Інститут гетьманства в політичній системі козацької держави посідав надзвичайно важливе місце: поруч із Генеральною військовою радою він був базовим елементом її інституційної моделі.

Уявлення про гетьмана

У політичній культурі тогочасної України гетьманський уряд розглядали як своєрідну гарантію єдності козацької держави. Скажімо, Петро Дорошенко, правобережний гетьман в 1665–1676 роках, висловлював переконання, що без гетьмана (за його словами, «без голови») Військо Запорозьке «піде врозтіч»; а його сучасник Демко Ігнатович, лівобережний гетьман у 1668–1672 роках, наполягав, що без гетьмана «мила вітчизна наша Україна… дійде до останнього розорення й пагуби».

На рівні політичної спільноти уряд гетьмана асоціювали з поняттям старшості. Зокрема, Дорошенко в листі до московського царя від 21 квітня 1671-го означував свій статус на Правобережжі України саме так: «над нею же аз старшинствую»; відповідно, правобережні козаки й посполиті його «розказання повинні слухати, так же і я на той час малим будучи старшого слухав».

Опис владних дій гетьмана поняттям «старшування» вповні корелював із тим, що гетьманів титулували «ясновельможними» — латиною це звучало «ілюстрісімус». В ієрархічній драбині, властивій тогочасній Європі, титул «ілюстрісімус» вказував на «залежного володаря», підвладного лише «северенісімусу» — імператору, василевсові чи королю. Отже, в європейській владній ієрархії український гетьман мав би стояти на другому, нижчому щаблі поряд із князями, герцогами й іншими васально залежними правителями. Утім, на відміну від цих титулів, що найчастіше були спадковими, посада гетьмана упродовж усього існування Гетьманщини залишалася виборною.

Функції гетьмана

Гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень. Він скликав загальну військову (генеральну) раду або раду старшин, керував ними, фактично маючи право вирішального голосу під час ухвалення рішень, — а очолюючи козацьку адміністрацію, забезпечував виконання цих постанов. За його підписом виходили найважливіші розпорядження й накази (універсали). Гетьман також очолював судочинство Гетьманату й був вищою апеляційною інстанцією; організовував збір податків і був розпорядником фінансових ресурсів Гетьманщини — Військового Скарбу; спільно з генеральною чи старшинською радою визначав напрями зовнішньої політики; очолював військові сили козацької держави й мав значний вплив на її церковне життя.

Загалом гетьман стояв на чолі всіх суспільних груп козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної і судової влади: для козаків як прямий глава, а для решти станів — як верховний арбітр.

Згідно з баченням гетьманської влади, артикульованим у положеннях Конституції 1710 року, головні обов’язки гетьмана мали полягати в гарантуванні суб’єктності козацької держави, непорушності прав і привілеїв її станів, територіальної цілісності та конфесійної стабільності (тут ішлося про захист православної церкви). Загалом же він був зобов’язаний «высоким своим разумом и искуством, уряд тот Гетманский… двигати, управляти и о интересахъ отчизны Малороссiйской радети и радити», піклуватись «о целости отчизны, о добре оной посполитому и о всяких делех публичных». Данило Апостол, гетьман в 1727–1734 роках, сформулював це так: «Ми гетьман… маючи владу всілякі в Малій Росії військові і громадянські влаштувати порядки [щоб] у народі малоросійському одним перед іншим не могло бути образи і обтяження».

Формально генеральна рада обирала на гетьманство пожиттєво: Березневі статті Богдана Хмельницького 1654 року й наступні українсько-російські договори другої половини ХVІІ століття фіксували пункт, який передбачав перевибори лише в разі смерті володаря гетьманської булави: «Буде судом Божіим смерть случитца гетману, Войску Запорожскому самим меж себя гетмана обирать». Але фактично — як засвідчила доля Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького, Дем’яна Ігнатовича, Івана Самойловича, яких позбавили гетьманства рішенням генеральної військової ради чи в результаті старшинського заколоту, — гетьманування тривало «до ласки войсковой», тобто до моменту, коли гетьман втрачав довіру Війська Запорозького. Вагомими причинами усунути Ігнатовича й Самойловича від влади були їхні авторитарні посягання — на таке вища старшина зазвичай реагувала активним спротивом.

Під царською владою

Після того як козацька держава перейшла під протекцію царя, під час обрання на гетьманство або невдовзі після виборчих процедур новий гетьман укладав із представниками царського уряду так звані гетьманські статті, які й регулювали його повноваження (виняток становили лише Московські статті 1665 року, укладені більш ніж через два роки після обрання Брюховецького).

Найширше коло владних повноважень було зафіксоване в статтях Богдана Хмельницького 1654 року: вони не лише гарантували автономність внутрішньої політики, а й зберігали широкі можливості для самостійних зовнішньополітичних заходів (лише з незначними обмеженнями). Надалі — мірою ослаблення військово-політичного потенціалу Війська Запорозького, що своєю чергою призводило до звуження меж української автономії, — прерогативи гетьмана також звужувалися: насамперед унаслідок обмеження (а згодом і повного вилучення) функцій зовнішньополітичної репрезентації, а також перерозподілу частини повноважень у сферах адміністрування, судочинства, управління фінансами і земельними ресурсами, кадрової політики тощо. Московські статті 1665 року загалом позбавляли гетьмана владних повноважень щодо некозацького населення Гетьманщини; утім, після антимосковського повстання 1668 року на Лівобережжі ці обмежувальні норми було денонсовано.

Суттєво обмежив владу гетьмана інститут царських резидентів при гетьманському уряді, запроваджений 1709 року урядом Петра І. Таємна інструкція резидентові наказувала «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и в старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народа… не было, и разведывать того накрепко всякими способы». Щоб запобігати «зрадам» з боку гетьмана, резидент мав дозвіл за потреби використовувати воєнний потенціал двох піхотних полків, уведених до гетьманської столиці напередодні виборів 1708-го, а також інших російських військ, розквартированих на Лівобережжі України.

Надалі заходи імперської влади, спрямовані на ліквідацію автономії Гетьманщини, призводили до тимчасового скасування інституту гетьманства у 1722–1727 і 1734–1750 роках, та заміни його, відповідно, Малоросійською колегією і Правлінням гетьманського уряду. Остаточно інститут гетьманства було скасовано маніфестом Катерини ІІ від 10 листопада 1764 року.

Резиденціями гетьманських урядів у середині XVІІ–XVІІІ століть були Чигирин, Біла Церква, Гадяч, Батурин, Глухів.

Автор: Віктор Горобець

Право козацького товариства вільними голосами обирати собі старшину — від курінного отамана й до гетьмана — було однією з підставових засад політичної культури українського козацтва: спочатку як маргінальної соціальної групи в Речі Посполитій, а згодом як упривілейованого стану державного утворення із самоназвою Військо Запорозьке.

Боротьба за право обирати

Традиція вільних виборів, яка постала ще в часи зародження козацтва, значною мірою формувала сенс такого важливого принципу політичної культури козаків, як «старожитні права і вольності»; відповідно, спроби коронної влади обмежити сферу її застосування були одним із чинників, що провокували вибухи козацьких повстань в останніх десятиліттях XVІ — першій третині XVІІ ст.

Власне, масштабне повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, що вибухнуло на початку 1648 року, козацькі лідери легітимізували зокрема боротьбою за відновлення права вільного вибору козацької старшини, скасованого положеннями «Ординації Війська Запорозького» 1638-го. Повстання, яке дуже швидко переросло в Козацьку революцію, розпочалося з того, що козаки вільними голосами обрали Хмельницького гетьманом, а виборність козацької старшини нижчих ланок від цього часу перестала залежати від волі коронних гетьманів.

Якими були справжні прагнення козацтва в питанні виборності старшини, демонструє підготовка договірних умов, на яких козацька Україна 1654 року перейшла під зверхність московського царя. У переданих у Москву пропозиціях ішлося про те, щоби по смерті теперішнього гетьмана Військо Запорозьке мало право «саме між собою» обирати його наступника, оскільки саме такою є давня козацька традиція. Про обрання козацьких старшин нижчого рівня в документах навіть не згадували — це питання козаки трактували як суто внутрішню справу автономії. Москва погодилася на запропонований алгоритм, доповнивши його двома нормами: по-перше, монарха мусили інформувати про результати гетьманських виборів; по-друге, новообраний гетьман у присутності царського уповноваженого мав присягнути вірність цареві.

Зміни в угодах

Першу спробу ревізувати ці домовленості джерела фіксують навесні 1657-го. Тоді царський окольничий Федір Бутурлін, реагуючи на прохання Хмельницького визнати гетьманича Юрія офіційним спадкоємцем булави, у листі до царя Олексія Михайловича зауважував, що по смерті гетьмана «буде тому слову відміна», а головне — «те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Намагання Москви перебрати на себе вирішальну роль в обранні наступника Хмельницького спровокувало глибокий конфлікт у стосунках з Україною. Відмова царського уряду визнати легітимність гетьмана Івана Виговського у серпні 1657-го на тій підставі, що його вибрали без царського дозволу, стала однією з передумов розриву України з Москвою та повернення на підставі Гадяцької угоди 1658 року до складу Речі Посполитої. Утім, коли за рік Виговський втратив булаву, а на гетьманство зійшов Юрій Хмельницький, Москва зуміла нав’язати йому угоду, що суттєво звужувала автономні права Гетьманату, зокрема й у питанні виборності старшини. До нового варіанту договору було додано норми, які передбачали обов’язкову присутність на раді спеціально уповноваженого царського представника, а ще зобов’язували новообраного регіментаря після виборів їхати до Москви «видети его государскія пресветлыя очи», аби вже у ході аудієнції отримати від царя булаву, прапор і «государеву жалувану грамоту» — це, власне, і мало знаменувати завершення виборчих процедур. За умови ж недотримання цього ритуалу вибори визнавалися нелегітимними.

Тоді ж Москва вперше втрутилася й у вибори старшини нижчого рівня. Заграючи з козацьким загалом і воліючи не допустити зміцнення гетьманської влади, представники царя наполягли на внесенні норми, за якою полкову й сотенну старшину мали обирати не за вказівкою гетьмана, а з волі товариства — «на раде, кого межъ себя излюбят». Вони додали також низку заборон і регламентацій щодо процедур призначення та звільнення старшин: на полковництво забороняли обирати кандидатів з інших полків, а також іновірців і новоохрещених православних; гетьмана позбавляли права забирати уряди в цілої низки старшин, котрі своєю службою засвідчили особливу вірність царському престолу.

Закріплені в договорі 1659-го процедури в наступні десятиліття Москва «удосконалювала» переважно шляхом посилення ролі царського уповноваженого в елекційному процесі. Уповноважений (котрий на виборну раду традиційно прибував у супроводі потужного війська) майже ніколи не обмежувався спогляданням перебігу виборчого процесу — він активно впливав на нього. Найбільш виразно така активність простежується під час гетьманських виборів 1663 року (Чорна рада), коли окольничий Данило Велико-Гагін отримав від царя наказ «берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити», оскільки той «насправді нам вірний».

