Історія Бучацького замку

Серед пишної архітектури диво-міста, що розкинулося в пагорбах над річкою Стрипою, замок має сиротливий вигляд. Найдавніша архітектурна пам’ятка Бучача, звісно, має легенду про підземний хід, що вів уздовж річки за місто. Переказують, ніби він був таким високим і широким, що Потоцькі їздили ним каретою.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Місто лежало на Волоському шляху, яким татари гнали українських бранців у ясир. Ще літописні господарі міста, литовські магнати Бучацькі, попіклувалися про фортифікації. Коли з’явилися перші дерев’яно-земляні укріплення, невідомо. До XIV–XV століття відносяться готичні деталі порталу — можливо, церковного, — які знайшли археологи. Усе інше — стіни товщиною в три з половиною метри, рештки башт, руїни ренесансного палацу — уже XVI століття. До XVII століття замок неодноразово руйнували й відновлювали. У певний час на його подвір’ї навіть був фонтан.

З початку XVII століття Бучачем володіли Потоцькі. Дружина Стефана Потоцького Марія Могилянка, сестра Петра Могили, особливо опікувалася замком: розширила південну частину, збудувала великі напівкруглі вежі — бастеї — зі сходу й заходу. На мурах збереглися кам’яні опори, які використовували для дерев’яних машин для стрільби. Бійниці замку пристосовані для ведення перехресного обстрілу, на верхніх ярусах були дерев’яні бойові галереї.

Використання замку і сучасний стан

Коли 1672 року замок узяли в облогу турки, Потоцький десь поїхав у справах, тож обороною — за легендою — керувала його дружина Тереза. Дізнавшись, що твердиню захищає жінка, яничари зняли облогу. Та за чотири роки повернулися й таки зруйнували фортецю. Цікава тоді склалася ситуація: кордон між Портою і Польщею пройшов по Стрипі, розділивши місто навпіл. Східна частина дісталася туркам, західна — полякам. Джерела середини XVIII століття згадують укріплення в Бучачі як покинуті й занедбані. За Австро-Угорщини оборонні мури розібрали, а каміння продали як будівельний матеріал.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Аккерманської фортеці 

За десять кілометрів від місця, де Дністер стає Чорним морем, на березі широченного лиману стоїть найбільша з усіх українських твердинь.

Білгород-Дністровський, він же Тіра, він же Аккерман, він же Четатя-Альба і ще з півдесятка імен, — одне з найдавніших міст не лише України, а й світу. Докази — під ногами, зовсім поруч із фортечною брамою. Нехай на тлі стін фортеці рештки давньогрецьких фундаментів мають скромний вигляд, але вони пам’ятають цей край ще без замку. Вони бачили, як будували стіни твердині, тому можуть дивитися на форпост нехай і знизу, але зверхньо. Вони — це Тіра, заснована в IV столітті до Р. Х. грецька колонія на краю тодішньої ойкумени. Царі Тіри карбували власні золоті монети, а назвали це поселення на честь Тіраса-Дністра — ім’я дали місту не греки, а скіфи-землероби. Греки-колоністи сиділи навпроти, на острові посеред річки, і називали свій поліс Офіуса, Зміїний. Де вже ті греки, де скіфи — Тіру населяло кілька тисяч їхніх нащадків скіфо-еллінів. Коли води Дністра затопили острів Офіуса, його жителі перебралися на правий берег річки, до Тіри. Від поліса до наших днів біля фортечних мурів збереглися залишки житлових кварталів з підвалами.

Фрагменти стін і веж римської цитаделі Маурокастрон — свідки часів, коли в місті з 116 року стояв римський гарнізон, яким керував центуріон. На річці була стоянка Мезійської ескадри римського флоту. Існує напівлегенда про готів, які захопили Тіру 238 року й побудували на лимані піратський флот для набігів на римські провінції. Із цього міг би вирости непоганий серіал-бойовик. Готи справді пробували тут господарювати, але римський гарнізон Тіру не покидав. Забуття місту принесли на своїх конях варвари-гуни в 376 році.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У середньовічну фортецю біля розвалин давньоримської кличе Кілійська брама з підйомним мостом і двома гратами-ґерсами. Укріплення зводили протягом двох століть, і до цього доклали руку і молдавани, і купці з італійської Генуї, і турки. Історики схиляються до версії про генуезців-засновників. Спритні італійці з’явилися в Причорномор’ї в XIII столітті, у часи панування Золотої Орди. Офіційно місто тоді називалося тоді Ак-Ліба. Генуезці довго підібрали ім’я для своєї колонії: Аспрокастро, Білий Замок, — або все ж Мальвокастро, Зелений Замок? Може, Монкастро, Замок на горі? У 1362 році, коли повсталі місцеві жителі ненадовго вигнали генуезців з міста, у документах навіть фігурує парадоксальний Маврокастро, Чорний замок, — повний антонім сучасної назви міста.

У XV столітті Аккерман-Білгород перетворився на мегаполісом на 20 000 жителів. Пізніше місто стало частиною Молдавського князівства — і ось воно, нове ім’я: Четатя-Альба, у перекладі «Біла Фортеця». Угорці переназивали поселення на Фегер-Вар.

Дітище стількох народів вийшло міцним: твердиня на скелястому березі була надпотужним військово-технічним комплексом. Площа понад 9 гекратів, довжина оборонних стін — близько двох з половиною кілометрів, висота башт — від 5 до 15 метрів, товщина стін — до 5 метрів. З боку Дністра, з півночі, немає рову, а от з інших трьох боків він є. Колись цей 14-метровий штучний канал заповнювали водою — і фортеця ставала ще неприступнішою. Уявіть, глибина рову спочатку була 22 метри! Фортеця мала 34 вежі — збереглися 26. Це немало.

Внутрішні оборонні стіни розділяють твердиню на кілька дворів. Туристам найбільше подобається найстаріша частина — фортеця у фортеці XIII століття, Цитадель. Коли ворог захоплював інші частини замку, тут ще довго можна було тримати оборону. У Цитаделі мешкав комендант фортеці, розташовувалися військові штаби, тут у турецькі часи був гарем. Екскурсоводи розповідають про скарби, які залишили турки, і про чудовий водогін.

