Історія замку у Свіржі

Важкі ворота, вигадливої форми дах, склепіння залів — справжнісіньке середньовіччя. Недаремно цей замок свого часу зіграв в екранізації «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма роль французького Бетюнського монастиря.

Колись Свірж був містечком. У 1427 році його відвідав польський король Владислав ІІ — опис цього візиту й став першою літописною згадкою про місто. Господарювали тут з 1453 року й до початку XVII століття шляхтичі Свірзькі гербу Шалава. Вони дуже пишалися, що ведуть родовід від напівміфічного лицаря Галки, приятеля князя Рюрика. А ще саме Свірзькі звели у Свіржі замок — десь на межі XV і XVI століть. Оборонили себе від татарських набігів — форпост примостився на пагорбі над ставком. З трьох боків вода захищає споруду, а з четвертого боку за оборону відповідають міцні стіни й самотня  башта.

Попри чудове розташування серед ставків і непрохідних боліт, форпост часто ставав здобиччю нападників. Під час Визвольної війни 1648–1654 років замок кілька разів брали козацькі загони, 1648 року спалили татари, а в 1672-му — захопили яничари. Натомість у 1675 році він вистояв турецьку облогу й прихистив у своїх мурах залогу, яка втекла із сусіднього Поморянського замку.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Із середини XVII і до ХІХ століття фортеця стала власністю родини Цетнерів. Останнім із цього роду у Свіржі був Ігнатій Цетнер, ботанік і засновник львівського парку Цетнерівка, нині Ботанічного саду Львівського національного університету імені Івана Франка.

На початку ХХ століття багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли нею в 1907–1939 роках. Іронія долі: роботи з оновлення замку завершив військовий аташе в Парижі, генерал Роберт Лямезан-Салянс, якраз напередодні Першої світової війни. Зі смаком оформлені інтер’єри прикрашали родинні портрети та вишукані меблі. У 1914 році садибу підпалили російські військові, і вона згоріла разом з цінностями й бібліотекою. Після війни зять генерала, граф Тадеуш Комаровський, знову почав реставрацію. Відбудовували замок троє російських військовополонених, які за збереженими малюнками й фотографіями відтворювали знищені портали, розетки та рослинні орнаменти на стелях. Відновлення тривало, аж поки вересень 1939 року не зруйнував графські плани: під час Другої світової війни замок пограбували й частково зруйнували.

Використання замку і сучасний стан

Кажуть, хтось з останніх власників маєтку полюбляв французьку кухню і страви з равликів. Дотепер під замковими стінами можна натрапити на чималі за розмірами хатинки на їх спинках.

У радянські часи замок використовували як школу трактористів, пізніше тут планували влаштувати будинок творчості Союзу архітекторів. Під час нескінченної реставрації дещо змінили внутрішнє планування споруди: замість просторих покоїв з’явилися кімнатки-кліті, де донині мешкають привиди старих матраців і столів. Лише ренесансні білокам’яні портали й обрамлення вікон нагадують про славу минулих часів

Слово «замок» у багатьох викликає асоціацію: скарб! Справді, невдовзі після Другої світової війни в оборонному рову випадково знайшли замасковані двері до пивниці. За таємничими дверима зберігалися… ні, не золоті злитки, а хатні пожитки: посуд та меблі останнього власника замку — графа Комаровського. Усі «скарби» розібрали до своїх осель жителі села.

І підземелля є! Правда, не надто велике — якісь дві кімнатки. Більшу частину колись масштабних пивниць довелося замурувати під час реконструкцій замку: виникла загроза обвалу фортеці.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Кременецького замку

Кременець тулиться до підніжжя гори Бони, названої на честь італійки, яка стала королевою Польщі. Скільки дивного й недоброго говорили свого часу про Бону люди! Начебто королева з роду Сфорца прагнула вічної юності, а в як чарівні креми використовувала дівочу кров. А легенда про міст з волосся, яким королівська карета добиралася до замку? А переказ, що дотепер переховується Бона в криниці підземного палацу — і на Великдень виходить з підземелля, тримаючи в роті золоті ключі від скарбниці, повної золота? Насправді ж Бона жодного разу не відвідала своїх волинських маєтків, хоч і володіла ними понад 20 років.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок на вершечку гори багато чим завдячує дружині Сигізмунда І, який 1536 року подарував Боні Кременець. Вона укріпила стіни, вежі, казарми й порохівні. У вересні 1648 року козацький полковник Филон Джалалій підійшов з військом до Кременця і взяв укріплення в облогу. Півтора місяця тривали бої, у жовтні фортецю було здобуто — це був перший й останній раз: відтоді твердиню вже не відбудовували. А на П’ятницькому цвинтарі під горою біліють вапнякові хрести на козацьких могилах.