Виборчі процедури

Попри поширені в історичних наративах міфи щодо стихійності й поганої організованості козацьких рад, на який рішення ухвалювали з огляду на гучність крику чи кількість підкинутих угору шапок симпатиків тієї чи іншої ухвали, джерела свідчать, що насправді елекційний процес був належно впорядкований. Зразкова модель виборів старшини передбачала, аби процедура відбувалася з дозволу гетьмана («за ведомом велможности вашой, нашого милостивого пана») та за участі як людей козацького стану, так і представників міського самоврядування й волосних очільників («з целого полку зобравши старшину и значное товариство и мещан… и волостних людей»). Обов’язковою була також присутність представника гетьманського уряду.

Як випливає з детального опису полковницьких виборів, що відбулися 25 червня 1690 року в Переяславі, елекція мала два етапи. На першому у сотнях і міських громадах висували кандидатури й попередньо їх обговорювали. А на другому, вже у присутності уповноваженого представника гетьманського уряду, власне голосували. Причому участь у голосуванні брали не всі мешканці полку й не все козацьке населення, а обрані виборщики від сотень і найбільших міст регіону. Сотні на раді представляли сотники й виборні козаки, кількість яких могла коливатися від 8 до 70 осіб; утім, незважаючи на таке різне представництво, у ході голосування кожна сотня мала право подати лише один голос. Волю ж некозацького населення представляли війт, діючі та відставні бурмистри й райці та кілька цехмістрів із полкового центру, котрі також мали лише один голос. По одній воті мали всі полкові старшини — обозний, суддя, писар, осавул і хорунжий, городовий отаман полкового центру і чотири «значні військові товариші» (відставні козацькі старшини високого рангу).

У день виборів посеред елекційного майдану відбувалися прикінцеві наради виборчих груп, за результатами яких уповноважені сотень і міських громад, полкові старшини і знатне військове товариство приступали до голосування. Голоси підраховував полковий осавул. Затвердження ж результатів відбувалася в гетьманській резиденції, де регіментар вручав новообраному старшині універсал на полковництво, полкову корогву, пернач, печатку і литаври. «Отданє клейноду» з рук гетьмана було важливим елементом легітимізації старшинської влади. Власне, саме з цього моменту полковник і вступав у владу, а підвладне йому товариство було зобов’язане «все естесмо, хто тилко згодился при нем быти, едною рукою» стояти.

Для підтримання належного порядку в полку вкрай важливо було, аби старшину «на тую годность избрали» вільними голосами товариства на раді, дотримуючись передовсім таких критеріїв: «всеобще», «полюбовне», «згодними голосами». Козацьке товариство вкрай негативно ставилося до випадків, у яких гетьманський уряд ігнорував засади вільної елекції та призначав на старшинство без виборів. Анонімний автор Літопису Самовидця, описуючи перебіг повстання, що вибухнуло в середині 1666-го в Переяславському полку і в ході якого найпершим від рук повсталих склав голову місцевий полковник Данило Єрмолаєнко, зауважував, що останнього «козаки переясловськіе не любили, же насланій бил» — тобто не обраний товариством, а присланий гетьманом Брюховецьким.

Аналогічних вимог і подібних процедур дотримувалися й під час виборів сотника. Хіба що в цьому випадку, крім уповноваженого від гетьманського уряду, на раді був і представник полкового правління.

Передвиборчі заходи

На етапі підготовки виборчої ради кандидати на старшинство чи їхні представники зустрічалися з виборцями та провадили відповідну агітаційну роботу. Нерідко ця агітація бувала не зовсім чистою. Скажімо, на виборах очільника Полтавського полку 1675 року Павло Герцик, котрий перед тим «сидел на рынку Полтавском з крамом подлым, з голками, шпильками и банками; а же природы был цекавой», до влади прийшов «не з заслуги якое военное, але з лукавое омамы», зокрема «подолстившися и подмогоричившися козакам полтавским». Аналогічно й кандидат на уряд ічнянського сотника Григорій Стороженко, «взяв з собою, на особенный возок, несколько відер горілки, ездил по всей сотні селами, упоивая оною, перепрошивая и уговоривая на свою сторону куренных атаманов и козаков». При цьому кандидат ще й давав «разніе обманчивіе підписки», обіцяючи в разі обрання на сотництво зменшити податковий тягар і навіть не карати козаків за якісь там переступи закону.

Зважаючи на значну роль регіментаря у виборах, яка додатково посилювалася мірою зміцнення гетьманської влади, поширювалися також практики матеріального задобрювання гетьмана — а то й просто купівлі в нього посад. Скажімо, 1687 року старшина скаржилась, що Іван Самойлович за уряди вимагає «великие посулы, и чрез то допускает людем утеснение» — зокрема, уряд генерального судді вже більше чотирьох літ залишається вакантним, бо гетьман «хочет, чтоб тот судейський уряд за великие деньги был куплен». У джерелах трапляються згадки про хабарі й у часи Івана Мазепи, котрий за призначення на уряди «великия беретъ взятки», а відтак до старшинства приходять люди, «котории з дябел мают грошей и есть що дати в руки его по достатку».

Енергійну спробу подолати цей недолік і гарантувати збереження засад вільної елекції на високому законодавчому рівні зробили під час укладання «Пактів та Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» 1710 року. Тут містилася заборона посідання будь-яких урядів — як військових, так і посполитих — без проведення вільних виборів; документ також засуджував ситуації, у яких претенденти на старшинство схиляють «сердцε гεтманскоε коррупцїами» чи вдаються до інших способів «уникнення волного избранїя».

Втручання царя

Утім, після перемоги Петра І в Полтавській битві 1709 року розвиток козацької державності дедалі більше залежав від бачення царя, а не волі козацького товариства. У царському ж баченні місця для демократичних виборчих процедур у Гетьманщині не було відведено. Власне, вже ініційованій царем Глухівській раді 1708-го, де на противагу Мазепі обрали вірного цареві Івана Скоропадського, було відверто зневажено засади вільної елекції. Тоді Петро І на власний розсуд відхилив кандидатуру Павла Полуботка як недостатньо лояльну трону.

Не було рідкістю й активне втручання представників російської влади в кадрові призначення на полковому та сотенному рівні всупереч засадам вільної елекції. 22 січня 1715 року Сенат видав указ, за яким при заміщенні вакансій дозволялось вибирати лише 2–3 претендентів на старшинство — далі гетьман спільно з царським резидентом і мав призначати на уряд одного з них, зважаючи насамперед на їхню «усяку вірність» государю.

На практиці ж вплив імперської влади на кадрові рішення був іще сильнішим — уряд Петра І нерідко прямо призначав довірених осіб на старшинство в Україні, ігноруючи тим самим навіть власний указ 1715 року щодо обмеженої елекції. У цей час значно почастішали ситуації, коли претендентів на старшинство протегували впливові сановники з оточення російських монархів. І якщо раніше на службовий аванс впливали передовсім лицарські звитяги претендента й повага до нього товариства — «заслужоный в Войску Запорозском товарищ и справный человек… яко человек розумный, уметиметь з вами подлуг порадку призвойтого обходится», — то тепер визначальними ставали «верная служба великому государю» й високопоставлені покровителі при імперському дворі. Внаслідок цього старшинські посади в Гетьманщині масово посідали російські офіцери, особисто віддані імператору іноземці, переважно вихідці з Балкан, і навіть придворні півчі, лакеї, цирульники, які не мали жодного стосунку до військової чи цивільної служби.

Масштабне втручання імперської влади у кадрову політику Гетьманщини не просто призвело до занепаду такого засадничого імперативу політичної культури козацтва, як право вільно обирати старшину всіх рівнів. Воно було частиною цілеспрямованого наступу імперської влади на українську автономію та кроком до асиміляції державних порядків Гетьманщини до загальноімперських зразків. Адже старшини, що отримали владу без дотримання традиційних виборних процедур, джерело своєї легітимності вбачали вже не в козацькому товаристві й навіть не в гетьмані, а в государі та його придворних. Тому саме на їхні інтереси вони й орієнтувалися, виконуючи службові обов’язки.

Автор: Віктор Горобець

Збройні загони УПА ще з часів Другої світової війни зосередили зусилля на опорі радянізації західноукраїнських земель. За різними оцінками, 1944 року УПА налічувала від 25 000 до 40 000 бійців (німецькі й радянські джерела подавали значно завищені числа — від 56 000 до 200 000). Наприкінці війни й у перші повоєнні роки УПА та Організація українських націоналістів-бандерівців (ОУН-б), яка продовжувала керувати повстанським рухом, пережили радикальну ідеологічну еволюцію: лозунг «Україна для українців» був замінений на гасло «Свобода народам! Свободі людині!». ОУН відмовилися від партійної монополії — 1944 року була створена багатопартійна Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Продовжувала діяти мережа криївок, де розміщували шпиталі, друкарні, склади зброї та провіанту, радіостанції. Це був затяжний збройний опір радянській окупації.

7 січня 1945 року вийшла постанова НКВС СРСР за підписом Лаврентія Берії: «Усіх виявлених пособників німецьких окупантів на території України заарештувати з конфіскацією майна й направити до Чорногорського спецтабору в Красноярському краї для їх подальшого утримання».

12 березня 1944 року перший заступник наркома внутрішніх справ СРСР Сергій Круглов прибув до України за дорученням НКВС СРСР і повідомив Берії, що «на місці перевірили випадки бандитизму з боку українських націоналістів у Рівненській, Волинській, Тернопільській областях. Серцевину бандитських формувань у цих районах склали загони так званої Української повстанської армії “УПА”, створеної Організацією українських націоналістів, бандерівців».

За даними НКВС, з 1944 до 1953 року силами УПА в західних областях України було здійснено 14 424 бойові операції, з них 5099 терористичних диверсій, 457 випадків роззброєння груп місцевої міліції, 1004 підпали колгоспного й радгоспного майна (часто це були провокації самого НКВС для дискредитації повстанського руху). У західних областях України повстанці ліквідували 30 секретарів райкомів партії, 32 голови та заступників голів райвиконкомів, 37 секретарів обласних і районних комітетів комсомолу, сотні депутатів обласних, міських і районних рад. Від рук як повстанців, так і переодягнених у форму УПА червоноармійців, зокрема «ковпаківців», у цих районах загинуло понад 30 000 мирних жителів. У збройних сутичках повстанці знищили понад 25 000 радянських військовослужбовців і співробітників НКВС.

