Палац у Лісоводах

Головний місцевий self-made man Григорій Ткачук (1918–1989), син батрака й колишній наймит, невпинним локомотивом тягнув Лісоводи й колгосп «Україна» в комунізм — і в нього майже вийшло. Уже в 1967 році зразково-показову «Україну» нагородили орденом Леніна. Та всесоюзної слави Лісоводам було мало: сільськогосподарські виставки Індії, США, Угорщини, Німеччини не обходилися без продукції «України».

З 1945 року в цьому куточку Городоччини царював культ праці. Про естетику теж думали, але по-селянському: чисто щоб, побілено, вимито, охайно. Тут і зараз катастрофічно чисто (двічі герой соціалістичної праці Григорій Ткачук був би втішений), хоч дороги биті-перебиті. Охайність — найгірша з українських вад, причина втрати десятків пам’яток архітектури, але зараз ми не про це. Ми про підґрунтя лісоводської слави. 

Усе було в соціалістичних Лісоводах: бібліотека і стадіон, великий будинок піонерів і лікарня, зерносклади і корівники, прохолодні ставки і соснові ліси. Дітей з обласного центру на екскурсії привозили — подивитися на комунізм у мініатюрі. Простих туристів не було: не на палац піонерів же їм дивитися, а про інші цікавинки нічого не було відомо. 

І зараз не відомо. І за десять років не буде відомо. Тільки зараз архітектурна цікавинка в селі є, а за десять — може не бути: валиться.

Складно зрозуміти, як у зразковому господарстві, де щороку в будівництво вкладали 1,2 мільйона карбованців, де працювало 15 будівельних бригад, довели до катастрофічного стану найціннішу в історичному плані споруду села — палац Раціборовських-Журовських. 

Те, що будівля хоч якось дотягла до ХХІ століття, — заслуга не Ткачука, а старшого лейтенанта і командира роти 129-ї танкової бригади, уродженця сусідніх з Кам’янцем Ходорівців Бориса Сугери (1921–1943; пізніше прізвище русифікували як Сугеров). Сирота, що рано втратив батьків, у 1937–1939 роках навчався в лісоводській школі колгоспної молоді, а звідти потрапив до Червоної армії. Посмертно став Героєм Радянського Союзу — за кілька героїчних боїв на Курщині в січні-лютому 1943 року. На палаці, який у 1930-ті роки слугував гуртожитком для колгоспної молоді, є меморіальна дошка. 

З 1944 року принаймні до 1950-х у палаці була спальня сиротинця. У ньому виховували дітей, що втратили батьків під час війни. Зараз палац не слугує нічим. Це руїна із забитими вікнами, ледве живим портиком і з тріщинами на стінах. Усередині не краще.

Іронія селянської долі: старий дуб біля палацу має охайну огорожу — дбають, знають, бережуть. Навіть табличку встановили: «Дуб звичайний, посаджений у 1588 р.». Природу цінувати нас всіх у школі вчили. А палаци?

Колись Лісоводи належали Гербуртам — славетному роду будівельників замків на Галичині й Поділлі. Потім були Липинські: багата наречена Домініка Липинська вийшла заміж за Войцеха Раціборовського (1734–1798), якому народила трьох дітей. 

Є діти — треба землі, потрібні маєтки. Войцех Раціборовський докуповує в полковника Грибовського подільські села Вишнівчик і Завадівку. Лісоводи дістаються старшому синові, Людвіку. Його дружина — графиня Олександра з роду Бржостовських. Пара матиме двох доньок — волооку красуню Наталію, яка так і не вийде заміж, і на п’ять років старшу Людвіку, дружину колекціонера й мецената Марцелія Журовського. Марцелій розводив породистих коней і мав у тому неабиякий успіх. Жити йому подобалося в Іванківцях під Бердичевом. 

Приблизно в часи Людвіка Раціборовського, наприкінці XVIII століття, у Лісоводах побудували суровий у своїй простоті й не дуже пропорційний палац. Класицизм як він є: портик з чотирма колонами, два поверхи, парковий фасад — на високому підмурку, бо палац на горбку.

Усі репрезентативні приміщення — салони, бальна зала — були доволі великими. Праворуч від холу-вестибюлю розміщувалася бібліотека, далі були спальня і вбиральня. Ліворуч — малий салон і ще одна спальня. Великий салон був восьмикутним, з дубовим паркетом і білими стінами. Далі розташовувалися житлові кімнати господарів, а з іншого боку — велика їдальня. У північно-східному крилі була лише велика бальна зала. Там і зараз якесь велике приміщення, хто його знає — колишній спортзал?

Що за класицистична резиденція без парку? Парк у Лісоводах був площею в кілька гектарів. Зараз на більшій частині його території стоять корпуси аграрного ліцею. Ані липової, ані каштанової алеї навколо палацу не збереглося. Найбільша частина парку тягнулася на південь від панського будинку до ставка. До острівця на ньому вів легкий місток. На острові господарі вирощували квіти.

