У 635 році в межиріччі Дону й Волги утворилася Хозарська держава. Первинним ядром цієї держави була хозарська орда — один із численних уламків Західнотюркського каганату. Те, що беки хозарської орди самовільно підвищили свій статус до каганів, було нечуваним політичним зухвальством (це була молодша гілка роду Ашина, її представники навіть теоретично не мали право на такий титул у нормальних умовах). 

Внутрішній устрій Хозарії наслідував зразки тюркських «степових імперій», а в зовнішній політиці хозари послуговувалися вже не раз згаданою моделлю військового підкорення сусідів із подальшим накладанням данини й інтеграцією владних і військових структур підданців у загальну систему каганату. 

У VII–IX століттях влада Хозарії поширювалася на Північний Кавказ, степи між Волгою і Дунаєм, Крим і сусідні землі в лісостеповій та на півдні лісової зон Східної Європи. Столицею Хозарської держави було місто Ітіль (Атіль) у дельті Волги. Точне розташування Ітіля наразі достеменно невідоме. 

Сучасні дослідники називають Хозарський каганат конфедерацією різноетнічних племен. Більшість мусульманських авторів виокремлювали два види хозарів: чорних і білих. Дискусійним і відкритим лишається трактування цих слів. Чорний і білий — це расове визначення чи соціальне? 

Правителі Хозарської держави були представниками однієї з гілок Ашина — розгалуженого роду західнотюркських каганів. Окрім того, давні автори долучали хозарів до тюркської мовної сім’ї, але зазначали, що їхня мова — це не мова тюрків. Натомість дуже схожими, якщо взагалі не однією, є хозарська й болгарська мови.

Верховна влада в Хозарській державі належала кагану. Його заступниками-помічниками були беки (біги, беї). Бек обов’язково мав походити з роду, який правив нині чи принаймні колись. Титул бека давав право претендувати на титул кагана. 

Хозарський стиль життя

На особливу увагу заслуговує хозарський спосіб життя. 

Хозари поєднували життя в кочовищах і містах. Узимку вони жили в містах, а влітку відкочовували до степу. Це визначало структуру хозарських міст. Там були ділянки стаціонарних будівель: дерев’яних, глинобитних чи навіть мурованих, як-от у передгір’ях Кавказу або Криму. У таких будинках мешкали ті, хто займався всілякими міськими справами, насамперед різноманітними ремеслами. Із кварталами стаціонарних будівель сусідили ділянки, призначені для того, щоб ті з хозарських підданих, хто й надалі дотримувався звичного кочового способу життя, мали змогу поставити свої переносні юрти, приїхавши до міста на зимівлю.

Чимала частина хозарських підданих займалася землеробством. Поволі осідали на землі й самі хозари, насамперед представники збіднілих родів, що втрачали худобу — а отже, не мали потреби кочувати.

Хозарів зараховували до напівкочових народів, які мали систему облаштованих стійбищ-кочовищ. Проблема археологічної ідентифікації місць стійбищ полягає ось у чому: навіть якщо кочівники поверталися на ділянку щорічно, але не мешкали там постійно, вони практично не лишали по собі культурного шару. Люди відганяли худобу до певних місць і, поки тварини паслися, займалися рибальством. 

Поступово почали формуватися селища — неукріплені поселення, що, як і кочів’я, були розташовані поблизу річок. На відміну від кочовищ, селища заселяли неодноразово. Люди постійно приходили на те саме місце. Селища виникали в зручних місцях підходу до води. Часто на таких місцях можна знайти залишки життя і більш ранніх народів, археологічних культур (наприклад, скіфів, пам’ятки неолітичного часу тощо). Трапляються два типи селищ: витягнуті вздовж річки й більш-менш правильної округлої форми в плані (якщо дивитися на таке селище зверху). 

Відомі селища як курінного, так і аїльного планування. Курінь — це житло у вигляді шалаша, яке збільшується чи зменшується залежно від кількості людей. Слово «аїл» (від тюркського — «поселення», «стійбище») означало село в народів Сходу. У такий спосіб відбувався перехід від одного до декількох жител, які поступово перетворювалися на селище, тобто аїл. Курінні селища є відбитком родових громад: усі їх мешканці належали до однієї великої родини й вели спільне господарство. Натомість аїльне планування свідчить, що або така велика родина розділялася на менші сім’ї, незалежні одна від одної в побуті й господарюванні, або про те, що кілька великих родин об’єднувалися в більшу громаду. 

Чітко відстежити хронологію появи аїльних селищ неможливо, оскільки для цього не напрацьовано необхідної джерельної бази. Найімовірніше, цей процес пов’язаний із тим, що у VIII столітті хозари взяли під контроль торговельні шляхи. Отже, можна говорити не про зміну одних поселень іншими, а про те, що поселення одного часу відображали більш і менш складні суспільні відносини. 

Каганат охоплював лісостепові й степові землі. У степу були поширені кочів’я, а в лісостепу, переважно по берегах річок, розташовані постійні поселення. Останні «заходили» далеко в степ берегами Сіверського Дінця й Оскола (на 100–150 кілометрів південніше від кордону лісостепу зі степом). Унікальним є землеробський мікрорегіон у дельті Дону. Тут були побудовані й функціонували поселення з кріпосними стінами: Правобережне Цимлянське городище, Камишівське городище, а згодом — фортеця Саркел. 

Салтівська археологічна культура

На території України найбільшим укріпленням VIII–X століть є Верхньосалтівське городище, або ж Салтівська фортеця (північ сучасної Харківської області, недалеко від державного кордону). Вона стала однією з частин ланцюжка хозарських фортець у басейні Сіверського Дінця. 

Про існування старих укріплень на Дінці було відомо давно. Ще московські картографи, складаючи мапи Української лінії вздовж Сіверського Дінця у XVII столітті, позначали старі укріплення, які можна було використати з військовою метою. У другій половині XVIII століття, коли Російська імперія поступово захоплювала Кримське ханство, городища втратили своє стратегічне значення.

Салтівська фортеця стала взірцевою для салтівсько-маяцької (салтівської) археологічної культури, яку традиційно ототожнюють із хозарськими укріпленнями в регіоні. Серед матеріальних залишків салтівсько-маяцької культури виокремлюють специфічні типи зброї (шаблі, палаші), кераміки тощо. Певна відмінність у речах, які знаходять у пам’ятках, є між степовим і лісостеповим варіантом салтівської культури. 

Публікації результатів палеогенетичних досліджень останніх десяти років дозволяють археологам робити припущення про життя поліетнічної спільноти на фортецях Дінця. Хозари здійснювали політичне керування, але етнічний склад самої спільноти був строкатий. Однозначно можна стверджувати, що люди, чиї залишки життєдіяльності пов’язують із салтівською культурою, мали азійський тип обличчя. Мешканці фортець називали себе аланами, хозарами, болгарами тощо, і в їхніх жилах текла кров жителів Центральної Азії та Кавказу.

Хозарія релігійна 

Первісно хозари були язичниками, як і всі тюркомовні народи. Вони шанували різноманітних божеств, верховним із яких був Куар — бог блискавки. Серед хозарів, як і серед усіх ранньосередньовічних азійських кочівників, був поширений культ коня. 

У ранньому середньовіччі релігійне питання постало особливо гостро. На Заході формувалася християнська цивілізація. У цей час на Близькому Сході в VII столітті з’являється нова потужна релігія — іслам. Завдяки діяльності пророка Мухаммада і його послідовників іслам активно поширюється з Близького Сходу світом. Не став винятком і Хозарський каганат. 

У 642 році мусульманська армія підійшла до стін хозарського Беленджера (територія сучасного Дагестану). Оборонці міста на голову розбили арабське військо. Ця битва стала першою в майже столітньому протистоянні хозарів з арабами — боротьбі за контроль над основними проходами через Кавказ. Зрештою, 21 серпня 722 року Беленджер захопили й розграбували мусульмани. Армії арабських полководців і раніше періодично здійснювали рейди на північ від хребтів Великого Кавказу. Але після того як хозари остаточно втратили контроль над так званими Дербентськими воротами (проходом вздовж каспійського узбережжя), арабські походи стали регулярнішими й масштабнішими.

У 737 році арабське військо підійшло до стін міста Ітіля. Хозари зазнали поразки. Умовою капітуляції було прийняття ісламу хозарським каганом. Каган формально прийняв іслам, і арабське військо повернулося до Закавказзя. Утім, іслам не став державною релігією Хозарського каганату, хоч давні автори згадували про численних мусульман у державі. Археологічні дослідження виявили численні поховання мусульман на пам’ятках салтівсько-маяцької археологічної культури. Найвідоміші такі поховання знайдені на Сидорівському городищі біля Слов’янська (Донецька область).

Невдовзі основною релігією верхівки Хозарського каганату став юдаїзм. Існує кілька версій щодо того, чому хозари обрали саме його.

• «Офіційна» версія викладена в листі хозарського царя Йосифа до кордовського халіфа: хозарський цар Булан (у юдаїзмі Сабріель, що означає дослівно «Бог — моя надія») мав видіння янгола, після чого прийняв юдаїзм. Це сталося в середині VIII століття. Правителі Візантії та Арабського халіфату, дізнавшись про те, що хозари прийняли монотеїзм, відправили своїх посланців, щоб переконати Булана перейти до їхньої віри. Ставлячи запитання, хозарський цар зміг досягти того, щоб християнин визнав: юдаїзм кращий за іслам. Водночас мусульманський посланець погодився, що юдаїзм кращий за християнство. Так хозари лишилися в юдаїзмі.
• Єврейська версія, викладена в Кембриджському документі, пов’язана з тим, що етнічні євреї проникли до Хозарському каганаті й поширилися на його землях.
• Мусульманську версію описують арабські середньовічні автори, згадуючи присутність єврейських спільнот в основних великих містах хозарів.
• Християнська версія подій викладена в житії святого Костянтина. Вона відрізняється від «офіційної» лише однією деталлю: відправляли посольство до хозарського правителя щодо вибору віри у 850-х роках, а не в VIII столітті. 

Отже, питання реального проникнення юдаїзму в усіх сферах життя каганату лишається відкритим. Чи переважна більшість хозарів були юдеями, чи це стосувалося тільки політичної еліти, а також окремих груп купців — не відомо. Так чи так, у ІХ столітті на українських і суміжних землях були поширені юдаїзм та іслам. 

Руський каганат

Такі історики, як Чанад Балінт, Омелян Пріцак та інші, вважають, що в ІХ столітті західний кордон Русі проходив західніше від Києва. Принаймні про такий кордон сказано в листі хозарського правителя Йосифа. Власне, чи це безпосередньо Хозарія, чи землі, з яких хозари лише збирали данину, остаточно не зрозуміло. Автор «Повісті временних літ» повідомляв про те, що деякі слов’янські племена платили данину хозарам. 

Омелян Пріцак вважав, що Київ був хозарським містом, поляни — хозарами, а рання Русь — Хозарським каганатом. 

