майстрів-гончарів, а й намагання естетизувати навіть звичайні вжиткові речі.

Згадане «економічне диво» базувалося не лише на технологічних новаціях і жвавій торгівлі. Чималу частину статків — насамперед військової верстви — складали «федератські стипендії». 

Федератами називали варварські народи, які укладали договір-фоедус з Римською імперією. Передусім він передбачав зобов’язання не зазіхати на кордони імперії, ба більше — захищати їх від набігів інших варварів. Виконання цих зобов’язань щедро оплачували грошима, товарами, дипломатичними послугами тощо. Готи мали статус федератів від кінця ІІІ століття, тож не дивно, що у ІV столітті їхні королівства пережили «золоту добу» (а сучасні археологи констатують, що на цей час припадає розквіт черняхівської археологічної культури). 

У цьому контексті прикметно, що поселення черняхівської археологічної культури буквально всіяні римськими срібними динаріями, що виконували роль міжнародної валюти (на кшталт доларів США чи євро сьогодні). Найімовірніше, що ними користувалися саме готи, які посідали важливе місце в цьому поліетнічному суспільстві. Звісно, реальну історичну ситуацію не можна просто схематизувати до рівня «черняхівці = готи». Але на основі фактів (зокрема, великої кількості динаріїв) науковці й говорять про панівий статус готів у спільноті «черняхівців».

Гребінці та кістяна привіска-амулет (так звана «палиця Геракла) з поховань могильника Коблево на Миколаївщині.

Рогові гребінці – звична знахідка на пам’ятках черняхівської культури. Вони трапляються не лише в жіночих, а й у чоловічих похованнях. Довге волосся та бороди були атрибутами високого статусу воїнів багатьох германських племен, зокрема готів. Тож не дивно, що догляд за волоссям був важливим, а виготовлення предметів для такого догляду — розвиненою ремісничою галуззю.

У писемній традиції згадана «золота доба» відбита як час правління Германаріха, «найкращого з остроготських королів», який прожив чи не понад сто років і був наймогутнішим тогочасним правителем Східної Європи. Щоправда, Германаріх мав конфлікт з володарями везіготів. І цей розбрат, на думку тогочасних письменників, чимало сприяв успіху гунів, що атакували володіння Германаріха в останній рік його правління.

Візантійський історик готського походження Йордан (його предки були в першій хвилі переселенців «за Дунай», які осіли в провінції Фракія, поблизу сучасного болгарського міста Нікопол) подає ім’я гунського вождя в 370-х роках — Баламбер. Щоправда, Йордан писав свій твір майже через двісті років після подій кінця ІV століття, тож сучасні історики переважно сходяться на думці, що людини з таким ім’ям не було або ж ідеться про злиття декількох осіб в одну.

Гуни доволі швидко здолали спротив остроготів. Германаріх чи то наклав на себе руки, чи то помер «від смутку» (що не дивно для літньої людини). Чимала частина його підданих врятувалася втечею, але багато хто підкорився владі гунів. 

Переможні гуни посунули далі на захід, наводячи жах уже на везіготів, які спочатку готувалися до відсічі, але зрештою змушені були шукати прихистку в передгір’ях Карпат. Під тиском гунів готи й самі рушили на захід і випросили в римлян дозволу оселитися в межах імперії, на правому березі Дунаю. Розпочалася тривала одіссея Центральною та Західною Європою, яка за століття завершилася для везіготів на Піренейському, а для остоготів — на Апеннінському півостровах (території сучасних Іспанії та Італії відповідно). 

Утім, апокаліптична картина, змальована сучасниками подій (і надмірно драматизована в описах пізніших авторів), навряд чи відповідала дійсності. Археологічні дані дозволяють упевнено стверджувати, що ми не маємо слідів суцільної руїни ані в Криму, ані в Степу, ані на північніших територіях. Життя в багатьох поселеннях тривало й далі протягом ще щонайменше кількох десятиліть після гунської навали. 

Пара двохпластинчастих застібок-фібул і пряжка з поховання могильника Суми-Сад. Вироби таких форм характерні саме для кінця IV — першої половини V століття, тобто гунського періоду. Подібні знахідки підтверджують, що пам’ятки черняхівської культури функціонували ще доволі тривалий час по вторгненню гунів у Східну Європу та військової поразки готів. Срібло, з якого виготовлені ці деталі одягу, до речі, свідчить про доволі високий статус їхньої власниці.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Гуни — це союз кочових племен, які поступово просувалися з Азії на захід і дійшли до теренів України в 370-х роках. У V столітті, за правління свого найвідомішого вождя, Аттіли, гуни мали головною ставкою Паннонію (територію сучасної Угорщини), звідки здійснювали походи аж до територій сучасних Франції та Італії. 

Жах зі Сходу

Наприкінці ІІІ століття до Р. Х. сформувався потужний союз племен, що дійшли до нас під назвою хунну (сюнну). Перші згадки про ці племена трапляються в китайських писемних джерелах. Вважають, що формування хунну відбулося на територіях обабіч сучасного кордону Монголії та Китаю, а в період могутності хунну їхня влада поширилася на неозорі простори чи не всієї східної частини Євразійського степового коридору. Вождем об’єднаних хуннських племен був Моду (Маодунь, Моду Чанью). Хуннські археологічні пам’ятки, датовані цим часом, є в Прибайкаллі, Туві, Мінусинській котловині та на Алтаї. Хунну витіснили із цих земель саків (кочівників, спосіб життя і побутова культура яких багатьма рисами нагадувала причорноморських скіфів). 

У той самий час, в останні десятиліття ІІІ століття до Р. Х., хунну також розпочали регулярні набіги на Китай. Вправні хуннські воїни виявилися вкрай складним супротивником для потужної армії Піднебесної імперії. Безпорадність цієї армії в маневреній війні з кочівниками спонукала китайських правителів шукати інших засобів, щоб упоратися зі степовою небезпекою. Саме для захисту від набігів хунну розпочали грандіозний будівельний проект: на зламі ІІІ–ІІ століть до Р. Х. спорудили найстаріші ділянки лінійних укріплень, що згодом будуть з’єднані у Велику китайську стіну. 

Проте суто військові засоби, навіть підсилені фортифікаційним будівництвом нечуваних масштабів, виявилися неспроможними зарадити з хунну. Тож разом із ними застосовували й такі традиційні для зовнішньої політики Китаю важелі, як дипломатичні інтриги, покликані посіяти розбрат у лавах супротивника. Зрештою, саме дипломатія виявилася дієвою. 

У 55 році до Р. Х. держава хунну розпалася на південну й північну частини. Південні хунну визнали верховну владу імператорів династії Хань. Відтоді розпочалася поступова інтеграція південних хунну в структуру Китаю. 20 років по тому імперська армія, чималу частину якої складали саме південні хунну, здійснила переможний похід в землі північних хунну. Імовірно, що саме південні хунну, які були добре обізнані з театром бойових дій і тактикою супротивника (зрештою, вони й самі застосовували подібну тактику), забезпечили розгром північних.

Поразка на полі битви, однак, не спонукала північних хунну піти шляхом своїх південних родичів і визнати зверхність імператорів Хань. Задля збереження незалежності вони мусили мігрувати в західному напрямку, до Західної Монголії і Східного Туркестану (приблизно відповідає сучасному Сіньцзян-Уйгурському автономному району Китаю: це степові обшири, обмежені горами Тянь-Шань з півночі й Паміром — із заходу). Наступна хвиля міграцій, що припала на першу половину ІІ століття після Р. Х., засвідчує просування хунну ще далі на захід і північ — на землі Західного Сибіру й сучасного Казахстану. Археологічні знахідки дозволяють припускати, що на середину — другу половину ІІ століття до Р. Х. окремі групи цих мігрантів просунулися аж до південного Приуралля й навіть пониззя Волги. 

Варто зважати, що не йшлося про суцільний контроль хунну над всіма цими велетенськими обширами або про цілковите витіснення із цих земель попереднього населення. Це були радше різноманітні контакти з цим населенням, і їх спектр варіювався від підкорення владі хуннських очільників до союзів (і, цілком вірогідно, доволі рівноправних). 

У кожному разі, хунни контактували з представниками місцевих народів, що розмовляли іранськими й фіно-угорськими мовами, запозичували від них певні риси культури, а натомість передавали власні новації, насамперед — у військовій сфері. 

Гуни в Європі

Протягом ІІІ — першої половини ІV століть у західноазійській ділянці Степового мосту з нащадків як мігрантів, так і субстратного населення склалася нова спільнота. Наприкінці 360-х — на початку 370-х років ця спільнота знов посунула на захід, вдерлася в степи вздовж північних схилів Кавказу, а невдовзі — і в степи Північного Причорномор’я. Саме тоді європейські автори почали писати про жахливих кровожерних кочівників, що звалися гунами. Більшість дослідників вбачає в цьому «гуни» саме переінакшене «хунну», тож надалі в оповіді про європейський період історії цих кочівників називатимемо їх звичним для європейської традиції етнонімом — гуни.

Згідно з писемними джерелами, 375 року гуни вперше потрапляють до Європи. Слід зазначити, що, за тогочасними уявленнями, кордоном між Європою та Азією вважався Танаїс (Дон) і східне узбережжя Меотиди (Азовського моря). Тож «до Європи» в цьому випадку означає насамперед «у межі сучасних кордонів України». Ще пізньоантичні автори оповідали легенду про оленицю, яка показала шлях гунам через брід у Керченській протоці.

Чи оповідка про тварину-провідницю відповідає реальності — велике питання, адже йдеться про доволі поширений в літературі мандрівний сюжет. Сучасник подій Амміан Марцеллін оповідає про перше вторгнення гунів без таких географічних подробиць. З його викладу випливає, що гуни, найімовірніше, форсували Дон, а не Керченську протоку. Причому перехід з Азії до Європи вони навряд сприйняли як знакову подію, оскільки цей маневр був просто ще однією фазою конфлікту з аланами.