До кінця 1945 року війська НКВС провели близько 27 000 акцій придушення самостійницького руху. Про результати операцій повідомляли Сталіну, Молотову, Хрущову. Хрущов запропонував «повідомляти українською мовою місцевим жителям районів, де ліквідовано банди, про склад банд, прізвища учасників, про кількість вилученої зброї та про переселення до Сибіру сімей активних учасників оунівських банд».

Наступним кроком радянської влади з ліквідації українського збройного опору була «Велика блокада», що тривала з січня до квітня 1946 року. Радянські війська оточили території діяльності УПА й заблокували всі населені пункти Галичини і Волині. Для цього було задіяно 585 500 військовослужбовців, велика кількість бронетехніки, танків та авіації. УПА була відрізана від баз постачання й перебування і мусила переховуватися за складних погодних умов. Це призвело до великих втрат і скорочення чисельності УПА більше ніж вдвічі. Після блокади 1946 року сотні та курені повстанської армії діяли лише в смузі Карпат та на Закерзонні.

Особливу роль у 1944–1947 роках відігравали частини УПА Посяння, Холмщини та Лемківщини на кордонах Польщі. Причиною їхньої боротьби проти польських збройних формувань було традиційне українсько-польське протистояння в Галичині та на землях Польщі, де проживали етнічні українці, а також опір польським комуністичним органам і протидія примусовому виселенню українців.

Для боротьби з УПА польський уряд створив навесні 1946 року оперативну групу, проте понад рік повстанській армії вдавалося чинити їй опір. У березні 1947 року бійці УПА влаштували засідку, у якій загинув заступник міністра оборони генерал Кароль Сверчевський — «легенда Народної Польщі». Після цього польський уряд домовився з урядами СРСР і УРСР про спільний наступ на УПА.

З 1947 року ОУН і командування УПА перейшли до тактики партизанської війни — боротьби невеликими групами, із широкою підпільною роботою, саботажем й антирадянською пропагандою.

Провід ОУН розробив тактичну схему «Орлик», що передбачала розширення впливу ОУН на центральні, південні та східні області України. 1948 року керівник національно-визвольної боротьби в повоєнній Україні Роман Шухевич висунув гасло «Обличчям до Сходу», адже східноукраїнські землі були важливими для відновлення незалежності України. Шухевич говорив: «Якщо ми загинемо на Сході в рейдах, то залишимо Схід для нового відродження».

Оунівці намагалися регулярно збирати інформацію про умови життя та праці східняків, їхні настрої та ставлення до радянської влади. За кожним крайовим проводом ОУН на Західній Україні були закріплені по 2–3 області Центральної та Південно-Східної України.

За даними радянських спецслужб, 1946 року підпілля ОУН у центральних і східних областях України здійснило 781 антирадянську акцію, 1947 року — 266, а в 1949–1950 роках — 92. Органи Міністерства державної безпеки (МДБ) УРСР ліквідували 12 організацій та 575 учасників, вилучили 75 одиниць зброї, 30 000 листівок.

У вересні 1949 року головний командир УПА Роман Шухевич оголосив про демобілізацію останніх відділів УПА, переведення вояків у нелегальну збройну мережу. Спілка зосередилася на антирадянській агітації, диверсіях, актах саботажу, замахах на військових, представників влади, комуністичних партійних активістів. Після загибелі Шухевича 1950 року боротьба повстанців пішла на спад, хоч окремі загони діяли ще до середини 1950-х років.

Мережа ОУН на теренах Центральної та Східної України припинила своє існування 1952 року. Остання оунівська боївка була ліквідована на Житомирщині у липні 1955 року. Останній бій УПА з радянським підрозділом відбувся на Тернопільщині 1961 року.

За даними держбезпеки УРСР, протягом 1944–1957 років під час боротьби з українським націоналістичним підпіллям та УПА було вбито 155 108 підпільників і повстанців, з яких 1746 загинули в східних областях України.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов, Юрій Шаповал

Перша світова війна, учасники якої називали її Великою війною, була глобальним конфліктом, у якому взяли участь 38 держав, що мобілізували до своїх армій 73,5 мільйонів солдат. 20 мільйонів із них отримали поранення, 10 мільйонів — загинули.

28 липня 1914 року — 11 листопада 1918 року

Передумови

Кожна з держав, які воювали, мала свої стратегічні плани щодо захоплення нових земель.

Наприклад, Франція прагнула реваншу за поразку у франко-прусській війні 1871 року та відновлення контролю над Ельзасом і Лотарингією, які відібрала Німецька імперія через цю поразку.

Німеччина прагнула підважити домінування Британської імперії у світі, перерозподілити колонії і перешкодити піднесенню Російської імперії — яка напередодні війни розвивалася такими швидкими темпами, що скоро могла стати вагомою європейською силою.

Швидкий економічний розвиток Російської імперії за відсутності політичних свобод спричинив глибоку революційну кризу. Тому, щоб уникнути революції, російській владі потрібна була «невелика переможна війна». Влада Російської імперії вела війну під гаслом «звільнення слов’ян від німецького гніту». Крім того, вона прагнула реалізувати свій «грецький проєкт»: захопити колишню столицю Візантії — Стамбул (Константинополь), центр православ’я — і об’єднати всіх православних світу.

Натомість Османська імперія мала за мотив не допустити такий розвиток подій, а також повернути свій контроль над Балканами, Кіпром, Єгиптом і Кавказом.

Австро-Угорська імперія намагалася скористатись із занепаду Османської імперії та утвердити свій контроль над Балканами.

Британська імперія прагнула утримати своє економічне й мілітарне домінування у світі.

Між імперіями загострилися суперечності щодо поширення власних колоній, контролю над ринками збуту і джерелами сировини. Керівні кола провідних країн світу прагнули відвернути увагу від внутрішньополітичних криз і перенести її із внутрішніх проблем на зовнішню загрозу. Все це вело до появи «політики у гострому ключі» і ескалації насильства — з участю широких мас, під екстремістськими гаслами та ксенофобією, під проводом вождів і партій, які пропонують швидке і легке розв’язання складних питань (селянського, єврейського тощо).

Тотальна війна

Перша світова війна увійшла в історію не лише як перша світова, але і як перша тотальна війна. Використання нових воєнних технологій — насамперед зброї масового знищення (важкої артилерії та отруйних газів) — вимагали тотальної мобілізації ресурсів як на фронті, так і в тилу.

Новий характер війни зробив її надзвичайно кривавою:

• Битва при Марні (5–12 вересня 1914 року): втрати — близько 500 000 вбитих і поранених за один тиждень. Жодна інша битва у світовій історії не забирала стільки життів з такою швидкістю.
• Битва при Сомі (1 липня — 18 листопада 1916 року): втрати — 50 000 осіб, серед яких 19 000 вбитих. Спричинила найбільші втрати у британській воєнній історії.
• Битва при Вердені (21 листопада — 18 грудня 1916 року): втрати — 433 000 німецьких і 550 000 французьких вояків. Принесла найбільші втрати французів у їхній історії.
• Битва при Капоретто (24 жовтня — 12 грудня 1917 року): втрати — 110 000 вбитих і поранених. Завершилася повним розгромом італійської армії (досі в італійській мові слово «Капоретто» є синонімом катастрофи).
• Брусилівський прорив (4 червня — 20 вересня 1916 року): втрати (за різними оцінками) — від 1,5 до 2 млн осіб. Стала найкривавішою воєнною операцією у Першій світовій війні.

Попри масштабні битви й величезні втрати Західний фронт рухався дуже повільно, всього на декілька кілометрів в одну або другу сторону. Британські офіцери жартували навесні 1917 року: якщо фронт і далі буде рухатися з такою швидкістю, то вони дійдуть до Рейну за 180 років. Мала мобільність призвела до того, що Перша світова війна скоро перетворилася в так звану «траншейну» війну, перемогу в якій визначала здатність якнайдовше висидіти в окопах. Це викликало потребу мати вдосталь ресурсів для озброєння, обмундирування і годування солдат.

Західний фронт проходив через порівняно невелику територію: бельгійсько-французько-німецьке прикордоння та Північну Італію. Це єдина рівнинна територія у Західній Європі, де можна було вести масштабні воєнні операції. Натомість Східна Європа — це одна велика рівнина без природних перешкод для просування великих армій. Тому Східний фронт був розтягнутий довгою лінією між Балтійським і Чорним морем. Тут були можливі швидкі і глибокі зміни фронту: як-то під час російської окупації Галичини у перші тижні війни, Брусилівського прориву у 1916 році та німецького й австро-угорського завоювання усіх західних окраїн колишньої Російської імперії на початку 1918 року.

Мало хто очікував чи передбачав війну таких масштабів. По-перше, за суспільними настроями це мала бути ще одна невелика війна, як і попередні: Кримська, пруссько-австрійська, німецько-французька, російсько-японська. Вважалося, що масштабні війни, на зразок наполеонівських, більше не можливі. Від часу їхнього закінчення пройшло майже сто років. Це був найдовший мирний період в європейській історії, і здавалося, що він буде тривати вічно. По-друге, більшість монархів були родичами — вважалося, що родичі не можуть воювати між собою. І, по-третє, європейська економіка ніколи не розвивалася так добре, як перед війною. У 1913 році економіка досягла найвищих показників у світовій історії. Існувала ілюзія, що воювати за доброї економічної ситуації немає сенсу.

Перша світова війна стала наочним прикладом того, як великі катастрофи виникають із прорахунків та ілюзій. Вона почалася через поспішні рішення, які прийняли декілька десятків монархів, прем’єр-міністрів, міністрів закордонних справ і військових міністрів — а решта десятків мільйонів людей стали заручниками їхніх рішень. Тому одна з метафор, яку вживають в історії цієї війни, — «неочікувана війна», або «війна сновид».

Бойові дії

28 червня 1914 року у Сараєво сербський студент Гаврило Принцип здійснив атентат (політичне вбивство) спадкоємця австро-угорського престолу — ерцгерцога Франца Фердинанда. У відповідь Австро-Угорщина навмисно виставила ультиматум  Сербії у формі, яку вона не могла прийняти. Німеччина підтримала Австро-Угорщину. Російська імперія заявила про підтримку Сербії і розпочала загальну мобілізацію. Наступні події розвивалися за принципом доміно.

Датою початку Великої війни вважається 1 серпня 1914 року, коли Німеччина оголосила війну Росії та розпочала вторгнення в Бельгію. Франція стала на сторону Росії — 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції. Щоб розпочати наступ на Францію, німецька армія вторглася на територію Бельгії і в такий спосіб порушила її державний суверенітет. 4 серпня на захист суверенітету Бельгії вступила Велика Британія, оголосивши війну Німеччині. Зрештою, 6 серпня Австро-Угорщина заявила, що перебуває у стані війни з Росією. Останньою великою країною, яка вступила у війну, були США — навесні 1917 року, спровоковані Німеччиною. Країни Четверного союзу (Центральні держави: Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія та Османська імперія) вступили у воєнне протистояння із країнами Антанти (Велика Британія, Франція, Росія, Італія, США) за розподіл сфер впливу у світі.