Такі висновки базуються насамперед на документі з бібліотеки Кембриджського університету, відомому як «Київський лист». У ньому викладене прохання єврейської спільноти Києва допомогти у справі викупу одновірця, купця Якова, із боргової кабали. Останнім у цьому документі є слово, написане давньою рунічною тюркською мовою. Воно означає «я прочитав (це)». Омелян Пріцак тлумачить це слово як резолюцію представника хозарської адміністрації в Києві. 

Про активну економічну присутність хозарів у Києві свідчать і масові знахідки арабських монет. Арабські куфічні дирхеми з території сучасного Ірану стали звичним платіжним засобом для Києва того часу. 

Хозари, безперечно, мешкали в Києві. Можливо, слов’янські племена платили їм данину. А от чи була в Києві хозарська адміністрація і чи ця земля була повноцінною складовою Хозарського каганату — питання відкрите. 

Хозарський міф козаків

Зі становленням козацтва у XVI–XVIII століттях виникає фантастичний хозарський міф. Згідно з ним, козаки ведуть своє походження від хозарів, або ж «казарів». У козацьких літописах хозари представлені як місцевий слов’янський народ, який був відомий давнім грекам і римлянам. У перспективі цього міфу козацтво постає як лицарська спільнота, що з давніх-давен стояла на обороні Європи від набігів варварських племен Сходу. 

Уявлення про хозарський міф можна знайти в літописі Григорія Граб’янки, у Конституції Пилипа Орлика, в «Історії русів» тощо. 

Творення таких міфів було звичним для тих часів. Майже кожна владна еліта вигадувала міф про своє старовинне походження, щоб у такий спосіб відділити себе від посполитих (звичайних) людей. Наприклад, литовська еліта вважала, що походить від античних римлян, польська шляхта — від королівських сарматів.

Хозарський козацький міф виник як наслідування сарматського міфу Речі Посполитої — і як протиставлення йому водночас. Він був потрібен для утвердження козацької «одвічності» на українських землях. Хозарський міф походження козаків історичними фактами не підкріплений. 

Автор: Ігор Цеунов, Євген Синиця

Сучасне літочислення поділяється на два періоди: «до Різдва Христового» і «після Різдва Христового». Англійське B. C. на позначення часу «до нашої ери» означає «Before Christ» — «до Христа»; тоді як A. D. з латинської «Anno Domini» — «року Божого» є скороченням від «Anno Domini Nostri Iesu Christi» — «року Господа нашого Ісуса Христа». Різдво, отже, виявилося настільки епохальною подією, що вплинуло на саме сприйняття часу.

Різдво в ранній церкві

Ранні християни вважали, що день народження — це суто язичницьке свято. Додаткову роль зіграли історичні обставини. У Римській імперії християн вважали за державних злочинців. Їх переслідували, піддавали тортурам та мученицькій смерті. За таких умов наголос на воскресінні в Христі після смерті був для них дуже природним. І святих, і мучеників, уважали вони, мали б згадувати в день їхньої смерті — справжнього народження для вічності. Також вони сподівалися, що друге пришестя Месії настане ще за їхнього життя.

Обставини змінилися за часів володарювання Константина (306–337). Він був одним із трьох імператорів, які правили Римською імперією після її розділення на три частини, але з часом зосередив владу в своїх руках.

Із Константином пов’язана й інша подія, яка мала світове значення. Він переніс столицю з Рима, якому постійно загрожували варвари, до Візантії. Це була головна територія, де щороку офіційно святкували Різдво.

Усі східні християнські церкви, за винятком Вірменської, прийняли 25 грудня як день Різдва. Натомість християни Єгипту святкували Різдво 6 січня — у день, коли Христа, Діву Марію і Йосифа відвідали й обдарували три мудреці зі Сходу. Цю дату також пов’язували з Водохрещем, тобто об’явленням Христа як Бога, і вона усталилася в більшості західних церков як свято Богоявлення.

Склалася ситуація, коли східні та західні церкви святкували Різдво у різні дні. Турський собор 567 року прийняв здоровий компроміс: запровадив різдвяні свята, які тривали 12 днів — від 25 грудня до 6 січня. На останню, дванадцяту, ніч у різних культурах упродовж наступних століть запроваджували додаткові святкування. У Великій Британії

це був час загальних веселощів (звідси назва відомої Шекспірової п’єси «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»). У православних країнах на цю ніч припадає друга Свята Вечеря. 

Поширення християнства в середньовічній Європі

Християнство прийшло до Англії в VІІ столітті й до Німеччини у VІІІ столітті, але його утвердження серед цих народів не було ані повним, ані остаточним. Християнські місіонери гинули від рук язичників. Такою, наприклад, була доля святого Боніфація, який приніс християнство на германські землі і з яким пов’язують появу ялинки як одного із центральних символів Різдва. Історія з іншим великомучеником, В’ячеславом, лягла в основу англійської колядки про «славетного короля Венцлава» з Богемії (теперішньої Чехії). 

Переломним моментом стало коронування франкського короля Карла Великого на імператора нової, Священної Римської імперії. Воно відбулося в Римі на Різдво 800 року, і Карл Великий прийняв імператорську корону з рук папи. Відтоді Різдво стало офіційним святом на землях, які входили до складу цієї великої імперії: теперішніх Франції, Німеччини та Північної Італії. До Східної і Північної Європи Різдво прийшло із хрещенням Моравії (863), Болгарії (864), Польщі (966), Русі (988), Угорщини (1000), Швеції (1100), Норвегії (1154) та Литви (1387).

Очікування Різдва

Кожна деталь у святкуванні Різдва виснувана з твердого християнського переконання: у Бога немає нічого випадкового. Навіть найменша абищиця, найнепомітніший відгомін Великої Історії у матеріальному світі має свої місце та значення. Тож і очікування свята, і саме свято, його післясмак і перегукування з іншими святами в році тісно переплетені.

Час очікування Різдва в західній традиції (католицькій та протестантській) називають адвентом.
Історія адвенту сягає 524 року, коли він увійшов у церковне життя після рішення єпископського синоду. Цікаво, що багато християн виділяють адвент як п’яту пору року — час великого очікування. Скажімо, за давньою німецькою традицією, рівно об 11:11 одинадцятого дня одинадцятого місяця християнські родини ставлять на обідній стіл ялинковий вінок із чотирма свічками. Першу свічку запалюють за чотири тижні до Різдва, через тиждень після неї наступну — аж поки горітимуть усі чотири: свічка пророцтва, вифлеємська свічка, пастуша свічка та свічка янгольська. 

Арковий підсвічник, що з’являється на підвіконнях домівок у п’яту пору року, є своєрідним повторенням юдейської менори, а також прапором Різдва. Ця традиція виникла в Сілезії в XVII столітті. Узагалі, територія Німеччини стала центром «передріздвяної моди»: ярмарки, ласощі, перший адвент-календар, а також численні різдвяні пісні проросли для всього світу саме звідти. 

Осмислене чекання Різдва, адвент, має чимало красивих традицій. Але, мабуть, жодна з них не приносить дітям такої тремкої радості, як щоденне зазирання до таємничого адвент-календаря.

Дослідники вважають, що їхнє коріння сягає глибше в часі, ніж це можна довести «твердими фактами» з архівів. Перший відомий історії дерев’яний адвент-календар з’явився 1851 року, а сучасний друкований адвент-календар «винайшов» Ґерхард Ланґ, видавши його доволі обмеженим накладом іще 1908 року й зберігаючи світлі спогади власного дитинства. 

Різдвяна музика

Іще одна сповнена радості традиція — це особлива різдвяна музика. Для християн це таємничий інструмент, який дає змогу висловити Богові невисловлюване, хоч на кілька акордів зазирнути за часопростір — прямісінько до Раю. Недарма ж звістку про новонародженого Месію янголи принесли пастухам зі співом.

Перша згадка про різдвяну пісню датується 129 роком, тобто ще часом, коли Різдва як свята не існувало. У цьому році єпископ Риму оголосив, що «на Святу Ніч Різдва нашого Господа і Спасителя ми всі урочисто співаємо “Гімн Ангелів”». А вже в ІV столітті існувало декілька гімнів на честь Різдва.
Перші колядки виникли в Римі в IV столітті й були написані латинською мовою. Однак вони мали богословський характер і навряд чи були зрозумілі простим людям. Коли з’явилися народні різдвяні пісні, залишається загадкою. Правдоподібно, вони виникли на основі язичницьких пісень.

Золотим віком колядок стали XV–XVI століття. Їх співали в церквах, удома і на вулиці; їхні тексти і ноти масово поширювалися завдяки винайденню друкарського верстата. 

Цікаво, що одна з найкрасивіших давніх колядок, написана невідомим монахом ще у VIII столітті, згодом доповнена францисканським гімном XV століття і перекладена англійською (автором перекладу є вже згаданий священик Джон Ніл), так і називається: «O Come, O Come Emmanuel» — «Прийди, прийди, Еммануїле». Її слова, покладені на щемку й меланхолійну мелодію, цитують давні пророцтва і виявляють тугу Божого народу за Спасителем. Вірус різдвяних колядок заразний і невиліковний, але хворіти ним тепло і радісно.

Святкова пошта

«Поштівки» з новорічними вітаннями надсилали одне одному іще древні китайці, а значно пізніше — і єгиптяни (використовуючи папірусні сувої). 

У XV столітті на території Німеччини з’явився звичай обмінюватися вітальними гравюрами з дерева — дереворитами. 

1680 року в Лондоні відкрилася «Penny Post» — національна мережа поштових відділень із фіксованою ціною в один пенні за відправлення. Ця ініціатива була покликана зробити поштові послуги доступними для простих людей, які хотіли надіслати листа близьким у межах десяти миль, і традиція надсилати саморобні вітання почала набирати обертів. 

У 1843 році сер Генрі Коул, який долучався до реформування «Penny Post», зініціював створення комерційних різдвяних листівок, залучивши до процесу свого друга, художника Джона Горслі, і згодом продавав їх по шилінгу за штуку. До речі, сер Генрі писав дитячі книжки, заснував у Лондоні Музей Вікторії та Альберта, накидав ескіз першої у світі поштової марки й винайшов особливо вдалий чайник, а роботи його друга, містера Горслі, досі прикрашають Вестмінстерський палац. 

Із розвитком друкарства, коли ціни на різдвяні картки впали, зробивши їх доступнішими, традиція розсилати листівки до свят поширилася по всьому світу. У такий спосіб на Різдво ословлена любов надходила до тих, хто був далеко: у селі, вдалині від галасливого індустріалізованого міста; на війні; на іншому боці країни чи деінде. 

Першою «українською» «різдвяною» листівкою дослідники вважають картку 1898 року з малюнком Іллі Рєпіна, названу «Запорожець». Згодом їх малювали Олена Кульчицька, Осип Курилас, Антін Манастирський, Ярослав Пстрак, Мирон Левицький. Отримувачі прикрашали листівками інтер’єри своїх помешкань, шкатулки та спеціальні альбоми. 