На велетенському Цивільному дворі могли розміститися всі мешканці міста, якби довелося ховатися від ворогів. Сувеніром від Порти стирчать посередині двору залишки мінарету. Колись тут стояла мечеть, ще раніше — християнський храм. Двір охороняють Сторожова, Пушкінська і Дівоча вежа. На Гарнізонному дворі розташовувалися стайні, казарми і склад боєприпасів, а от Господарський двір зараз майже повністю знищений. Немає вже і Карантинного (або Портового) двору, де були склади й торговельні ятки.

У серпні 1484 року місто потрапило в облогу величезної турецької армії: 50 000 кримчаків Менглі-Ґерая— іграшка порівняно з трьохсоттисячним військом султана Баязида II. Фортеця протрималася 16 днів, але потім здалася — і на 328 років у Придністров’ї запанували османи. Сюди переселили татар, які утворили Буджацьку орду з центром в Ак-Кермані. Іноді вони фамільярно називали місто Акджа — Біленька.

Протягом XVI–XVII століть запорізькі козаки здійснювали набіги до аккерманських стін. А ХVІІІ століття принесло три російсько-турецькі війни. У 1812 році за Бухарестським мирним договором південь Бессарабії разом з Аккерманом перейшов до Російської імперії. Буджацьких і ногайських татар відселили в Таврійську губернію, а на їхнє місце прийшли болгари, німецькі колоністи, гагаузи.

Використання замку і сучасний стан

До 1832 року фортеця, анахронізм старих часів, повністю позбулася свого стратегічного значення. У 1896 році її оголосили історико-архітектурним пам’ятником.

Зараз у літні дні в Цитаделі проходять лицарські турніри — чудовий спосіб для туристів краще познайомитися із Середньовіччям.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Язловецького замку 

Язловець — древній, провінційний і тихий — ховається за деревами над маленькою річечкою Вільховець. Дикими прадавніми лісами вкриті м’які пагорби навколо, а під ногами — багряна, наче полита кров’ю земля. Законсервоване середньовіччя, але з телевізійними антенами й мобілками. На одному з поворотів серпантину серед лісу вигулькує замок — з несподіваністю привида в хорошому фільмі жахів.

Замок цей за характером як місто: воліє залишатися в затінку високих крон. З деревами на схилах гори ціла історія: посадити тут фруктовий сад надумали турки, плануючи затриматися в Язлівці на довше, ніж вийшло (з 1676 до 1684 року). Коли Річ Посполита відвоювала фортецю, її комендант Ян Самуель Хржановський вирішив опікувався садом. Тож у яблук з-під замку родовід довший, аніж у деяких шляхетських родів.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Фортеця старим левом розкинулася на вузькому хребті плоскогір’я, повторюючи обриси місцевості. Вигляд похмурої башти-донжона вражає, але, на жаль, світлини не передають величі пустих бійниць і прекрасних порталів.

Старий замок, як правило, на замку́. Так місцеві вберігають нечастих туристів від імовірних нещасних випадків: у джунглях бур’янів легко не помітити провалля чи полетіти з гори шкереберть.

Замок перебудували за часів гетьмана коронного Юрія Язловецького. Цікавою людиною був цей магнат: під впливом дружини Ельжбети Тарло він настільки загорівся ідеями Реформації, що порвав з католицизмом: позакривав у своїх маєтках усі костели, а з сусіднього Червоногруду вигнав домініканців. Лише коли влада у Язлівці перейшла до сина Юрія, Миколая, католики знову змогли зітхнути з полегшенням. Народна пам’ять, як часто буває, усе переплутала: приписала всі гріхи, ледь не атеїзм, молодшому сину Юрія — останньому з Язловецьких, Ієроніму. Начебто сам єпископ приходив до подільського воєводи з проханням узятися за розум, на що Язловецький наказав слугам відтяли єпископу бороду. Ображений ієрарх прокляв Ієроніма. Прокляття збулося: служниця впустила єдиного сина Язловецького в криницю і з розпачу сама туди стрибнула. Ієронім нібито покаявся і віддав костелу ціле село, яке назвав Жнибороди на честь свого дивного вчинку. Тільки от документи свідчать, що Ієронім був ревним католиком, який багато жертвував на монастирі, а його дружина Елеонора Острозька не народила жодного сина.

За наказом Юрія Язловецького було зведено донжон у південно-західному куті замку. Це кам’яний куб розмірами 20 на 25 метрів, зі стінами товщиною чотири метри. Головне диво донжона — в’їзні ворота, розташовані на висоті третього ярусу й прикрашені різьбленим порталом з гербом Язловецьких. Тут не лише вершник — тут і танк міг би проїхати, якби, звісно, мав крила. Усередині є залишки пічок, де колись грілася охорона замку. Потрапити в браму можна було лише за допомогою високого похилого пандусу й відкидних містків у кілька ярусів. До наших днів вони не дожили. Проте збереглися фрагменти стін південного й західного оборонних кілець: замок був оточений кількома ярусами мурів.

У 1643 році місто перейшло до Гетьмана великого коронного Станіслава Конецпольського. Він разом із сином Олександром учергове зміцнив замок, прибудував північну напівкруглу вежу й оточив фортецю зовнішнім фортифікаційним кільцем — Ніжнім замком. Це перетворило твердиню в Язлівці на один з найукріпленіших форпостів і так надукріпленого Поділля. Козацькі загони в 1648 році даремно намагалися захопити Язловець. Турки, які хазяйнували в місті в 1676–1684 роках, ще більше укріпили замок — крайній західний форпост Порти. Французькі інженери Філіп Дюпон і Ф.П. д’Алейрак, які разом з королем Яном ІІІ Собеським визволяли Язловець від яничарів, залишили спогади про фортецю. Дюпон писав: «Замок цей надзвичайно міцно побудований і складається з восьми могутніх башт, чотирьох наріжних і чотирьох посередині стін». Натомість д’Алейрак порівнював Язловець із Кам’янцем і відзначав: «На узгір’ї підноситься замок з каменю та цегли, збудований міцно, але за нерегулярним планом. Перед замковою брамою тягнеться велика площа для військових тренувань, де можна зручно розмістити до 3000 солдатів. Будова замку, хоч і нерегулярна, не є стародавньою. Башти, окопи, амбразури для гармат, склепіння, крила, вали, підземні льохи дивують чудовим станом і боєздатністю. Натомість сильно вражає похмурість помешкань, яка нагадує паризьку Бастилію. Зараз замок лежить у руїні. Донжон сильно пошкоджено, але невеликими зусиллями його можна повернути до попереднього стану».