Українські території перед 1914 роком були розділені між Російською і Австро-Угорською імперіями. Тому фронт рухався в одну чи іншу сторону від австрійсько-російського кордону, й Україна стала одним з головних і найбільш динамічних театрів воєнних дій. Це завдало Україні великих людських втрат і матеріальних збитків, а також запустило суспільно-політичні процеси, які призвели до української національної революції, декількох окупацій, масових селянських повстань та погромів. Саме це й розпочало перетворення України у центр «кривавих земель».

Однією з перших територій, де розпочалися воєнні дії, стала Галичина. Влітку 1914 року російський уряд вибрав її для свого наступу. Цей вибір не був випадковим. Галичина була другою після Балкан територією, яка стала причиною війни: Російська імперська влада прагнула знищити тут осередок польського та українського сепаратизму, що загрожували цілісності імперії.

Масштабний наступ російських військ почався 19 серпня і тривав до 4 жовтня 1914 року. Ці воєнні дії назвали Галицькою битвою. Вона не була одномоментним масштабним бойовим зіткненням, а становила серію послідовних воєнних операцій. Це зокрема і Рава-Руська операція (19 серпня 1914 — 9 вересня 1914 року), яка поклала початок воєнним діям, і Галич-Львівська операція (1–24 вересня 1914 року), у якій російська армія взяла Львів.

З кінця вересня 1914 року до весни 1915 року встановилася позиційна війна, без активних бойових дій. Бойові дії велися лише в Перемишлі, де російські війська намагалися взяти місцеву фортецю. Облога Перемишльської фортеці тривала з 23 вересня 1914 аж по 22 березня 1915 року і була однією з найдовших в історії Першої світової війни.

А вже з початку червня і до середини вересня 1915 року, внаслідок Галицької операції, проведеної військами Троїстого союзу, російська армія змушена була відступати. За три місяці відступу російські війська залишили Польщу, Литву, Буковину, Східну Галичину, частину Латвії та Білорусі і п’ять повітів Волині.

У бойових діях 1915 року відбулося воєнне хрещення Українських січових стрільців на стороні Австро-Угорщини на горі Маківці (квітень–травень). Гора декілька разів переходила із рук у руки різних супротивників. Зрештою перемогли австрійсько-німецькі війська, що дозволило їм перейти в наступ.

Восени 1915 року російська армія закріпилася на лінії Кам’янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно і утримувала позиції до травня 1916 року. З 4 червня 1916 року війська Південно-Західного фронту на чолі з генералом Олексієм Брусиловим почали наступ, який увійшов в історію під назвою Брусиловський прорив.

Цей наступ був важким для обох армій: австрійська втратила близько 1 мільйона вояків, а російська — 500 тисяч. Брусиловський прорив мав на меті відволікти сили Центральних держав від Західного фронту, де протягом 1916 року відбувалася Верденська битва — найзапекліша битва Першої світової війни. У той момент на Західному фронті Антанта намагалася перехопити ініціативу, організовуючи військову операцію на річці Сомі.

В Російській імперії поширювалася думка про те, що Брусиловським проривом росіяни рятують Париж своєю кров’ю. Сам прорив зупинили 20 вересня 1916 року під Карпатськими горами. Попри тактичну ефективність операції, її стратегічний ефект був незначним: російській армії вдалося просунутися лише на 70–100 кілометрів. Велика кількість загиблих була високою ціною за невеличку ділянку землі, яка межувала з Карпатськими горами й ускладнювала рух далі.

Ця лінія фронту не змінювалась аж до Російської революції 1917 року. Влітку 1917 року Тимчасовий уряд Російської імперії невдало намагався перейти у воєнний наступ, але він закінчився невдало. Російська армія була деморалізована і дезорганізована. Більшовицький переворот у жовтні 1917 року (який потім назвали Жовтневою революцією) призвів до дезорганізації російського війська. Це дало змогу німецькій армії здійснити значний прорив і завоювати європейську частину Російської імперії.

Першим зовнішньополітичним актом нової більшовицької влади був «Декрет про мир», який фактично задекларував її вихід із війни. Цей вихід офіційно закріпили міжнародним договором — Берестейським миром, який підписали 3 березня 1918 року. За умовами миру більшовицька Росія змушена була визнати існування Української народної республіки та Кубані (території України). Зі свого боку Українська народна республіка змушена погодитися, що вона підпадає під німецьку сферу впливу.

Ще на момент 1918 року в повітрі відчувалася перемога Четверного союзу, адже фактично пів війни було виграно — Росія виведена з війни. Перемога на Східному фронті дала їм змогу перейти у масштабний наступ проти Франції на заход. Але з Німеччиною та Австро-Угорщиною сталося те, що і з Росією. Переправивши Лєніна та інших революціонерів у Росію, Німеччина сама була уражена своєю ж зброєю —  революційними повстаннями. Революція у Німеччині  на початку листопада 1918 року призвела до її повної капітуляції.

11 листопада 1918 року було підписано Комп’єнське перемир’я, згідно з яким бойові дії Першої світової війни припинилися. Протягом першої половини 1919 року відбулася Паризька мирна конференція щодо подальшого облаштування світу. Під час неї уклали Версальську систему міжнародних відносин і створили орган міжнародної політики — Лігу Націй. Саме вона мала би виступати контролером міжнародних відносин і не допускати розгортання масштабних воєнних конфліктів знову. На жаль, їй це не вдалося.

Ще до укладення перемир’я в окремих місцевостях почалися свої війни — як-от українсько-польська війна за Галичину, яка почалася одразу після проголошення у Львові 1 листопада 1918 року. У Східній Європі закінчення Першої світової війни не було закінченням війни взагалі. Навпаки, після її завершення й аж до 1920 року тут розгорнулися нові війни, в яких загинуло більше місцевого населення, ніж у Першій світовій війні.

Наслідки Першої світової війни

Довгий, затяжний і кривавий характер війни зробив суспільні настрої брутальними, а масове насильство перетворив на норму поведінки, зокрема проти мирного населення. В уяві багатьох ця війна була справжнім апокаліпсисом — тобто кінцем світу. Фактично ж  вона була кінцем не всього світу, а лише старого режиму. На зміну йому прийшов «новий красивий світ» — світ нових технологій, індустріального суспільства й масової політики. Його народження, однак, було означене тоталітарними й авторитарними режимами, які своїм корінням сягають Першої світової війни.

• Перша світова війна поклала початок крахові імперського ладу. Більшість імперій не витримала навантаження тотальної війни, вичерпала свої ресурси та втратила легітимацію в очах своїх підданих.
• Взамін імперського ладу було проголошено право націй на самовизначення як новий принцип міжнародного ладу. Інакше кажучи, на місце імперій (Австро-Угорської, Російської, Німецької, Османської) прийшли національні держави: польська, литовська, чехословацька та інші. Однак, це право було запроваджене дуже вибірково, і не всі нації здобули свої  держави. Воно стосувалося народів тих імперій, які програли війну: Австро-Угорської і Німецької. Натомість — не стосувалося імперій-переможців: Британської і Французької, а також арабських народів, яким пообіцяли національну незалежність взамін за підтримку Антанти, та тих народів, яких зарахували до табору переможених (наприклад, українці Галичини).
• У зв’язку з появою національних держав запровадили нову групу — національні меншини. Ними вважалися ті народи, які не стали національною державою або опинилися за її межами. Найбільшими національними меншинами в Європі були німці, євреї та українці.
• Створений міжнародний політичний орган — Ліга Націй, яка мала запобігати воєнним конфліктам у майбутньому та захищати права національних меншин. Проте Ліга Націй не змогла виконати ані перше, ані друге зобов’язання.
• Німеччину оголосили винуватцем війни та наклали репарації; решта учасниць Четверного союзу — Австрія, Угорщина й Туреччина — втратили великі території і звузилися до етнічного ядра.
• Розвиток економіки гальмувався, і господарства зруйнувалися (зокрема, лише в Галичині було зруйновано 40 % господарств і житлових будівель). Європейська економіка змогла досягти рівня розвитку 1913 року аж у 1953 році.
• Війна загострила соціальне напруження у суспільстві і національні питання. На руїнах імперій розгорнулися національні рухи і революції.
• Після війни ветерани сформували нові військові еліти, так звану «траншеократію» (владу людей, що вийшли з траншей війни). Зокрема, головні лідери Другої світової війни — і Гітлер, і де Ґоль, і Черчилль — були солдатами, молодшими офіцерами чи воєнними міністрами під час Першої світової.
• У Першій світовій війні вперше застосували хімічну зброю масового ураження, що незворотньо змінило етику ведення війни.
• Обставини війни створили умови для широкого поширення інфекційних хвороб (іспанка (грип), тиф). Це зумовило запровадження масових щеплень. Тому Першу світову війну ще часом називають «вакцинованим апокаліпсисом» — завдяки вакцинації ніколи раніше після бою не виживало стільки поранених.
• Війна змінила спосіб життя людей: селяни, мобілізовані до армії, змушені були залишити звичне середовище, оволодіти військовою технікою, навчитися дисципліні, переходити з арміями величезні території та відкривати для себе новий світ. Війна сприяла емансипації жінок, бо змусила їх покинути свої звичні домівки і працювати на фабриках і заводах та виконувати роботу, яка раніше вважалася чоловічою — це дало жінкам підставу вимагати політичні права для себе нарівні з чоловіками. Також через війну з’явилися біженці —  категорія людей, яких не існувало у мирні часи.
• Війна зробила політичне життя більш жорстким і цинічним. Одним з її наслідків стали масові репресії проти окремих груп цивільного населення — українців Галичини, яких звинувачували у нібито зраді під час відступу австрійських військ, німців, євреїв Росії, яких підозрювали у підтримці німців. Були навіть спроби цілковитого знищення народів (вірменський геноцид 1915 року). З того часу групові репресії стали нормою.
• Перша світова війна мала стати війною, яка покладе край усім іншим війнам. Натомість вона відкрила двері для революцій, громадянських воєн і переворотів. Подекуди вони перевищували масштаби військових втрат і руйнувань за своєю інтенсивністю, зокрема у колишній Російській імперії. Перша світова війна не лише не змогла знищити вогнища старих конфліктів, але й відкрила нові. По суті, саме вона стала запрошенням до нової світової війни, яка почалася через 20 років.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов

Репресивні дії, що були спрямовані на знищення заможних селян і придушення українського національного руху.