Джон Р. Р. Толкін упродовж багатьох убогих років ранньої кар’єри малював для своїх дітей листівки й писав листи від Різдвяного Діда (сьогодні їх добірку видано окремою книжкою, що вийшла в перекладах численними мовами, зокрема й українською). 

Листи й листівки своїх дітей до Миколая чи Санти батьки часто зберігали в спеціальних коробках, щоб подарувати їм, коли діти виростуть. А часом писали їх і самі, бо передсмак Різдва був для них немовби дозволом наважитися мріяти й вислухати бажання власного серця. 

Згодом, із розвитком розмаїтих технологій, різдвяні вітання перейшли у формат телеграм, телефонних дзвінків, імейлів та неперсоналізованих дописів у соцмережах. Однак і сьогодні різдвяна поштівка залишається символом особливого святкового тепла й сподіваної радості-зі-скриньки. 

Зрештою, ще задовго до того, як Рей Томлісон винайшов імейл, а залізниці запустили поштові вагони, Бог написав для людей власного Листа Любові, а ще Сам, будучи Словом, утілився поміж людей.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

Різдво за Гітлера

З приходом Гітлера до влади в 1933 році тепло Різдва Ісуса Христа, Спасителя людського роду, мало бути перетворене на святкування солідарності арійської раси та лояльності до її Фюрера. Для цього різдвяну символіку планували очистити від «юдео-християнських наростів».

Нацистів особливо дратував образ Христа як єврейської дитини та Марії і Йосифа як єврейських батьків. Християнські символи Різдва мали бути замінені дохристиянськими, нордичними. Христа замінили арійським богом Одіном, у німецьких вертепах образ Святої Родини разом із волом та осликом — образом правічного німецького лісу з оленем і зайцями, замість різдвяної зірки ялинки мала прикрашати свастика, «Святу ніч» та інші німецькі колядки переписали так, щоб у них не було християнських образів і символів. 

Питання, наскільки спроби нацистів «націоналізувати» Різдво були успішними, залишається відкритим. З одного боку, існували нацистські організації, особливо серед жінок і молоді (Гітлер’юґенд), які найагресивніше боролися проти християнських ознак Різдва. Із другого боку, за весь час нацистської влади не вмовкали голоси протесту церковної ієрархії — як католицької, так і (меншою мірою) протестантської. Було, втім, чимало католицьких священиків і протестантських пасторів, які вдавали, що не помічають антихристиянського характеру нацистської влади (а особливо нацистських атак на Різдво), і підтримували нацистів, особливо під час війни, і німців, які не могли і не хотіли відмовитися від Різдва як християнського свята і далі святкували його, як колись. 

Ефективність нацистської пропаганди падала мірою того, як із фронту приходили повідомлення про німецькі поразки. Коли 1944 року нацисти вітали своїх громадян із Різдвом й обіцяли різдвяні подарунки, з’явився жарт «Думайте практично, подаруйте нам труни».

Різдво в СРСР

Маркс називав релігію «опіумом для народу», відповідно, більшовики були войовничими атеїстами. Усе, пов’язане з християнством, підлягало забороні та репресіям. Одна з фотографій 1920-х років показує дитячий мітинг за скасування Різдва. У руках у дітлахів — плакат «Батьки, не збивайте нас із пантелику, не влаштовуйте Різдва та ялинки».

Утім, не лише Різдво, а й будь-які свята вилучали з офіційного радянського календаря. Це було зроблено спеціальною постановою Ради Народних Комісарів (радянського уряду) 1930 року, яка скасувала всі святкові дні та ввела шестиденний робочий тиждень.

1935 року Сталін оголосив, що соціалізм у СРСР «в основному» побудовано і що «жити стало краще, жити стало веселіше». Напередодні Нового року, 28 грудня 1935-го, у центральній газеті «Правда» з’явився лист другого секретаря Компартії України (й одного з організаторів українського голоду) Павла Постишева із закликом «зробити дітям гарну ялинку». 1936 року було офіційно відновлено Новий рік. Однак 1 січня залишалося робочим днем — його було оголошено святковим аж після війни, у 1947 році. Радянський Новий рік мав замінити християнське Різдво. Заради цього запровадили Діда Мороза замість дореволюційного Миколая, і до нього приєдналася його помічниця, внучка Снігуронька. Різдвяну восьмикутну зірку було замінено червоною п’ятикутною. Було відроджено колядки, але їхні слова переписали на новий лад, так що на місці Христа був Ленін, замість «нової радості» — «нова Рада» (тобто радянська влада) тощо.

Від 1953 року партійні лідери стали записувати новорічні радіозвернення. У 1970-х з’явилася традиція зустрічати Новий рік біля телевізорів, які до того часу вже стали масовими.

Різдво за Сталіна

Про Різдво в СРСР краще розповідати на прикладі реальних історій. Ось декілька прикладів, узятих зі спогадів 1930–1940-х років. Є в них щось від високої літератури: та сама оповідь про людську природу, про глибину падіння і висоту злету людського духу

Щодо першого, глибини падіння, то її найкраще підсумував в’язень ҐУЛАҐу, польський письменник Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський: «Немає такої речі, якої людина не зробила б із голоду і болю» і «мало таких, у кого витривалість тіла дорівнювала б силі віри». Ламають усіх: старих більшовиків, польських офіцерів, німецьких комуністів тощо.

Високих моментів, натомість, особливо багато, коли заходить мова про Різдво. Навіть «трупарня» — місце, куди в таборі відсилали «доходяг» на повільну смерть, — у Святвечір набувала святкового вигляду,і в’язні вітали одне одного із червоними від сліз очима: «Усього найкращого — наступного року на свободі». Під «свободою» тут розуміється не воля, а смерть: в уяві приречених вона розросталася до розмірів єдиного найвищого блага, коли решта вже давно розчарували. 

На справжній же свободі — хоча «справжня свобода» у сталінській країні була оксюмороном — Різдво бодай на декілька годин звільняло від страху.

Ось приклад. Одного з повоєнних Святвечорів студентська молодь на Західній Україні повертається із сіл приміським поїздом до Львова, бо за неприсутність на лекціях під час релігійних свят виганяють із вишів. У вагонах немає світла, і хтось, користуючись цим, затягує «Нова радість стала…». Після першої колядки дехто несміливо починає другу, «Чи чули ви, люди…». До нього долучаються інші: «Закували у кайдани нашу неньку Україну». Із середини вагона лунає чоловічий голос: «Молчать!» Біля лавок хтось нервово креше сірника, але хлопці позаду задмухують його. На першій зупинці чоловік вибіг із вагона й повернувся з ліхтарем та енкаведистом: «Хто почав?» Хлопці стенають плечима: «Не знаємо… Темно було, а людей, бачите самі, багато».

Різдво пробуджує солідарність навіть серед колишніх ворогів. Скажімо, у спогадах львівського професора-латиніста Ришарда Ґансинця, польського націоналіста, зберігся такий сюжет. На католицьке Різдво 1944 року Ґансинець заходить до Львівського університету, який був уже не польським, а радянським, а його студентами тоді були переважно місцеві українці. Ті вітають його, встаючи, а відтак співають по черзі три колядки — латиною, польською та українською. Збігаються студенти зі Сходу, зазирають у двері й намагаються зрозуміти, що відбувається: серед молодих людей, вихованих у СРСР, багато хто вже не знав не те що колядок, а навіть християнських історій, в основі яких лежало Різдво. Потім декан розповідає по секрету, що студенти таємно збиралися після пар на репетиції. Але ніхто не доніс ані в партком, ані в «особливий відділ».

Іван Козловський

Подейкують, що український артист Іван Козловський був улюбленим співаком Сталіна. Він виступав перед членами Політбюро й розважав представників радянської верхівки, здобув чимало державних нагород — і, можливо, завдяки цьому мав сміливість заколядувати з великої сцени на весь Союз.

У спогадах Козловський писав, що виріс на українській пісні і дитиною щороку ходив колядувати. 1920 року, служачи в Червоній армії, він разом із хором — в українських народних строях і з різдвяною зіркою — ходив колядувати по Полтаві. Колядники зайшли до російського письменника Володимира Короленка і заспівали «Добрий вечiр тобi, пане господарю». Той в окулярах сидів на стільці й майстрував черевики, які потім міняв на базарі на борошно. Чим довше Короленко слухав колядників, тим більше його окуляри почали пітніти, а потім на очах з’явилися сльози. «Значить, — підсумовував Козловський, — це душа з Богом говорила».

Коли Козловський давав ювілейний концерт, в московському Большому театрі 18 січня 1970 року на честь свого сімдесятиріччя, догоряла «відлига» — доба лібералізації в СРСР після смерті Сталіна. За рік–два у Радянському Союзі пройдуть нові арешти, які потім назвуть «Великим погромом». Козловський не міг цього знати. Та й, зрештою, йому, двічі лауреату Сталінської премії та людині, яка досягла повноти життя, не було чого боятися. Тому в останній частині концерту Козловський почав колядувати. Спочатку він заспівав «Іде звізда чудна». Потім — «Ірод-цар за Христом ганявся», «Добрий вечір тобі, пане господарю», «Нова радість стала», «По всьому світу стала новина». Закінчився ж концерт співом «Многая літа», і, як згадують, Козловський спустився зі сцени і пройшовся залом, посіваючи всіх слухачів пшеницею зі своєї рідної землі, села Мар’янівка на Київщині.

Записи, зроблені під час концерту, видав радянський завод «Мелодія». Альбом складався з чотирьох платівок, колядки в ньому становили другу сторону останньої платівки. Уперше альбом вийшов одразу після ювілею, 1970 року, вдруге — після 1974 року. Утім, як і кожен добрий товар у СРСР, його продавали «з-під прилавка», «по блату».

Колядки разом із Козловським співали сестри-солістки Карина і Рузанна Лисиціан, бас-октавіст Михайло Злотопольський і Великий хор Всесоюзного радіо і телебачення, а акомпанував оркестр Большого Театру СРСР. Концерт навряд чи відбувався без репетицій, а за такої кількості «змовників» утримати репетиції в таємниці було просто неможливо. Сумніву, однак, не підлягає ось що: поява цієї платівки справді була екстраординарною подією. Це був перший і єдиний раз, коли українські колядки в СРСР виконувалися публічно і без цензури.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

Початок Першої світової війни супроводжувався патріотичними маніфестаціями й вірою в те, що війна буде коротка й переможна і що «до Різдва наші війська вернуться додому з перемогою». Воєнні реалії швидко розвіяли цю ілюзію — ця війна була надовго.

Різдвяні перемир’я

Уже восени 1914 року на декількох ділянках Західного фронту почалося стихійне перемир’я. Але піку воно досягло в передріздвяну ніч, коли вдарив мороз і окопне болото перетворилося в трохи стерпнішу замерзлу землю. 