Алани

Аланами джерела називають найпотужніший у той період конгломерат сарматських племен, які кочували на степових просторах від Північного Кавказу до Дніпра і навіть далі на захід. 

Археологічні матеріали ІІІ–ІV століть дозволяють припускати, що якісь групи кочівників-аланів жили на степових ділянках між великими ріками Правобережжя, хоч долини цих рік були щільно замешкані осілими землеробами, які залишили по собі пам’ятки черняхівської археологічної культури. Така археологічна картина свідчить про мирне співіснування осілого населення принаймні з тими групами кочівників, які безпосередньо з ним сусідили. Імовірно, племена були пов’язані договорами, що забезпечували мирне сусідство — це випливає з подальшого розвитку подій. 

Вторгнення гунів у землі аланів, як про те оповідають пізньоантичні історики, не призвело до масштабної війни. Уже після перших сутичок значна частина аланів визнала зверхність гунів і влилася до їхнього війська. Встановивши контроль у степу, гуни атакували осілих мешканців Подніпров’я — не лише степової, а й лісостепової його частин. 

Гуни біля римських кордонів

Володіння гунів тепер простягалися аж до кордонів Римської імперії (до Дунаю). Рух гунів на захід у Європі тимчасово припинився. Щоправда, уже в 380-х роках фіксують перші сутички гунів і римлян у Паннонії, або ж Середньодунайській низовнині — степовому краї, розташованому між Карпатами на північному сході, Динарським нагір’ям на південному заході й Альпами на заході. 

У 390-х роках гунам вдалося перебратися через Кавказькі гори й здійснити повномасштабне вторгнення в Закавказзя, Анатолію — вони дійшли аж до Антіохії, столиці римської Сирії. Гуни чинили набіги не лише на римські володіння на Близькому Сході — атакували й стратегічного супротивника римлян у цьому регіоні, державу Сасанідів. Згодом основний вектор гунської військової активності знову повернувся на захід. Гуни посилили тиск на придунайські території і на зламі ІІІ–ІV століть остаточно перенесли свою основну ставку до Паннонії. 

Перша половина V століття стала апогеєм могутності гунів. Вони панували на лівобережжі Дунаю, тож тамтешні варварські племена мусили або визнавати зверхність гунських володарів, або шукати прихистку по той бік кордону Римської імперії. 

У стосунках із Римом гуни то здійснювали набіги й вимагали «виплат за мир», то на запрошення самих римлян брали участь у відсічі черговим нападникам-варварам (найчастіше — германцям) або ж у внутрішніх конфліктах між різними імперськими можновладцями. 

Могутність гунів сягнула піку за часів вождя на ім’я Аттіла (430–450-ті роки). Різноплемінне військо, очолюване «батогом Божим», як прозвали Аттілу, раз по разу вдиралося за Дунай і Рейн, плюндруючи провінції і західної, і східної частин Римської імперії. 

Строкатість гунського війська спонукала пізньоантичних авторів оповідати геть фантастичні історії: мовляв, владі Аттіли підлягають народи до «глибин Азії» на сході й узбережжя Океану (тобто Балтійського моря) на півночі. Навряд чи це було саме так, однак військова потуга дозволяла вождеві тримати в страху і столицю Сходу, Константинополь, і Равенну — резиденцію імператорів Заходу.

451 року війська Аттіли здійснили похід, що сягнув аж західних областей Галлії. Він був у цілому успішним, хоч гунське військо й не спромоглося взяти Авреліан (сучасний Орлеан) — велике місто, що витримало кількамісячну облогу. 

Уже на зворотньому шляху, десь у сучасній Шампані, гунів наздогнала армія, очолювана Флавієм Аецієм, головнокомандувачем усіх військ Заходу. Відбулася славнозвісна битва на Каталаунських полях. Цю битву часто називають «битвою народів», адже під імперськими орлами билися не так римляни, як федерати-германці (насамперед везіготи й франки), а під знаменами гунів теж переважно зібралися германці (зокрема, остроготи й гепіди) та інші центрально- й східноєвропейські варвари. Завдати гунам переконливої поразки імперська армія не спромоглася, однак Аттіла мусив відступити до Паннонії. Уже наступного року його військо вдерлося до Італії, сплюндрувало північні її області й покинуло «колиску імперії» лише через епідемію, що завдавала страшенних втрат у гунському таборі. 

453 року Аттіла раптово помер (найімовірніше — внаслідок інсульту), і його смерть продемонструвала всю крихкість політичної конструкції, вибудованої навкруги харизматичного лідера. Народи, що корилися Аттілі, за лічені роки звільнилися з-під влади його синів і заходилися на власний розсуд опановувати землі Західної Римської імперії. За кілька десятиліть це зрештою призвело до остаточного її колапсу.

Військова міць

Найпершою причиною надзвичайних завойовницьких успіхів гунів була військова міць. Головним секретом їхньої потуги стало те, що гуни залучали до свого війська переможених — вояків тих народів, що визнавали зверхність гунів. А завдяки тому, що військо складалося з багатьох народів і племен, гуни змогли зібрати найкращі військові технології та зброю свого часу. 

У часи активних походів на Захід в гунській армії були керівні посади вищої та середньої ланки, тобто «великі вожді» й «малі вожді». Найвищі керівники гунського війська були родичами або «співтрапезниками» вождя. Контингентами інших народів, що долучалися до війська гунів, керували власні вожді, які формували бойові порядки у власній манері. Тож поєднання різних військових моделей дозволяло варіювати спосіб дій об’єднаного війська в різних бойових ситуаціях.

Основу війська складала кіннота — середня й легка. Важкоозброєної кінноти гуни не мали. Піхотні загони в гунському війську формувалися з представників підлеглих народів, для яких піший бій був звичною справою. Загалом же для кочівника піший бій не вважався за гідний: битися без коня було соромно, не відповідало честі воїна. Кінь був невід’ємною частиною життя гуна від раннього дитинства й до смерті. Як здавалося античним авторам, гуни робили верхи буквально все: билися, укладали різноманітні угоди, радилися між собою, їли і навіть спали. Деякі античні історики порівнювали гунів з міфічними напівлюдьми-напівтваринами — кентаврами. Через вершницький спосіб життя серед європейців навіть побутувала думка, що гуни мають певні вроджені порушення й не можуть нормально ходити. Важливу роль у військовій перевазі над європейцями також відігравали центральноазійські коні, яких тримали гуни. Гун брав коня, а за конем ішли кобила й лошата. Якщо не було що пити, гун доїв кобилу, а якщо не було що їсти — міг зарізати одного зі своїх коней. 

До інженерного забезпечення пересування армії гуни залучали союзників або полонених (почасти ці поняття були тотожними). Військово-інженерна служба була організована за римським взірцем і за безпосередньою участю самих римлян. Гуни для долання річок використовували човни-однодеревки, які збивали між собою цвяхами. Збиті човни для міцності прокладали дошками й збивали ще раз, щоб по цих дошках можна було ходити зверху. Виходив такий собі пліт на човнах або ж, якщо він був довгий, то й повноцінний понтонний міст. 

Якщо ж гуни були змушені зупинятися серед голого поля або оборонятися під час битви, то часто будували укріплення з виставлених по колу возів — табір. У такому таборі можна було ефективно захищатися від ворога, який мав кількісну перевагу, або просто безпечно відпочивати. Цьому прийому гунів, імовірно, навчили їхні піддані германського походження. Принаймні найраніша згадка про побудову табору з возів стосується готів (і найпоширенішим терміном для позначення цього тактичного прийому досі залишається слово «вагенбург»: якби техніку таборування германці запозичили з гунів, імовірно, разом із нею до германських мов прийшло б і тюркське слово). Також цей прийом використовували під час облоги міст. Гуни оточували ворожі міста возами, щоби повністю їх заблокувати й унеможливити втечу захисників.

Гунів відрізняло від сусідніх народів ефективне наступальне озброєння — а саме гунський лук. Він був складеним (композитним), тобто складався з декількох шарів деревини (вона могла бути різних порід, але перевагу віддавали березі). Окрім деревини, у конструкцію кибиті (власне лук без тятиви) могли входити також сухожилля тварин, які вклеювали між дерев’яними прошарками або ж наклеювали поверх дерев’яної основи. Це збільшувало гнучкість, а тому й убивчу силу зброї. Кінці й перехват (місце утримування й накладання стріли) підсилювали роговими та кістяними накладками. Такий лук серед науковців отримав назву «гунського», «гуно-парфянського» або «кумдар’їнського». Такі луки з’явилися в ІІІ–І столітті до Р. Х. у Західному Сибіру. У перших століттях після Р. Х. їх масово виготовляли на Алтаї. 

Стріли трапляються різноманітні. Древка виготовляли переважно з берези, на оперення йшли пір’їни різних птахів. Наконечники стріл виготовляли з кістки, бронзи, а також заліза. Часто конструкція стріл передбачала деталі, які під час польоту мали видавати пронизливий звук: їх додавали, щоб створити додатковий психологічний тиск на ворога, застрашити його. 

Із лука гун міг запустити стрілу на відстань до 230 метрів, а з дистанції в 100 метрів, за свідченнями античних авторів, пробивав обладунки римського воїна. Такі значні відстані дозволяли кінним вершникам не лише уникати безпосереднього контакту із супротивником, а й практично не зазнавати шкоди від ворожої дистанційної зброї, що мала помітно меншу потужність.