Серед колег-шляхтичів Раціборовські мали славу добрих господарників. Їхні маєтки приносили дохід, тут грамотно розвивали сільське господарство. Оскільки палац постійно перебував у руках дуже заможної родини, у Лісоводах мало би бути багато старовинних меблів і картин старих італійських і фламандських майстрів. Стару картинну галерею в Іванківцях, де мешкав Марцелій, після його смерті розділили на дві частини. Половина картин потрапила у Лісоводи, інша — у Маків.

Особливими реліквіями палацу вважалися кришталевий келих, подарований останнім польським королем Станіславом Августом Понятовським київському воєводі Юзефу Стемпковському, і золотий кубок авторства данциґського майстра Йоганна Готфріда Шляубітца. У 1987 році келих подарували музею в польському місті Ясна Гура. Кубок зараз в Оттаві у спадкоємців Журовських.

Останнім власником садиби в Лісоводах був випускник Ягеллонського університету Альфред Журовський, який купив також маєтки в Макові й Шатаві — і став одним з найбільших подільських землевласників. На початку ХХ століття життя всієї родини Журовських сконцентрувалося навколо Макова. У Лісоводи родина приїздила лише вряди-годи. Це для нас сьогоднішніх відстань у 62 кілометри здається невеликою, а 120 років тому це був день, як не два, у дорозі. Ніби й недалеко, але часто туди-сюди не покатаєшся. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Масандрівський палац

Палаців у Криму чимало. На туристську славу Алупки й Лівадії працювала радянська пропаганда, а от Масандра залишалася в затінку. Лише незалежна Україна відкрила для відвідувачів це диво поблизу Ялти.

Ще задовго до побудови тут розкішного замку мандрівники відзначали: «Уся краса — у Верхній Масандрі». Десь внизу хлюпоче чисте море, поруч кличе у затінок Нікітський ботанічний сад, а з паркових терас відкривається панорама Ялти. Геолог Дюбуа де Монпере в 1837 році писав: «В усьому Криму немає іншого виду, який би величчю та своєю красою міг би порівнюватися з видом на Ялтинську долину з Марсандрської дороги». Ні, науковець був грамотним і не помилився: у ті часи місцина називалася саме Марсандрою.

У часи, коли палацу ще не було, сюди їхали, щоб побачити руїни давньогрецького монастиря Святого Йоана. Зараз від них нічого не залишилося — хіба джерело Ай-Ян так само дзюркотить з гір. Першим власником Масандри після приєднання Криму до Росії став житель Поділля, французький принц, іспанський гранд і російський контрадмірал Карл Нассау-Зіген (1745–1808). Цей відчайдух, одружений з польською магнаткою Кароліною Годзькою, здобув чотири перемоги над турецьким флотом. За успішний штурм Очакова цариця Катерина ІІ подарувала йому Масандру. Принц лише одного разу побував тут і захоплено писав дружині: «Фруктові сади цієї місцевості можуть дати уявлення про райські сади. Природа тут розкішна». У 1794 році принц покинув Російську імперію. Масандра повернулася в царську казну.

Ще одна непересічна особистість тих часів встигла побувати власницею Масандри: 1815 року її купила Софія Потоцька — та сама, для якої її другий чоловік звів «Софіївку». Масандра так подобалася немолодій уже красуні, що вона мріяла заснувати тут велике місто Софієополь: зі скромністю в магнатки був повний порядок. Та й на піарі зналася: про ще не зведене місто вже повідомляли тогочасні путівники.

Після смерті Софії Масандра перейшла до її доньки Ольги Наришкіної. У 1824 році в маєтку починають закладати парк, який формував відомий парковий дизайнер тих часів Карл Кебах. А ще за чотири роки маєток переходить до Воронцових. Оскільки для прийомів і балів родина мала Алупку, Масандру розумно вирішили зробити місцем тихого сімейного відпочинку.

Господарі дуже обережно поводилися з природою. Тут ніколи не використовували ліс у господарських справах, цінували старезні горіхи й кипариси, дбали про велику луку.

Первісний палац (1829) був спорудою з великими галереями, відкритими свіжому повітрю. До нього вела алея з 900 трояндових кущів. Кажуть, на території парку досі збереглися рослини Кебаха.

Наприкінці 1870-х років палац постраждав від бурі, тож Семен Воронцов наказав збудувати нове, комфортніше приміщення. Проєкт у дусі романтизму розробляв француз Етьєн Бушар. Основний акцент зробили на двох баштах, а кам’яна кладка з великого сірого вапняку створювала ілюзію суворого середньовіччя. У лютому 1880 року почали закладати фундамент, а вже у вересні 1881 року палац звели під дах. Усе йшло чудово, аж раптом архітектор помер. Воронцов намагався знайти заміну Бушару, але невдовзі помер і сам. Палац десять років приречений був стояти недобудованою пусткою, на яку господар витратив 120 тисяч карбованців.

Після смерті Воронцова була плутанина з власниками маєтку, яка завершилася викупом Масандри в 1889 році за 1 874 050 карбованців. Власником став цар Олександр ІІІ (1845–1894). Він бував у Масандрі під час кожного візиту до Криму, а його дружина-німкеня полюбляла гуляти в парку із сином Георгієм, хворим на туберкульоз.