Німецький кайзер наказав вислати на фронт 100 000 ялинок, щоб підняти бойовий дух воїнів. Ялинки на фронті справили протилежний ефект. Вони нагадали німецьким солдатам про тепло сімейного дому на Різдво. У святу ніч німці почали співати різдвяні пісні. Оскільки окопи були розташовані один від одного на відстані 50–100 метрів, а морозне повітря добре розносило звук, їхній спів було чути по другий бік фронту, — і британські солдати почали відповідати власними колядками. 

Свою роль зіграло й те, що деякі колядки, як-от «Stille Nacht» («Holy Night»), «Adeste Fideles», були відомі обома мовами, тож правили за ідеальний інструмент міжнаціонального спілкування. Після співу настали різдвяні привітання з обох боків.

Наступного дня, на саме Різдво, солдати, замість стріляти у ворога, стріляли в повітря; вони зустрічалися на нейтральній землі й обмінювалися їжею та сувенірами; пробували порозумітися — на щастя, як виявилося, чимало німецьких солдатів перед війною працювали у Великій Британії, тож знали англійську на побутовому рівні.

У різдвяному перемир’ї 1914 року взяли участь близько 100 000 солдатів і офіцерів з обох боків. Були спроби примирення поза фронтом. Британські суфражистки вислали різдвяного листа до «Жінок Німеччини й Австрії», а папа Бенедикт ХV звернувся до обох сторін із закликом, щоб по всій лінії фронту «замовкли гармати принаймні в ту ніч, коли співають ангели», — але цю ініціативу офіційно відкинули.

У 1915–1917 роках на Західному фронті були поодинокі випадки різдвяного перемир’я. Вони, однак, ніколи не набули такого масштабу, як у 1914 році.
Різдвяні перемир’я були можливі у старій, християнській Європі, де сторони, які воювали, керувалися закликами церкви уникати кровопролиття під час великих християнських свят. У цьому сенсі перемир’я 1914 року було останнім відблиском давнього лицарського етосу.

Повернення з війни

У період після Першої світової війни ностальгія за втраченим довоєнним світом — тим, яким він був, чи тим, яким його хотіли пам’ятати, — заякорювала в традиційність і плекала пієтет перед минулим, наче воно було прихистком; ніби могло сховати в себе і навіть уберегти перед невідомим значно краще, ніж новоприбуле «тепер». Власне, Різдво як символ було частиною таких культурних течій, зокрема у вперто нерадикальній Великій Британії. Воно стало своєрідним продовженням традиції, спадком консервативної думки у світі, який модернізовували. Із другого боку, ті ж сили, які мобілізували модернізацію, водночас заохочували конформізм щодо культурних ритуалів Різдва.

Матеріалізм, яким устигли обрости традиції, ставав чудовим ґрунтом для споживацтва. А споживацтво, своєю чергою, було необхідною умовою для повоєнного економічного відновлення. Звичні маркери класової належності розмилися, тож кількість спожитого ставала чи не найважливішим ідентифікатором статусу. У міжвоєнний і ранній повоєнний періоди представники робітничих класів перейняли святкову атрибутику, раніше доступну лише класам із вищим статком, — наприклад, живі ялинки в домі та вечері з печеною індичкою.

Водночас ці вкорінені традиції давали вдосталь простору для імпровізації, а їхні відтінки й неповторювані тональності розповідали історії окремих родин і передавалися як майже-таємний код. Кожна нова хвиля іммігрантів до країн, які менше постраждали від війни або ж справляли враження безпечніших, привозила з собою власне забарвлення свята. Скажімо, італійці готували пасту на Різдво, а іспанці обмінювалися подарунками ще на Святвечір, у такий спосіб виявляючи відданість власному корінню. А династійні представники середнього класу вирізнялися тим, що ніколи не починали прикрашати дім надто рано, грали в шаради й не розгортали подарунків допізна.

Однак, попри комерційність, мас-медійність, світськість, адаптовуваність, Різдво ніколи не втрачало своїх глибинних сенсів. І в тих по-дитячому впертих загортаннях дрібних дарунків у траншеях та окопах; у запалюванні свічок на ялинках у будинках, які тільки-но ставали домівками; в оспівуванні Чуда в культурі, яка ще тільки визначала себе й вектор свого розвитку; та й узагалі, у розхристаності й незмінній турбулентності ХХ століття рік у рік наставало Різдво.

І в час, коли світ упродовж століття накривають шторми й пригинає долі одна вибухова хвиля за іншою, так важливо просто вкопатись і вистояти, поставити ноги на міцній скелі — і незмінна радість Різдва щонайкраще для цього пасує.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

Кажуть, кожному очікуванню потрібні свої «зазубринки», які наповнять його додатковим змістом, поділять довгий шлях на дрібніші відрізки. Іще кажуть, що у вічності час не мав би сенсу, зокрема тому, що очікування там завершиться, а любов триватиме.

Різдвяний піст

Осмислене чекання Різдва має чимало традицій. Скажімо, у церквах східного стилю дотримуються різдвяного посту: це період приготування, коли, виявляючи стриманість у їжі й розвагах, християни готують свої серця до Різдва через покаяння та молитву.

Дотримуватися різдвяного посту почали ще від IV століття. Спершу різдвяний піст тривав сім днів. Але на соборі 1166 року, що відбувся за Константинопольського патріарха Луки та візантійського імператора Мануїла, було ухвалено рішення про сорокаденний піст перед Різдвом. Число 40 має свій символізм: сорок років євреї ходили пустелею під проводом Мойсея; сорок діб Ісус постив у пустелі перед тим, як розпочати Своє служіння; а після воскресіння Він сорок днів з’являвся учням — аж до Вознесіння. 

У цей час віруючі не вживають продуктів тваринного походження. В окремі дні, щоправда, дозволено їсти рибу. Основу пісного столу становлять овочі, каші, бобові та гриби, також не можна влаштовувати забави, зокрема весілля. Не схвалюються танці та співи.

Однак основою посту є не зовнішній аскетизм, а приготування власного серця. Це час, коли розваги заступає тиха молитва, запрошення на танці — щире прощення, а співи — лагідність у розмові. Піст перед Різдвом — це можливість відмежуватися від зовнішнього шуму, який відволікає від найважливішого, і зачерпнути повні пригоршні сили й міцної радості, закоріненої в очікуванні Різдва.

Напередодні Різдва заведено дотримуватись і зовсім суворого посту — тобто не їсти геть нічого, аж поки на небі засяє перша зірка. Саме тоді настає Святвечір. 

Свята вечеря

Узагалі, їжа в біблійному тексті відіграє особливу роль. Найтрепетніші новозавітні історії згадують їжу як символ спільності, піклування і навіть чуда: Ісус годує розімлілий від спеки натовп своїх слухачів; Ісус розділяє з учнями останню вечерю; Ісус готує сніданок утомленим учням на березі Тиверіадського озера після воскресіння. 

Свята вечеря також стає уособленням спільності — бо вся родина збирається за одним столом; піклування — страви не подаються порційно, кожному на окрему тарілку, натомість стоять на столі в розписаному глиняному посуді й передаються одне одному з лагідною усмішкою; та очікуванням чуда народження Спасителя.

Це останній день посту, тож усі святвечірні страви готуються з пісних продуктів, без молочних продуктів та м’яса. Страв на столі має бути дванадцять. Це число має свій символізм: 12 місяців у році, 12 племен Ізраїлевих, 12 апостолів.

Обов’язкового переліку страв немає, однак, за традицією, на столі мусить бути кутя, узвар та випічка. Традиційно готують також борщ із вушками або грибну юшку (з білих грибів), вареники з тушкованою капустою або картоплею, голубці, маринованого оселедця, печеного коропа, тушковану квасолю, пампушки, тушковану капусту з грибами, заливну рибу.

Вертеп

Серед символів Різдва є один, який б’є рекорди щодо кількості назв і значень. Мова йде про вертеп. 

Вертеп може мати тільки фігурки зі сцен Різдва: дитятка Ісуса, Діву Марію, Йосифа, трьох царів, — або ж до тисячі й більше фігур у найбільших вертепах. Якщо ці фігури зроблено в людський зріст, до них додають живих вола та осла, часом овець. Вертепи ставлять у розмаїтих місцях: навпроти церкви, на центральних площах, біля муніципалітетів. В Україні вертепи носять від хати до хати колядники. 

Тема вертепу дослівно запліднила сучасну українську культуру. Важко знайти видатну фігуру в українській культурі, яка не написала би бодай однієї статті чи вірша на тему вертепу. Вертеп фігурує в Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Леся Курбаса, Ігоря Калинця, Грицька Чубая, Дмитра Павличка та інших відомих письменників. Не дивно, що за таких умов святкування вертепу стало маніфестацією української ідентичності, особливо в умовах русифікації та совєтизації України. 

Коли українські інтелігенти 1972 року влаштовували вертепи в Києві та Львові, КДБ класифікував це як прояв «націоналістичних настроїв». Одним із перших виявів національного відродження у Львові знов-таки став вуличний вертеп Товариства Лева в січні 1989 року. 

Вертеп досі залишається одним із найбільших і найпопулярніших символів Різдва.

Світло

В Україні є традиція, за якою колядники, крім власне вертепу, носять іще восьмикутну «вифлеємську зірку» — а на Гуцульщині та Бойківщині така зірка й називається «вертепом».

Адже одним із найважливіших символів Різдва від початку було світло. А воно насамперед асоціюється із зіркою над Вифлеємом, що осяяла вбогу яскиню і привела до немовляти Ісуса перших людей, які вклонилися Йому. 

У давній українській традиції на Святвечір на столі запалюють воскову свічку. А за традицією, яку українці набули щойно в минулому столітті, також вмикають миготливу гірлянду на ялинці.

Світло, як стверджує відомий вислів невідомого автора, ніколи не бореться з темрявою, але нівелює її самою своєю присутністю. Різдво не бореться з безнадією — воно просто настає, не залишаючи для неї місця.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

«Щедрик» є найвідомішою у світі українською колядкою. Її знають в обробці Миколи Леонтовича, який працював над нею все зріле життя. Відомі п’ять варіантів його обробки «Щедрика» — останню він завершив за два роки до смерті. Його застрелив 1921 року чи то бандит, який удавав чекіста, чи то чекіст, який був бандитом. Зрештою, різниця між «чекістом» і «бандитом» була невелика, якщо й узагалі існувала.

Стисло кажучи, «Щедрик» є щедрівкою, тобто в ній немає християнського змісту. Вона постала ще в дохристиянські часи і є не різдвяною, а новорічною піснею, на що вказує її зміст. Оскільки в ній співається про ластівку, яка прилетіла до господаря, то, очевидно, йдеться про весняну пору (в давні часи новий рік припадав на початок весни).

Ми не знаємо, ані як ця щедрівка первісно звучала, ані як вона називалася. За однією версією, Леонтович почув її на Поділлі, за іншою — на Волині. Уперше в обробці Леонтовича її виконали 1916 року в Києві — тоді її заспівав хор Київського університету Святого Володимира.