На початку XVІІІ століття фортеця втрачає бойове значення. Нижній замок перетворили на палац. Один з його власників, Станіслав Понятовський, найбільше доклався до перебудови воїна на придворного: дуже вже подобалися пану місцеві краєвиди. Розбив парк, розводив коней. Геральдичний картуш на фронтоні замку — на його замовлення. Там під короною помітні два герби: Понятовських і Чарторийських.

Використання замку і сучасний стан

Нове життя принесла сюди Марцеліна Даровська з роду Котовичів. Вона отримала дозвіл Папи Римського заснувати біля замку монастир. Посприяло й те, що начебто 400 років тому язловецьким дітям явилася Божа Матір. На тому місці побожні міщани звели капличку, до якої пізніше й почали прибудовувати монастир. Останній з власників замку, барон Віктор Блажовський, перебрався до сусідньої Новосілки, а в замок приїжджав раз на рік — на «майовки», коли місцева шляхта збиралася на бал. У 1863 році віддав усе під монастир і школу з єдиною умовою: черниці мали щороку безкоштовно виховувати дівчинку, яку відбирала сім’я барона. За кілька років сестри викупили в барона замок. Школа діяла до 1939 року — приймали до неї і католичок, і православних, і юдейок. Дочки маршала Польщі Йозефа Пілсудського навчалися саме тут.

З 1996 року монахині знову заселили старі стіни, розділивши помешкання Нижнього замку з обласною фтизіопульманологічною лікарнею.

Який сенс у замках, якщо їх можна підкорити довгою облогою?

Облоги — це майже завжди про час і силу голоду. Але це ще й про тонкий і точний розрахунок — щодо місця, часу й ресурсів. І навіть щодо сусідів! Замки найчастіше будували в стратегічно важливих точках: біля річкового броду (як у Хотині), з того боку місця, який погано укріпила природа (як у Кам’янці-Подільському), неподалік торговельних шляхів (як у Хусті) чи гірських перевалів (як у Невицькому). Тому ворожі армії оминути їх не могли. Скільки годин потрібно ворогу, щоб дійти сюди від сусідньої твердині? (Підказка: найчастіше один світловий день.) Скільки оборонців потрібно, щоб протриматися добу? А тиждень? А два місяці? Скільки для цього потрібно амуніції та провіанту? А скільки їжі й пороху треба ворогам? Це теж важливе питання! Голод раніше починався саме серед загарбників: їх завжди більше. Звісно, можна грабувати сусідні села — але і їхній ресурс не вічний. Та й підтримувати у війську дисципліну, займаючись мародерством і грабунком, — завдання непросте. Без дисципліни армія розвалюється: смак легкої здобичі деморалізує. Отже, довго тримати вояків у полі — завдання дуже складне. Якщо це професійні солдати, вони ще й коштують дорого. Якщо мобілізовані, вони, напевно, селяни — і, поки нудяться в облозі чужого замку, їхні власні поля стоять необроблені, гине врожай, зменшується прибуток того, хто їх сюди пригнав воювати.

А якщо почнеться мор? (Він часто і починався: у полі руки з милом майже ніколи не мили.) Можна, звісно, закинути тіло загиблого від епідемії требушетом за замкові стіни — хай обложені теж страждають, як не хочуть підкоритися. Але ситуацію в польовому таборі це не виправить.

Наскільки швидко дізнаються про біду, що спіткала замок, у сусідніх твердинях чи при королівському дворі? Скільки часу доведеться чекати на підмогу? А чи не дешевше буде вступити у відкриту битву з ворогом біля стін замку? (Підказка: майже завжди це коштуватиме більшої кількості ресурсів і, найважливіше, людських життів, тож краще дочекатися підмоги.)

Пора року відіграє теж не останню роль: восени довгих облог можна не боятися, бо давні війни — забава літня. Взимку і дороги снігом позамітає, і їсти панам загарбникам нічого — та й холодно. Тому облоги були страшним сном усіх замкових залог: саме страх голодної смерті примушував влаштовувати підземні виходи із замку (але вони йшли не на кілометри, а на кілька десятків метрів). Однак нічого кращого за замки на той час людство вигадати не змогло.

Крім того, історія знає чимало прикладів, коли невеликі замки зупиняли велетенські армії. Так обламав зуби об муровані угорські твердині монгольський хан Батий, що руйнівним цунамі пронісся українськими землями, де були лише малі дерев’яно-земляні укріплення: вони не могли ефективно стримувати таку навалу людей і коней.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Поморянського замку 

На Львівщині є кілька монарших резиденцій: замкові комплекси в Жовкві, Золочеві, Підгірцях і Поморянах належали впливовому роду Собеських. Коли один з його представників, син русинської магната Ян став 1674 року королем Польщі, свої галицькі маєтки він зміцнив і часто бував тут з дружиною Марією Казимирою. Більшість з українських замків, пов’язаних з Яном ІІІ Собеським, зараз перекваліфіковувалася на музеї: так сталося в Олеську, Жовкві й Золочеві, така сама доля чекає — за гарних прогнозів — і на палац у Підгірцях, де вже кілька десятиліть триває фінансована реставрація.

Улюблений замок Яна III Собеського, переможця турків під Віднем, національного героя Речі Посполитої, має жалюгідний вигляд. Здалеку кутова вежа здається білою, поруч — двоповерховий палац у формі букви «Г» з ренесансною аркадою вздовж фасаду. Але, підійшовши ближче, помічаєш обвал: кут замку впав у червні 2015 року. Земля всіяна фрагментами черепиці, на напівзруйнованому будинку старим скелетом лежать дошки покрівлі.

 Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок побудували в першій половині XVI століття на місці дерев’яної фортеці, яку в 1340–1350 роках звів магнат Миколай Свинка за наказом короля Казимира Великого. У кінці XV століття маєток перейшов до Жигмунта Сенінського — і залишався в руках цього роду до 1619–1620 року, коли його купив Якуб Собеський, батько майбутнього короля Польщі.

Якуб зміцнив замок, побудував нову порохову вежу. Після смерті власника замок успадкувала його дружина Теофілія, а вже після неї 1661 року господарем маєтку став син подружжя — Ян. Бував тут часто, формував збройні загони для військових кампаній.