Колективізація, що розпочалася на зламі 1920-х і 1930-х років, була скасуванням приватної та запровадженням державної власності на землю, інструменти для обробки землі й худобу. Головна причина колективізації полягала в потребі купувати обладнання для великих заводів і фабрик за кошти з продажу збіжжя. Колгоспники мали забезпечити своєю працею індустріалізацію країни. Утім, результати її перших років не задовольняли радянську владу. Не всіх селян вдалося залучити в колгоспи. Хлібозаготівлі залишалися нестабільними.

Індустріалізація економіки потребувала дедалі більше грошей від продажу зерна за кордон.  У 1932–1933 роках мали запустити Дніпрогес, будувати металургійні заводи на Сході України.

У 1932 році радянське керівництво вирішило жорстко контролювати виконання плану хлібозаготівель в Україні. В УРСР прибула надзвичайна комісія на чолі з В’ячеславом Молотовим і запровадила надзвичайний стан.

Була введена політика натуральних штрафів, вилучення насіннєвого, фуражного та продовольчого фонду колгоспів. Натуральні штрафи забирали продуктами: м’ясом, картоплею тощо.

7 серпня 1932 року прийняли закон про охорону соціалістичної власності, який люди назвали «Законом про 5 колосків». За крадіжку колгоспного майна передбачали суворі покарання, аж до розстрілу з конфіскацією майна.

Харчі вилучали з неабиякою жорстокістю, раптовими обшуками, заохоченням наклепів (той, хто вказував на приховане зерно, отримував частину вилученого). Харчі, які не забирали, — знищували, обливали карболовою кислотою, втоптували в багно, а посуд для приготування їжі розбивали.

Колгоспи та цілі села, які не виконували плани хлібозаготівлі, записували на «чорні дошки», за якими позбавляли постачання усіх промислових товарів, зокрема гасу, сірників і солі. Тобто якщо хтось і мав їжу, то не мав можливості її приготувати.

Часто хлібозаготівлі очолювали немісцеві партійці або студенти-добровольці та місцева біднота. Такі бригади їздили розкуркулювати цілі села, які начебто приховували збіжжя від потреб робітничого класу в місті. Влада видавала їм офіційне розпорядження на такі дії. А от внутрішній дозвіл вони отримували під впливом пропаганди, яка зображала куркулів як людей другого сорту та класових ворогів, що мають бути знищені. А в умовах граничної бідності і голоду селяни справді втрачали людську подобу.

На відміну від голоду 1921–1923 років, Радянський Союз не визнав факт критичної ситуації, тому ніякої міжнародної допомоги не було. Будь-які заяви про голод в Україні серед міжнародної спільноти СРСР сприймав як наклеп. Притому сталінське керівництво продовжувало експортувати хліб закордон. Необхідно було отримувати гроші для розбудови радянської економіки.

На кордонах територій, що голодували, виставляли загороджувальні загони. Вони мали затримувати селян, що намагалися втекти від голоду в міста, де діяла карткова система з розподілення хлібу. У 1932 році запровадили внутрішні паспорти для містян. Селянам паспортів не надавали, щоб вони не могли виїхати із села і покинути колгоспи. По суті, це було запровадження нового кріпосного права — селян прикріпляли до землі, тільки цього разу це була колгоспна земля.

Потягом 1932–1933 років в Україні, за різними оцінками істориків, від голоду загинуло від 3,5 до 8 мільйонів осіб.

Деякі люди, які пережили голод, не могли згадати цілі місяці життя — настільки травматичними були ці події. Від голоду у людей відбувалися глибокі зрушення психіки та слабшали природні інстинкти. Втрачалися родинні зв’язки і турбота батьків про дітей. Спершу приходила байдужість до смерті, а згодом — і до людоїдства. Зникла похоронна обрядовість, була знищена церква. Люди не мали сил ховати і навіть плакати за померлими.

Голодомор зламав опір селянства до колективізації і посилив його переселення у міста. Після безпосереднього знищення селянства землю не було кому обробляти. Тому спустошені регіони заселили росіянами — і цим ще більше розмили українську національну ідентичність.

Починаючи з ХІХ століття, голод час від часу траплявся у східних і південних степових регіонах через посухи і більшу залежність від зерна. Але в 1932–1933 роках найбільша смертність була в Київській та Харківській областях. Це нетипова ситуація для цих регіонів, бо окрім зерна, селяни традиційно вирощували тут городину, а ліси були багаті грибами та ягодами. Від голоду найбільше постраждали регіони, де раніше чинили найбільший опір більшовикам, а згодом колективізації.

Голодомор 1932–1933 років був штучним, зумовленим лише політичними цілями та спрямованим проти українського селянства. На той час селяни становили в Україні більшість населення, тому саме селянська ідентичність була національною. А міська — радянською, пролетарською.

Термін «геноцид» створив Рафал Лемкін — польський та американський юрист. Він вважав Голодомор в Україні саме геноцидом, оскільки це явище передбачало знищення не лише окремих осіб, а цілої культури та нації.

28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», у якому назвала його геноцидом українського народу. Станом на 2018 рік це визнали 18 країн світу.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов

Однією з важливих спонук при укладенні Люблінської унії 1569 року й розбудові нової європейської держави — Речі Посполитої — була потреба в організації ефективної оборони краю від войовничих сусідів. Утім, якщо воєнної потуги Речі Посполитої було цілком достатньо, щоб ефективно протистояти загрозам, які періодично поставали з боку Московського царства чи Шведського королівства, то у випадку з перманентними небезпеками, що накочувалися на українські землі зі Степу, її виявилось замало. В умовах же неспроможності держави виконати важливу оборонну функцію її повною мірою перебрало на себе запорозьке козацтво.

Прекурсори реєстру

Як держава ставилася до такої самодіяльності підданих? Час від часу, в години особливого загострення небезпеки, влада Речі Посполитої належно оцінювала хоробрість своїх підданих. Ще задовго до Люблінської унії, 1524 року, в оточенні короля й великого князя Зигмунта І Старого під впливом повідомлень про успішні дії козацьких загонів проти татар і турків виник план розселити державним коштом кілька тисяч козаків на островах у пониззі Дніпра, оскільки від них «була б велика і знаменита послуга і оборона державам нашим» (тобто Великому князівству Литовському і Королівству Польському). А вже в сам переддень унії Зигмунд ІІ Август закликав «підданих наших, козаків», котрі «на Низу мешкають», на королівську службу при замках, розташованих на кордоні держави зі Степом. Реалізуючи доручення короля, великий коронний гетьман Єжи Язловецький 1570 року сформував перший козацький почет із трьохсот осіб, старшим над якими був барський шляхтич Ян Бадовський. Набраних на службу козаків повністю вилучали з-під юрисдикції місцевої королівської адміністрації і як окрему військову одиницю підпорядковували владі коронного гетьмана. Безпосередньо ними керували призначені коронним гетьманом старший і військовий судді. Але вже за п’ять років, коли майже одночасно пішли з життя Язловецький і Бадовський, створений їхніми зусиллями козацький загін припинив існування.

Постійна ж практика набору козаків на державну службу утвердилась уже в роки правління Стефана Баторія. У цей час в Речі Посполитій розгорнулася активна підготовка до відбиття агресії московського царя Івана Грозного (Лівонська війна), у контексті якої відбулася масштабна військова реформа. Король Стефан ініціював створення так званої ланової піхоти, реорганізував кавалерію, переформатовуючи гусарські загони на роти важко озброєної шляхетської кінноти і тим самим перетворюючи їх у найгрізнішу військову потугу ранньомодерної Європи. І саме серед цих важливих військових реформ постав план залучити козацтво на державну службу.

Козаки на службі короля

Влітку 1578 року Баторій видав універсал «молодцям запорозьким» із закликом воювати під його стягами з Московією, а вже на початку осені королівський уповноважений Янчі Бегер набрав на службу 500 запорожців, за якими було закріплено певні соціальні права і привілеї. Верховне командування загоном передали в руки черкаського старости князя Михайла Вишневецького — родича славетного козака-князя Дмитра (Байди) Вишневецького — а безпосереднім начальником номінували Яна Оришовського, брацлавського шляхтича, що вже здавна козакував на пограниччі Дикого Поля. Цікаво, що за Оришовським королівський універсал визнавав титул гетьмана, хоча на практиці в урядовій термінології частіше вживали визначення «старший Війська Запорозького». Писарем реєстровців став довірений короля Янчі Бегер.

Формально-правове підґрунтя козацької служби забезпечувала так звана «Постанова про низовців» від 16 вересня 1578 року, що конкретизувала умови королівської служби. Козацькою резиденцією був проголошений Трахтемирів. У тамтешньому Зарубському монастирі розташували козацький шпиталь для поранених і похилих віком реєстровців;  там же зберігалися надані королем військові регалії — клейноди Війська Запорозького: малинова корогва, гетьманська булава, бунчук, військова печатка, суддівська ліска, бубни і литаври. За військову службу на користь короля реєстровці отримували плату — жолд, який щороку виплачували на день святого Миколая у Черкасах. При цьому реєстровці вважалися недорогим для королівської скарбниці військом: якщо річний жолд козака становив спочатку 12 злотих і сукно, то польський піхотинець отримував 3 злоті на місяць, а німецький — 4 злоті. І хоч трохи згодом жолд реєстровцям було збільшено до 7–15 злотих на півроку, ця плата все одно була меншою, аніж аналогічна іншим категоріям коронних вояків.

Бойова ефективність козацької служби в поєднанні з її дешевизною для скарбниці чи не відразу ж спровокувала відступи від постанови 1578 року — зокрема щодо загальної кількості реєстровців. Скажімо, 1583 року платню за похід на Московію отримали не 500, а 600 козаків, 1590-го на офіційній службі перебувала вже тисяча, а в середині 1620-х років чисельність війська сягала шести тисяч. Згідно ж із Переяславською угодою 1630 року реєстр загалом виріс до восьми тисяч козаків.

Права і привілеї

Реєстровці підлягали владі своєму старшому Війська Запорозького. За тими з козацьких зверхників, котрі користувалися найбільшим авторитетом при дворі — таким був, наприклад, Петро Конашевич-Сагайдачний, — королівська влада визнавала титул запорозького гетьмана. У часи гетьманування Сагайдачного остаточно оформилася ієрархія реєстровців. Відтепер гетьману або козацькому старшому в управлінні військами допомагали військовий суддя, військовий писар і два військові осавули. Козацькою артилерією опікувався військовий обозний, якому підпорядковувалися гармаші й пушкарі.