Але світова кар’єра цієї колядки пов’язана з українською національною революцією. Молода Українська Народна Республіка вела боротьбу з декількома ворогами водночас і потерпала від браку міжнародного визнання. Тоді українським лідерам спала на думку ідея вислати за кордон український хор під керуванням Олександра Кошиця. Українські пісні у виконанні цього хору мали послужити рекламою українській справі, і культурна дипломатія мала замінити політичну.

Хор вирушив у довге турне, яке тривало три роки. За цей час українські співаки відвідали десять європейських країн. В одній із них їх почув американський продюсер російсько-єврейського походження Макс Рабінофф, і 1922 року він запросив хор до США. Там хор дав концерт у Нью-Йорку, у відомому Карнеґі-Холі. Перед кінцем першого акту хор Кошиця виконав «Щедрик», і цей номер зібрав найбільше оплесків.

У рецензії на концерт видання «The New York Times» писало, що музика України свідчить про «колосальне багатство і життєву енергію, які перекреслюють цілі століття найтрагічнішої історії у світі».

Кажуть, що серед публіки на концерті був американський композитор українського походження Пітер Вілгускі (Петро Вільховський).

За іншою версією, він почув «Щедрик» на американській платівці із записом хору Кошиця. Цей запис зберігся, і його можна почути на ютубі. Так чи інакше, Вільховський переклав пісню на англійську мову під назвою «Колядка дзвонів» («Carol of the Bells»). Відтоді українського «Щедрика» знають під цією назвою.

Цю українську пісню співала неймовірна кількість виконавців. Її часто використовували в рекламі. Зокрема, у 1970-х роках нею рекламували шампанське, і відтоді в уяві американців вона часто асоціюється зі дзвоном келихів і бульбашками газу, які піднімаються з дна. «Колядка дзвонів» не раз звучить у голлівудських фільмах, зокрема в «Один удома». Найоригінальніше виконання належить групі американських баскетболістів: вони відтворили ритм пісні ударами баскетбольних м’ячів об підлогу спортзалу.

Хоч колядка робила кар’єру на Заході, вона була малознаною в Україні: радянська влада не терпіла релігійного змісту цієї пісні. Те, що пісня не мала християнських символів, не мало значення — з перспективи комуністів вона все одно була релігійною. «Щедрик» відродився після падіння комунізму, і багато українців уперше почули її в американському виконанні. Подолавши довгу дорогу світом, колядка знову повернулася на батьківщину.

Автори: Надійка Гербіш, Ярослав Грицак

Інститут гетьманства в політичній системі козацької держави посідав надзвичайно важливе місце: поруч із Генеральною військовою радою він був базовим елементом її інституційної моделі.

Уявлення про гетьмана

У політичній культурі тогочасної України гетьманський уряд розглядали як своєрідну гарантію єдності козацької держави. Скажімо, Петро Дорошенко, правобережний гетьман в 1665–1676 роках, висловлював переконання, що без гетьмана (за його словами, «без голови») Військо Запорозьке «піде врозтіч»; а його сучасник Демко Ігнатович, лівобережний гетьман у 1668–1672 роках, наполягав, що без гетьмана «мила вітчизна наша Україна… дійде до останнього розорення й пагуби».

На рівні політичної спільноти уряд гетьмана асоціювали з поняттям старшості. Зокрема, Дорошенко в листі до московського царя від 21 квітня 1671-го означував свій статус на Правобережжі України саме так: «над нею же аз старшинствую»; відповідно, правобережні козаки й посполиті його «розказання повинні слухати, так же і я на той час малим будучи старшого слухав».

Опис владних дій гетьмана поняттям «старшування» вповні корелював із тим, що гетьманів титулували «ясновельможними» — латиною це звучало «ілюстрісімус». В ієрархічній драбині, властивій тогочасній Європі, титул «ілюстрісімус» вказував на «залежного володаря», підвладного лише «северенісімусу» — імператору, василевсові чи королю. Отже, в європейській владній ієрархії український гетьман мав би стояти на другому, нижчому щаблі поряд із князями, герцогами й іншими васально залежними правителями. Утім, на відміну від цих титулів, що найчастіше були спадковими, посада гетьмана упродовж усього існування Гетьманщини залишалася виборною.

Функції гетьмана

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень. Він скликав загальну військову (генеральну) раду або раду старшин, керував ними, фактично маючи право вирішального голосу під час ухвалення рішень, — а очолюючи козацьку адміністрацію, забезпечував виконання цих постанов. За його підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату й був вищою апеляційною інстанцією; організовував збір податків і був розпорядником фінансових ресурсів Гетьманщини — Військового Скарбу; спільно з генеральною чи старшинською радою визначав напрями зовнішньої політики; очолював військові сили козацької держави й мав значний вплив на її церковне життя.

Загалом гетьман стояв на чолі всіх суспільних груп козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної і судової влади: для козаків як прямий глава, а для решти станів — як верховний арбітр.

Згідно з баченням гетьманської влади, артикульованим у положеннях Конституції 1710 року, головні обов’язки гетьмана мали полягати в гарантуванні суб’єктності козацької держави, непорушності прав і привілеїв її станів, територіальної цілісності та конфесійної стабільності (тут ішлося про захист православної церкви). Загалом же він був зобов’язаний «высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский… двигати, управляти и о интересахъ отчизны Малороссiйской радети и радити», піклуватись «о целости отчизны, о добре оной посполитому и о всяких делех публичных». Данило Апостол, гетьман в 1727–1734 роках, сформулював це так: «Ми гетьман… маючи владу всілякі в Малій Росії військові і громадянські влаштувати порядки [щоб] у народі малоросійському одним перед іншим не могло бути образи і обтяження».

Формально генеральна рада обирала на гетьманство пожиттєво: Березневі статті Богдана Хмельницького 1654 року й наступні українсько-російські договори другої половини ХVІІ століття фіксували пункт, який передбачав перевибори лише в разі смерті володаря гетьманської булави: «Буде судом Божіим смерть случитца гетману, Войску Запорожскому самим меж себя гетмана обирать». Але фактично — як засвідчила доля Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, яких позбавили гетьманства рішенням генеральної військової ради чи в результаті старшинського заколоту, — гетьманування тривало «до ласки войсковой», тобто до моменту, коли гетьман втрачав довіру Війська Запорозького. Вагомими причинами усунути Ігнатовича й Самойловича від влади були їхні авторитарні посягання — на таке вища старшина зазвичай реагувала активним спротивом.

Під царською владою

Після того як козацька держава перейшла під протекцію царя, під час обрання на гетьманство або невдовзі після виборчих процедур новий гетьман укладав із представниками царського уряду так звані гетьманські статті, які й регулювали його повноваження (виняток становили лише Московські статті 1665 року, укладені більш ніж через два роки після обрання Брюховецького).

Найширше коло владних повноважень було зафіксоване в статтях Богдана Хмельницького 1654 року: вони не лише гарантували автономність внутрішньої політики, а й зберігали широкі можливості для самостійних зовнішньополітичних заходів (лише з незначними обмеженнями). Надалі — мірою ослаблення військово-політичного потенціалу Війська Запорозького, що своєю чергою призводило до звуження меж української автономії, — прерогативи гетьмана також звужувалися: насамперед унаслідок обмеження (а згодом і повного вилучення) функцій зовнішньополітичної репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сферах адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, кадрової політики тощо. Московські статті 1665 року загалом позбавляли гетьмана владних повноважень щодо некозацького населення Гетьманщини; утім, після антимосковського повстання 1668 року на Лівобережжі ці обмежувальні норми було денонсовано.

Суттєво обмежив владу гетьмана інститут царських резидентів при гетьманському уряді, запроваджений 1709 року урядом Петра І. Таємна інструкція резидентові наказувала «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народа… не было, и разведывать того накрепко всякими способы». Щоб запобігати «зрадам» з боку гетьмана, резидент мав дозвіл за потреби використовувати воєнний потенціал двох піхотних полків, уведених до гетьманської столиці напередодні виборів 1708-го, а також інших російських військ, розквартированих на Лівобережжі України.

Надалі заходи імперської влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманщини, призводили до тимчасового скасування інституту гетьманства у 1722–1727 і 1734–1750 роках, та заміни його, відповідно, Малоросійською колегією і Правлінням гетьманського уряду. Остаточно інститут гетьманства було скасовано маніфестом Катерини ІІ від 10 листопада 1764 року.

Резиденціями гетьманських урядів у середині XVІІ–XVІІІ століть були Чигирин, Біла Церква, Гадяч, Батурин, Глухів.

Право козацького товариства вільними голосами обирати собі старшину — від курінного отамана й до гетьмана — було однією з підставових засад політичної культури українського козацтва: спочатку як маргінальної соціальної групи в Речі Посполитій, а згодом як упривілейованого стану державного утворення із самоназвою Військо Запорозьке.

Боротьба за право обирати

Традиція вільних виборів, яка постала ще в часи зародження козацтва, значною мірою формувала сенс такого важливого принципу політичної культури козаків, як «старожитні права і вольності»; відповідно, спроби коронної влади обмежити сферу її застосування були одним із чинників, що провокували вибухи козацьких повстань в останніх десятиліттях XVІ — першій третині XVІІ ст.

Власне, масштабне повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, що вибухнуло на початку 1648 року, козацькі лідери легітимізували зокрема боротьбою за відновлення права вільного вибору козацької старшини, скасованого положеннями «Ординації Війська Запорозького» 1638-го. Повстання, яке дуже швидко переросло в Козацьку революцію, розпочалося з того, що козаки вільними голосами обрали Хмельницького гетьманом, а виборність козацької старшини нижчих ланок від цього часу перестала залежати від волі коронних гетьманів.

Якими були справжні прагнення козацтва в питанні виборності старшини, демонструє підготовка договірних умов, на яких козацька Україна 1654 року перейшла під зверхність московського царя. У переданих у Москву пропозиціях ішлося про те, щоби по смерті теперішнього гетьмана Військо Запорозьке мало право «саме між собою» обирати його наступника, оскільки саме такою є давня козацька традиція. Про обрання козацьких старшин нижчого рівня в документах навіть не згадували — це питання козаки трактували як суто внутрішню справу автономії. Москва погодилася на запропонований алгоритм, доповнивши його двома нормами: по-перше, монарха мусили інформувати про результати гетьманських виборів; по-друге, новообраний гетьман у присутності царського уповноваженого мав присягнути вірність цареві.

Зміни в угодах

Першу спробу ревізувати ці домовленості джерела фіксують навесні 1657-го. Тоді царський окольничий Федір Бутурлін, реагуючи на прохання Хмельницького визнати гетьманича Юрія офіційним спадкоємцем булави, у листі до царя Олексія Михайловича зауважував, що по смерті гетьмана «буде тому слову відміна», а головне — «те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Намагання Москви перебрати на себе вирішальну роль в обранні наступника Хмельницького спровокувало глибокий конфлікт у стосунках з Україною. Відмова царського уряду визнати легітимність гетьмана Івана Виговського у серпні 1657-го на тій підставі, що його вибрали без царського дозволу, стала однією з передумов розриву України з Москвою та повернення на підставі Гадяцької угоди 1658 року до складу Речі Посполитої. Утім, коли за рік Виговський втратив булаву, а на гетьманство зійшов Юрій Хмельницький, Москва зуміла нав’язати йому угоду, що суттєво звужувала автономні права Гетьманату, зокрема й у питанні виборності старшини. До нового варіанту договору було додано норми, які передбачали обов’язкову присутність на раді спеціально уповноваженого царського представника, а ще зобов’язували новообраного регіментаря після виборів їхати до Москви «видети его государскія пресветлыя очи», аби вже у ході аудієнції отримати від царя булаву, прапор і «государеву жалувану грамоту» — це, власне, і мало знаменувати завершення виборчих процедур. За умови ж недотримання цього ритуалу вибори визнавалися нелегітимними.