У 1893 році цар замовив архітектору Максиміліану Месмахеру (1842–1906) перебудову палацу. З’явилися додаткові галереї, балкони, скульптурні прикраси. Робота йшла скоро, але… Ну от, знову: у 1894 році помер цар Олександр. А його син, Микола ІІ, уподобав собі Лівадію, а в Масандрі жити не хотів. Та в пам’ять про батька новий імператор вирішив добудувати палац. На старий каркас неначе натягнули новий, багато декорований убір. Споруда почала нагадувати стиль раннього французького бароко часів Людовіка ХІІІ. 

Далеко не всі з 29 скульптур, які прикрашали замковий двір, збереглися. Позолоченого двоголового орла-мутанта на одній з башт видно було навіть з Ялти. Усі жіночі скульптури розташовувалися на південно-західній частині партеру, на яку виходила жіноча частина палацу. А чоловічі — з північного сходу, де були покої імператора.

Ще до того, як турист потрапить до палацу, він обов’язково помітить будівлю в східному стилі. Ні, це не мінарет. Це машинне відділення, зведене найпізніше, коли в моду увійшов модерн. Споруда стала ластівкою нового стилю в Криму. На її зведення витратили 56 913 карбованців.

Уже в 1880-х роках у Масандру могли потрапити всі охочі — варто було лише купити квиток. У 1929–1941 роках тут влаштували туберкульозний санаторій, у 1946-му в палац в’їхав Науково-дослідний інститут виноградарства «Магарач», далі аж до 1 червня 1992 року тут була урядова дача. Коли в Масандрі влаштували музей, експонати звезли із запасників палацу в Алупці. Інтер’єри — лише варіації на тему царських покоїв, хоч деякі речі справді належали колишнім власникам маєтку. А ось внутрішнє оздоблення в залах — автентичне. Для декору було використано дерево різних порід (дуб, горіх, клен, червоне дерево), у коридорах є синьо-білі поливи, стеля прикрашена ліпниною та розписами, а двері — справжні інкрустовані панно. За задумом архітектора кожна нова кімната представляла новий стиль у мистецтві: романський вестибюль, готична їдальня, класицистичний кабінет, більярдна в дусі тюдорівського ренесансу, модернова приймальня цариці, ампірна приймальня царя. Не палац, а підручник з історії культури! А ще майстер мав урахувати забаганки замовника: цар, хоч і був кремезним дядьком, затишно почувався лише в невеликих кімнатах. Найцікавішою видається спальня в дусі рококо. Її ніколи не використовували за призначенням, тому й розмістили тут не ліжко, а гарнітур з майстерні Гамбса, привезений з Малого Лівадійського палацу.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Новій Чорториї

Спершу Чортория над Случем була одна, та в ХІХ столітті поселення почало швидко зростати, вибралося на протилежний берег річки, стало таким уже солідним, що його поділили — на Нову і Стару Чорторию. 

Садиба Прушинських-Оржевських (Оревських) розташована в центрі Нової Чорториї, навпроти клубу-магазину — це вулиця Мазепи, 10. Звісно, посеред великого ландшафтного парку. У резиденції вже не одне десятиліття навчаються майбутні аграрії. 

Відомо, що в 1781 році Чорторию придбав бездітний Ігнатій Кордиш. Від нього маєтність успадкувала сестра Францішка, дружина Юзефа Урсина Прушинського. У власності Прушинських село залишалося до 1857 року, коли власники, усі в боргах, продали маєток за 30 тисяч карбованців Оржевським. 

Палац з’явився тут на початку ХІХ століття, ще за Прушинських. З того часу мало що збереглося: під час перебудови кінця ХІХ століття споруда отримала той вигляд, який більш-менш непогано зберігся дотепер. Тоді виникли огорожа з гарною брамою з гранітними пілонами, елегантний прибрамний будинок, кілька господарських приміщень. 

Від палацу початку ХІХ століття залишилися тільки деякі частини фасаду й кілька внутрішніх приміщень. Складна будівельна історія споруди позначилася на доволі плутаному плануванні палацу. Знайти стару частину неважко: після реконструкції будинок став двоповерховим, а стара частина так і лишилася одноповерховою. Генерал Петро Оржевський тільки-но в 1897 році цю реконструкцію закінчив — й одразу помер, насолодитися результатом не встиг. Людиною він був непоганою, давав кошти на будівництво школи й лікарні в селі. Його вдова Наталія в Першу світову війну щодня по кілька годин на день працювала в житомирському військовому шпиталі сестрою милосердя. Щоправда, це не вважалося тоді якимось геройством: такий приклад показувала вся аристократія — навіть князівни й княгині допомагали пораненим. Наталія Оржевська, крім того, майже всю війну пробула головою Житомирського товариства Червоного Хреста. 

А в палаці в грудні 1919 року відбулася остання сумна нарада Симона Петлюри з членами уряду й командуванням війська УНР. Крах юної української держави тоді був неминучим. Наступного дня Петлюра виїхав з палацу до Варшави, а напівживою армією поставив керувати Михайла Омеляновича-Павленка. Заступником його був Юрко Тютюнник. 