Вкрай важливим для перетворення козаків-реєстровців у повноцінний військовий стан було те, що, згідно з Куруківською угодою 1625 року, за кожним із реєстрових полків закріплювалося відповідне староство в Київському воєводстві: Черкаське, Канівське, Корсунське, Чигиринське, Білоцерківське і Переяславське. На цих теренах реєстровці вели господарство, та при цьому перебували поза владою місцевої адміністрації, формуючи власну самоврядну військову і соціальну організацію. Вони вільними голосами обирали старшину всіх рівнів, важливі рішення виносили на обговорення загальних козацьких рад. Тоді ж королівські комісари погодилися на збільшення щорічної платні Війську Запорозькому до 60 тисяч злотих. Окремо йшлося про підвищений жолд козацькій старшині: козацькому старшому (гетьману) — 600 злотих, двом військовим осавулам — по 150, обозному, писарю і військовому судді — по 100, полковникам — також по 100, полковим осавулам і сотникам — по 50. За козаками закріплювалося також право отримання прибутків з торгівлі, рибальства і мисливства — щоправда, лише за тієї умови, що це не матиме негативного впливу на доходи старост, котрі розпоряджалися цими королівщинами. При цьому записане до реєстру Військо Запорозьке мало перебувати в постійній бойовій готовності й виступити в похід на перший же заклик короля чи коронних гетьманів. Один із козацьких полків (за штатним розкладом — тисяча козаків) мав почергово перебувати на Запорозькій Січі як тамтешня військова залога.

Наділяючи козаків-реєстровців певними соціальними привілеями, влада Речі Посполитої сподівалася, що вони будуть не тільки цілковито лояльно захищатимуть кордони від зовнішніх ворогів, а й допомагатимуть приборкувати свавілля нереєстрового козацтва: запорожців і так званих випищиків — козаків, які з тих чи інших причин виписали з реєстру. Утім, під час козацьких повстань 1620–1630 років реєстровці нерідко долучалися до повстанців, за що несли не лише персональні, а й корпоративні покарання. Зокрема, за участь у Козацькій війні 1637–1638 років коронна влада скоротила чисельність реєстрового війська з восьми до шести тисяч, наказавши тих козаків, котрі не потрапляли до реєстру, обернути «на селянський простолюд». Крім того, відтепер козакам-реєстровцям дозволяли селитися лише на королівщинах у Черкаському, Корсунському та Чигиринському староствах. Право обрання козацької старшини самими ж реєстровцями зберігалося лише на нижчому рівні й стосувалося урядів сотників і отаманів. Вищу козацьку старшину — полковників і військових осавулів — призначав особисто великий коронний гетьман, і кандидатами на ці уряди могли бути тільки шляхтичі; уряд виборного гетьмана чи, точніше, «старшого» козацького реєстру відтепер взагалі підлягав скасуванню. Замість нього король, за рекомендацією великого коронного і польного гетьманів, призначав із числа осіб шляхетського походження та досвідчених у військових справах королівського комісара, повноваження якого тривали від сейму до сейму, тобто два роки. Скасовувався також становий козацький суд. Під час розгляду судових справ поміж козаками й міщанами у суді мали брати участь, окрім козацьких полковників, також представники місцевої королівської адміністрації — зазвичай ними були підстарости. Запорозькі козаки, які не потрапили до реєстру, оголошувалися поза законом.

Досвід соціальної автономії для реєстрового козацького війська неабияк прислужився під час визвольних змагань середини ХVІІ століття, коли засади мобілізації й адміністрування реєстровців було покладено в основу розбудови козацької держави — Гетьманщини. Утім, у роки існування Гетьманщини сам термін «реєстровці» вийшов зі вжитку; натомість для позначення козаків, які були вписані до реєстрів (компутів) полків, несли козацьку службу й за це отримували пакет соціальних прав і привілеїв, перетворившись на соціальну еліту Гетьманату, використовували вже терміни «городові козаки», «козаки сотенні» — або й просто «козаки».

Автор: Віктор Горобець

Козацтво — це соціальний феномен, породжений існуванням відкритого степового кордону між осілим землеробським населенням Східної Європи та кочовиками євразійських степів.

Термін і явище

Перші писемні згадки про українських козаків (козаки «кияне і черкасці») містяться в джерелах кінця ХV століття: у хроніці Мартина Бєльського під 1489 роком і актових матеріалах за 1492 рік. Загалом же термін відомий ще з латино-персько-татарського тексту кінця ХІІІ століття «Кодекс Куманікус», у якому має тлумачення «страж», «вартовий», «конвоїр». За пізнішою фіксацією у низці тюркських мов «козаками» називали найманих вояків, що покинули свій рід. У соціальних практиках Кримського ханства «козакування» могло означати як розбійний спосіб життя (властивий переважно татарській молоді на периферії Кримського юрту), так і охорону об’єктів, конвоювання вантажів.

Утім, хоча термін і запозичений із тюркських мов, дослідники одностайні в тому, що саме соціальне явище розвивалося на питомо місцевому ґрунті. Своєрідними предтечами козацтва на теренах Середнього і Нижнього Подніпров’я, басейнів Південного Бугу і Дністра були літописні «бродники», «берладники» — слов’яни, які з давньоруських часів господарювали в цих регіонах і мали своєрідну суспільну організацію з виразними рисами військової демократії, не підпорядковуючись князівській владі.

На формування козацтва потужно вплинуло утворення Кримського ханства, його потрапляння під зверхність Османської Порти та, відповідно, почастішання кримських походів по людський товар (ясир) на сусідні, переважно українські землі. Від кінця ХV століття козацтво поставало як із нащадків бродників, берладників і так званих прийшлих із інших українських теренів, які займалися рибальством, мисливством і лоцманством на формально нічиїх землях, так і з охоронців південного прикордоння; на практиці часто ті самі люди належали до обох категорій.

Творення козацьких спільнот

Упродовж першої половини ХVІ столітті стихійні процеси козакування намагалися взяти під контроль прикордонні старости Великого князівства Литовського та Корони Польської: Остафій Дашкович, Семен Полозович, Предслав і Станіслав Лянцкоронські, Богдан Претвич, Дмитро Сангушко, — а також українські магнати: Самійло Зборовський, Дмитро Вишневецький, Богдан Ружинський тощо. У такий спосіб вони прагнули організувати ефективну й недорогу службу охорони південних кордонів держави від татарських нападів. У цей час козакування стає доволі поширеним на Подніпров’ї та Поділлі способом життя для вихідців із різних соціальних верств і різних регіонів держави.

Близько 1552 року (за іншими даними, 1554-го чи 1556-го) Дмитро Вишневецький збудував на острові Мала Хортиця кам’яне укріплення. Замок на Хортиці на короткий час став форпостом для розгортання операцій підпорядкованих князю козацьких сил і слугував зразком для укріплень, які згодом закладали козаки в Середньому Подніпров’ї, нижче за Дніпрові пороги, — знаменитих Запорозьких Січей, яким судилося стати справжніми осередками соціально-політичної самоорганізації низового (або запорозького) козацтва.

За результатами Люблінського сейму 1569 року значно частина українських земель (Київщина, Волинь і Брацлавщина) увійшла до складу Речі Посполитої. Після цього розпочалася внутрішня консолідація шляхти як єдино можливої соціальної еліти нової держави; відповідно, напівпривілейовані групи місцевої еліти — так звані бояри-слуги — втрачали традиційні права, що спонукало їх масово долучатися до козацтва. Це, своєю чергою, сприяло поліпшенню самоорганізації козацьких спільнот і формуванню окремішньої соціальної ідентичності, де пріоритет мали такі світоглядні цінності, як особиста незалежність, лицарська хоробрість і відчуття корпоративної єдності. Від другої половини ХVІ століття козацтво набувало ознак окремого соціального стану, який за фактичними ознаками вповні відповідав критеріям належності до привілейованих лицарських верств тогочасної Європи й дедалі гучніше вимагав допасування юридичного статусу до фактичного.

Лицарські права

Цьому допасуванню немало посприяли заходи керівництва Речі Посполитої, яке прагнуло залучати козаків на королівську службу, а тому мусило закріпити їхні права й зобов’язання перед державою. Для формування станової свідомості козацтва важливим було закріплення за реєстровим козацьким військом місць постійної дислокації в південних староствах Київського воєводства; тут постав унікальний полково-сотенний устрій, елементи якого згодом поширились і на інші території Середнього Подніпров’я. Внаслідок цього в регіоні встановилося фактично двовладдя, коли козацьке самоврядування діяло поруч із королівською адміністрацією — та ще й ефективніше за неї. Одночасно козацтво ефективно розвивало своє самобутнє господарство, базоване на вільнонайманій праці.

Королівський реєстр, утім, охопив лише незначну частину козацтва. Тож упродовж останніх десятиліть ХVІ — першої половини ХVІІ століття решта козаків активно змагалася за те, щоб Річ Посполита й за ними визнала права лицарського, шляхетного стану; політичну боротьбу нерідко перемежовували масові збройні виступи.

Перша козацька війна за утвердження станових прав під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Матвія Шаули, Григорія Лободи точилася впродовж 1591–1596 років. Розгром козацького виступу дозволив Речі Посполитій оголосити козацтво «військовими злочинцями і ворогами вітчизни», проте регулярні війська та шляхетське ополчення не могли ефективно протистояти турецькій і татарській загрозі без козацької допомоги. Тож коронна влада залежно від зовнішньої обстановки змінювала репресії супроти козацтва на показові загравання з ним, під час яких козаків залучали на королівську службу. Щойно криза минала, влада забувала про обіцянки щодо впорядкування соціального статусу козацтва, дані в період таких загравань, — і це провокувало нові повстання під проводом Марка Жмайла (1625), Тараса Трясила Федоровича (1630), Дмитра Гуні, Павла Бута, Яцька Острянина (1638).

На козацтво впливав іще й релігійний чинник. Репресії проти православної церкви, що розгорнулися після Берестейської церковної унії 1596 року, зумовили зближення козацьких лідерів із православними ієрархами та позиціонування козаків як захисників православної віри. Найповніше цю роль утілив гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Важливим результатом зближення стало відновлення 1620 року вищої православної ієрархії, яке відбулося за безпосередньої активної участі козацтва.

Козацька революція

Вихідці зі шляхетського середовища, міщани й селяни стали масово долучатися до козацтва з початком Козацької революції в середині ХVІІ століття. Військо Запорозьке здобуло низку гучних перемог над регулярними військами та шляхетським ополченням Речі Посполитої упродовж 1648 року й успішно розпочало кампанію 1649-го; Зборівський мирний договір, укладений унаслідок цього в 1649 році, фіксував, що влада Польсько-Литовської держави визнає автономний статус козацького державного утворення — Війська Запорозького, у якому козацтво має провідні соціальні ролі. Творці нової держави використали досвід козацької самоорганізації, що розвивалась на Запорожжі й Середньому Подніпров’ї з кінця ХVІ століття, зокрема полково-сотенний принцип адміністративної та військової організації, традиції козацького судочинства тощо.