Лук став сакральною зброєю, символом влади. У похованнях гунської знаті археологи знаходять так звані «золоті луки» (на звичайні гунські луки робили золоті накладки, а збоку здавалося, що весь лук — золотий). Такий лук могли собі дозволити лише люди з дуже високим суспільним статусом.

Меч, як і лук, мав певне сакральне значення для гунів. Гунські мечі відомі за писемними джерелами — як і археологічні знахідки клинків у похованнях гунських воїнів. У джерелах ідеться про те, що гуни використовували два типи мечів: довгі дволезові (ensis) й короткі однолезові палаші-тесаки (semispata). Археологи знаходять мечі, які відповідають цим критеріям, але часто такого типу мечі супроводжують і не суто гунські поховання. Адже зброя загалом, а особливо ручна наступальна, на кшталт мечів, не має чіткої етнічної прив’язки. Меч часто є трофейною річчю і за час свого існування може змінити кілька власників. Тому чітко визначити приналежність меча вкрай важко.

Дистанційною зброєю в гунів були не лише лук і стріли, а також ласо, або аркан. Гуни кидали ласо піднятою правою рукою, спершись на щит. Метою було скинути супротивника з коня і потім, за обставинами, або захопити ворога в полон, або вбити. Ласо кріпили до сідла чи до поясу вершника за допомогою спеціального блока-грузила. У ранньосередньовічних писемних джерелах трапляються згадки про ласо, яке використовували «за готським звичаєм», але безпосередньо для готів воно не типове. Найімовірніше, вони перейняли ласо від гунів. 

Захисне спорядження складалося зі щитів, шоломів, а також обладунків, переважно так званого «м’якого» — з кількох простьобаних шарів тканини, повсті або шкіри, які лише іноді доповнювали металевими елементами. 

Гуни увійшли в історію як одні з найбільших завойовників. Вони віддавали перевагу швидкому стрімкому бою. Намагалися атакувати першими, посипаючи своїх супротивників градом стріл, тримаючи вороже військо на дистанції і не вступаючи в рукопашний бій, — так бій закінчувався з найменшими втратами для самих гунів. Ця тактика впродовж понад тисячі років була традиційною для кочівників, основу війська яких складали кінні стрільці. Однак саме композитні луки гунського типу зробили її максимально ефективною. 

Завдяки перевазі у військовій силі гуни змогли перемогти аланів та готів і стали найпотужнішою силою Південно-Східної і Центральної Європи в кінці ІV — у першій половині V століття. За правління найвідомішого гунського вождя Аттіли армія зазнала реформування. 

Джерельний голод

Гунський імпульс призвів до докорінних змін не лише в Західній Європі й Подунав’ї — не менш значущі перетворення сталися і в Східній Європі, насамперед на межі Лісу та Степу. Тут, без жодного сумніву, відбувалися не менш карколомні мандрівки народів і не менш чудернацькі взаємодії між мігрантами й автохтонами. Однак нам відомо хіба що про окремі епізоди цих драматичних подій: зона панування гунів протягом значної частини V століття була своєрідним бар’єром, що відділяв землі сучасної України від найближчих письменних народів. Та й військова активність гунів визначала фокус уваги пізньоантичних авторів: вони описували конфлікти з головними супротивниками, гунськими царями та їхніми підданими, а те, що відбувалося далі на сході, не було для них таким уже важливим.

Нам залишаються переважно археологічні джерела, і вони доволі промовисті: матеріальна культура мешканців просторів Причорномор’я і прилеглих до них з півночі територій саме протягом гунського періоду радикально змінилася. Аналіз цих змін дозволяє впевнено констатувати, що тогочасні мешканці півночі України швидко просувалися на південь і захід. 

До кінця гунського періоду остаточно затухає традиція археологічних культур провінційно-римського типу (черняхівської, культури карпатських курганів) — їх заміщують старожитності празько-корчацької і пеньківської археологічних культур. Тобто злам античної доби й раннього середньовіччя має цілком наочне матеріальне втілення і в Східній Європі. Шкода лише, що археологічні матеріали не дозволяють достеменно розуміти, які конкретно військово-політичні події та соціальні перетворення призвели до серйозних змін у предметному світі мешканців Східної Європи кінця IV–V століть.

Автори: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Блакитне полотно кок-байрак і гербова емблема тарак-тамга були державними символами Кримського ханства — проте тоді їх не поєднували. Кок-байрак слугував знаменом. А тарак-тамгу мали право використовувати лише представники однієї династії, і це були Ґераї — незмінні правителі ханства. 

Що ж означають блакитний прапор і гербова емблема кримських татар? Чи завжди ці два символи належали кримцям, чи, може, були запозичені або ж успадковані? Чому, зрештою, кримські татари використовували саме блакитне знамено? Єдиної думки й остаточної відповіді на ці запитання не існує, але придивімося до доволі ймовірних припущень. 

Знамено і бунчук

Прапори, знамена, хоругви й навіть бунчуки — це своєрідні шифри, що розповідають про життя народів і важливі події, ключі до яких, на жаль, у багатьох випадках загублені назавжди. 

Кримське ханство на мапі Східної Європи як державне утворення з’явилося в XV столітті й стало наступником Великої Орди. Його очолив прямий нащадок самого Чингісхана — Хаджі Ґерай. Разом із ханським титулом він отримав у спадок і санджак-шеріф (або хоругву) Чингісхана, що символізував національний, державний та адміністративний статус ханства й підкреслював високе становище правителя.

Родовий санджак-шеріф, що майорів над шатром самого Чингісхана, не зберігся, зосталися тільки його описи. Уже в XV століття це було давнє, частково зношене полотнище, яке берегли й побожно шанували хани та їхні піддані. Ґераї брали його у військові походи, проте здіймали тільки перед початком битви. Після того як імами, що супроводжували військо, справляли молитву (намаз), знамено великого хакана знову передавали священнослужителям на зберігання. 

Крім санджак-шеріфа Чингісхана, у глави держави й двох його наступників на трон — калги й нур-ед-діна — були власні знамена. Під родовими санджаками виступали в похід представники ханської аристократії — беї та мурзи. Військові підрозділи також мали свої знамена, відмінні за кольором, розміром і формою. 

Завдяки збереженим мініатюрам XV–XVI століть можна висновувати, що прапори й санджаки мали різні форму й фактуру. Знамено складалося з високого держака, навершя (алема) й кольорового полотнища з матерії (зазвичай трикутного, рідше — прямокутного), що кріпилося вертикально. Алеми були фігурні, прості або шпичасті. Деталі до них виготовляли з латуні, позолоченої міді чи бляхи. Іноді до алема кріпили бунчук — знак хоробрості й військової доблесті. 

Бунчук, або ж туг, був дерев’яним держакок із фігурним або кулястим навершям, на яке підвішували китицю з одного чи кількох кінських хвостів. Тільки хан міг дарувати бунчуки своїм підлеглим. За кількістю бунчуків визначали ранг воєначальника. Окрім того, військові чини мали почесні відзнаки туман-туг і чер-туг — особливий рід знамен, держак яких вивершували фігурні наконечники, що позначали звання.

Свідчення про вигляд знамен

Знамена містили інформаційну символіку — наприклад, родові знаки (про них ми згадаємо пізніше). Значення мав також колір знамен, які використовували кримці ханського періоду, наприклад, у воєнних кампаніях. 

Нарівні із санджак-шеріфом Чингісхана представники ханської династії Ґераїв шанували чорно-червоне полотнище, вкрите сурами з Корану. У поході це знамено несли перед кримським ханом і берегли в його особистому шатрі. 

Польський дипломат Марцін Бронєвський, який відвідав ханство 1578 року, зазначав, що символом особистої гвардії кримського хана капи-кулу був білий бунчук, поряд із яким несли санджак червоно-зеленого кольору: «При ханському загоні завжди є знамено, що складається з білого кінського хвоста на довгій палиці й шовкового зелено-червоного прапора». 

Окремі від регулярної армії кримські полки, що формувалися на час походу й підкорялися безпосередньо главі держави, теж мали великі знамена: червоно-жовте, біле, біле із зеленою облямівкою (чи зеленими «язиками») і чорним бунчуком, а також червоне з золотим кулястим навершям, укрите арабськими написами. Інші ж полки — під проводом родової аристократії — мали знамена й бунчуки, відмінні за кольоровою гамою, формою, якістю полотен і кількістю туг, тобто кінських хвостів. Ногайці з ханських провінцій Північного Причорномор’я ззавичай боролися під жовтими («сари туг») і білими («ак туг») знаменами. 

Як свідчать нотатки османського мандрівника Евлії Челебі, ієрархія кольорів не була принциповою. Перебуваючи у війську кримського хана Мухаммеда Ґерая IV Софу, він 1657 року писав, що під час бойових дій аскери, тобто воїни, послуговувалися червоними й зеленими знаменами. 

Османська мініатюра до твору Локмана бен Хусейна аль-Ашурі (список 1579 року) зображає переправу об’єднаних кримськотатарських (на чолі з молодим спадкоємцем ханського трону — калгою Мухаммедом Ґераєм) і османських військ через Дунай під час кампанії 1566 року проти угорців. Над головами кримців майорять два великі знамена з фігурними золотими верхів’ями. Перший санджак має трикутне жовте полотнище із широкою чевоною смугою по краях. Другий трикутний прапор зелений і розрізаний на два довгі «язики», завдяки чому полотнище має характерну форму ластів’ячого хвоста.

На мініатюрах «Шахнаме-і-Надірі» з 1620-х років зображені знамена кримськотатарської армії хана Джанібека Ґерая. Головні прапори ханських військ складаються з довгих дерев’яних держаків із фігурними золотими навершями і трикутними червоними полотнищами. Знамена воєначальників оснащені короткими чорними бунчуками, білими й жовтогарячими трикутними прапорами. І тільки на одній мініатюрі до «Шахнаме» — роботи Субхі-челебі Талікі-заде — бачимо, що воєначальники армії кримського хана Газі II Ґерая нарівні з трикутним червоним прапором тримають блакитні знамена.