Коли 3 лютого 1662 року Ян Собеський прибув у Поморяни, вітати його вийшло чи не все місто. Тоді він затримався в замку надовго: влаштовував бенкети, їздив полювати, стежив за відновлювальними роботами й будівництвом валів навколо містечка.

Власне, саме за часів Собеського довкола міста насипали вали й викопали рови, поновили замкові стіни. Твердиня неодноразово витримувала затяжні облоги, а для її відродження король своїм привілеєм звільнив місто від податків, виділяв на чергові роботи тисячі злотих. Усе в Поморянах тоді дихало Собеським. Дзвін місцевого костелу відлили з турецьких гармат, які польський монарх доставив зі свого тріумфального походу до Відня. Орнати (урочисті шати) місцевих священиків були пошиті з турецьких прапорів, які Ян ІІІ захопив у битвах під Хотином і Віднем і привіз до міста. Південне крило замку ще до Другої світової війни всі наступні господарі резиденції називали «крилом Собеського».

До 1729 року в замку жила Марія Юзефа Собеська, вдова Костянтина — недолугого сина Яна ІІІ. У 1740 році форпост перейшов до рук литовського князівського роду Радзивіллів, які в Поморянах бували наїздами. 1771 року спалахнула пожежа, після якої частину укріплень розібрали. Поворотною точкою в історії палацу став 1789 рік: тоді Поморяни перейшли у власність родини Прушинських. Еразм Прушинський ретельно відбудував південне й північне крило крила замку, розібрав північне й західне. Відновлення резиденції завершив його син Юзеф: відновив інтер’єри, оновив покрівлю, заклав парк з теплицями. Великий любитель мистецтв, він зібрав у Поморянах цінну галерею живописних олійних робіт від видатних італійських майстрів. Колекція налічувала близько 300 малюнків відомих художників, зокрема — нібито — Рембрандта, Мікеланджело й Леонардо да Вінчі. Найімовірніше, більшість з них була копіями. Ще в палаці зберігалися колекції медалей і монет, печаток польських королів і князів, ікон, столового срібла й порцеляни, мозаїки, оригінали творів польських художників. Після смерті Юзефа всі сімейні колекції продали за безцінь. У 1876 року замок перейшов у власність Романа Потоцького. Тут уже не жили — залишалася тільки адміністрація маєтку.

Використання замку і сучасний стан

Замок став свідком Битви за Львів (Листопадового чину). 1 листопада 1918 року в Поморянах була роззброєна жандармерія, а на ратуші вивісили жовто-блакитний прапор. Староста міста без опору передав владу українському військовому комітетові. У замку відбулося багатотисячне віче, на якому проголосили українську цивільну владу. На жаль, ненадовго. Полонізація була вже не за горами. У краї закривали сільські читальні «Просвіти», українські кооперативи, українські активісти потрапляли під пацифікацію. 1930 року поморянців урятував від неї граф Потоцький, який якраз перебував у замку. Він подзвонив голові держави маршалу Пілсудському — і військо нікого не зачепило.

Граф був послом Речі Посполитої в США, часто був у роз’їздах, але резиденцію під Золочевом любив. Потоцькі приїжджали в Поморяни навесні. На честь їхнього приїзду на замкових воротах вивішували чорно-жовто-зелено-білий прапор. Завдяки клопотам графа замок із суворого воїна перетворився на затишну садибу посеред доглянутого саду з безліччю троянд. Покої графині, модниці-брюнетки (у містечку вірили, що вона іспанка), були обвішані дзеркалами. Її стильні сукні з довгими шлейфами вражали містян і містянок. Граф тримав величезну псарню на 50–60 гончих. Син Потоцького Андрій часто грався з місцевими дітьми в саду або у своїй кімнаті, а графиня запрошувала малюків на обід. У будиночку біля замку Потоцькі влаштували сирітський притулок, де також годували бідняків.

Друга світова війна привела нових квартирантів: у замку жили два гестапівці, які керували поморянським маєтком. Можливо, це врятувало садибу від цілковитої руйнації. Але не врятувало німців: їх біля самих воріт розстріляли вояки Української повстанської армії. Після війни деякі цінні предмети із замку потрапили до тернопільських музеїв, невелика частина бібліотеки Потоцьких була передана до Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Спочатку в замку влаштували школу, а в 1950 роки — розмістили райком комуністичної партії. Пізніше будівля перейшла до місцевого професійно-технічного училища.

9 березня 1974 року палац загорівся. Це було початком кінця: для училища збудували нові корпуси. Понад два десятиліття садиба не знала справжнього господаря. З 2014 року львівська активістка Ганна Гаврилів й організація Спадщина.UA докладають титанічних зусиль для реанімації твердині.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Золочівського замку 

Уже 1180 року в межах сучасного Золочева існувало місто Радече. У деяких історичних джерелах згадують, що в кінці ХІІІ століття на місці сучасного Будинку «Просвіта» і була давньоруська фортеця. Перша згадка про Золочів — під 1442 роком. Можна припустити, що на горі, на перехресті доріг, уже тоді були якісь укріплення.

Магдебурзьке право місто отримало 15 березня 1523 року, за Станіслава Сенинського, який у 1532 році продав Золочів разом з «фортецею» Андрієві графу Гуркові, познанському каштелянові. Новий власник дещо перебудував замок. Нарешті, у 1634 році батько майбутнього короля Польщі Якуб Собеський зміцнив замок чотирма бастіонами.

Син русинки Ян ІІІ Собеський цікавився астрономією та архітектурою, знав латину, французьку, німецьку, трішки турецьку, татарську й грецьку мови. Він ріс, убираючи культ предків — безстрашних воїнів.

У грудні 1645 року, коли майбутній полководець навчався в Кракові, з Франції до Польщі потягнувся караван карет і возів. Через засніжені Нідерланди й Німеччину прямувала на край цивілізованого світу тридцятип’ятирічна принцеса Мантуанська Людовика Марія Гонзага з возами майна і численним почтом. Там була і чотирирічна Марія Казимира д’Аркен (1641–1716), дочка родовитого, але бідного капітана французької королівської гвардії і королівської гувернантки. У Версалі шепотіли, що дівчинка з великими очима — позашлюбна дочка майбутньої польської королеви Людовики Марії і її фаворита Конде.