Тоді ж Москва вперше втрутилася й у вибори старшини нижчого рівня. Заграючи з козацьким загалом і воліючи не допустити зміцнення гетьманської влади, представники царя наполягли на внесенні норми, за якою полкову й сотенну старшину мали обирати не за вказівкою гетьмана, а з волі товариства — «на раде, кого межъ себя излюбят». Вони додали також низку заборон і регламентацій щодо процедур призначення та звільнення старшин: на полковництво забороняли обирати кандидатів з інших полків, а також іновірців і новоохрещених православних; гетьмана позбавляли права забирати уряди в цілої низки старшин, котрі своєю службою засвідчили особливу вірність царському престолу.

Закріплені в договорі 1659-го процедури в наступні десятиліття Москва «удосконалювала» переважно шляхом посилення ролі царського уповноваженого в елекційному процесі. Уповноважений (котрий на виборну раду традиційно прибував у супроводі потужного війська) майже ніколи не обмежувався спогляданням перебігу виборчого процесу — він активно впливав на нього. Найбільш виразно така активність простежується під час гетьманських виборів 1663 року (Чорна рада), коли окольничий Данило Велико-Гагін отримав від царя наказ «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити», оскільки той «насправді нам вірний».

Виборчі процедури

Попри поширені в історичних наративах міфи щодо стихійності й поганої організованості козацьких рад, на який рішення ухвалювали з огляду на гучність крику чи кількість підкинутих угору шапок симпатиків тієї чи іншої ухвали, джерела свідчать, що насправді елекційний процес був належно впорядкований. Зразкова модель виборів старшини передбачала, аби процедура відбувалася з дозволу гетьмана («за ведомом велможности вашой, нашого милостивого пана») та за участі як людей козацького стану, так і представників міського самоврядування й волосних очільників («з целого полку зобравши старшину и значное товариство и мещан… и волостних людей»). Обов’язковою була також присутність представника гетьманського уряду.

Як випливає з детального опису полковницьких виборів, що відбулися 25 червня 1690 року в Переяславі, елекція мала два етапи. На першому у сотнях і міських громадах висували кандидатури й попередньо їх обговорювали. А на другому, вже у присутності уповноваженого представника гетьманського уряду, власне голосували. Причому участь у голосуванні брали не всі мешканці полку й не все козацьке населення, а обрані виборщики від сотень і найбільших міст регіону. Сотні на раді представляли сотники й виборні козаки, кількість яких могла коливатися від 8 до 70 осіб; утім, незважаючи на таке різне представництво, у ході голосування кожна сотня мала право подати лише один голос. Волю ж некозацького населення представляли війт, діючі та відставні бурмистри й райці та кілька цехмістрів із полкового центру, котрі також мали лише один голос. По одній воті мали всі полкові старшини — обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, городовий отаман полкового центру і чотири «значні військові товариші» (відставні козацькі старшини високого рангу).

У день виборів посеред елекційного майдану відбувалися прикінцеві наради виборчих груп, за результатами яких уповноважені сотень і міських громад, полкові старшини і знатне військове товариство приступали до голосування. Голоси підраховував полковий осавул. Затвердження ж результатів відбувалася в гетьманській резиденції, де регіментар вручав новообраному старшині універсал на полковництво, полкову корогву, пернач, печатку і литаври. «Отданє клейноду» з рук гетьмана було важливим елементом легітимізації старшинської влади. Власне, саме з цього моменту полковник і вступав у владу, а підвладне йому товариство було зобов’язане «все естесмо, хто тилко згодился при нем быти, едною рукою» стояти.

Для підтримання належного порядку в полку вкрай важливо було, аби старшину «на тую годность избрали» вільними голосами товариства на раді, дотримуючись передовсім таких критеріїв: «всеобще», «полюбовне», «згодними голосами». Козацьке товариство вкрай негативно ставилося до випадків, у яких гетьманський уряд ігнорував засади вільної елекції та призначав на старшинство без виборів. Анонімний автор Літопису Самовидця, описуючи перебіг повстання, що вибухнуло в середині 1666-го в Переяславському полку і в ході якого найпершим від рук повсталих склав голову місцевий полковник Данило Єрмолаєнко, зауважував, що останнього «козаки переясловськіе не любили, же насланій бил» — тобто не обраний товариством, а присланий гетьманом Брюховецьким.

Аналогічних вимог і подібних процедур дотримувалися й під час виборів сотника. Хіба що в цьому випадку, крім уповноваженого від гетьманського уряду, на раді був і представник полкового правління.

Передвиборчі заходи

На етапі підготовки виборчої ради кандидати на старшинство чи їхні представники зустрічалися з виборцями та провадили відповідну агітаційну роботу. Нерідко ця агітація бувала не зовсім чистою. Скажімо, на виборах очільника Полтавського полку 1675 року Павло Герцик, котрий перед тим «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой», до влади прийшов «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы», зокрема «подолстившися и подмогоричившися козакам полтавским». Аналогічно й кандидат на уряд ічнянського сотника Григорій Стороженко, «взяв з собою, на особенный возок, несколько відер горілки, ездил по всей сотні селами, упоивая оною, перепрошивая и уговоривая на свою сторону куренных атаманов и козаков». При цьому кандидат ще й давав «разніе обманчивіе підписки», обіцяючи в разі обрання на сотництво зменшити податковий тягар і навіть не карати козаків за якісь там переступи закону.

Зважаючи на значну роль регіментаря у виборах, яка додатково посилювалася мірою зміцнення гетьманської влади, поширювалися також практики матеріального задобрювання гетьмана — а то й просто купівлі в нього посад. Скажімо, 1687 року старшина скаржилась, що Іван Самойлович за уряди вимагає «великие посулы, и чрез то допускает людем утеснение» — зокрема, уряд генерального судді вже більше чотирьох літ залишається вакантним, бо гетьман «хочет, чтоб тот судейський уряд за великие деньги был куплен». У джерелах трапляються згадки про хабарі й у часи Івана Мазепи, котрий за призначення на уряди «великия беретъ взятки», а відтак до старшинства приходять люди, «котории з дябел мают грошей и есть що дати в руки его по достатку».

Енергійну спробу подолати цей недолік і гарантувати збереження засад вільної елекції на високому законодавчому рівні зробили під час укладання «Пактів та Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 року. Тут містилася заборона посідання будь-яких урядів — як військових, так і посполитих — без проведення вільних виборів; документ також засуджував ситуації, у яких претенденти на старшинство схиляють «сердцε гεтманскоε коррупцїами» чи вдаються до інших способів «уникнення волного избранїя».

Втручання царя

Утім, після перемоги Петра І в Полтавській битві 1709 року розвиток козацької державності дедалі більше залежав від бачення царя, а не волі козацького товариства. У царському ж баченні місця для демократичних виборчих процедур у Гетьманщині не було відведено. Власне, вже ініційованій царем Глухівській раді 1708-го, де на противагу Мазепі обрали вірного цареві Івана Скоропадського, було відверто зневажено засади вільної елекції. Тоді Петро І на власний розсуд відхилив кандидатуру Павла Полуботка як недостатньо лояльну трону.

Не було рідкістю й активне втручання представників російської влади в кадрові призначення на полковому та сотенному рівні всупереч засадам вільної елекції. 22 січня 1715 року Сенат видав указ, за яким при заміщенні вакансій дозволялось вибирати лише 2–3 претендентів на старшинство — далі гетьман спільно з царським резидентом і мав призначати на уряд одного з них, зважаючи насамперед на їхню «усяку вірність» государю.

На практиці ж вплив імперської влади на кадрові рішення був іще сильнішим — уряд Петра І нерідко прямо призначав довірених осіб на старшинство в Україні, ігноруючи тим самим навіть власний указ 1715 року щодо обмеженої елекції. У цей час значно почастішали ситуації, коли претендентів на старшинство протегували впливові сановники з оточення російських монархів. І якщо раніше на службовий аванс впливали передовсім лицарські звитяги претендента й повага до нього товариства — «заслужоный в Войску Запорозском товарищ и справный человек… яко человек розумный, уметиметь з вами подлуг порадку призвойтого обходится», — то тепер визначальними ставали «верная служба великому государю» й високопоставлені покровителі при імперському дворі. Внаслідок цього старшинські посади в Гетьманщині масово посідали російські офіцери, особисто віддані імператору іноземці, переважно вихідці з Балкан, і навіть придворні півчі, лакеї, цирульники, які не мали жодного стосунку до військової чи цивільної служби.

Масштабне втручання імперської влади у кадрову політику Гетьманщини не просто призвело до занепаду такого засадничого імперативу політичної культури козацтва, як право вільно обирати старшину всіх рівнів. Воно було частиною цілеспрямованого наступу імперської влади на українську автономію та кроком до асиміляції державних порядків Гетьманщини до загальноімперських зразків. Адже старшини, що отримали владу без дотримання традиційних виборних процедур, джерело своєї легітимності вбачали вже не в козацькому товаристві й навіть не в гетьмані, а в государі та його придворних. Тому саме на їхні інтереси вони й орієнтувалися, виконуючи службові обов’язки.

Автор: Віктор Горобець

Збройні загони УПА ще з часів Другої світової війни зосередили зусилля на опорі радянізації західноукраїнських земель. За різними оцінками, 1944 року УПА налічувала від 25 000 до 40 000 бійців (німецькі й радянські джерела подавали значно завищені числа — від 56 000 до 200 000). Наприкінці війни й у перші повоєнні роки УПА та Організація українських націоналістів-бандерівців (ОУН-б), яка продовжувала керувати повстанським рухом, пережили радикальну ідеологічну еволюцію: лозунг «Україна для українців» був замінений на гасло «Свобода народам! Свободі людині!». ОУН відмовилися від партійної монополії — 1944 року була створена багатопартійна Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Продовжувала діяти мережа криївок, де розміщували шпиталі, друкарні, склади зброї та провіанту, радіостанції. Це був затяжний збройний опір радянській окупації.

7 січня 1945 року вийшла постанова НКВС СРСР за підписом Лаврентія Берії: «Усіх виявлених пособників німецьких окупантів на території України заарештувати з конфіскацією майна й направити до Чорногорського спецтабору в Красноярському краї для їх подальшого утримання».