Кажуть, саме повага селян до княгині Наталії і врятувала маєток у Новій Чорториї від вогню й пограбування. Начебто вона сама в 1920 році віддала палац під сільськогосподарське училище, де навіть викладала німецьку мову. Виселив її з рідних стін Волинський губернський виконком. 

У палаці, модний ще вчора неоренесанс стикається з гостромодним модерном. Фасад, який виходить у парк, взагалі зберіг первинний бароковий вигляд.

Та головне в садибі все ж не фасад. Головне — інтер’єрні цікавинки, які дотривали до нашого часу. Орнаментована підлога, сходи з геральдичним драконом, прикрашені литтям у формі каштанового листя, велетенське дзеркало — скільки пань крутилося тут перед балами, роздивляючись, чи гарно сидить сукня. Далі — сецесійні вітражі. І різьблена дубова стеля. І ще одна стеля, кесонна, з ліпленим фризом із гірлянд у колишньому будуарі (зараз там опудала тварин — пані господарка будуара була б глибоко шокована). І камін тонкої художньої роботи із сірого мармуру з вирізьбленими ангеликами. І кручені спіральні сходи. І… На підлогу ви довго не задивлятиметеся.

До речі, ота кесонна стеля, вкрита орнаментом з рослинними мотивами, настільки нагадує оздоблення стелі в круглій залі палацу в Самчиках, що мимоволі задумуєшся: чи не Самчиками надихалися власники Нової Чорториї? 

Вітражі у дверях маєтку в радянський час просто заляпували фарбою — до цього часу ту фарбу не з усіх скелець вдалося зчистити. 

На початку ХХ століття за проєктом архітектора Адріяна Прахова в парку біля палацу виросла церква-усипальня. Нібито її інтер’єр розписував знаменитий художник Михайло Нестеров (його розписи відомі всім, хто бував у київському Володимирському соборі). З тильного боку споруди збереглися сходи в крипту. 

Повний старих дерев парк обіцяє несподіваний «Ах!»: неподалік палацу раптом з’явиться оточений водою круглий острівець, колишня «видова гірка». До острівця веде симпатичний опуклий місток. Альтанка, на жаль, не збереглася. У воді спокійно й поважно плавають качки. Їм байдужа архітектура — вони тут живуть. І не вони одні — на території парку розташовано кілька приватних будинків. Садиба мала чимало господарських приміщень, тож,  якщо котресь зараз надається комусь як житло — нічого страшного.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Коропці

Був колись Коропець містечком, навіть райцентром був — у 1940–1959 роках. А зараз має скромний статус селища, хоч головна його пам’ятка прикрасила б навіть столицю. 

Людину у всі віки тягне до краси. У Коропці дуже красиво, то й не дивно, що тут селилися ще з часів палеоліту. Перша документальна згадка припадає на 1421 рік. Тоді король Владислав Ягеллончик заснував у Коропці католицьку парафію. У 1453 році Коропець стараннями свого власника магната Миколая Бучацького отримав права міського самоврядування — на понад двісті років. Татари настільки мучили Поділля в XVI–XVII століттях, що люди тікали з цієї плодючої землі, від цієї багатої на рибу ріки. З 1664 року документи знову називали Коропець селом. 

Але ж у селах теж є свої плюси — особливо коли хочеться спокою і тиші. 

Власникам поселення Мисловським гербу Равич — хотілося. Цю фантастичної краси місцину вони купили в дідичів усіх навколишніх земель Потоцьких наприкінці XVIII століття. На початку ХІХ століття вони звели тут невеликий палацик у класицистичному стилі. Це була довга споруда: у центрі двоповерхова з колонадою, по боках — одноповерхова. Сюди приїздили побути в спокої після шумних метрополій Альфред Мисловський з дружиною Геленою з Млоцьких. Він славився своїми скакунами, яких розводив. Її вважали найгарнішою пані Львова. Син родини, Альфред-молодший, у 1893 році продав Коропець графу Станіславу Бадені (1850–1912). 

Це була непроста особистість. Дуже гордий і гоноровий, блискуче освічений (доктор філософії, доктор права), він тонко розумів політичні процеси. Наприкінці ХІХ століття в Галичині буйним цвітом квітло москвофільство — на просування своїх наративів Росія ніколи не шкодувала ні ресурсів, ні часу. Станіслав розумів небезпеку симпатій до Москви — і протидіяв їй, як міг. Він у 1883–1912 роках був послом Галицького крайового сейму від округу Бучач-Монастириська, у 1895–1901 й 1903–1912 роках — маршалком того самого сейму (по-нашому — спікером парламенту). Його позиція була максимально проукраїнська: він вважав, що між поляками й українцями мають завжди бути гарні відносини, а ще — що русинам Галичини потрібно мати більше депутатів у представницьких органах влади. Це викликало спротив у багатьох галицьких можновладців. 