Любов Яна ІІІ і французької красуні спалахнула миттєво — від першої зустрічі в 1655 році. Хлопець, якому було тоді 26 років, побачив у варшавському королівському палаці чотирнадцятирічну красуню. Але за кілька років Марисенька вийшла за іншого. Ян не раз зустрічав француженку з чоловіком — украй непривабливим князем Яном «Собіпаном» Замойським, хворим на подагру п’яничкою. Сміливий у бою, поза війнами Замойський тринькав свої велетенські статки на гучні бенкети й нечасто бував удома. Діти подружжя вмирали в дитинстві. Сусід Собеський іноді розраджував Марію Казимиру в її самотності, а ще писав листи, називаючи її «прекрасною Астреєю» і «королевою серця». Замойський зрештою помер, а 15 травня 1665 року Ян і Марія Казимира взяли шлюб, що тривав 30 років. Зі спільних тринадцяти дітей вижило лише четверо. Майбутнє принесе війни, коронацію і тріумф під Віднем, але Ян завжди писатиме дружині листи, і з 300 опублікованих епістол 80 написано з Галичини.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Королеву в Речі Посполитій не любили: іноземка, недостатньо шляхетна, спустошує казну. Навіть те, що вона була кумою Людовіка XIV, який хрестив її сина Якуба, не покращило справи. Для усамітнення вона обрала одну з літніх резиденцій Собеських — фортецю в Золочеві, вотчину свекра, Якуба Собеського. Гонорового магната і зараз пам’ятають п’ятикутні бастіони. Вони закінчуються вежами, які прикрашають плити з гербами Яніна, Годзава, Равич і Гербурт та літери J.S.K.K.S.K. (Jakob Sobieski, Krajczy Koronny, Starosta Krasnostawski). Замок став старому Собеському своєрідним монументом, але по-справжньому вдихнула душу в ці стіни його невістка. Легенди навіть стверджують, що Марія хоробро захищала Золочівський замок під час турецької облоги.

Твердиня мала свої секрети. Господар і його дружина мешкали в різних кімнатах. Вікна з покоїв пані виходили на зовнішній бік фортеці, де була охорона: саме з цього боку в стіні було зроблено потайний хід до скарбниці. За порадами архітекторів, між двома половинами був ще один прохід. Легенди переконують: ці ходи — дитячі забавки порівняно з підземним тунелем, який начебто зв’язував замок з містом.

Особлива гордість Золочівського замку — туалети. Банальні нужники в часи Марії Казимири були великою рідкістю. А золочівські ще й так майстерно зроблено, що їх вивчали й сучасні спеціалісти.

Використання замку і сучасний стан

У 1690-х роках Марія частенько усамітнювалася в Золочеві. Саме тоді на території замку з’являється Китайський палац. Рис китайської архітектури тут небагато: фантазія місцевих зодчих, які жодного разу не були за Китайським муром, спиралася на тогочасну порцелянову моду. Зараз у цій дуже віддалено схожій на пагоду будівлі проводять для високих гостей чайні церемонії.

Біля замкових воріт стоять камені, привезені зі зруйнованого в XVI столітті замку в Новосілках, неподалік від Золочева. Екскурсоводи називають їх тамплієрськими: на сірому тлі філігранно висічено кілька рядків невідомою мовою. А поруч терновий і маковий вінки, які переплелися, наче дві обручки. Між вінками — акуратна дірочка. Кажуть, якщо маєш таємне бажання, потрібно покласти до дірочки палець і швидко повертіти ним. Якщо бажання матеріальне, потрібно повертати в бік тернового вінка, хочеш романтики — у бік вінка квітучого.

Насправді перед нами свідчення ще однієї історії кохання, цього разу трагічної. Власником навколишніх сіл у 1810–1840-х роках був силач і психопат Томаш Стрембош. Казку про Синю Бороду пам’ятаєте? Її головний герой порівняно зі Стрембошем був сумирним ягням. Селян, які пану чимось не догодили, Томаш убивав голіруч. Донька Зузанна в 14 років втекла від нього до Львова. Пізніше Томаш ходив війною на чоловіка Зузанни, підстаркуватого французького графа Фердинанда де Фреснеля. Зузанна ж закохалася у місцевого художника. І саме він залишив їй зашифроване любовне послання на каменях, які стоять у дворі замку.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Золотопотоцького замку 

Але й назва! Як із казки. У такому містечку має текти річка з молока, а в садах — рости молодильні яблучка.

Реальність не така весела: село як село, без принцес і драконів. Хоч якби ті принцеси і з’явилися, у них постійно був би нежить: у замку в Золотому Потоці газового опалення немає.

Щоб твердиню роздивитися якнайкраще, потрібно перейти хитким містком над потоком — він на вигляд звичайний, хоч і зветься Золотим. З правого берега відкриється весь задум воєводи Потоцького: невеликий пагорб слугує фундаментом мурованої твердині, а вже за стінами замку, далі, ховається місто. Пан Стефан, обравши цю придністровську подільську ділянку для майбутньої резиденції, заснував на місці села Загайпілля місто Золотий Потік. Тут магнат мешкав зі своєю дружиною Марією Могилянкою.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Найстаріший, хай і короткий опис місцевого замку залишив шведський мандрівник і шпигун Ульріх фон Вердум у 1672 році. За його словами, фортеця була регулярна, у плані наближена до квадрату, з кутовими і в’їзною вежами. Стіни хай і не вражали висотою, але могли похвалитися товщиною — до двох метрів. Фортецю звели з місцевого пісковику темно-гранітного кольору — цей брунастий відтінок надає руїнам певного драматизму.

Яким був замок у той напівлегендарний час? Чи так само в’їзну браму прикрашав герб Потоцьких Пилява? Чи вищими були ледь помітні сьогодні земляні вали? Чи вже був пізньоренесансний декор брами, житлових будинків між північною та західною вежами і палацу? І, до речі, чи був уже палац? Відомо ж про нього хіба те, що спочатку він був одноповерховим. Лише у XVIII столітті тодішні мешканці замку надбудували другий поверх, а ще через століття засипали оту легендарну водну жилу, знайдену нецілованим юнаком, — замковий колодязь.