Ця мініатюра зображує зустріч очільників двох держав — Кримського ханства й Османської імперії — 1595 року. Кримський хан Газі ІІ Ґерай погодився надати військову допомогу своєму далекому родичеві — султану Мехмеду III в угорських походах. Субхі-челебі не просто був сучасником тих подій, він брав участь в угорських походах, тому можна стверджувати, що зобразив саме те, що бачив на власні очі. І блакитне знамено в лавах кримської армії — не виняток. Іншими словами, якщо ми не бачили прапора чи байрака блакитного кольору на мініатюрах інших авторів, що зображають кримськотатарських воїнів, це не означає, що його не використовували. 

Блакитна барва

У писемних джерелах і на мініатюрах, що зображають воєнні походи, санджаки й прапори блакитного кольору траплялися рідко. Можливо, це пояснює той факт, що кримські татари (як тюрки) вважали блакитний священним кольором, що не призначений для воєнних кампаній. 

Утім, окрім воєнних кампаній, у ханстві відбувалися й інші події, зображення яких не збереглися до наших днів або ще не знайдені. Це обрання кримського хана на трон, повернення з Черкесії принців роду Ґераїв, де їх виховували кілька років, які завжди супроводжувалися урочистостями, і чимало інших палацових церемоній. Тобто не можна сказати напевно, що саме в цих випадках не використовували блакитної барви. 

Мави кок — небесно-блакитний колір — у тюркських народів є синонімом чистоти й свободи, чесності, вірності й бездоганності. Його асоціюють із небом, ріками й озерами. Блакить була одним із символів давнього тюркського вірування — тенгріанства (віри в єдиного бога Тенгрі). Сьогодні на національному прапорі кримських татар барва символізує чисте небо, мир і добробут, а одноколірне тло — єдність народу. І, певно, невипадково саме ці небесні мотиви й утілили, обираючи основний колір національного прапора кримських татар. 

Тамга

На санджаках перших осіб Кримського ханства часто можна побачити гербові емблеми — тамги. Вони мають форму простих геометричних фігур і окремі назви. Деякі сходознавці схильні вважати, що тамги ханів і беїв — не що інше, як родові герби.  

Герб як символ став популярним у ранньому Середньовіччі. Зазвичай його передавали у спадок з покоління в покоління — та могли й змінювати. Деякі герби панівних династій згодом перейшли народові, над яким ця династія колись правила. Прикладом цього слугує тарак-тамга Ґераїв — першої і єдиної династії кримських ханів. 

У ранньосередньовічних тюркських народів був поширений родовий знак — тамга (у кожного покоління — своя). Нащадок певного роду, запозичуючи тамгу предка, міг додати до неї елемент або змінити її. Для членів роду цей знак слугував символом власності: ним позначали худобу, дороге начиння, коштовності. Прототипами тамги слугували найпростіші геометричні фігури: круг, квадрат, трикутник, — а також сакральні піктограми, птахи й тварини, побутові предмети, знаряддя праці, зброя і кінська збруя, іноді — літери різних алфавітів. Можливо, для частини знаків основами стали тотемні тварини або інші символи, що сягали родоплемінних відносин. 

Тамга поширилася під час завойовницьких походів великої імперії Чингізидів до країн Середньої Азії, Східної Європи, Близького й Середнього Сходу, Кавказу й Криму, де авторитетом був «документ із ханською печаттю». 

У Криму тюрколог Олександр Самойлович уперше описав тамги 1917 року. Викладач іранськоїї мови Віктор Філоненко 1927 року зробив начерки 150 тамг на трьох цвинтарях у Кезлеві (сучасній Євпаторії). Археолог Осман Акчокракли влітку 1925 року зібрав приблизно 400 тамг у різних містах Криму. Як стверджує вчений, найбільшу кількість тамг — 88 — виявили на надмогильних каменях Кезлевського цвинтаря. На надмогильних каменях зазвичай немає ні імен, ні дат смерті, але кожен — із тамгою, нанесеною, аби вказати, до якого роду, клану чи сім’ї належав покійний.

Трапляється тамга у формі шестикутної зірки, відома серед татар як печать Соломона. Цей знак можна іноді побачити на пам’ятниках, зведених на могилах людей, які здійснили хадж і мулл, отже, можна припустити, що його запозичили не з Далекого, а з Близького Сходу — з Аравії або Сирії. Такої ж форми знак є серед стінних орнаментів ханського палацу в Бахчисараї та на надмогильних мусульманських пам’ятниках Ескі- Криму й Ескі-Юрта. 

Нерідко на одному могильному камені містяться дві тамги, що означає змішання двох родів і прагнення представника кожного з них зберегти свою родову тамгу. Для вказівки на поділ родів із часом на підроди поряд із родовою тамгою ставлять якусь риску чи, зберігаючи форму тамги, змінюють її розташування. 

Символом влади Кримського ханства була тарак-тамга, або тризубець. Т-подібна емблема формою повторює один із варіантів тамги роду Ґераїв. Імовірно, тарак-тамга виникла на межі XII–XIII століть. Цей знак влади головним чином зображали на державній печатці, монетах, стінах ханського палацу й багатьох міських воротах Кримського ханства. За однією з версій, тарак-тамга дісталася Ґераям у спадок від Джучі, першого сина Чингісхана; за іншою, кримська династія відродила тамгу боспорських царів. 

Перший кримський хан Хаджі Ґерай утвердив тарак-тамгу як державний герб і наказав прикрасити нею офіційні документи — ярлики. Відтоді вона стала ханською печаттю усіх кримських правителів. Її чітко видно на монетах — і самого Хаджі Ґерая, і його старшого сина Нур-Девлета, і Менґлі Ґерая, і Саадета Ґерая, і наступних ханів.

Версія Чингізидів

Як ми вже згадували, тамга в тюрків набула поширення за часів могутньої імперії Чингізидів. Родинний герб своїм соратникам дарував сам Чингісхан. Кожному з беків він призначив тамгу, птаха, дерево й сигнальний клич. Мав свою тамгу й рід Єсугея-багатура, Чингісханового батька; за переказом, саме вона в дещо зміненому століттями вигляді перейшла кримським ханам. 

Легенда про походження тарак-тамги детально викладена в рукописі історика Абдулгазі під назвою «Історія родоводу татар», укладеному в XVII столітті. Це джерело розповідає, що одна шанована монгольська пані на ім’я Алан-Гоа невдовзі після смерті чоловіка дивом завагітніла від божественного гостя, що зійшов до неї в ореолі помаранчевого (золотого) сяйва. Через дев’ять місяців після цього чудесного союзу вона народила трьох синів. Одним із них був Бодончар, із яким пов’язували свій рід предки Єсугея-багатура, а Алан-Гоа шанували як прародительку. 

Звісно ж, складно повірити жінці (нехай навіть шанованій і авторитетній), яка твердить про непорочне зачаття. Очевидно, самі монголи X століття не сприймали історію Алан-Гоа всерйоз. Але коли її нащадки захопили владу, краще було не сперечатися. Тож три роди, які пішли від трьох синів Алан-Гоа, шанували як нащадків непорочного зачаття від самого бога Тенгрі. Це й було причиною виникнення родового знаку — тризубця єдності, тарак-тамги золотого кольору. 

Із чотирьох синів Чингісхана від старшої дружини Борте нащадки Джучі найдовше протрималися на історичній арені. Останніми з них і були Ґераї — засновники незалежного Кримського ханства. 

Історик Абдулгазі, розмірковуючи про походження й значення тарак-тамги Чингісхана, дійшов висновку, що родовий герб символізував гребінь, яким предки великого кагана щоразу намагалися «причесати» внутрішні конфлікти у своєму народі, коли такі виникали. Однак немає ніяких підтверджень того, що родовий знак був пов’язаний із гребенем. 

Боспорська версія

Книжка «Енциклопедія кримської давнини» містить зображення кількадесяти особистих родових гербів боспорських царів. Привертають увагу перші знаки династії Понтійських Отанідів у формі тризубця. Серед них особливо помітний родовий знак цариці Динамії, онуки відомого царя Мітрідата Євпатора. Цей родовий герб, який зображали на монетах, карбованих за правління цариці в Пантікапеї, скидається на тамгу Ґераїв.

Царі Боспору Кімерійського були місцевими, тож і їхні родові емблеми мали кримське коріння. Щоправда, і тут не обійшлося без легенди про тризубець, що втілює єдність трьох братів, від яких пішли три народи. Якщо вірити Геродоту, то цього разу роль батька виконував міфічний персонаж Геракл, чий культ був поширений на Кримському півострові за античних часів; а роль матері — таврська богиня Апі. Вважали, що один із синів став родоначальником боспорських царів, а родова емблема — тризубець — знаком їхнього божественного походження. 

Боспорські (або, як їх згодом стали називати, сарматські) тризубці, схожі з тамгою кримських ханів, можна побачити на монетах боспорських царів. Цікаво, що сарматський тамгоподібний знак на монетах царя Фофорса карбували поряд із зображенням римського імператора. Це свідчить про незалежність Боспорського царства від Римської імперії. 

Тамгу царів із Пантікапея передавали з покоління в покоління, вона набувала нових рис, і поступово державний герб Боспорського царства все більше нагадував сучасну тамгу роду Ґераїв. 