А пробували ж її захопити і угорський король Андрій ІІ у 1226-му, і хан Батий у 1240-му, і татарський воєвода Куремса у 1255 році. Та стіни підкорилися не зброї, а злій волі монгольського полководця Бурундая. За його наказом теребовлянський князь Василько у 1261 році був змушений розібрати твердиню. Феніксом вона відродилася через століття — стараннями литовсько-руських князів Любарта, Вітовта і Свидригайла.

Використання замку і сучасний стан

Зараз Замкова гора вабить українських і закордонних туристів. Готична арка в’їзної брами веде до замкового подвір’я. Ось тут, ліворуч, була криниця, вибита в скелі в 1530-х роках. Це звідси з’являється Бона з ключами в роті, це тут треба шукати заховані скарби.

До речі, пробували. «Скарб» з часів Другої світової війни знайшли у 2004 році і в кременецькому замку. Місцевий школяр, який сам сконструював прилад для пошуку захованих таємниць, виявив десяток німецьких снарядів. З такими «дорогоцінностями» довелося розбиратися саперам.

А Бона? Вона наступного Великодня вона знову шукатиме того, кому б передала свої підземні багатства.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Теребовлянського замку

Дзвінка, красива назва — Трембовля, Теребовля — має не хитре походження: «теребівлею» колись називали місце, очищене від хащів.

У 1415–1420 роках король Ягайло за вірну службу нагородив свого слугу Бартоша з Теребовлі грамотою, якою дозволяв закласти нове місто з другого боку річки Гнізни й дарував жителям звільнення від усіляких повинностей на вісім років. З цього часу місто почали ділити на дві частини: стару (під замком) — та нову (за рікою). Між ними був міст — він є і зараз. Місто — як Старе, так і Нове — було оточене валами й парканом, мало три брами: Зеленецьку, Галицьку і Львівську.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок у Теребовлі звели не зовсім з нуля: споруда виросла на залишках давньоруського городища. Аж у 1631 році нерегулярне в плані фортечне подвір’я оточили стінами-мурами шириною 4–5 метрів. На краю гори піднімається велетенська кругла вежа. Ще дві башти є з напільного (тобто зверненого до поля)фортеці.

Розміри замку — приблизно 120 на 60 метрів. Він був майже неприступним — майже. Козацький ватажок Северин Наливайко з великим загоном козаків у липні 1594 року захопив твердиню. Фатальним виявився напад татар на Теребовлю 9 травня 1687 року. Після нього замок уже не відродився.

Використання замку і сучасний стан

Зараз могутня фортеця сторожко наглядає за містом через густі крони дерев, що вкрили замкову гору. За гілками видно і оборонний кармелітський монастир (1617–1639) з Успенським костелом, і ратушу, і сильно понівечену осучасненнями Миколаївську церкву (XVI століття).

Чому замкові гори були лисими?

Якщо подивитися старі гравюри або фотографії теребовлянського замку (а їх збереглося багато), помітимо, що на них замкова гора зовсім лиса. Немає ні кущів, ні дерев, які зараз вкривають пагорб повністю. Таку саму картину побачимо практично на всіх старих зображеннях інших наших замків.

Причин кілька. Здавна селян та містян примушували знищувати всю рослинність на замкових горах, щоб ворог не міг заховатися за кущами чи деревами. Жодних засідок! Але навіть у ХІХ чи на початку ХХ століття, коли замки вже не відігравали ніякої ролі у війнах, гори були лисими: газового опалення ще не існувало, а деревина — чудова сировина, щоб розпалити пічку в хаті чи будинку. Тож не лише замкові вершини, а й загалом вулиці та околиці наших міст і сіл були не такими зеленими, як зараз.

Біля замку є постамент з написом польською мовою: «1675 Zofii Chrzanowskiej, Bohaterce — obywateli miasta. 1900» («1675. Софії Хржановській — мешканці міста. 1900»). Про легендарну «пані комендантшу Хржановську» українці майже нічого не знають, на відміну від сусідів-поляків. У 1674 році Річ Посполита, до складу якої входило й Поділля з Теребовлею, готувалася до війни з турками. Польська верховна рада — Сейм — вирішила додатково укріпити Теребовлю. Комендантом твердині тоді став Ян Самуель Хржановський.