Використання замку і сучасний стан

Золотопотоцький замок чимало пережив: у 1676 році фортецю вщент спалили турецькі посіпаки паші Ібрагіма Ш, захопивши перед тим Бучач. Близько 1840 року тодішні власники замку, Ольшевські, звели поруч одноповерховий палац за проєктом невідомого італійського архітектора. Усе б добре, але під час будівництва було зруйновано частину мурів, а ще майстри безжально повидирали всі білокам’яні деталі оформлення комплексу (балюстради, барокові обрамування вікон, дверей). І якби ж ті жертви були виправдані створенням шедевру! Нова панська резиденція вийшла дивною: пивниці глибокі, як у середньовічному замку, головний фасад — у дусі класицизму, а бічні та дворовий фасади чомусь неоготичні. Певний час по могильних плитах цокотіли підбори золотопотоцьких юнок, що бігали до палацу на дискотеку. Та й зараз він переживає не найкращі часи.

Ольшевським палац щастя не приніс: кошти на його побудову були витрачені значні, шляхтичі влізли в борги й були змушені продати замок. Його новий власник Ян Стоєвський старими стінами не переймався — запросто віддав фортецю хасидському рабину Ізраїлю Фрідману з буковинської Садгори. Бідний замок поливають дощі, б’є град, руйнує вогонь пожеж. Разом із замком занепадає і місто, поглинуте голодом і скрутою. У 1875 році Фрідман продає колишню фортецю послу Державної Ради у Відні Володимиру Іполиту Гнєвошу.

Пан Володимир мріяв вдихнути нове життя в стару будівлю. Замкові стіни він законсервував, а у фортечному палаці розмістив суд і податковий уряд, який було переведено з Бучача. Не щастить: у 1918 році багату бібліотеку й більшу частину художньої збірки з Золотого Потоку російські солдати поцупили й вивезли до Москви, а в 1935 році замковий палац знову горів. У 1938 році Гнєвоші вперто відбудували цю споруду-самогубцю, яка ніяк не бажала жити. А за рік вибухнула Друга світова.

Завдяки старанням Володимира Іполита Гнєвоша ми досі можемо бачити Золотопотоцький замок — нехай без західної башти і деяких фрагментів стін, але все-таки. Столярна майстерня, яка займає замкові приміщення, здається незрозумілим парадоксом.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Пнівського замку 

За спиною — столиця української нафти Надвірна, попереду — красивенні Горгани, а між ними — пагорб із п’ятикутним замком магнатів Куропатів. Серед оборонниx споруд Прикарпаття Пнівський замок найстаріший і найкраще збережений. Але підійдеш ближче — і побачиш, що мури фортеці тримаються лише на чесному слові, що його вони дали Карпатам і туристам.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Веж у замку було шість, усі різної форми. В’їздили на територію через підйомний міст, перекинутий через штучний рів з водою, — на вежі збереглись ніші для моста й піднімальних ланцюгів. Зі сходу обороноздатність замку посилював глибокий яр, на дні якого протікав потік. На захід природна височина круто обривається. Найбільш уразливий і незахищений замок з півночі, але попри це він був довгий час одним з найбільш укріплених і пристосованих до довготривалої облоги в усій Україні. Легенди кажуть, що підземний хід зв’язував форпост із твердинею у Надвірній (від неї лишился руїни в міському парку). Цілком можливо: двір Куропатів обслуговувало багато челяді, що жила на підзамчі — там, де зараз квартали п’ятиповерхівок райцентру. Ці люди могли підземними ходами йти до роботи. Згодом поселення «надвірної» служби перетворилося на місто.

Із Пнева загони шляхти й смоляків вибирaлися шукати опришків, сюди для суду й розправи приводили пійманих «чорниx xлопців». Опришки під проводом Олекси Довбуша у 1745 рпід проводом Семена Височана, та з 48 учасників нападу 24 потрапили в руки шляxти і після катувань були страчені в Коломиї і Надвірній.

Використання замку і сучасний стан

Час минав, зброю вдосконалювали, а Пнівський замок занепадав. Уже на початку XIX століття орендарі жадібно розбирали каміння замку на будматеріал для броварні. Зараз від фортеці, яка свого часу чимало попрацювала на магнатів і міщан, лишилися мальовничі руїни з прекрасним видом на двоголову вершину Старогори, фундаментами палацу Куропатв і залишками промислових будівель поруч.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія фортеці “Окопи Святої Трійці” 

«Побував на місці, яке мав давно на приміті. Воно подобається мені у всьому. Ви там теж бували і маєте його добре пам’ятати, — пише 1692 року польському королю Яну ІІІ Собеському коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. — То шия скалиста над Ластівцями, яку стискає з однієї сторони Дністер, а з другої Збруч. Там само нижче впадає Збруч у Дністер. Води багато, безпечно для коней. Брід добрий на Дністрі під самою фортецею. Хотіли форт побудувати у Жванці за чверть милі, але вирішили, що це місце набагато краще і безпечніше для людей. Уже вчора значну роботу зробили, люди немало працювали».

За 22 кілометри від цього місця — Кам’янець, столиця Поділля, «східний оплот християнства». Уже 20 років, з 1672-го, він належить туркам. Річ Посполита робить безуспішні спроби повернути подільську столицю, вирішує заморити місто голодом. Польські загони спалюють села, витоптують поля, стежать за бродом на Дністрі і перехоплюють турецькі каравани з провіантом.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Для утримання війська, яке би влаштовувало капості туркам, Станіслав Ян Яблоновський обирає мис біля броду. Від часів Русі там залишилися земляні вали, звідси видно мінарети Хотинської фортеці й замок магнатів Лянцкоронських у Жванці. Вартові на вежах можуть бачити пересування ворожих загонів.

Гетьман починає будівництво фортеці за власні кошти, 5 березня 1692 року закладає перший камінь. Шість місяців сотні вояків насипають вали і зводять мури.

9 жовтня 1692 року гетьман звітує: «Блокада в стані оборони». Офіційна назва фортеці — «Окопи. Гори Святої Трійці, блокада Кам’янця-Подільського». Тут Яблоновський залишає залогу — 4000 вояків.

Невдовзі комендант фортеці Міхал Брандт підсилює залогу козаками, пише гетьману прохання вирядити до межиріччя Збруча та Дністра мушкетерів — професійних вояків.

Гарнізон в Окопах чергує цілодобово, не дає османам пробратися до Кам’янця. Начальник Подільського пашалика Галіль-паша змушений шукати довших шляхів для доставки вантажів. Польська преса тих часів часто згадує Окопи в статтях, називаючи «фортецею цноти». Приклад укріплень розглядають на філософських диспутах у єзуїтських колегіях усієї Речі Посполитої.