Сенс тарак-тамги

Сьогодні історики прагнуть зрозуміти значення тарак-тамги Ґераїв. Дехто бачить у ній єдність хана, калги й нур-ед-діна. Але ці посади затвердили в Кримському ханстві значно пізніше, ніж саму тамгу, що вже фігурувала в писемних джерелах. Інші дослідники вбачають у родовій тамзі єдність трьох племен — учасників етногенезу кримських татар, що теж непереконливо. Існує припущення, що тарак-тамга — це стилізоване зображення орла. Проте більшість науковців схильна вважати, що тризубець уособлює терези — знак справедливості. Одностайної версії походження і значення цього родового знаку досі немає, тож на істориків іще чекають цікаві відкриття. 

Після розпаду могутнього ханства 1783 року герб Ґераїв став національною емблемою кримських татар. Уперше золота тарак-тамга на блакитному тлі була офіційно затверджена як національний прапор кримських татар 1917 року, на Першому Курултаї — зібранні, що проголосило Кримську Народну Республіку. Проте, як наголошує історик Осман Акчокракли у статті «До питання про прапор», тоді ще не було повної єдності щодо вигляду герба. Дискусії навколо того, яким має бути офіційний символ, не отримали остаточної відповіді; його форма потребувала узгодження з різними політичними силами.

Акчокракли вказує, що, хоча тарак-тамга і стала на той час популярним знаком, її статус як державного герба лише формувався, та й на прапорі Кримської Народної Республіки ще не було золотої фігури. Кримськотатарський національний символ не з’явився миттєво, а став результатом тривалого процесу консолідації ідентичності в часи політичних змін.

У радянський період тарак-тамга збереглася у пам’яті народу, залишаючись на старовинних надгробках, у народній вишивці, на особистих речах — цей знак опору й незламності духу пережив репресії та колоніальне панування.

Прапор із золотою тарак-тамгою офіційно затвердили як національний символ на Другому Курултаї 30 червня 1991 року — уже після початку масового повернення кримських татар із депортації. Із 2010 року 26 червня святкують День кримськотатарського прапора — щорічне свято єдності, надії, відродження і гідності корінного народу Криму.

Прапор кримських татар — це більше ніж атрибут. Це історична пам’ять, глибока філософія, знак поваги до минулого й відповідальності за майбутнє. Небесний колір — про свободу, про небо над рідним Кримом, про чистоту намірів. А золота тарак-тамга — про тяглість традиції, силу духу і правову культуру, що не перервалася навіть у найтемніші часи.

Авторка: Гульнара Абдулаєва

Генеральна старшина — вищі військові чини в українському козацькому війську й одночасно виборні посади і члени гетьманського уряду козацької держави. Генетично інститут генеральних старшин пов’язаний із виборними військовими чинами, що з другої половини XVІ століття існували на Запорозькій Січі, а згодом були перенесені до реєстрового козацького війська. Із утвердженням у процесі Козацької революції середини XVІІ століття козацької держави (Гетьманщини) кількість генеральних старшин та коло їхніх функціональних обов’язків, прав і привілеїв суттєво зросли. 

Інституційно до категорії генеральних старшин у середині XVІІ століття належали генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний осавул. 

Генеральний обозний

В ієрархічній драбині старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральний обозний. Уряд військового обозного існував на Запорожжі уже з початку ХVІІ століття, а від визвольних змагань козацтва середини ХVІІ віку й аж до поразки виступу гетьмана Івана Мазепи 1708–1709 років інститут генерального обозного був обов’язковою та доволі важливою ланкою державного і військового управління гетьманату. 

На уряд, який, як правило, увінчував службову ієрархію Війська Запорозького, обирали найбільш авторитетних і досвідчених командирів. Функціональні обов’язки генерального обозного полягали насамперед у керуванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командувати артилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення в мирний час, підбирати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральної військової артилерії — осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів тощо. На генерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєстру козацького війська. 

Крім прямих обов’язків, саме генеральний обозний (переважно як наказний гетьман) був начальником окремих козацьких формувань і заступав гетьмана під час його відсутності в Україні. Нерідко генеральні обозні стояли на чолі повноважних посольств до закордонних правителів. Зокрема, навесні 1659 року генеральний обозний Тиміш Носач очолював українську делегацію на варшавському вальному сеймі, де обговорювали питання ратифікації Гадяцької угоди. У липні 1663-го генеральний обозний гетьманського уряду Івана Брюховецького Іван Цесарський, а в січні 1669-го обозний Дем’яна Ігнатовича Петро Забіла очолювали повноважні посольства до Москви. Надзвичайно важливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад. Зазвичай саме обозний був розпорядником таких зібрань, і саме він на виборчих радах подавав новообраному гетьману знак його влади — булаву.

Генеральний писар

Приблизно ту саму роль, що генеральний обозний у військових справах, у справах цивільних відігравав генеральний писар. Він стояв за обов’язками найближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньої та зовнішньої політики. Військовим клейнодом генерального писаря була державна печатка, без «притесненія (якої) листи жадниє», згідно з Жердівськими статтями 1659 року, не мали офіційної сили. Зазвичай у Війську Запорозькому був один генеральний писар, але інколи і двоє. Двоє писарів було на початку Козацької революції, і таку саме кількість регламентували Переяславські статті 1659-го, що містили вимогу: аби «при гетьмані бути з обох боків Дніпра по судді, по осавулу і писарю». Після розпаду України на два Гетьманати втратив актуальність і цей пункт.

На уряд генерального писаря обирали осіб, які мали канцелярський досвід. У розпорядженні писаря перебувала спеціальна військова канцелярія, у якій працював штат канцеляристів — усі з освітою та знанням мов. 

Генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв до керівництва зовнішньою політикою гетьманату. Особливо великий вплив на напрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар Богдана Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, Виговський «абсолютно всім рядить, не доповідаючи, відправляє послів». Винятковий особистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 року польський посол повідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького і керує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набув надзвичайної ваги: іноземні спостерігачі завжди називали «українського канцлера» як другу, після гетьмана, за силою впливу особу Війська Запорозького. Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не втримався — генеральний писар став нарівні з іншими генеральними старшинами.

Генеральний суддя

Задовго до революції ХVІІ століття у Війську Запорозькому існував також уряд військового судді. У Гетьманщині типово було двоє генеральних суддів: «перший» («старший») і «другий», тобто нижчий за рангом. 

Прямим обов’язком суддів було розглядати цивільні справи й виносити вироки в них. Для карних справ скликали суддівську колегію — Генеральний військовий суд,, у якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною була практика виїзних колегій Генерального суду в полки. Військовим клейнодом генеральних суддів була «комишина» або «ліска судейська чорна гибанова, просто в сребло оправная». Крім «ліски»-«комишини» атрибутом влади генерального судді була також печатка військова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных… справ».

Як і для решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежувалася лише прямими обов’язками. Часто-густо генеральні судді виконували різноманітні доручення гетьмана. Суддів нерідко виряджали на чолі посольств до чужих країн (наприклад, генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний очолював посольства до Москви в 1652 та 1654 роках). Хоча військова діяльність була доволі далекою від функцій генеральних суддів, вони все ж брали в ній активну участь: скажімо, функції наказного гетьмана в походах в різний час виконували генеральні судді Антон Жданович, Іван Самойлович і Павло Животовський. Під час відсутності Івана Мазепи в Україні влітку 1707 року обов’язки гетьмана справляв генеральний суддя Василь Кочубей.

Генеральний підскарбій

Про уряд генерального підскарбія перші звістки доходять з часів Богдана Хмельницького, але постійним він став лише 1728 року. Коло обов’язків генерального підскарбія містило питання, пов’язані зі встановленням і збиранням податків, а також організацією зберігання натуральних зборів. Генеральний підскарбій визначав дозорців по полках, встановлював терміни сплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу. Зважаючи на те, що найбільш прибутковими були збори з млинів, прерогативою генерального підскарбія було видавати дозволи на побудову нових млинів й контролювати дотримання правил користування ними.

Щоб установити контроль за українськими фінансами, уряд Петра ІІ 1728 року узаконив положення про функціонування «двух подскарбієв, одного из великороссійскаго, и одного из малороссійскаго народу».

Осавул, хорунжий, бунчужний

Інститути генеральних обозного, писаря, судді, а в пізніших часах і підскарбія формували склад умовно «вищої» групи гетьманського уряду. До «нижчої» тим часом належали генеральні осавули, хорунжий та бунчужний. 

В ієрархічній драбині Війська Запорозького перша група стояла вище за полковників, і відомо не так уже й багато випадків, коли когось із цих старшин переносили на полковницькі уряди. Призначення ж на полковничі уряди із середовища «нижчих» генеральних старшин було доволі поширеним явищем. А ще, на відміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий мали надзвичайно вузьке коло чітко встановлених функціональних обов’язків. Формально функції генерального хорунжого полягали в охороні військової корогви (стягу), а бунчужного — гетьманського бунчука, що в урочисті моменти виносилися перед козацьким військом. Загалом уряди генеральних бунчужного та хорунжого з’явилися в середині ХVІІ століття і довго існували як посади не військові, а двірські, «при гетьмані». Але й згодом, навіть після того як вони закріпилися серед генеральних урядів, особи, що їх обіймали, так само були зобов’язані «находиться при гетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов… как сія должность… точного преписанія не імєит». 

Лише уряд осавула, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі з кінця ХVІ — початку ХVІІ століття. Під час Козацької революції осавули відразу ввійшли до складу генеральної старшини і так само, як генеральний обозний, отримали найтісніший зв’язок із військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральну старшину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська. Упродовж другої половини ХVІІ століття з числа генеральних осавулів наказними гетьманами були поставлені щонайменше: Демко Лісовець (двічі), Василь Томиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, Артем Мартинович, Демко Пиляй, Яків Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), Матвій Гвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі). Під час військових походів, у яких генеральний осавул не виступав як наказний гетьман, на нього покладали організацію варти. У мирний час генеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконував розмаїті поліцейські функції, проводив судові розслідування та виконував присуди Генерального військового суду. Генеральних осавулів активно залучали й до дипломатичних місій. Важливою була також їхня розпорядницька роль під час Генеральних рад.