Отже, Станіслав Бадені купив Коропець, оглянув палацик — і почав його цілковиту перебудову. Проєкт реконструкції в стилі віденського ренесансу виконав хтось зі знаних львівських або віденських архітекторів. Хто саме — невідомо, але споруда настільки вишукана й гарно спланована, що це мав бути хтось реномований.

Роботи зі зведення двоповерхового маєтку були завершені в 1906 році. Новий палац у Коропці — споруда в класично-синкретичному стилі з багатими ліпленими геральдичними атрибутами, серед яких між рушниць і мисливських ріжків почесне місце займав і барельєф із зображенням перехрещених коси й ціпа. Такого точно більше на жодній панській резиденції не побачиш!

Більшість мистецьких колекцій родини Бадені зберігалася в їхніх маєтках у Радехові та Буську, так що в Коропці було небагато цінних старовинних меблів і картин. Лише в бальній залі стояв різьблений стіл у стилі Людовіка XVI та в модринових шафах зберігалася нехай і нова, але велика бібліотека. У 1914–1920 роках палац було сильно пошкоджено: видерто портрети польських королів, що вкривали верхню частину стін зали в три ряди. Це були копії, виконані Марселем Машковським з відомих робіт Яна Матейка. Росіянам польські монархи муляли очі. Крім того, вони познімали навіть віконні рами й двері. Родина Бадені в міжвоєнний період встигла відновити палац. 

Ландшафтний парк навколо палацу розбили на початку ХІХ століття. У часи Бадені його значно розширили. Площа парку сягала понад 200 гектарів. Автором реконструкції був відомий ландшафтний архітектор, творець Стрийського парку у Львові Арнольд Рерінґ. Білі містки з’єднували береги річечок Коропчика й Млинівки, що текли через парк. Був також став, а над ним — оранжерея й теплиці. У парку росли каштани, клени, срібні тополі, дуби, липи, ясени, плакучі верби, два великі тюльпанові дерева. До 1939 року парк старанно доглядав штат із 30 садівників. 

А потім з Тернопільщиною трапився Радянський Союз. Панській розкоші вже не було місця — у палаці розмістили навчальний заклад. З часом красива споруда і зовсім сховалася за рядами нових корпусів: у маєток заїхав обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Як є нові сучасні корпуси, то старим можна знехтувати. І нехтували так старанно, що дах, критий ще за графа, почав протікати — а це найшвидший шлях до смерті будівлі. У 2013 році впав купол палацу. А ще за рік, у вересні 2014-го, обвалилися й перекриття між першим і другим поверхами центральної і правої частин будівлі.

Це звучить, може, не дуже страшно, але яка ж це катастрофа! Палац до початку ХХІ століття зберігав чимало цікавого в інтер’єрах. Тут були вишукані вітражі, дзеркала, ліпнина. Найбільше ж постраждала так звана «королівська» овальна бальна зала, прикрашена панелями темного дуба, з кольоровим паркетом. Усе перетворилося на руїну через нерозуміння цінності архітектурних пам’яток.

Уже десятиліття Коропець благає на різних рівнях: допоможіть урятувати палац! Помирає! Та нема порятунку. Кошти, які потрібні на сякий-такий ремонт, навіть не реставрацію, узяти державі ніде. А споруда без даху завалиться швидко. І роботи ж було — лише залізти на дах і поправити кілька листів шиферу. Не захотіли, не зацікавились, навіщо це треба. 

До речі, гроші на відновлення тоді ще не настільки поруйнованого даху в Коропці були передбачені в програмі збереження культурної спадщини Тернопільської області ще 2011 року. Та сама програма мрійливо планувала у 2013–2015 роках повністю відреставрувати палац. Суми, які потрібні для відновлення палацу зараз, є в десятки разів більшими.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Червоному

Палац у Червоному
Засновником поселення вважали брестсько-литовського воєводу Яна Остафія Тишкевича. Наприкінці XVIII століття маєтність купили Лесницькі, одна з них, Гелена Юстина, отримала містечко як посаг, коли вийшла заміж за Францішка Ксаверія Грохольського. Їхній правнук, Адольф Грохольський збудував тут неоготичну резиденцію. Її оточували сади й парк загальною площею 58 гектарів. Найромантичнішим місцем парку була альтанка на острівці одного зі ставків.

Згідно із заповітом Адольфа Грохольського, який помер у 1863 році, Червоне мало дістатися його другій дружині Ванді. Але вдова невдовзі після смерті чоловіка (і після антицарського повстання, коли репресії проти етнічних поляків посилилися) виїхала за кордон, а Червоне продала українському підприємцю Миколі Терещенку.

Невідомо, хто був архітектором триповерхового палацу та інших споруд маєтку. У палаці були велетенська театральна зала й вестибюль, викладений білим мармуром. У бальній залі висіли дві венеційські люстри. У багатьох кімнатах були мармурові каміни, стіни прикрашала цінна колекція голландських майстрів. Усе це, як і привезені з Італії мармурові статуї, дісталося Терещенку. Терещенки розбудували палац, особливо з боку саду.