12 березня 1944 року перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов прибув до України за дорученням НКВС СРСР і повідомив Берії, що «на місці перевірили випадки бандитизму з боку українських націоналістів у Рівненській, Волинській, Тернопільській областях. Серцевину бандитських формувань у цих районах склали загони так званої Української повстанської армії “УПА”, створеної Організацією українських націоналістів, бандерівців».

За даними НКВС, з 1944 до 1953 року силами УПА в західних областях України було здійснено 14 424 бойові операції, з них 5099 терористичних диверсій, 457 випадків роззброєння груп місцевої міліції, 1004 підпали колгоспного й радгоспного майна (часто це були провокації самого НКВС для дискредитації повстанського руху). У західних областях України повстанці ліквідували 30 секретарів райкомів партії, 32 голови та заступників голів райвиконкомів, 37 секретарів обласних і районних комітетів комсомолу, сотні депутатів обласних, міських і районних рад. Від рук як повстанців, так і переодягнених у форму УПА червоноармійців, зокрема «ковпаківців», у цих районах загинуло понад 30 000 мирних жителів. У збройних сутичках повстанці знищили понад 25 000 радянських військовослужбовців і співробітників НКВС.

До кінця 1945 року війська НКВС провели близько 27 000 акцій придушення самостійницького руху. Про результати операцій повідомляли Сталіну, Молотову, Хрущову. Хрущов запропонував «повідомляти українською мовою місцевим жителям районів, де ліквідовано банди, про склад банд, прізвища учасників, про кількість вилученої зброї та про переселення до Сибіру сімей активних учасників оунівських банд».

Наступним кроком радянської влади з ліквідації українського збройного опору була «Велика блокада», що тривала з січня до квітня 1946 року. Радянські війська оточили території діяльності УПА й заблокували всі населені пункти Галичини і Волині. Для цього було задіяно 585 500 військовослужбовців, велика кількість бронетехніки, танків та авіації. УПА була відрізана від баз постачання й перебування і мусила переховуватися за складних погодних умов. Це призвело до великих втрат і скорочення чисельності УПА більше ніж вдвічі. Після блокади 1946 року сотні та курені повстанської армії діяли лише в смузі Карпат та на Закерзонні.

Особливу роль у 1944–1947 роках відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі. Причиною їхньої боротьби проти польських збройних формувань було традиційне українсько-польське протистояння в Галичині та на землях Польщі, де проживали етнічні українці, а також опір польським комуністичним органам і протидія примусовому виселенню українців.

Для боротьби з УПА польський уряд створив навесні 1946 року оперативну групу, проте понад рік повстанській армії вдавалося чинити їй опір. У березні 1947 року бійці УПА влаштували засідку, у якій загинув заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський — «легенда Народної Польщі». Після цього польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА.

З 1947 року ОУН і командування УПА перейшли до тактики партизанської війни — боротьби невеликими групами, із широкою підпільною роботою, саботажем й антирадянською пропагандою.

Провід ОУН розробив тактичну схему «Орлик», що передбачала розширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України. 1948 року керівник національно-визвольної боротьби в повоєнній Україні Роман Шухевич висунув гасло «Обличчям до Сходу», адже східноукраїнські землі були важливими для відновлення незалежності України. Шухевич говорив: «Якщо ми загинемо на Сході в рейдах, то залишимо Схід для нового відродження».

Оунівці намагалися регулярно збирати інформацію про умови життя та праці східняків, їхні настрої та ставлення до радянської влади. За кожним крайовим проводом ОУН на Західній Україні були закріплені по 2–3 області Центральної та Південно-Східної України.

За даними радянських спецслужб, 1946 року підпілля ОУН у центральних і східних областях України здійснило 781 антирадянську акцію, 1947 року — 266, а в 1949–1950 роках — 92. Органи Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР ліквідували 12 організацій та 575 учасників, вилучили 75 одиниць зброї, 30 000 листівок.

У вересні 1949 року головний командир УПА Роман Шухевич оголосив про демобілізацію останніх відділів УПА, переведення вояків у нелегальну збройну мережу. Спілка зосередилася на антирадянській агітації, диверсіях, актах саботажу, замахах на військових, представників влади, комуністичних партійних активістів. Після загибелі Шухевича 1950 року боротьба повстанців пішла на спад, хоч окремі загони діяли ще до середини 1950-х років.

Мережа ОУН на теренах Центральної та Східної України припинила своє існування 1952 року. Остання оунівська боївка була ліквідована на Житомирщині у липні 1955 року. Останній бій УПА з радянським підрозділом відбувся на Тернопільщині 1961 року.

За даними держбезпеки УРСР, протягом 1944–1957 років під час боротьби з українським націоналістичним підпіллям та УПА було вбито 155 108 підпільників і повстанців, з яких 1746 загинули в східних областях України.

Перша світова війна, учасники якої називали її Великою війною, була глобальним конфліктом, у якому взяли участь 38 держав, що мобілізували до своїх армій 73,5 мільйонів солдат. 20 мільйонів із них отримали поранення, 10 мільйонів — загинули.

28 липня 1914 року — 11 листопада 1918 року

Передумови

Кожна з держав, які воювали, мала свої стратегічні плани щодо захоплення нових земель.

Наприклад, Франція прагнула реваншу за поразку у франко-прусській війні 1871 року та відновлення контролю над Ельзасом і Лотарингією, які відібрала Німецька імперія через цю поразку.

Німеччина прагнула підважити домінування Британської імперії у світі, перерозподілити колонії і перешкодити піднесенню Російської імперії — яка напередодні війни розвивалася такими швидкими темпами, що скоро могла стати вагомою європейською силою.

Швидкий економічний розвиток Російської імперії за відсутності політичних свобод спричинив глибоку революційну кризу. Тому, щоб уникнути революції, російській владі потрібна була «невелика переможна війна». Влада Російської імперії вела війну під гаслом «звільнення слов’ян від німецького гніту». Крім того, вона прагнула реалізувати свій «грецький проєкт»: захопити колишню столицю Візантії — Стамбул (Константинополь), центр православ’я — і об’єднати всіх православних світу.

Натомість Османська імперія мала за мотив не допустити такий розвиток подій, а також повернути свій контроль над Балканами, Кіпром, Єгиптом і Кавказом.

Австро-Угорська імперія намагалася скористатись із занепаду Османської імперії та утвердити свій контроль над Балканами.

Британська імперія прагнула утримати своє економічне й мілітарне домінування у світі.

Між імперіями загострилися суперечності щодо поширення власних колоній, контролю над ринками збуту і джерелами сировини. Керівні кола провідних країн світу прагнули відвернути увагу від внутрішньополітичних криз і перенести її із внутрішніх проблем на зовнішню загрозу. Все це вело до появи «політики у гострому ключі» і ескалації насильства — з участю широких мас, під екстремістськими гаслами та ксенофобією, під проводом вождів і партій, які пропонують швидке і легке розв’язання складних питань (селянського, єврейського тощо).

Тотальна війна

Перша світова війна увійшла в історію не лише як перша світова, але і як перша тотальна війна. Використання нових воєнних технологій — насамперед зброї масового знищення (важкої артилерії та отруйних газів) — вимагали тотальної мобілізації ресурсів як на фронті, так і в тилу.

Новий характер війни зробив її надзвичайно кривавою:

• Битва при Марні (5–12 вересня 1914 року): втрати — близько 500 000 вбитих і поранених за один тиждень. Жодна інша битва у світовій історії не забирала стільки життів з такою швидкістю.
• Битва при Сомі (1 липня — 18 листопада 1916 року): втрати — 50 000 осіб, серед яких 19 000 вбитих. Спричинила найбільші втрати у британській воєнній історії.
• Битва при Вердені (21 листопада — 18 грудня 1916 року): втрати — 433 000 німецьких і 550 000 французьких вояків. Принесла найбільші втрати французів у їхній історії.
• Битва при Капоретто (24 жовтня — 12 грудня 1917 року): втрати — 110 000 вбитих і поранених. Завершилася повним розгромом італійської армії (досі в італійській мові слово «Капоретто» є синонімом катастрофи).
• Брусилівський прорив (4 червня — 20 вересня 1916 року): втрати (за різними оцінками) — від 1,5 до 2 млн осіб. Стала найкривавішою воєнною операцією у Першій світовій війні.

Попри масштабні битви й величезні втрати Західний фронт рухався дуже повільно, всього на декілька кілометрів в одну або другу сторону. Британські офіцери жартували навесні 1917 року: якщо фронт і далі буде рухатися з такою швидкістю, то вони дійдуть до Рейну за 180 років. Мала мобільність призвела до того, що Перша світова війна скоро перетворилася в так звану «траншейну» війну, перемогу в якій визначала здатність якнайдовше висидіти в окопах. Це викликало потребу мати вдосталь ресурсів для озброєння, обмундирування і годування солдат.

Західний фронт проходив через порівняно невелику територію: бельгійсько-французько-німецьке прикордоння та Північну Італію. Це єдина рівнинна територія у Західній Європі, де можна було вести масштабні воєнні операції. Натомість Східна Європа — це одна велика рівнина без природних перешкод для просування великих армій. Тому Східний фронт був розтягнутий довгою лінією між Балтійським і Чорним морем. Тут були можливі швидкі і глибокі зміни фронту: як-то під час російської окупації Галичини у перші тижні війни, Брусилівського прориву у 1916 році та німецького й австро-угорського завоювання усіх західних окраїн колишньої Російської імперії на початку 1918 року.

Мало хто очікував чи передбачав війну таких масштабів. По-перше, за суспільними настроями це мала бути ще одна невелика війна, як і попередні: Кримська, пруссько-австрійська, німецько-французька, російсько-японська. Вважалося, що масштабні війни, на зразок наполеонівських, більше не можливі. Від часу їхнього закінчення пройшло майже сто років. Це був найдовший мирний період в європейській історії, і здавалося, що він буде тривати вічно. По-друге, більшість монархів були родичами — вважалося, що родичі не можуть воювати між собою. І, по-третє, європейська економіка ніколи не розвивалася так добре, як перед війною. У 1913 році економіка досягла найвищих показників у світовій історії. Існувала ілюзія, що воювати за доброї економічної ситуації немає сенсу.

Перша світова війна стала наочним прикладом того, як великі катастрофи виникають із прорахунків та ілюзій. Вона почалася через поспішні рішення, які прийняли декілька десятків монархів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ і військових міністрів — а решта десятків мільйонів людей стали заручниками їхніх рішень. Тому одна з метафор, яку вживають в історії цієї війни, — «неочікувана війна», або «війна сновид».

Бойові дії

28 червня 1914 року у Сараєво сербський студент Гаврило Принцип здійснив атентат (політичне вбивство) спадкоємця австро-угорського престолу — ерцгерцога Франца Фердинанда. У відповідь Австро-Угорщина навмисно виставила ультиматум  Сербії у формі, яку вона не могла прийняти. Німеччина підтримала Австро-Угорщину. Російська імперія заявила про підтримку Сербії і розпочала загальну мобілізацію. Наступні події розвивалися за принципом доміно.