Неофіційні обов’язки генерального бунчужного і генерального хорунжого насправді були близькими до функцій генерального осавула. Як і осавулам, їм також нерідко доручали керувати окремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування, засідати в Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судових вироків. Крім того, практикувалося й залучення генеральних бунчужних і хорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч їх нечасто скеровували на важливі дипломатичні завдання чи ставили на чолі повноважних посольств до іноземних правителів).

У середовищі генеральної старшини існувала внутрішня субординація, і просування щаблями службової драбини відбувалось зазвичай відповідно до неї: з урядів бунчужного і хорунжого (часто-густо через посідання полкового уряду) до осавульства, суддівства й обозництва. Старшини з Генеральної військової канцелярії найчастіше приходили на уряд генерального писаря і не претендували на полковництво чи обозництво. А от Іван Виговський, Павло Тетеря, Іван Самойлович і Пилип Орлик на гетьманство прийшли саме з уряду генерального писаря.

Старшинські ради

Сформована з генеральних старшин колегія становила ядро старшинських рад, які розглядали найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики гетьманату. Функції колегії генеральних старшин як дорадчого органу при гетьманові були закріплені традиціями Української козацької держави, а Конституція 1710 року узаконювала обов’язкову участь генеральних старшин в обговоренні важливих «генеральних» справ. Роль і значення генеральних старшин особливо зростали в часи міжгетьманства. В одних випадках (як-от під час виборів 1672-го) до обрання нового гетьмана влада зосереджувалась у колегії генеральних старшин у складі генерального обозного, двох генеральних суддів і генерального писаря, в інших (наприклад, під час елекції 1687-го) її перебирав до рук найвпливовіший генеральний старшина — зазвичай генеральний обозний. 

Імперська політика поглинання козацької держави містила, зокрема, заходи, спрямовані на нівелювання ролі інституту генеральних старшин. Після антиросійського виступу Івана Мазепи Петро І упродовж багатьох років не дозволяв заміщення вакансії генерального обозного, згодом — осавула й хорунжого, а на початку 1723-го слідом за наказним гетьманом Павлом Полуботоком заарештував і весь склад тогочасної генеральної старшини: суддю, писаря, осавула, бунчужного.

Автори: Віктор Горобець

Промислова революція — тобто перехід від ручного й ремісничого виробництва до машинного й фабричного — на теренах України, як і в решті Європи, тривала впродовж довгого ХІХ століття.

Що таке промислова революція?

Наприкінці ХVIII століття у Великій Британії почалася промислова (індустріальна) революція, тобто перехід від ручної до машинної праці. Перші індустріальні зміни були пов’язані з:

• винаходом парових машин;
• виплавленням чавуну;
• текстильною промисловістю.

Промислова революція спричинила й зміни в сільському господарстві, збільшивши продуктивність праці на землі. Це звільнило частину селян і дозволило їм перейти працювати в промисловість. 

Окрім промислового виробництва, у ХІХ столітті розвинувся транспорт — насамперед мережа залізниць. У США активно розвивалися засоби зв’язку. У 1836 році винахідник Девід Альтер створив електричний телеграф. У 1876 році Александер Грем Белл запатентував телефон, а Томас Едісон провів перші досліди з радіо.

Російська імперія опиралася політичній модернізації, але не могла встояти перед хвилею модернізації економічної. І головним символом змін стали залізниці.

Залізничне сполучення

Першу залізницю відкрили 15 вересня 1830 року в Англії. Вона з’єднала Манчестер, промисловий центр, із Ліверпулем, морським портом. У 1831 році ввели в експлуатацію залізничну колію в США, у 1832 році — у Франції, у 1835 — у Бельгії і Німеччині. В Австрійській імперії упродовж 1830–1835 років теж розробляли різноманітні проєкти залізниці.

У 1836 році коронували Фердинанда І — нового імператора Австрії. В імперії було створено Привілейоване товариство Північної залізниці імені Цісаря Фердинанда. Першу ділянку запланували між Віднем і місцями видобутку солі в Татрах. Перший відрізок  — Відень — Бохня.

На той час залізничні колії виготовляли двох типів:

• англійські — залізні рейки з поперечними шпалами;
• американські — дерев’яні рейки, обшиті бляхою, на поздовжніх балках.

На українських територіях мали використати англійський тип рейок, але Австрія не виготовляла таких, Англія ж їх не експортувала. Тому довелося скористатися американським типом. Тож 6 січня 1837 року дубовими, вкритими бляхою рейками з Відня вирушив перший потяг.

Це був локомотив із вагонами чотирьох класів. Поїзд пересувався лише за хорошої погоди (через особливість рейок). Через дим і сморід не можна було відчинити вікна у вагонах першого й другого класів, вагони третього класу були без вікон, а четвертого — без вікон і даху.

У 1845 році почали розгортати будівництво державної Галицької залізниці. Але через підготовку до Східної війни й політичну кризу, пов’язану з «Весною народів» 1848–1849 років, проєкт призупинили.

У 1843 році в Криму побудували Інкерманську залізницю — її довжина становила один кілометр. А в 1855 році спорудили Балаклавську залізницю завдовжки 23 кілометри.

1857 року заснували нове товариство Галицької залізниці імені Карла Людвіга. Воно викуповувало вже наявні магістралі, а також закладало нові, зокрема й до Львова. 4 листопада 1860 року відкрили лінію Дембиця — Перемишль, а рівно за рік почала функціонувати колія Перемишль — Львів.

Паротяг, який привіз вагони до Львова, мав назву «Ярослав». Його урочисто зустрічали на українських станціях Мостиська, Медика, Судова Вишня, Городок, Мшана. У Львові побудували вокзал, до Чернівців поїзди рушили вже у 1866 році, також залізничне сполучення встановили із Бродами й Підволочиськом. У 1869 році з галицького боку залізницю добудували до кордону з Російською імперією. За чотири роки колії підвели до Волочиська і з російського боку на Волині. Починаючи з кінця 1860-х — початку 1870-х років залізницю активно розбудовують в Україні по обидві боки кордону.

Упродовж 1870-х — 1910-х років залізниця відіграла значну роль в економіці України, значно полегшивши перевезення товарів і вантажів. Підприємства будували під’їзні колії і навіть окремі гілки. Завдяки приватній власності на землю була змога закладати й приватні колії.

«Солодкі гроші» цукрової промисловості

На початку ХІХ століття в Європі виникає цукробурякова промисловість. Досі основною сировиною для виготовлення цукру була тростина, яку привозили з британських колоній. Виробництво солодкого продукту з буряка — місцевої сировини — стало джерелом надзвичайних прибутків. 

Перший цукровий завод у Російській імперії побудували в 1800 році в Тульській губернії, через 25 років їх стало сім, а вже у 1861 — 432. В Україні цукрові заводи почали з’являтись у 1820-х роках. Першу цукроварню збудували в селі Бучак Канівського повіту. У 1840 році понад дві третини всіх заводів цієї спеціалізації в Російській імперії були розташовані в Україні.

Для українців такий завод став першим взірцем капіталістичного виробництва. Оскільки сезон цукроваріння розпочинається восени, коли більшість польових робіт уже закінчена, дешевої робочої сили ніколи не бракувало. Селяни масово восени-взимку йшли на заробітки «на буряки». Це була важка робота, але вона приносила гроші.

Упродовж 1860–1861 років цукроварні в Україні виробили понад 48 000 тонн продукту, що становило понад 80 % загальноімперського виробництва.

Розвиток залізниць також сприяв цукровій промисловості: завдяки зручнішій логістиці підвозити сировину й доставляти продукцію стало легше. Проте інтенсивне виробництво швидко наситило внутрішній ринок, і цукрозаводчики звернулися до влади з проханням налагодити постачання українського цукру на закордонні ринки збуту. Влада лишалася пасивною, тож підприємці змушені були взяти це питання у свої руки. 28 квітня 1887 року в Києві з’явився перший синдикат, який об’єднав понад 90 % усіх заводів імперії і зумів монополізувати цукроваріння.

Нова техніка й мито на привозний цукор сприяли швидкому розвитку цукрової промисловості. Цукроварінням переважно займалися правобережні поміщицькі роди Бобринських, Потоцьких і Браницьких, але наприкінці ХІХ століття контроль над майже всією галуззю перейшов до представників буржуазії — родів Симиренків, Яхненків, Бродських, Харитоненків.

Освоєння Донбасу

Паралельно зародилися металургійна й вугледобувна галузі. 

Історія промислового видобутку вугілля в Російській імперії починається в 1720-х роках. У Донецькому басейні вугілля вперше виявили в 1721 році — у Лисячій балці під Лисичанськом (сучасна Луганська область). У цьому місці пласти виходять на поверхню землі. 

Вважають, що першим кам’яне вугілля на Донбасі відкрив рудознавець Григорій Капустін, якому в Макіївці спорудили пам’ятник. Але дослідження Григорія Капустіна проходили переважно вздовж річки Дон. Натомість поклади вугілля неподалік від Бахмута виявили помічник губернатора Київської губернії, шляхтич українсько-польського походження Микита Вепрейський і комендант Бахмутської фортеці, капітан Ізюмського слобідського полку Семен Чирков. Знахідка трапилася їм, коли шукали паливо для бахмутських солеварень. 

Упродовж ХVIII століття геологи розвідували кам’яні поклади в усій Російській імперії. У 1799 році відкрили перше підприємство на Донбасі — Луганський чавуноливарний завод. Завод був єдиним економічним комплексом із шахтами, які закладали поруч.