З ХІХ століття і до наших днів Червоне знають в усій околиці завдяки цукровому заводу. Напевно, він виник ще за Грохольських. 1852 року ще один український підприємець, Іван Харитоненко, орендував місцевий цукрозавод і завод у селі Улянівка. До того він лише продавав цукор, а тепер став його ще й виробляти. Примха долі: цукровня в Червоному ледве не довела Харитоненка до банкрутства. Тут спалахнула пожежа, у якій згорів і завод, і вся продукція.

А вже Терещенки зуміли вигідно для себе використати цукровий бум, що охопив наші терени в середині ХІХ століття. Родина прославилася не лише грішми, але й меценатством і любов’ю до мистецтва. Про життя Терещенків у Червоному розповідає музей на другому поверсі адміністративного корпусу цукрового заводу, тільки от вхід туди — за перепустками. Особливо багато в музеї експонатів, пов’язаних із життям Федора Терещенка. Двадцятирічним другокурсником Київської політехніки він одружився з графинею Беатріс Кейзерлінг. У часи авіабуму Федір захопився авіаконструюванням. Був членом Київського товариства повітроплавання. Так Червоне у 1909 році побачило перший літальний апарат — французький аероплан «Блеріо ХІ». Далі в Червоному з’явилася й авіамайстерня, де працювали 25 робітників. Уже того самого року юний Терещенко збудував свій перший літак. Під злітну смугу пристосував вигін для худоби.

У 1913 році майстерні в Червоному отримали перше військове замовлення — літак «Терещенко № 5 біс». Напередодні Першої світової війни в Червоному випускали по два літаки на місяць. З 1915 року це вже був аеропланний завод. Невдовзі його евакуювали до Києва.

У боях Першої світової авіація брала активну участь. Багато літаків зазнавали пошкоджень. У 1917 році Федір Терещенко очолив потяг-майстерню з ремонту літаків. Після Жовтневого перевороту і палац, і завод у Терещенка відібрали.

У перші радянські роки в маєтку певний час розміщувався сиротинець для безпритульних дітей. Кажуть, волелюбні малюки повтікали з панських покоїв, а палац ще й підпалили. Та пожежа 1928 року стала початком довгого шляху в безодню руїни. Інтер’єри було втрачено назавжди.

Далі тут було професійно-технічне училище. Коли наприкінці ХХ століття воно переїхало в нову будівлю, палац швидко занепав і перетворився на руїну. Фонтан з трьома напівоголеними граціями з-під резиденції перенесли під селищну раду, а сам палац віддали під жіночий православний монастир. Черниці розвели тут курей і розбили клумби, але спорудою не цікавилися зовсім — і вона продовжувала занепадати. Лише в серпні 2023 року Господарський суд Житомирської області повернув садибу Грохольських-Терещенків у державну власність. Але черниці поступатися не хочуть.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац Гределів

Найвідомішим мисливцем Галичини на початку ХХ століття був король карпатських лісопилок Ріхард Гредель. Резиденція його родини була в Демні, селі-передмісті Сколього в Бескидах. Це південь сучасної Львівщини. Ми сьогодні можемо не знати цього топоніма, а на початку ХХ століття про Демню чули аристократи зі всієї Європи. Хтось, як принци Ганс Луї Льовенштайн, Август Саксен-Кобург-Готський чи герцог дон Мігель ІІ Браганза, вибирався сюди вполювати оленів. Інші ж, як англійська королівська родина Віндзорів, купували тут паркет для Букінгемського палацу. 

Брати Герман, Бернард й Альберт Гределі народилися в середині ХІХ століття в сім’ї єврейського підприємця Цадика Гределя в німецькому місті Фрідберг. Статки Цадик заробив у 1879 році, коли Тиса вийшла з берегів і буквально знесла з лиця землі місто Сегед в Угорщині. З 5723 будинків уціліло 265. Поселення відбудували за кілька років. На всеімперське будівництво Гредель-старший постачав карпатську деревину.

Його сини будували власну промислову імперію у 1870-х у Трансильванії; їхня  деревообробна корпорація «Трансильванська лісова індустріальна компанія» — найбільша у світі — отримала штаб-квартиру в Демні. В околицях запрацювали тартаки, каменоломня, кузня, фабрика скринь, цегельня, механічні майстерні та гідроелектростанція. Довжина складів деревини навколо Демні становила три кілометри. Штат зразково-показового тартака тут налічував тисячу осіб. На рік бескидські тартаки переробляли 300 тисяч кубометрів деревини. 

Усе було обладнане за останнім словом техніки. Відходами пари опалювали службові приміщення. На вершині гори влаштували водозбірник, воду з якого подавали вниз керамічними трубами. За системою стежив лише один робітник. Водопровід працює і сьогодні — і майже не потребував ремонту за всю свою кар’єру. 

Через Бескиди корпорація проклала три лінії вузькоколійки — возити ліс до тартаків. У 1892 році їхня довжина становила всього 13,6 км, а до 1907-го зросла в п’ять разів. На 18-кілометровій ділянці від тартаку в Демні через Свидник до села Тисовця рейки піднімалися на найвищу гору Сколівських Бескидів — Парашку (1270 м). Крім лісу, вузькоколійки перевозили туристів. 