У часи визвольної боротьби — тобто ще від 1630-х, а особливо на початку 1650-х — влада Речі Посполитої намагалася обмежити козацьку присутність у Наддніпрянській Україні; козацтво відреагувало масовим переселенням на землі Слобідської України. У результаті цих міграційних рухів на Слобожанщині також установилася традиційна модель козацької самоорганізації, базована на полково-сотенному принципі. Єдиною принциповою відмінністю від класичних наддніпрянських зразків було те, що на Слобожанщині не існувало інституту гетьманства й генеральної старшини, а функції вищої розпорядчої влади над козацькими полками здійснювали воєводи московського царя, під зверхністю якого на той час перебували землі Слобідської України.

Державний устрій

Перебравши на себе функції управління державою та закріпивши в правових актах, зокрема й у міждержавних угодах, свої права і привілеї, козацтво оформилося в окремий повноправний соціальний стан. Утім, незважаючи на традиції ведення реєстрів і компутів упродовж ХVІІ–ХVІІІ століть, цей стан лишався не вповні замкнутим: існували можливості як входження до нього представників інших соціальних станів і груп, так і виходу з нього через різні причини. Що далі розвивалася козацька держава, ускладнювалися функції інститутів влади й закріплювалася земельна власність, то виразніше виокремлювалися з більш-менш однорідної в роки визвольної боротьби козацької маси провідна соціальна верства — старшина й так звані козацькі товариші (згодом їх почали поділяти на бунчукових і значкових товаришів, військових і знатних військових товаришів), у чиїх руках переважно й зосереджувалися всі управлінські функції в державі і війську.

Майнову й соціально-правову нерівність згодом закріпив поділ на так званих виборних козаків і підпомічників. Перші рекрутувались із середовища заможного козацтва, відбували військову повинність і в повному обсязі користувалися правами і привілеями, а другі — економічно неспроможні до належного виконання військової служби — допомагали виборним вести господарство й готуватися до військових походів, втрачаючи водночас доступ до традиційних козацьких прав і привілеїв.

Руйнація

1764 року уряд Катерини скасував інститут гетьманства, а в 1760–1770-х роках Петро Румянцев провів низку політико-адміністративних реформ, унаслідок яких козацтво втратило свій статус (зокрема й визначальну функцію іррегулярного війська) і переважна його частина поступово наблизилася до статусу державних селян Російської імперії. Козацькій старшині, втім, імперська влада надавала можливість претендувати на права російського дворянства — і так нівелювала будь-які спроби відстоювати традиційний козацький устрій.

Перемога Російської імперії у війні з Оттоманською Портою дозволила Катерині ІІ 1775 року зруйнувати Запорозьку Січ та ліквідувати запорозьке козацтво. Під час наступної російсько-турецької війни 1781–1791 років влада спробувала реанімувати козацьку військову організацію, створивши із запорозьких козаків так зване Військо вірних козаків, згодом перейменоване на Чорноморське козацьке військо; після війни його переселили на Кубань, де постало Кубанське козацьке військо. Інша частина запорожців відразу по знищенню Січі в пониззі Дніпра заснувала на Дунаї, на підвладних турецькому султану землях, Задунайську Січ. Після 1828 року більша частина задунайських козаків повернулась під владу Російської імперії, сформувавши Азовське козацьке військо.

Козацька ідеологія й уявлення про суспільний устрій і політичну організації знайшли відображення в творах так званих козацьких літописців Самійла Величка, Григорія Грабянки, Василя Рубана, Петра Симоновського та інших, у положеннях Конституції 1710 року, у різного роду політичних проектах і деклараціях, які відіграли визначальну роль у процесі розбудови модерної української нації.

Автор: Віктор Горобець

Проголошене Гадяцьким договором 1658 року державне утворення на землях Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, що на правах автономії мало увійти до складу оновленої Речі Посполитої як одна з трьох її федеральних частин — поруч із Короною Польською та Великим князівством Литовським.

Вища законодавча влада у Великому князівстві Руському належала виборному становому парламенту — Національним зборам. Виконавчу владу очолював пожиттєво обраний всіма станами й затверджений королем гетьман, який одночасно виступав у ролі київського воєводи, першого сенатора князівства  і чигиринського старости. Як і у Великому князівстві Литовському, у Великому князівстві Руському запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія з сенаторським титулом та інші уряди. На території князівства мала діяти власна система станового судочинства, вищою апеляційною установою для якого слугував трибунал, частину представників до якого делегував політичний народ, а ще частину призначав король. Крім того, окремі судові староства мали постати в Овручі і Житомирі.

Велике князівство Руське отримувало право проводити власну внутрішню політику, карбувати власну монету й організувати автономну фінансову систему; у Києві мав бути закладений монетний двір, на якому передбачалося биття грошей однієї якості й матеріалу. Збройні сили князівства формувались із 60-тисячного (за пізнішими таємними домовленостями гетьмана Івана Виговського з представниками короля  та за постановою вального сейму Речі Посполитої 1659 року — 30-тисячного) іррегулярного козацького та 10-тисячного регулярного вільнонайманого війська, підпорядкованих гетьману. Коронні або литовські війська Речі Посполитої мали право входити на територію князівства  лише тимчасово й за згодою гетьмана, з обов’язковим перепідпорядкуванням під його командування.

Питання зовнішньої політики, оголошення війни та підписання миру, а також виділення коштів на війну проголошувалися винятковою прерогативою спільного для всієї Речі Посполитої вального сейму. Сенаторські посади Речі Посполитої від Великого князівства Руського мали право посідати лише представники православної шляхти. Козацька старшина Війська Запорозького отримувала можливість нобілітації королем і вальним сеймом за поданням гетьмана. На території князівства церковна унія православних з католиками, тобто Берестейська унія 1596-го, підлягала ліквідації, а захоплене раніше уніатами церковне майно мало повернутися православній церкві.

Напередодні ратифікації Гадяцької угоди у травні 1659 року очільники Війська Запорозького намагалися розширити територію Великого князівства Руського, долучивши до нього землі Волинського, Подільського й Руського воєводств. Вони також пропонували істотно посилити гетьманську владу, закріпивши за гетьманом право призначати наказного гетьмана, котрий у разі смерті попередника успадкував би всю повноту влади, розширивши його прерогативи у сфері поземельних відносин тощо. Висували й вимогу збільшити козацький реєстр до 70 тисяч осіб. За православними шляхтичами пропонували не лише закріпити виняткове право посідання урядів на землях Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств, а й передбачити почергову ротацію з представниками шляхетського загалу римо-католицького віросповідання у Волинському, Подільському та Руському воєводствах.

Однак у ході ратифікації угоди посли до сейму Речі Посполитої не тільки відкинули вимоги щодо розширення території й повноважень гетьманської влади, а й суттєво обмежили самоврядність князівства. Зокрема, було вилучено положення про власну монету князівства, виняткова перевага на посідання державних посад православною шляхтою поширювалася лише на Київське воєводство, а у Брацлавському і Чернігівському передбачалася ротація православних і римо-католиків. По смерті гетьмана у князівстві могли обирати не напряму його наступника, а лише чотирьох кандидатів, одного з яких призначав би гетьманом король. До ратифікованого варіанту не ввійшло й важливе положення щодо ліквідації церковної унії — щоправда, передбачалося повернення православним культових споруд і маєтностей, забраних уніатами.

Внесені при ратифікації зміни зробили ідею утворення Великого князівства Руського значно менш привабливою для української шляхти й — особливо — козацтва. Вони стали однією з головних причин антигетьманського повстання на Лівобережжі наприкінці літа — на початку осені 1659 року, за результатами якого гадяцькі домовленості щодо Великого князівства Руського було денонсовано.

Автор: Віктор Горобець

Історики мистецтв тривалий час розглядали стиль бароко суто в архітектурі. Український письменник В. Домонтович (Віктор Петров) писав у 1920-х, що спершу «в сприйнятті бароко ніхто з нас не переступав за рамки естетичного переживання архітектурних пам’яток. Ми сприймали бароко як абстраговану форму архітектури». Лише згодом сформувалося усвідомлення, що бароко — не лише абстрагована форма мистецтва, а національна ознака, принаймні в українському випадку.

Особливості стилю

Термін «козацьке бароко» стосується передусім архітектури, адже інші види барокового мистецтва — гравюру, іконопис, літературу (крім літописів) — козацькими не називають. Утім, українська архітектура бароко була не лише козацькою: згадаймо бодай барокову ратушу в Бучачі на Тернопільщині, архітектором якої був Бернард Меретин, скульптором — Йоган-Ґеорґ Пінзель, а фундатором – Микола Потоцький.

Однак на теренах Гетьманщини роль козацької старшини у фундуванні сакральних і світських споруд справді була визначною. Саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацька старшина, виборюючи шляхетські права, спромоглася створити власне творче середовище та стати творцями самобутніх художніх цінностей.

Одну з головних особливостей української барокової архітектури становить множинність «місцевих діалектів» у межах однієї архітектурної мови. Козацьке бароко як архітектурний стиль поєднало різноманітні місцеві традиції, що існували в цей час у культурному полі, запропонувавши химерне переплетення високого і низького стилів. Архітектурна мова козацького бароко водночас народна та елітарна, локальна та глобальна, функціональна та метафорична.

Раннім прикладом козацького бароко вважають Іллінську церкву в селі Суботові, збудовану 1653 або 1656 року на замовлення Богдана Хмельницького. Вона мала слугувати родовою усипальницею, а стала справжнім символом Хмельниччини. Церква прямокутна, втілює функціонал оборонної споруди, опорного пункту козацтва на кордоні зі степом. Їй притаманна барокова контрастність: чорний дах, білі стіни та впізнаваний фронтон. Ці риси характерні й для подальших барокових споруд і вирізняють українське бароко з-поміж інших національних варіантів.

Козацьке бароко доволі швидко виробляє власні стильові особливості: помірніше декорування ліпниною, переважання рослинного орнаменту, білий колір стін, блакитний і зелений кольори дахів церков. Барокову химерність форм зодчі врівноважували чистими площинами стін, що з’єднували, домінували, забезпечували загальну гармонію елементів. Українська барокова архітектура відображає піднесення, святковість, динаміку, експресію, контрастність.

Ще одна риса, що відрізняє українське бароко від італійського або сусіднього польського, — відчутні візантійські мотиви, успадковані з архітектури Русі. Адже українська барокова архітектура розвивалася не тільки завдяки новому будівництву, а й через надання храмам княжої доби нових рис. Значну роль відіграв київський митрополит Петро Могила, під заступництвом якого відбувалися реставрації Софійського собору й Десятинної церкви.

Меценати

Благодійність була однією з чеснот людини бароко. Козацька старшина, бажаючи увічнити своє ім’я, щедро виділяла заощадження для спорудження дерев’яних і кам’яних церков, дарувала церквам коштовний срібний і золотий ритуальний посуд, церковні ризи, ікони в дорогоцінних оправах, релігійні книги.