Датою початку Великої війни вважається 1 серпня 1914 року, коли Німеччина оголосила війну Росії та розпочала вторгнення в Бельгію. Франція стала на сторону Росії — 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції. Щоб розпочати наступ на Францію, німецька армія вторглася на територію Бельгії і в такий спосіб порушила її державний суверенітет. 4 серпня на захист суверенітету Бельгії вступила Велика Британія, оголосивши війну Німеччині. Зрештою, 6 серпня Австро-Угорщина заявила, що перебуває у стані війни з Росією. Останньою великою країною, яка вступила у війну, були США — навесні 1917 року, спровоковані Німеччиною. Країни Четверного союзу (Центральні держави: Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія та Османська імперія) вступили у воєнне протистояння із країнами Антанти (Велика Британія, Франція, Росія, Італія, США) за розподіл сфер впливу у світі.

Українські території перед 1914 роком були розділені між Російською і Австро-Угорською імперіями. Тому фронт рухався в одну чи іншу сторону від австрійсько-російського кордону, й Україна стала одним з головних і найбільш динамічних театрів воєнних дій. Це завдало Україні великих людських втрат і матеріальних збитків, а також запустило суспільно-політичні процеси, які призвели до української національної революції, декількох окупацій, масових селянських повстань та погромів. Саме це й розпочало перетворення України у центр «кривавих земель».

Однією з перших територій, де розпочалися воєнні дії, стала Галичина. Влітку 1914 року російський уряд вибрав її для свого наступу. Цей вибір не був випадковим. Галичина була другою після Балкан територією, яка стала причиною війни: Російська імперська влада прагнула знищити тут осередок польського та українського сепаратизму, що загрожували цілісності імперії.

Масштабний наступ російських військ почався 19 серпня і тривав до 4 жовтня 1914 року. Ці воєнні дії назвали Галицькою битвою. Вона не була одномоментним масштабним бойовим зіткненням, а становила серію послідовних воєнних операцій. Це зокрема і Рава-Руська операція (19 серпня 1914 — 9 вересня 1914 року), яка поклала початок воєнним діям, і Галич-Львівська операція (1–24 вересня 1914 року), у якій російська армія взяла Львів.

З кінця вересня 1914 року до весни 1915 року встановилася позиційна війна, без активних бойових дій. Бойові дії велися лише в Перемишлі, де російські війська намагалися взяти місцеву фортецю. Облога Перемишльської фортеці тривала з 23 вересня 1914 аж по 22 березня 1915 року і була однією з найдовших в історії Першої світової війни.

А вже з початку червня і до середини вересня 1915 року, внаслідок Галицької операції, проведеної військами Троїстого союзу, російська армія змушена була відступати. За три місяці відступу російські війська залишили Польщу, Литву, Буковину, Східну Галичину, частину Латвії та Білорусі і п’ять повітів Волині.

У бойових діях 1915 року відбулося воєнне хрещення Українських січових стрільців на стороні Австро-Угорщини на горі Маківці (квітень–травень). Гора декілька разів переходила із рук у руки різних супротивників. Зрештою перемогли австрійсько-німецькі війська, що дозволило їм перейти в наступ.

Восени 1915 року російська армія закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно і утримувала позиції до травня 1916 року. З 4 червня 1916 року війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом Олексієм Брусиловим почали наступ, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив.

Цей наступ був важким для обох армій: австрійська втратила близько 1 мільйона вояків, а російська — 500 тисяч. Брусиловський прорив мав на меті відволікти сили Центральних держав від Західного фронту, де протягом 1916 року відбувалася Верденська битва — найзапекліша битва Першої світової війни. У той момент на Західному фронті Антанта намагалася перехопити ініціативу, організовуючи військову операцію на річці Сомі.

В Російській імперії поширювалася думка про те, що Брусиловським проривом росіяни рятують Париж своєю кров’ю. Сам прорив зупинили 20 вересня 1916 року під Карпатськими горами. Попри тактичну ефективність операції, її стратегічний ефект був незначним: російській армії вдалося просунутися лише на 70–100 кілометрів. Велика кількість загиблих була високою ціною за невеличку ділянку землі, яка межувала з Карпатськими горами й ускладнювала рух далі.

Ця лінія фронту не змінювалась аж до Російської революції 1917 року. Влітку 1917 року Тимчасовий уряд Російської імперії невдало намагався перейти у воєнний наступ, але він закінчився невдало. Російська армія була деморалізована і дезорганізована. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року (який потім назвали Жовтневою революцією) призвів до дезорганізації російського війська. Це дало змогу німецькій армії здійснити значний прорив і завоювати європейську частину Російської імперії.

Першим зовнішньополітичним актом нової більшовицької влади був «Декрет про мир», який фактично задекларував її вихід із війни. Цей вихід офіційно закріпили міжнародним договором — Берестейським миром, який підписали 3 березня 1918 року. За умовами миру більшовицька Росія змушена була визнати існування Української народної республіки та Кубані (території України). Зі свого боку Українська народна республіка змушена погодитися, що вона підпадає під німецьку сферу впливу.

Ще на момент 1918 року в повітрі відчувалася перемога Четверного союзу, адже фактично пів війни було виграно — Росія виведена з війни. Перемога на Східному фронті дала їм змогу перейти у масштабний наступ проти Франції на заход. Але з Німеччиною та Австро-Угорщиною сталося те, що і з Росією. Переправивши Лєніна та інших революціонерів у Росію, Німеччина сама була уражена своєю ж зброєю —  революційними повстаннями. Революція у Німеччині  на початку листопада 1918 року призвела до її повної капітуляції.

11 листопада 1918 року було підписано Комп’єнське перемир’я, згідно з яким бойові дії Першої світової війни припинилися. Протягом першої половини 1919 року відбулася Паризька мирна конференція щодо подальшого облаштування світу. Під час неї уклали Версальську систему міжнародних відносин і створили орган міжнародної політики — Лігу Націй. Саме вона мала би виступати контролером міжнародних відносин і не допускати розгортання масштабних воєнних конфліктів знову. На жаль, їй це не вдалося.

Ще до укладення перемир’я в окремих місцевостях почалися свої війни — як-от українсько-польська війна за Галичину, яка почалася одразу після проголошення у Львові 1 листопада 1918 року. У Східній Європі закінчення Першої світової війни не було закінченням війни взагалі. Навпаки, після її завершення й аж до 1920 року тут розгорнулися нові війни, в яких загинуло більше місцевого населення, ніж у Першій світовій війні.

Наслідки Першої світової війни

Довгий, затяжний і кривавий характер війни зробив суспільні настрої брутальними, а масове насильство перетворив на норму поведінки, зокрема проти мирного населення. В уяві багатьох ця війна була справжнім апокаліпсисом — тобто кінцем світу. Фактично ж  вона була кінцем не всього світу, а лише старого режиму. На зміну йому прийшов «новий красивий світ» — світ нових технологій, індустріального суспільства й масової політики. Його народження, однак, було означене тоталітарними й авторитарними режимами, які своїм корінням сягають Першої світової війни.

• Перша світова війна поклала початок крахові імперського ладу. Більшість імперій не витримала навантаження тотальної війни, вичерпала свої ресурси та втратила легітимацію в очах своїх підданих.
• Взамін імперського ладу було проголошено право націй на самовизначення як новий принцип міжнародного ладу. Інакше кажучи, на місце імперій (Австро-Угорської, Російської, Німецької, Османської) прийшли національні держави: польська, литовська, чехословацька та інші. Однак, це право було запроваджене дуже вибірково, і не всі нації здобули свої  держави. Воно стосувалося народів тих імперій, які програли війну: Австро-Угорської і Німецької. Натомість — не стосувалося імперій-переможців: Британської і Французької, а також арабських народів, яким пообіцяли національну незалежність взамін за підтримку Антанти, та тих народів, яких зарахували до табору переможених (наприклад, українці Галичини).
• У зв’язку з появою національних держав запровадили нову групу — національні меншини. Ними вважалися ті народи, які не стали національною державою або опинилися за її межами. Найбільшими національними меншинами в Європі були німці, євреї та українці.
• Створений міжнародний політичний орган — Ліга Націй, яка мала запобігати воєнним конфліктам у майбутньому та захищати права національних меншин. Проте Ліга Націй не змогла виконати ані перше, ані друге зобов’язання.
• Німеччину оголосили винуватцем війни та наклали репарації; решта учасниць Четверного союзу — Австрія, Угорщина й Туреччина — втратили великі території і звузилися до етнічного ядра.
• Розвиток економіки гальмувався, і господарства зруйнувалися (зокрема, лише в Галичині було зруйновано 40 % господарств і житлових будівель). Європейська економіка змогла досягти рівня розвитку 1913 року аж у 1953 році.
• Війна загострила соціальне напруження у суспільстві і національні питання. На руїнах імперій розгорнулися національні рухи і революції.
• Після війни ветерани сформували нові військові еліти, так звану «траншеократію» (владу людей, що вийшли з траншей війни). Зокрема, головні лідери Другої світової війни — і Гітлер, і де Ґоль, і Черчилль — були солдатами, молодшими офіцерами чи воєнними міністрами під час Першої світової.
• У Першій світовій війні вперше застосували хімічну зброю масового ураження, що незворотньо змінило етику ведення війни.
• Обставини війни створили умови для широкого поширення інфекційних хвороб (іспанка (грип), тиф). Це зумовило запровадження масових щеплень. Тому Першу світову війну ще часом називають «вакцинованим апокаліпсисом» — завдяки вакцинації ніколи раніше після бою не виживало стільки поранених.
• Війна змінила спосіб життя людей: селяни, мобілізовані до армії, змушені були залишити звичне середовище, оволодіти військовою технікою, навчитися дисципліні, переходити з арміями величезні території та відкривати для себе новий світ. Війна сприяла емансипації жінок, бо змусила їх покинути свої звичні домівки і працювати на фабриках і заводах та виконувати роботу, яка раніше вважалася чоловічою — це дало жінкам підставу вимагати політичні права для себе нарівні з чоловіками. Також через війну з’явилися біженці —  категорія людей, яких не існувало у мирні часи.
• Війна зробила політичне життя більш жорстким і цинічним. Одним з її наслідків стали масові репресії проти окремих груп цивільного населення — українців Галичини, яких звинувачували у нібито зраді під час відступу австрійських військ, німців, євреїв Росії, яких підозрювали у підтримці німців. Були навіть спроби цілковитого знищення народів (вірменський геноцид 1915 року). З того часу групові репресії стали нормою.
• Перша світова війна мала стати війною, яка покладе край усім іншим війнам. Натомість вона відкрила двері для революцій, громадянських воєн і переворотів. Подекуди вони перевищували масштаби військових втрат і руйнувань за своєю інтенсивністю, зокрема у колишній Російській імперії. Перша світова війна не лише не змогла знищити вогнища старих конфліктів, але й відкрила нові. По суті, саме вона стала запрошенням до нової світової війни, яка почалася через 20 років.