Про те, що ліси треба берегти, а не нещадно експлуатувати, у часи Гределів лише починали здогадуватися. Критика облисілих Карпат у пресі робила свою справу. 1900 року у володіннях Гределів з’явився перший охоронний лісовий округ на 69 гектарів. Барони також створили музей природи в Демні. Одне з джерел у національному природному парку «Сколівські Бескиди» досі називають «Альберт» — Гредель-молодший нібито вилікував його водою виразку шлунку. 

А ще в Гределів були олені. У цьому вони не були піонерами. Першими почали розводити оленів у Бескидах графи Потоцькі наприкінці XVIII століття. Але в карпатських гущавинах тваринам було незатишно. Коли ж запрацювали тартаки, у лісах на зрубищах з’явилися галявини, вкриті ожиною і малиною — і на них потягнулися олені з Угорщини. Перше полювання барони влаштували 1902 року. 

Перша світова війна безжально протопталася імперією Гределів. Палац горів і був частково зруйнований, як і тартаки в Бескидах. Частина оленів, розполохана артилерією, зуміла втекти. Інша стала жертвою військових-браконьєрів. Ешелони з оленячим м’ясом відправляли до Росії. Популяція частково збереглася лише в околицях села Сможе. Щойно фронт дещо відступив, тамтешній лісничий Гальчинський суворо заборонив відстріл оленів. Це був перший природоохоронний наказ у нашій частині Карпат. 

Після війни Ріхард Гредель зайнявся відродженням і маєтку, і угідь. Палац він перекрив і значно розбудував — у башточки в центрі фасаду був дах уже іншої форми. Попіклувався про винні підвали, про мисливський будиночок «Бесіда» біля них. Не шкодував барон грошей і на підгодівлю тварин. Він справді любив природу — наскільки здатен її любити хтось із рушницею. Гредель хотів бачити тутешні ліси повними дичини. Відроджувати оленячі стада Ріхарду допомагали угорець Геза Робоз, який був управителем баронського маєтку, і лісовий інспектор, інженер Юліуш Мізьолек. Останній мав у підпорядкуванні бригаду працівників — «гайових». 

Перед Першою світовою війною в шлюбних іграх на околицях Сколе брали участь близько 550 самців-оленів, а всього популяція налічувала близько чотири тисячі звірів. У 1921 році нарахували лише 97 самців. 1932 року тут було вже три тисячі оленів і косуль. Звірів на рік дозволяли відстрілювати не більше ніж 25.

Ліси поділили на шість районів однакової площі. У кожному звели комфортну колибу — з кухнею, туалетом і підвалом. Спеціальна система сповіщень, вмонтована в стіни, давала знати, коли до колиби наближався звір. Серед дерев проклали мережу стежин — задля деяких навіть довбали скелі. У хащах був телефонний зв’язок: мисливці із засідок могли потелефонувати колегам у колибі. 

Як усі амбітні нувориші, Гределі любили водитися з блакитною кров’ю. Були знайомі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Увесь місцевий бомонд прибув у Демню на весілля спадкоємця промислової імперії Ріхарда Гределя із Валерією Грезінгер. Щороку до Демні на полювання приїжджало все численне сімейство Гределів з гостями. Сколе преса називала «європейською Меккою мисливців». 

У Гределів був власний оркестр із 36 музикантів. Свій широкий репертуар оркестранти виконували не лише на святах, а й під час полювань. 

Неподалік винного льоху баронів стояв уже згаданий мисливський будиночок «Бесіда». Ще один збудували на Зелеміні біля Тухлі. Увесь цей антураж: ріжки, зграї гончаків, єгері — був потрібний для чергового опудала оленя чи кабана для мисливської виставки. М’ясо вбитих тварин продавали робітникам за копійки. Натомість шкура рисі й величезні оленячі роги здобули премію на мисливській виставці в Берліні 1909 року. 

Усіх, хто приїздив у Сколе до баронів, розміщували в комфортних кімнатах палацу. До послуг гостей були бібліотека, кінопокази, симфонічні концерти й театральні вистави. Стіни палацу були завішені мисливськими трофеями, у залах стояли випотрошені таксидермістами опудала рідкісних чорних вовків і диких котів. 

З полювання барон робив справжнє свято. Добірне аристократичне товариство і щедрі на звірів ліси — ці два чинники прославили мисливські виїзди Гределів на всю Центральну Європу. Хто лиш не приїздив сюди «на звіра»! Князь Cан-Донато Елім Демидов убив дев’ять оленів за один раз. У вересні 1937 року в маєтку баронів гостював онук імператора Франца Йосифа принц Отто Ернст Хюго Віндіш-Грац, який після карпатського полювання позував із оленячим черепом фотографу Володимиру Пухальському. У жовтні 1938 року з оленячими головами стояли вже граф Йоган Пауль Лімбурґ-Стірум і барони Віктор Кенігсвартер і Георг Ульман.