До середини ХІХ століття найбільшим місцем видобутку кам’яного вугілля залишалася Лисяча балка.

У другій половині ХІХ століття активно розбудовували металургійні заводи. Поруч із такими підприємствами намагалися знайти вугілля — або ж навпаки, поруч із уже наявними шахтами будували металургійні підприємства.

У цей час на Донбас активно приїжджали іноземці: бельгійці, французи, англійці й інші європейці. Вони привозили із собою капітал, а натомість могли працювати в регіоні, багатому на корисні копалини. Держава надавала преференції іноземцям, і це спонукало укладати концесії і створювати трести на іноземному капіталі. Наприклад, офіс Товариства кам’яного вугілля Донбасу був розташований у Парижі.

Британець (валлійського походження) Джон Юз заснував металургійний завод  — біля нього виникло робітниче містечко, згодом назване Юзівкою (за іменем Юза). Нині це місто Донецьк (назва походить від річки Донець).

На Донбасі активно розбудовували транспортну інфраструктуру, зокрема залізниці. На початок Першої світової війни довжина колій у цьому регіоні перевищувала сучасну їх протяжність. Скорочення мережі колій нині пов’язане з розвитком автотранспорту.

Окрім залізниці, розвивався морський транспорт. Наприкінці ХІХ століття були відкриті морські ворота Донбасу: Бердянський і Маріупольський порти. Вугілля й залізо з Донбасу потягами доправляли просто в порти, там товар одразу вантажили на міжнародні судна. 

Промисловий розвиток регіону дав поштовх зародженню нових міст і розростанню старих. Харків, Дніпро (тоді ще Катеринослав), Маріуполь, Луганськ швидко збільшувалися завдяки індустріалізації. Міста на зразок Донецька були від початку побудовані як робітничі поселення. Катеринослав став центром машинобудування й одним з найбільших промислових міст імперії.

Промислові регіони приваблювали на роботу людей із різних регіонів імперії та з-поза її меж. Це були й освічені інженери, і ремісники, і некваліфіковані робітники — зокрема, селяни, які приїжджали на сезонні роботи переважно з російських губерній (бо українські селяни неохоче наймалися на фабрики, заводи чи шахти). Таких сезонних працівників нічого особливо не об’єднувало між собою, хіба лише антисемітизм. Тому робітничі протести часто переростали в єврейські погроми. Одним з найбільших став погром 1881 року, який прокотився промисловими центрами й великими містами Півдня і Сходу України.

Бориславсько-Дрогобицький нафтовий басейн

Завдяки швидкій індустріалізації Схід України перетворився на один з найбільших промислових регіонів Російської імперії. Натомість українські землі в Австро-Угорській імперії залишалися аграрною провінцією. Виняток становив лише видобуток нафти й озокериту («земного воску») в Бориславі. 

Поштовхом для розвитку нафтової промисловості стало запровадження гасового освітлення на залізницях й у великих містах. 

Галицька — переважно польська — аристократія, маючи владу в місцевому сеймі (парламенті), закріпила за собою право власності на всі підземні родовища. У решті Австро-Угорської імперії природні родовища вважали власністю держави. Однак місцевим поміщикам не вдалося скористатися з цього права через брак коштів.

За перші чотири десятиліття (1860–1890-ті роки) видобуток нафти й озокериту налагодили місцеві єврейські підприємці — переважно дрібні, лише деяким вдалося створити велике виробництво. 

Через незначні обсяги видобутку його здійснювали примітивними засобами, без дотримання техніки безпеки, унаслідок чого траплялося чимало нещасних випадків. Більшість робітників становили українські селяни з околиць, меншість — польські селяни, які в пошуках заробітку наймалися до Борислава. 

Борислав перетворився на велике промислове поселення, яке, однак, мало нагадувало місто. Натомість як місто швидко розвивався сусідній Дрогобич, де містилася нафтопереробна промисловість і були розташовані адміністративні осередки великих фірм.

Ситуація змінилася в 1900-х роках, коли до цього району прийшов великий західний капітал, у зв’язку з чим запровадили глибинне буріння. За короткий час західні підприємці витіснили дрібних єврейських, а замість сезонних робітників почав формуватися промисловий робітничий клас, який у 1904 році провів перший масовий страйк. 

Прибутки з нафти й озокериту не залишилися в краї: вони перекочували на банківські рахунки західних фірм. Жахливі умови праці й побуту робітників описали Степан Ковалів (зокрема, у збірці «Образки з галицької Каліфорнії») й Іван Франко (у повістях й оповіданнях із «Бориславського циклу»).

Автори: Ігор Цеунов, Валентина Мержиєвська

Уперше гетьман Богдан Хмельницький звернувся до царя Олексія Михайловича із закликом взяти Україну під свою «високу руку» у листі від 8 червня 1648 року. Утім, жодного натяку на «возз’єднання» лист не містив. 

Перше звернення

Приводом для письмового звернення до царя стала інформація з перехопленої кореспонденції царських воєвод із брацлавським воєводою Адамом Киселем, де йшлося про готовність московської сторони вже найближчим часом вислати на українські землі війська, щоби придушити виступ повсталого козацтва. Правовою підставою для такої інтервенції слугувала таємна угода між Москвою та Варшавою 1646 року, за якою сторони зобов’язувались надавати одна одній військово-політичну допомогу у разі нападу на якусь із них Кримської Орди. Щойно влада Речі Посполитої довідалася, що навесні 1648 року на українські землі ввійшли союзники повсталих козаків — перекопські татари, вона, покликаючись на цю норму, звернулася до Москви по військову допомогу. 

Прагнучи запобігти втручанню царських військ у конфлікт, гетьман у листі до Олексія Михайловича повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи козаків у боях зі шляхтою та коронними військами, та навіть ставив питання про військову допомогу Москви повстанцям, акцентуючи увагу на одновірності козаків і московських людей. Ба більше, висловлював бажання побачити «православного християнського» монарха на польському престолі — аби «ляхом і нам паном і царем был». 

Але чи було це свідченням прагнення приєднати українські землі до Московської держави? Аж ніяк. Насправді висловлене побажання вповні вписувалось у контекст елекційної боротьби, що розгорнулися на теренах Речі Посполитої після смерті в травні 1648 року короля Владислава ІV. Козацтво, сприймаючи себе повноправним лицарським станом Речі Посполитої та намагаючись реалізувати своє законне право висувати претендентів на вакантний трон, шукало кандидата, який, по-перше, зміцнив би королівську владу в державі й тим самим унеможливив прояви магнатського всевладдя і беззаконня, по-друге, гарантував би Війську Запорозькому дотримання його давніх прав і вольностей, а по-третє, припинив би утиски православної Церкви представниками римо-католицького кліру і світськими можновладцями. Із такої перспективи Хмельницький і розглядав кандидатуру царя. Що цікаво, лист водночас містив і чітко артикульовані погрози: якщо царська влада не прислухається до прохань про допомогу, то гетьман «із усією Кримською Ордою, об’єднавшись, буде воювати твою, государеву, окраїну». Допомоги влітку 1648 року Москва Хмельницькому не надала, але й утрималась від інтервенції на українські землі.

Друге звернення

Наступну спробу заручитися військовою допомогою царя в боротьбі з Річчю Посполитою Хмельницький чинить на початку 1649 року, вперше скерувавши до Москви свого посла — полковника Силуяна Мужиловського. Стати посередником у налагодженні контактів з царською владою зголосився єрусалимський патріарх Паїсій, котрий і порушив перед Олексієм Михайловичем питання щодо переходу України під царську протекцію, наголошуючи на одновірності сторін і загрозі православ’ю від подальшого зближення Війська Запорозького з мусульманським світом унаслідок союзницької допомоги Кримського ханства. Власне, глибоке символічне значення — саме в контексті розігрування карти конфесійної єдності сторін — мав і вибір Хмельницьким кандидатури першого українського посла до Москви. Адже полковник Мужиловський доводився сином відомого церковного діяча Андрія (після постригу Анатолія) Мужиловського — слуцького протопопа, згодом ієромонаха Києво-Печерського монастиря, визначного полеміста та сподвижника київського митрополита Іова Борецького, котрий самовіддано боровся з наслідками Берестейської унії й котрого саме в такій іпостасі добре знали в Москві.

Проте внутрішня нестабільність у Московській державі, її неготовність до війни з Річчю Посполитою, а також певна недовіра до українського козацтва, що брало активну участь у походах польських військ на російську територію в Смутні часи й під час московсько-польських війн, зумовили прохолодне ставлення царя до цих пропозицій. Відтак у стосунках із козацькою державою царський уряд обмежувався моральною підтримкою та незначною економічною допомогою. Після поразки козацького війська під Берестечком 1651 року розглядалась можливість переходу Війська Запорозького під зверхність Олексія Михайловича, але без території й за умови розселення козаків на підвладних цареві землях. 

Переяславська рада

Лише в середині 1653 року, коли українська сторона провадила інтенсивні переговори з турецьким султаном щодо умов переходу під його зверхність, уряд Олексія Михайловича наважився взяти Україну під свою протекцію та, відповідно, вступити у війну проти Речі Посполитої. Ухвалене оточенням царя рішення легітимізували постанови спеціально скликаного з цього приводу Земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653-го. Мотиви звернення української сторони по допомогу на соборі були представлені у площині релігійних переслідувань православних християн у Речі Посполитій. А ось аргументація взяття України під «високу царську руку» в соборних рішеннях уже містила апеляцію до аргументів політичної доцільності — небезпеку переходу України під протекцію турецького султана («чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану»).