У січні 1693 року німецька газета «Theatrum Europeum» пише про напад поляків на татарський конвой, що віз провіант до Кам’янця з Хотина. Тоді вояки гарнізону під’їжджають до Кам’янця, спалюють передмістя і звільняють християн, ув’язнених турками.

У відповідь на таке нахабство на Окопи йде загін татар. Їм дають відсіч та відбирають 50 волів — на провіант. «Та ті воли на добре переможцям не вийшли, бо були худі, а м’ясо мали заражене хворобою. Тож усі, хто його їв, діставали каліцтво», — пише доктор Людвік Фінкель у своїй книзі «Окопи Святої Трійці. Два епізоди з історії Польщі», що вийшла у Львові 1889 року.

Ще раз в історію Окопи входять у 1769 році, коли фортеця, яку залога покинула за рік до того, дала прихисток кільком сотням барських конфедератів. Вони виступали проти втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Повстанці беруться укріплювати Окопи, досипати земляні вали. Керує роботами Казимир Пуласький, який здійснює блискучу операцію з виводу своїх прихильників з облоги. На той момент йому лише 21 рік. Згодом Пуласький емігрує до Америки, де гине в боротьбі за незалежність британських колоній і стає національним героєм США.

Після 1772 року, коли Окопи разом з усім Західним Поділлям потрапляють під владу Австрії, частину валів розрівнюють.

Ще раз пробують повернути Окопам колишню славу в 1842 році, коли за наказом російського царя Миколи І починають укріплювати сусідній Жванець. Результат? Жодну з двох фортець так і не укріпили.

Використання замку і сучасний стан

1874 року галицький Сейм звертає увагу на пам’ятки часів Яна ІІІ Собеського — і брами Окопів реставрує на державні кошти граф Мечислав Потоцький. Тоді само борщівське староство забороняє місцевим селянам нищити шанці колишньої твердині.

У міжвоєнний час в Окопах базується 14-й батальйон прикордонної охорони Війська Польського. Прикордонники розчищають залишки фортеці, садять біля брам клумби з гербами Польщі та Поділля.

Зараз в Окопах можна побачити рештки земляних валів, Львівьку й Кам’янецьку брами, руїни башти Пуласького над Збручем — і скромний Троїцький костел, реставрований стараннями місцевого жителя Василя Криворучка й коштами Міністерства культури Польщі.

Скільки амуніції могло бути в замку?

По-різному в різні часи. От в «Окопах Святої Трійці» у 1711 році було 80 центнерів пороху, 32 центнери куль для мушкетів, 4500 ядер і 39 гармат. Тоді турецька і шведська армії на чолі з Карлом ХІІ мали намір напасти на Польщу з боку сучасної Молдови. Гарнізон збільшили до півтори тисячі вояків, працювала кузня, столярня й токарський цех. Гарнізон розміщувався в шести казармах, більше схожих на прості селянські хати.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Хустського замку 

Ніхто достеменно не знає, коли засноване це затишне закарпатське місто, але сталося це біля тисячоліття тому. У таких випадках історію заміняють легенди — їх у Хусті на будь-який смак.

Головна туристична принада Хуста — рештки фортеці на Замковій горі. Саме з цього укріплення, ще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни вдяглися ще тоді, коли історія і не чула нічого про переважну більшість українських фортець: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на лисій горі. Розгледіти рештки тогочасних стін важко: у битві природи й замку природа відчутно перемагає. Правда, інколи розвалини чистять від заростей.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Руїни, що зламаною щелепою шкіряться на сонце зараз, походять не з ХІ століття: 1242 року замок був зруйнували ординці Батия, але пізніше його відбудували. Твердиня охороняла соляні шляхи по Тисі. Наприкінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

Після 1526 року замок перейшов до Трансильванського князівства, а ще за півстоліття був суттєво зміцнений. Коли 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат, автор багатотомної «Книги подорожей» Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «Висота її башт сягає небес».

Ще одна в’їзна брама охороняла внутрішню частину хустського замку. Тут викопали глибокий рів, на стінах стояла найбільша гармата форпосту. А пороху зберігали стільки, що потрібні були дві порохівні: у підвалах вежі Фердинанда І та в Бубновій вежі у північно-західному куті замку. Це мілітаристське багатство і зіграло із замком недобрий жарт. 3 липня 1766 року над Хустом лютувала небачена буря. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий удар налякав замковий гарнізон, третій — влучив у порохівню. 1776 року королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а замкове каміння пішло на спорудження нових будинків у центрі Хуста. Народна пам’ять і ту дивовижну бурю інтерпретувала на свій спосіб: буцімто замок зруйнував опришок Іван Пинтя з Велятина. Народний месник сердився на Хуст, бо якось відбував ув’язнення в замкових підземеллях. І що легенді до того факту, що реальний Пинтя діяв зі своїм досить численним загоном (66 опришків!) за півстоліття до знищення замку.

Використання замку і сучасний стан

Зірковий час для замку настав у 1709 році: відбувся загальнотрансильванський сейм прибічників бунтівного угорського князя Ференца ІІ Ракоці.

Замок складався з верхнього й нижнього дворів. На верхньому були розташовані житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь глибиною 160 метрів (!) — найглибший замковий колодязь в Україні. Чи то до води докопати так і не вдалося, чи то вона була несмачною через сіль, яку зберігали у фортеці, але в нижньому дворі містилися також великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, тюрма й церква. Замок мав конюшні, кузню, пекарню та кухню. За переказами, на півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої до фортеці вів підземний хід.

Довга кручена дорога-серпантин веде до в’їзної брами й сусідньої башти-барбакана. Ці дві частини замку були поєднані вузьким проходом, що в разі потреби перетворювався на мишоловку для ворога, який перебував під прицілом з усіх сторін.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Ужгородського замку 

Ужгородський замок — річ у собі, одна з найстаріших і найкраще збережених у країні. Не очікуйте тут романтичних руїн чи казкових башточок — ужгородська фортеця солідна і спокійна, нічого зайвого чи екстремального.