20 вересня 1675 року яничари стали табором біля Теребовлі, очікуючи легкої перемоги. Хржановський хоробро захищав місто. Те, що залога витримала осаду, легенди вважають заслугою дружини коменданта Софії. Жінка не лише підтримувала бойовий дух вояків, а й сама з шаблею брала участь у битвах. Носила із собою два кинджали. Коли бачила, що чоловікові робиться страшно і він може здати замок ворогам, погрожувала, що одним заріже його, а іншим — себе. Відчайдухам усміхнулася доля: до міста наближалося військо короля Яна Собеського. Дізнавшись про це, турки зняли облогу Теребовлі.

Події тих днів швидко обростали легендами, головну роль у яких грала мужня пані комендатова. Софії Хржановській присвятили вірші, пісні й навіть дві опери: це «Оборона Трембовлі, або мужність Хжановської» Якуба Кубліцького і «Полька» Юзефа Вибіцького. Письменник Міхал Асанка-Яполі описав героїню в книзі для молоді «Трембовельська глорія». Але ніхто з тих авторів, які прославляли жінку з кинджалами, не знав, як її насправді звали. Ім’я «Софія» з’являється 1828 року в поемі Заборовського. І приживається, хоч інші поети називали жінку Малгожатою. Значно пізніше історики знайшли заповіт коменданта Хржановського. З’ясувалося, що його дружина мала ім’я Анна Дорота фон Фрезен.

Популярній героїні місто поставило перший пам’ятник ще у XVIII столітті. Монумент завалився в 1829 році. 20 березня 1869 року рада міста дала 300 злотих на створення нового пам’ятника. Суми не вистачало, тож кинулися просити в мешканців міста. Люди жертвували неохоче: мовляв, краще відкриємо жіночу гімназію, назвемо її іменем героїні — і по справі. Тут обурилася преса: «вдовиний гріш» піде на школу, яку і так має профінансувати уряд, а не на монумент? У 1886 році на честь комендантші звели стелу.

1895 року на замковій горі навели лад за наказом Олександра Блажинського, а на зібрані кошти місцевий скульптор Ян Бохенка вирізьбив фігуру Хржановської. 11 листопада 1900 року монумент урочисто відкрили. Під час Другої світової фігура жінки десь зникла — відновили її вже у ХХІ столітті.

Що таке в’їзна брама і навіщо за нею герса?

Кожен порядний замок мусив мати парадний вхід — браму, ще й прикрашену картушем з гербом власника твердині. Оскільки брами були найвразливішою частиною укріплень, їх влаштовували не в стіні, а в надбрамних вежах. Для захисту від можливого підпалу зовні стіни часто оббивалися залізом. Зсередини брами могли закриватися на балку — вона допомагала захистити ворота під час облоги. В одній зі стулок, як правило, влаштовували вузькі невеликі дверцята, щоб не надто часто прочиняти важезні ворота. У надбрамній вежі часто влаштовували кімнатки для вартових. За воротами зазвичай була дерев’яна або залізна решітка, яку за потреби опускали, — герса. Її можна побачити в укріпленнях Руської брами Кам’янця-Подільського.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія фортеці в Судаку

Найвідомішу з кримських фортець звели купці з міста Генуя, що на півночі Італії, у 1371–1469 роках. Вони зробили це на 157-метровій конусоподібній горі Киз-Кулле-Бурун, що мільйони років тому була частиною коралового рифу. Гора з південного боку закінчується стрімким урвищем над морем. З півдня й сходу ворогам теж було не підійти, тож лише північну сторону вони могли використати для штурму твердині.

Перші укріплення тут спорудили ще візантійці в VI–VII століттях. У 1365 році Солдаю — так тоді називалося поселення — захопили генуезці, почавши експансію на південний берег Криму. Численні башти твердині носять імена генуезьких консулів, а на вершечку гори піднімається Консульський замок. Будували місцеві майстри із сірого вапняку та ракушняку, у вапняковий розчин додавали битої цегли й керамічних черепків. За взірець взяли європейську фортифікаційну традицію XIV століття — часу, коли про гвинтівки лише почали здогадуватись, а артилерія була в далекому майбутньому.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Фортеця ділиться на дві частини: нижня охороняла від ворогів жителів міста, верхня ж, цитадель, була місцем перебування генуезької адміністрації та останнім вузлом оборони в разі захоплення фортеці. Над скельним урвищем стояв Консульський замок XIII–XV століть із міцною баштою-донжоном, власним арсеналом і цистернами води. Збереглися башти Георгія (двоярусна, XIV–XV століть, із каплицею на першому поверсі), Вартова й верхня Безіменна (XIV–XV століть).