В Україні цей акт проголосили за участі царського представника — боярина Василя Бутурліна — в Переяславі 8 січня 1654 року. Попереднє обговорення умов царської протекції над Україною відбулося 9–10 січня; остаточне ж узгодження політико-правових основ переходу — 13–21 березня, за особистої участі Олексія Михайловича. Українську делегацію на переговорах очолювали переяславський полковник Павло Тетеря і генеральний суддя Самійло Богданович-Зарудний. Межі їхньої компетенції окреслювала посольська інструкція, що постала за результатом старшинських нарад, які Хмельницький відбув спочатку в Чигирині, а згодом у Корсуні в середині лютого 1654-го. 

Березневі статті

Проєкт, який гетьман завізував 17 лютого, містив 23 статті. Найголовніші з них декларували ідею зовнішньої незалежності Гетьманату, що насамперед проявлялась у праві вільно обирати гетьмана — главу держави, керівника уряду й головнокомандувача українського війська. Крім того, за козацькою Україною зберігалося право зовнішньополітичних зносин з іноземними державами (якби під час цих зносин з’ясовувалися відомості, що зачіпають інтереси царя, гетьманський уряд брав на себе зобов’язання інформувати про це Москву). Окремо декларувалася недоторканість внутрішнього устрою Війська Запорозького, непорушність прав і привілеїв цілого українського населення та окремих його соціальних станів і груп. Москва мала надати військову допомогу проти Польщі й сприяти у втриманні від війни Кримського ханства. За це гетьманський уряд визнавав царя своїм сюзереном і зобов’язувався сплачувати фіксовану щорічну данину, як це робили правителі Трансильванії, Молдавії і Волощини на користь султана.

Ознайомившись із пропозиціями української сторони, Олексій Михайлович скликав боярську думу, на засіданні якої щодо кожного пункту було ухвалено резолюцію за формою: «Государ указал и бояре приговорили». Пропозиції уряду Хмельницького було здебільшого схвалено — однак не всі. 

По-перше, негативну відповідь отримали фінансові пропозиції. Гетьман волів сплачувати цареві за покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, а от Олексій Михайлович хотів, аби всі податки з української людності формально збиралися на його ім’я й під контролем його представників, а вже з царської казни виділялися на утримання війська й козацької адміністрації, зовнішньополітичну діяльність тощо. 

Ще одна негативна резолюція стосувалася самої зовнішньої політики. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. Тим часом уряд Олексія Михайловича наказав інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті «добрі» помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі «злими». До останніх апріорі було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Османської імперії, із якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. 

Крім того, московська сторона детально аргументувала відмову від виплати козакам царського жалування — мовляв, і так доводиться дуже багато витрачатися на підготовку до війни з Польщею.

19 березня українська делегація відбула прощальну аудієнцію в царя, а за тиждень дяки Посольського приказу врешті завершили підготовку фінальних документів московських переговорів. Остаточно відредагований текст угоди складалася з одинадцяти статей (їх згрупували тематично) й отримав у історичній літературі за часом своєї появи назву «Березневі статті 1654 року». Договір був виготовлений у двох примірниках, але безслідно зник — як в українському, так і в російському варіанті. Нині в архіві Посольського приказу в Москві зберігається лише чернетка, з якої начисто переписувався текст угоди. Саме з неї зроблено відомі публікації тексту договору. Зникнення ж оригіналу залишило історикам неозоре поле для гіпотез, на підставі яких нерідко з’являються й свідомі спекуляції.

Автор: Віктор Горобець

Генеральна військова рада була вищим розпорядчим органом Гетьманщини. Генетично інститут пов’язаний із військовими радами, що функціонували на Запорозькій Січі й уособлювали центральну цінність у структурі воєнної демократії запорозької спільноти — поняття колективної волі. 

Функції ради

Інститут військових рад, пересаджений на ґрунт гетьманської України внаслідок Козацької революції, спершу не зазнав суттєвих змін і діяв у формі прямого волевиявлення всіх без винятку повноправних представників козацької спільноти. На розгляд Генеральної військової ради виносили всі найважливіші питання функціонування держави: укладення миру й проголошення війни, виступ у похід, обрання гетьмана й генеральних старшин, обговорення умов міжнародних договорів тощо. Як і на Січі, раду в Гетьманщині скликали барабанним дробом, за порядком наглядали військові осавули, а головував на ній гетьман. 

Та що складнішим ставало державне життя, то виразніше інститут Генеральної військової ради виявляв вади: як зумовлені охлократичними схильностями учасників, так і пов’язані з неналежною ефективністю в розв’язанні важливих нагальних питань, які потребували фахового обговорення. Тож на початку 1650-х років гетьман Богдан Хмельницький відмовився від скликання Генеральної військової ради, перенісши розгляд нагальних проблем на засідання більш ефективних старшинських рад. 

Коли існувала необхідність додатково легітимізувати постанови гетьмана і генеральних старшин, значення загальної ради посилювалося. Щоправда, нерідко її використовували не для пошуку рішень, а щоб узаконити вже готові постанови волею представників усієї козацької спільноти. З останньої чверті XVІІ століття за Генеральною радою збереглися функції лише обрання гетьмана та затвердження умов договорів із Російською державою (так званих гетьманських статей). 

Участь у раді

Найширшого представництва досягали ради, скликані в козацькому таборі під час військового походу всього Війська Запорозького. Однією з найбільш масових була Генеральна рада під Ніжином 1663 року, в роботі якої брали участь «сорок тисяч і больши» осіб. Утім, переважно практикувалося запрошення на раду делегатів від полків: «усіх полковников и козаков чолнійших», «всю старшина і виборних Війська Запорозького козаків і міщан», «полковників і сотників усіх полків, а з усяким сотником черні чоловік з 20» або ж «сотників і черні у полковників чоловік по десять і менше». У квітні 1672 року, готуючись до обрання на гетьманство наступника Дем’яна Ігнатовича, старшина постановила надалі на виборчих радах бути лише «полковником, сотником и старшині войсковой и начальным людем, всего войска не собирая». Тому, скажімо, при обранні на гетьманство Івана Мазепи участь у Коломацькій раді 1687 року взяло близько двох тисяч козаків — тимчасом як до Кримського походу (під час якого й відбувалася рада) було залучено не менше п’ятдесяти тисяч. 

До середини ХVІІ століття до участі в роботі генеральних рад допускали тільки представників козацького стану. Та соціальний склад учасників значно змінився мірою того, як Військо Запорозьке перебрало на себе функції політичного народу всієї України. Уже з часів Івана Виговського на ради почали обов’язково запрошувати київського митрополита, єпископів, архімандритів й ігуменів найбільших православних монастирів, а також найбільш впливових представників білого духовенства, переважно протопопів полкових центрів Гетьманщини. Для розгляду «войскових і градцких діл к потановленню статей» залучали й «виборних міщан». Інтереси міст на радах зазвичай представляла міська адміністрація — війти, бурмистри, райці, лавники, писарі. 

Гострою проблемою суспільно-політичного життя України другої половини ХVІІ століття стала участь у Генеральних радах запорозьких козаків. Претензії Коша на збереження свого політичного лідерства, утвердженого в першій половині століття, виливались у вимогу обов’язкової участі повноважних представників січового товариства в роботі Генеральних рад у Гетьманщині. Натомість старшина Гетьманщини наполягала на тому, що козаки, котрі «із Запорожья пришед, должни в свої полки розойтитца», і лише в складі делегацій відповідних городових полків претендувати на участь у радах.

А ось у чому козаки і старшина були суголосні, то це в тому, що для легітимності ради у її роботі неодмінно мусили брати участь представники всіх козацьких полків Гетьманщини. Тож, наприклад, неправомочність елекції Якима Сомка на Козелецькій раді 1662 року його опоненти аргументували тим, що у виборах не брали участь Полтавський, Зіньківський і Миргородський полки — «яка ж то повна рада, якщо половина обирала, а друга половина не обирала Якима Сомка в гетьмани».

Заходи, спрямовані на обмеження кола учасників ради й допущення на неї лише старшини й виборних («чолнійших») козаків, об’єктивно сприяли її трансформації з інституту прямого волевиявлення в установу представницьку. Утім, через авторитарні схильності окремих гетьманів занепадав інститут ради як такий — і загальної, і вужчої старшинської. 

Конституція Пилипа Орлика

Енергійну спробу реанімувати роль і значення Генеральної військової ради у розв’язанні державних справ зробили творці Конституції 1710 року, узаконивши положення, за яким гетьман мав тричі на рік — на Різдво, Великдень і на покрову Пресвятої Богородиці — скликати її, виносячи на розгляд найважливіші питання політичного й соціального життя Гетьманату. Важливо, що це було не право, а обов’язок реґіментаря — на гетьмана покладали зобов’язання «нічого, без… ради, приватною своєю владою, не зачинати, не установляти и в скуток не приводити». 

Конституція передбачала, що участь у Генеральних радах братимуть, крім гетьмана і генеральної старшини, ще й полковники, полкова старшина і сотники, а також з усіх полків «генеральні радці». Зважаючи на виняткову роль Запорозької Січі у подіях збройного виступу гетьмана Мазепи проти Москви 1708–1709 років, окремо було наголошено на обов’язковій участі в засіданнях ради представників низового козацтва. Участь у роботі рад запрошених спеціальних гетьманським «ординансом» старшин і козаків знов-таки була не лише правом, а й обов’язком: «Послы міютъ и повинни будуть, за присланьем к себі от Гетмана ординансу, прибувати, ничого назначеного термену не ухибляючи». 

Автори Конституції навіть закріпили в документі своєрідний кодекс «депутатської честі», закликаючи послів «о том всім благосовістно, без жадного, приватного свого і чужого порядку, респектові, без душегубной зависти и вражды, совітовати». 

Автор: Віктор Горобець