Звідси, із Замкової гори, починався колись Ужгород. Коли це було, ніхто не знає достеменно, але один з літописів Угорщини, анонімні «Діяння угорців» («Gesta Hungarorum», ХІІІ століття), згадує легенду про те, що ужгородську фортецю заснував у ІХ столітті напівміфічний князь Лаборець. 895 року угри прийшли до Карпат, шукаючи собі нову вітчизну. На цьому шляху плем’я оточило укріплений град над Ужем, і тоді його капітан, вождь білих хорватів Лаборець, спробував утекти до замку Землин (сучасна Словаччина). Воїни лідера угрів Алмоша наздогнали його біля річки Свіржава. Річку з того часу називають Лаборцем, вона тече територією Словаччини. Алмош захопив замок, приніс на честь цієї події жертву богам і чотири дні бенкетував. В останній день святкувань він призначив новим вождем угрів свого сина Арпада. Так, у крові Лаборця й диму учти, нібито починалася одна з найвідоміших королівських династій Угорщини — Арпадовичів.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Усе це лише легенда, але ужгородський замок насправді бачив чимало крові й учт. 1086 року його намагалися захопити татарські війська хана Кутеска. Археологам на згадку про ту добу залишилися фрагменти фундаменту в підземеллях фортеці. Можливо, під час монголо-татарської навали 1241 року укріплення Унгвара були зруйновані: уже в 1248 році літописи згадують якийсь «новий замок» Унг. Татари знищили його 1317 року.

Наступна згадка про укріплення належить уже до 1499 року, коли Ужгородом правили магнати Другети (з 1322 до 1691 року). Саме в часи їхнього правління звели аскетичного вигляду палац. Над його входом висічено барельєф з чотирма дроздами, гербом Другетів, і дату «1598». Товщина стін тут 2,5–3 метри, а замість вікон подекуди трапляються бійниці. І не палац це, здається, а замок у замку, цитадель з таємними ходами в стінах, з видовбаним у скельній породі колодязем у внутрішньому дворику.

Магнати запросили до міста італійських військових інженерів, знавців фортифікаційного мистецтва. Ті реконструювали замок: замість неправильного чотирикутника, яким була твердиня за велінням рельєфу, виникло новомодне бастіонне укріплення зі стінами висотою в 10–15 метрів. З трьох боків споруду оточив сухий рів глибиною 8–10 метрів, через який до в’їзної брами було перекинуто підйомний міст.

Використання замку і сучасний стан

Найдавніший з храмів Ужгорода, Георгіївську церкву (1248) на фортечному дворі, Другети перетворили на родинну усипальню. А сьогодні ласим до моторошних історій туристам місцеві екскурсоводи показують лише руїни церкви, називаючи їх «відьм’ячою ямою». Мода на середньовічні страхіття породила міф про те, що тут начебто тримали жінок, яких звинувачували у відьомстві. Історики ставляться до цієї байки скептично, хоч знають, що Георгіївська церква згоріла 1728 року, а потім з її каміння збудували храм у центрі міста. Тоді було відкрито й крипту Другетів — шукали легендарні скарби, а знайшли лише золотий перстень графа Балінта.

Дивні звички на кшталт замуровування живцем людей навряд чи допомагали охоронцям твердині під час облог замку, які траплялися часто. Особливо багато їх було в XVI–XVII століттях, коли за Закарпаття боролися протестантські князі Трансильванії і католицькі Габсбурги.

Останній з Другетів помер 1691 року, після чого місто перейшло до рук магната Міклоша Берчені, чоловіка Крістіни Другет (Чакі). Ось він, розквіт замку! Тут є все, чого може забажати скапризована магнатська душа: придворний театр, власний ансамбль, велика бібліотека, шахи, приватний художник, броварня. Фортеця, оточена вже не валами, а парками, перетворюється на справжній музей: 136 художніх полотен, понад 600 акварелей, сім гобеленів лише в кабінеті Берчені… Графиня Крістіна цікавилася медициною, навіть написала медичний трактат, мала власну «апотекулу», де зберігала власноруч приготовані ліки.

Розкіш ужгородського замку з певною заздрістю зафіксована в описі твердині за 1701 рік, коли влада конфіскувала фортецю в Берчені, дізнавшись про плани магната разом з Ференцем ІІ Ракоці підняти антигабсбурзьке повстання. Самі заколотники втекли до Польщі, але повернулися на Батьківщину в 1703 році, коли повстання куруців таки розгорілося. Загони Берчені оточили Ужгородський замок у вересні 1703 року. Осада тривала кілька місяців. Народна пісня згадує ці події так:

Лізли в гору драбинами,

Внизу огні клали,

Та все ж таки того замку

Вони не дістали.

26 лютого 1704 року замок здався переможцям. Цілий 1707 рік у місті мешкав князь Ракоці: приймав у замку польських і російських послів, навіть карбував в Ужгороді свої монети з написом «За свободу». У цей час Міклош Берчені перебудував твердиню ще раз, під наглядом хорватського інженера Стубіча, але в 1711 році австрійські війська захопили замок, перешкодивши планам Дєрдя ІІ Ракоці підірвати фортецю і спалити місто. Ужгород став власністю державної казни й поступово занепадав. З 1715 року у фортеці стояв військовий гарнізон. У 1775 році твердиня за наказом імператриці Марії-Терезії перейшла до Мукачівської греко-католицької єпархії. Знищено Лицарську залу палацу, перебудовано старі вікна, двері, стелю. З 1775 до 1945 року замок «працював» семінарією. Наступний кар’єрний етап триває від 1946 року до сьогодні: у фортеці розміщений Закарпатський краєзнавчий музей.

Тут найбільша в Україні збірка бронзових скарбів і кельтських старожитностей. Цікаві нумізматична колекція з понад 12 000 експонатів і колекція народних музичних інструментів. А у дворі замку стоїть кремезний Геракл, що от-от подолає отруйну Лернейську гідру. Скульптура виготовлена 1842 року для Гераклового джерела в селі Ужок. Неподалік, на узбіччі стежки, — ще один античний герой, покровитель торговців і мандрівників Меркурій. Хижий сокіл-турул, тотемна пташка угорців, дивиться на відвідувачів замку вже кілька десятиліть. За легендою, саме турул приніс шаблю князю Ракоці — а з нею і перемогу каруцам поблизу Вилока. Колись бронзова пташка прикрашала обеліск поблизу місця битви, а в радянський час переселилася до замку. Вона пильно стереже фортецю, і віриться, що в тисячолітнього замку попереду ще принаймні тисяча років.

Авторка: Ірина Пустиннікова