Нижня частина фортеці нагадує в плані трикутник і складається з мурів, в’їзної брами та 14 башт закритого й відкритого типів. Останнє — «ноу-хау», характерне для багатьох міських укріплень Європи. А от в Україні воно трапляється лише в Криму. Башти переважно триярусні, висотою до 15 метрів, з них лише одна напівкругла — інші чотирикутні у плані. Товщина стін тут сягає двох метрів, висота мурів — шести-восьми метрів. Вежі твердині носять імена генуезьких консулів, вирізьблені в камені разом з їхніми родовими гербами. На вершечку гори піднімається Дозорна башта, з якої можна побачити околиці Судака. Тільки от туристів до неї не пускають: небезпечно.

Із заходу браму фланкувала, тобто захищала від вогню з флангу, башта Якобо Торселло, зі сходу — башта Бернабо ді Франко ді Пагано. Над брамою — плита з датою «1389». Збереглися пази, у яких були закріплені ґрати, що піднімалися й опускалися за потреби.

На північний схід від брами вишукувалися ще вісім башт, кожна з яких має свою назву, як і на північному заході, де їх збереглося шість.

Використання замку і сучасний стан

Наприкінці 1960-х років Судацьку фортецю відреставрували. Зараз територія комплексу мало забудована, а колись тут були вулиці з будинками, культовими спорудами, громадськими будівлями. Залишилися два скромні храми: Дванадцяти Апостолів (XIV–XV століття) і старовинна безіменна святиня, яку датують ХІІ–XIV століттями, — мечеть чи то 1222-го, чи то 1423 року, руїни храму на консолях, цистерни та склад. Уже за межею замку, поруч з колишнім портом, зберіглася ще одна башта: прикрашена трьома геральдичними щитами башта Фредеріко Астагвера. Дехто з науковців вважає, що саме тут був штаб помічника коменданта Судака.

Чому замкові башти часто робили круглими в плані?

Найстаріші замки Європи мали квадратні в плані башти й донжони. Та з середини ХІІ століття почало з’являтися дедалі більше круглих веж. Справа не в архітектурній моді, а у тверезому розрахунку та появі пороху, який змінив тактику ведення облог. Навіть до цього лицарі помітили, що круглі вежі забезпечували ширше поле для стрільби: у захисників твердині не було «сліпих плям». Якими б міцними не були стіни веж, яким би цупким не був розчин на курячих яйцях, але найголовніше завдання замкових будівничих полягало в тому, щоб облаштувати солідний фундамент. Квадратні башти будувати було легше, та й простору всередині для захисників було більше. Але такі споруди мали й суттєвий ґандж: із чотирьох їх кутів два виступають за лінію фортечних мурів — чудова мішень для мінерів і саперів. Май лише час, вибухівку (порох!) чи вдосталь кирок та лопат — і копай собі тунель під одним з кутів. Рано чи пізно цей тунель башту повалить. З вежами циліндричної форми таке трапитися не могло.

Ще однією причиною поширення круглих веж були таранні машини й трибушети, які з’явилися в Європі близько 1200 року. За один постріл трибушет «випльовував» на замок до 150 кілограмів каміння. За допомогою цих пристроїв було просто зруйнувати пласку стіну квадратної башти — а от з круглою такий номер не проходив. Хитромудрі архітектори наприкінці ХІІ століття навіть навчилися будувати D-подібні споруди. Зовні в башти кутів не було, проте вони були з боку двору. Такі конструкції були просторіші, а отже, зручніші. Подібні модифікації циліндра й прямокутника бачимо в Раковці над Дністром та в Острозькому замку, а загалом в українських твердинях трапляються башти найрізноманітніших форм: циліндричні, прямокутні, багатокутні, комбіновані.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Острозького замку

15 липня 1410 року закарбувалося в історії: Грюнвальдська битва, що відбулася в часи «Великої війни», зупинила експансію тевтонських рицарів до Східної Європи. Проти наймогутнішого військового ордену встали пліч-о-пліч поляки й українці, литовці й білоруси, чехи й татари. На полі на півночі сучасної Польщі зійшлися майже 200 000 людей — нечувані цифри для середньовіччя.