Усе скінчилося у вересні 1939 року. Ріхард потрапив до концтабору, але зумів вижити. Палацовий парк, наповнений екзотичними рослинами, здичавів. Колись тут була оранжерея, де садівник Кароль Сідлецький вирощував квіти не лише для резиденції, а й для міського парку в Сколе. Коли почалася Друга світова війна, садівник поїхав за господарем до Австрії. У вересні 1939 року в палаці розмістився НКВС — Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. Війна ненадовго вибила чекістів з баронських покоїв, але вони повернулися знову 1944 року — і лишилися до 1948-го. У 1941–1944 роках у стінах родового гніздечка Гределів діяв угорський військовий шпиталь. 

Демню приєднали до Сколього. З повоєнного часу й аж до 2020 року в колишньому мисливському раю була розташована школа-інтернат. Оленів у Бескидах зараз удвічі менше, ніж за Ріхарда Гределя. 2020 року сколівська громада виграла грант у проєкті «Малі міста — великі враження» на облаштування в колишньому баронському необароковому маєтку музею мисливства і візит-центру національного природного парку «Сколівські Бескиди». На початку великої війни в палаці зупинялися біженці. З 2023 року тривають ремонтні роботи.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Великих Лазах

Палац збудував популярний свого часу композитор і скрипаль Нандор (Фердинанд) Плотені, уродженець Великих Лазів. Про цього пана нагадує одна з двох меморіальних дошок на стіні палацу — та, що ближча до вхідних дверей. Друга дошка — на честь композитора й піаніста Ференца Ліста, який товаришував із Плотені й не раз бував у Великих Лазах. 

Плотені був першою скрипкою Угорського національного оперного театру, грав дуетом з Лістом і Йоганнесом Брамсом. Мав інструмент від Страдіварі. Його мистецтвом захоплювалися Джузеппе Гарібальді, Віктор Гюго, Лайош Кошут. Побутувала легенда, що Плотені смичком заробив собі титул — став графом у 1870 році за значні музичні досягнення. Але поки що цей переказ не підтверджений. 

У 1896 році він звів собі украй симпатичний палац у дусі модного тоді французького неоренесансу й розбив навколо споруди невеликий парк. 1926 року палац описала одна з празьких газет: у статті згадували коридори з мисливськими трофеями й музичний кабінет, де зберігалися три унікальні скрипки. Одна була від Страдіварі — її Плотені купив у скрипаля Генріха Вільгельма Ернста. На другій, роботи Гварнері, грав його вчитель музики. Третя була роботи Аматі. У маєтку стояв також рояль. Такі речі і в ті часи коштували чимало, тож Плотені, побоюючись пограбувань, влаштував у Великих Лазах пост жандармерії. 

Музиканта в селі довгі роки згадували з теплотою: був людяним і добрим, вчасно платив за роботу, допомагав молодятам коштами. Коли кухарка маєтку захворіла на сухоти, графиня відвідувала її в лікарні, приносячи велику дивину — апельсини. Згадуючи одного із синів Нандора, селяни всміхалися: той дуже вже любив дівчат, часто залицявся до сільських красунь, захоплювався авіацією — і, за вкрай малоймовірною легендою, навіть пролетів на літаку під мостом в Ужгороді. 

Зароблені музикою статки Плотені примножував, бо мав підприємницьку жилку. Збудував у селі спиртовий завод і млин, вирощував шляхетні сорти винограду, а на початку ХХ століття відкрив приватну музичну школу. 

Сини Нандора продовжили справу мецената-музиканта. Коли Закарпаття в 1940 році стало частиною СРСР, родина Плотені віддала свої винні підвали й виноградники радянській владі. Кажуть, добровільно. Ну, хто добровільно не віддавав, потім опинявся в Сибіру — невесела перспектива. Цінні речі, кажуть, роздавали друзям і рідним, аби не пропали. Рояль дотепер є власністю однієї ужгородської родини. Рятуючи життя, довелося покинути все — і виїхати в еміграцію. 

Господарство музиканта стало колгоспом. Саме виноградники й підвали Плотені дали початок ужгородському коньячному заводу, який працює досі. Меблі й усе цінне з інтер’єрів палацу зникли ще тоді, у 1940-х роках. А в палаці якийсь час діяли курси механізаторів для сільської молоді.

Зараз у красивій споруді — районний будинок дитячої творчості, тут працюють різноманітні гуртки, а влітку — ще й дитячий табір. Тут досі функціонує система опалення, облаштована за часів Плотені.

З 2019 року діє маршрут місцевими печерами, штольнями, виставкою мінералів під відкритим небом й іншими цікавинками під назвою «Шлях Плотені». Часом у палаці проводять костюмовані екскурсії й музичні вечори за участю камерного оркестру Ужгородського музичного училища. А де ще проводити такі дійства, як не в родовому гнізді відомого музиканта?

Могила скрипаля і благодійника збереглася біля сільського Вознесенського храму (1823). Не помітити білосніжний надгробок з рельєфним бюстом Нандора Плотені неможливо. 

Авторка: Ірина Пустиннікова