Так соратник Мазепи полтавський полковник Павло Герцик збудував власним коштом Хрестовоздвиженську церкву Києво-Печерської лаври, а білоцерквіський полковник Костянтин Мокієвський фундував церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах. Іще один сподвижник Мазепи, стародубський полковник Михайло Миклашевський, профінансував будівництво Георгіївського собору Видубицького монастиря. Коштом гетьмана Івана Самойловича споруджено Троїцький собор Густинського монастиря на Чернігівщині. Гетьман Данило Апостол планував облаштувати резиденцію в селі Великі Сорочинці, тож опікувався розбудовою Спасо-Преображенської церкви, що стала родовою усипальницею і де згодом хрестили Миколу Гоголя.

Жінки Гетьманщини мали право власності та розпоряджалися нею самостійно, зокрема жертвуючи на благодійність. Анастасія Маркович, дружина гетьмана Івана Скоропадського, була така активна в суспільному житті, що поговір виніс присуд: «Настя носить булаву, а Іван — плахту». Вона заснувала монастир у Гамаліївці на Сумщині й Анастасіївську церкву в Глухові.

Та найбільшого розквіту козацьке бароко досягло в другій половині XVII століття за гетьманування Івана Мазепи. Його коштом споруджено й відновлено близько двадцяти споруд у Києві, а крім того, у гетьманській резиденції в Батурині та в інших містах. У гравюрі з панегірика гетьман зображений в оточенні величних церков, які відбудував. Окрім культових споруд, за часів Мазепи зведено низку колегіумів, магістратів, військових канцелярій і житлових споруд у стилі бароко. Серед них — корпус Київської академії, яку почали називати Мазепинсько-Могилянською, та Чернігівський колегіум. Останній є прикладом творчих шукань, спроби вийти за межі наслідування. Дещо атектонічний, монолітний об’єм будівлі полегшує пишне декорування та нестандартна форма баштового барабана.

Мазепинське бароко сполучає різноманітні деталі, важливі для тогочасної Гетьманщини. Архітектура цього часу відображає державницький проєкт, глибоко вкорінений у локальних контекстах.

Архітектори

Тим часом собор Різдва Богородиці в Козельці засвідчує перемогу естетики над практикою, він є просторовою домінантою серед довколишніх сільських пейзажів, а приголомшливий іконостас контрастує з аскетичним білим інтер’єром. Собор, споруджений у 1752–1763 роках на замовлення родини Розумовських,  проєктували знані українські архітектори того часу ― Андрій Квасов та Іван Григорович-Барський. Це зразок високого архітектурного стилю і продукт професійної архітектурної школи.

Андрій Квасов працював над спорудами в гетьманських столицях Батурині та Глухові, а згодом був апропрійований імперією на будівництво палацу в Царському Селі. Іван Григорович-Барський був депутатом Київського магістрату й виконував обов’язки міського архітектора. Окрім численних церков, спроєктував перший київський водогін, гостинний двір, полкові канцелярії, цивільні будинки — на жаль, більшість із них втрачено.

Над проєктами барокової архітектури працювали також українські майстри Іван Зарудний, Осип Старцев, Степан Ковнір. Запрошували й іноземців: Себастьян Брачі ще в 1614 році відбудував Успенську церкву на Подолі, знану як Богородиця Пирогоща. Октавіано Манчіні на запрошення митрополита Петра Могили у 1637–1638 роках відреставрував Софійський собор та інші київські храми. Йоган-Готфрід Шедель доклався до зведення Лаврської дзвіниці та Мазепинського корпусу Києво-Могилянської академії. Франческо Бартоломео Растреллі зробив креслення для Андріївської церкви та Маріїнського палацу в Києві, а також більш наближеного за стилістикою до козацького бароко Покровського собору в Охтирці.

Руйнація

Чимало барокових пам’яток знищили більшовики під гаслами войовничого атеїзму. Зокрема, у 1930-х були зруйновані Братський Богоявленський монастир, Пустинно-Микільський монастир і Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Відступаючи в 1941 році, радянські спецслужби замінували Успенський собор Києво-Печерської лаври. У 1950–1980-х тривало тихе нищення барокового спадку. Ставлення радянської влади до української спадщини бодай частково можна уявити з роману «Собор» Олеся Гончара, присвяченого Свято-Троїцькому собору в Новомосковську на Дніпропетровщині. Цей винятковий дерев’яний величний храм зрілого бароко фундували старшини Самарської паланки, зокрема отаман Антін Головатий.

Під час повномасштабного вторгнення постраждали від російських обстрілів Покровський собор у Харкові та Спасо-Преображенська церква в Ізюмі — взірці козацького бароко Слобожанщини.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова

Cтиль у європейському мистецтві XVI–XVIIІ століть, якому притаманні експерсивність, драматизм, динаміка, релігійність, чуттєвість, контрастність, розкіш і пишнота. Світогляд бароко символічно втілений у малярській техніці к’яроскуро — поєднанні світла й темряви, зображенні окремих деталей, ніби вихоплених із безодні довколишнього мороку божественним проблиском. На відміну від готики, що обмежувалася деякими країнами Європи, стиль бароко втілився майже на всіх континентах.

В Україні ранньомодерна доба, коли набув поширення стиль бароко, — це період значного культурного розквіту. Українське бароко постає як цілком оригінальний стиль, а не репліка чи наслідування взірцевого на той час італійського бароко. В Україні бароко частково виконало функції Ренесансу, зокрема через творче переосмислення античної спадщини. Українському варіанту стилю властиве поєднання уявного з реальним, сполучення різночасових і різнопросторових сюжетів (християнських, міфологічних, історичних) в одному часопросторі, трактування декоративних елементів як символів, помірність вияву експресії, динамічність форми, значна мистецька вага різних написів, апелювання до минулого.

Наприкінці XVI століття на українських землях Речі Посполитої відбулося радикальне переображення спадщини Русі. Це стало можливим завдяки об’єднанню зусиль шляхти, духовенства та мешканців міст із магдебурзьким правом. Ранніми плодами цієї співпраці були Острозький гурток книжників і Острозька Біблія — перше друковане видання всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Завдяки братському руху — формі самоорганізації побожних містян — постало шкільництво, що керувалося ідеалами освіченого благочестя. Ще один приклад плідної взаємодії — вступ гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного до Київського Богоявленського братства разом із військом та відновлення за сприяння гетьмана церковної ієрархії 1620 року.

У Київській митрополії освіту усвідомлювали як важливий чинник конкурентоспроможності в час значних викликів, тому митрополит Петро Могила 1632 року реформував шкільництво, взявши за взірець європейську освітню систему. Серед предметів чільне місце посіли поетика та риторика. Змагання риторів привертали інтерес широкого загалу, а полемічна література незабаром після Берестейської унії 1596 року та утворення унійної церкви давала змогу вправлятись у красномовстві на різні теми — зокрема щодо переходу на новий календар.

Одним із ключових жанрів барокового письменства був панегірик — хвалебний вірш із прославленням визначної особи. Митці оспівували лицарські чесноти оборонців віри, відданих слуг володаря, жертовних захисників батьківщини, щедрих благодійників, освічених шляхтичів, що примножують честь краю.

Бароко стало часом розквіту шкільної драми. Вистави були обов’язковим елементом навчання: викладач поетики писав п’єсу з нагоди свята або приїзду поважних гостей, а учні її інсценізували. Барокові драматурги писали різдвяні та великодні містерії, міраклі про життя святих, мораліте на алегоричні сюжети. У перервах між діями глядачів розважали інтермедіями — кумедними сценками, дія яких часто відбувалася на ярмарку. Ще одне явище барокової театральної культури — це вертеп. До речі, колядки «Бог Предвічний», «Небо і земля нині торжествують», «Шедше тріє царі» також виникли в барокові часи.

Завдяки пожертвам меценатів — гетьманів, полковників, шляхтичів та їхніх дружин і вдів — постали перлини барокової архітектури. У цей час церкви набували нового вигляду, в якому ми здебільшого знаємо їх нині. Наприклад, дзвіниця Софії Київської та Києво-Печерської лаври були перебудовані в бароковому стилі. Панегірик гетьману Іванові Мазепі зображує його в оточенні численних церков, на будівництво та віднову яких він жертвував кошти.

Найвідомішим бароковим архітектором Києва був Іван Григорович-Барський. Збереглося чимало пам’яток, до яких він доклався, зокрема: Покровська церква на Подолі, церква Миколи Набережного, дзвіниця церкви Миколи Доброго, трапезна церква Софійського монастиря. Григорович-Барський спроєктував і перший київський водогін із фонтаном «Феліціан» («Самсон»). Останній був знищений 1934 року, як і більшість барокової спадщини, та відбудований 1982 року, з нагоди відзначення так званого 1500-ліття Києва.

Бароковий портрет-парсуна став живописним відповідником поетичного панегірика, зображуючи визначну постать за взірцем іконопису, статично і з найважливішими атрибутами її життя в інтер’єрі. Художники передавали індивідуальні характеристики портретованих через численні символи: атрибути влади чи церковного служіння, написи, родові герби тощо. Показовими є парсуни дружини лубенського полковника Сулими Параски, автора «Книг Житій святих» Димитрія Туптала, лубенського полковника Григорія Гамалії.

Митці бароко, що писали іконами, різьбили іконостаси, творили гравюри й пишні оправи Євангелій, власними засобами втілювали світогляд буремної доби війн, піднесення та занепаду державності.

У цей час постав і суто жіночий мистецький напрям — гаптування сухозліткою церковного одягу й ікон. Засновницею цього ужиткового мистецтва була Марія-Магдалина Мазепа, мати гетьмана й ігуменя Києво-Печерського Вознесенського і Глухівського Успенського дівочих монастирів.

Найбільш знаний скульптор українського бароко — Йоган-Ґеорґ Пінзель. Його витончені та елегантні роботи вражають експресією, емоційністю та динамікою.

Дух барокової музики вловили композитори Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський — усі троє були вихованцями Києво-Могилянської академії. Як і філософ Григорій Сковорода, котрий практикував партесний спів — іще один самобутній жанр українського бароко.

Дорога була одним із символів життя барокової людини. Дехто з барокових діячів більшість життя провів у мандрах, як-от автор «Мандрів по святих місцях Сходу» Василь Григорович-Барський (брат архітектора Івана), засновник духовної практики странництва Паїсій Величковський, мандрівний дяк Ілля Турчиновський — автор автобіографії, що лягла в основу роману «Три листки за вікном» Валерія Шевчука.

Історик культури та мислитель Дмитро Чижевський зауважив, що серед фундаментальних ознак «українськості» найпомітнішою є саме бароковість. Бароко стало важливим періодом у культурній історії України, із якого черпали натхнення для формування національної ідентичності подальші покоління митців — зокрема, Георгій Нарбут обрав естетику козацьких часів за основу національного стилю на початку ХХ століття.

Авторка: Ольга Петренко-Цеунова