На грюнвальдському полі бився зі своїм загоном і Федір Острозький (помер близько 1441 року), син князя Даниїла з Острога, батько Василя Острозького (Красного). Так увійшов до європейської історії український княжий рід меценатів і будівничих, про яких навіть приказка ходила: «Багатий, як Острозький».

Вотчиною князів протягом майже 300 років був Острог. Місто, у назві якого відчувається подих старовини, справді дуже давнє: Іпатіївський літопис знає його з 1100 року.

Великий литовський гетьман Костянтин Острозький прославився перемогою над татарами під Оршею, хоч найпомітнішим для історії був молодший син Костянтина — Костянтин-Василь. 1559 року цей розумний правитель і ревний поборник православ’я став київським воєводою, а після Люблінської унії — ще й коронним сенатором.

Найголовнішим реліктом давнини є княжий замок на Судовій горі, де було колись давньоруське городище. Його перші дерев’яні укріплення повністю знищили татарські орди в 1241 році.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок розташований на невеликому (0,7 гектара) овальному майданчику. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна й східна сторони замку виходили на крутий схил більш як двадцятиметрової висоти, а північну й західну частини відділяв колись від міста яр, який перетворили на глибокий рів. В ансамбль замку входять сьогодні чотири будівлі: житлова оборонна «Вежа мурована», Богоявленська церква, башта Нова дзвіниця, наймолодша із замкових споруд (1905).

Найдавніша споруда фортеці, рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона, — «Вежа мурована» біля південно-східного рогу замкового пагорба. Так її названо в акті від 1603 року про розділ маєтків князя Костянтина-Василя Острозького між синами. На нижньому ярусі Вежі мурованої зберігалися різноманітні припаси, було облаштовано глибокий колодязь. Верхня частини башти — результат пізніших перебудов ХІХ — початку ХХ століття. Після ремонту в 1913–1915 років його пристосували під музей з дев’яти залів і бібліотеку.

У південно-західному куті замкового подвір’я розташована Нова башта, яку іноді ще називають Круглою. Її часто датують кінцем XVI століття, хоч це радше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу. Найвеличніший із замкових храмів України також тут — це Богоявленський собор, частина оборонних споруд міста.

У передмісті, яке колись заселяли татари, піднімається Татарська брама, а давній шлях із заходу стереже брама Луцька (XVI століття). Під її склепіння небайдужому туристу просто необхідно завітати: у башті розташувався музей книгодрукування, адже саме в Острозі починалося українське друкарство.

Використання замку і сучасний стан

Князь-просвітитель Костянтин-Василь Острозький у 1570-1580-х роках засновував на Волині братства й друкарні, відкривав школи в Турові й Володимирі, а в 1576 році започаткував Острозьку академію — первісток вищої освіти не лише в Україні, а й у всій Східній Європі. Допомагали князю в цьому яскраві «зірки» тогочасної Європи: грецький вчений Діонісій Палеолог, учень Галілео Галілея Кирило Лукаріс, професор Краківського університету Ян Лятос. Тут починав свою педагогічну діяльність Іван Вишенський, а першим ректором обрали Герасима Смотрицького. Без них академія не здобула б слави «Острозьких Афін». Заклад міг пишатися своїми учнями, серед яких були гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, автор «Граматики» Мелетій Смотрицький, білоруський поет Андрій Вимша. Корпуси академії розташовані в колишньому монастирі капуцинів (XVIII століття), який звів відомий будівничий тієї епохи Павло Антоній Фонтана.

Доньку Іллі Острозького, придворного королеви Бони Сфорци і друга спадкоємця престолу Сигізмунда ІІ Августа, і красуні Беати Костелецької звали Єлизаветою Катериною, але в історію вона увійшла як Галшка. Батька вона ніколи не бачила: помер через пів року після одруження, встигнувши заповісти численні статки дружині й майбутній дитині. Тринадцятирічну Галшку, найбагатшу наречену Східної Європи, її дядько Костянтин-Василь Острозький силоміць віддав заміж за багатія — князя Дмитра Сангушка. Померла вона сорокатрирічною у своєму маєтку в подільському селі Закриниччя. Згідно з її заповітом, 6000 кіп литовських грошей пішли на заснування в Острозі лікарні та школи, також на її кошти в Києві відкрили Братську школу — колиску Києво-Могилянської академії.

Авторка: Ірина Пустиннікова