Палац у Самчиках

Не лише англійська архітектура надихала колись нашу шляхту. Як і вся Європа, Україна пережила бум моди на китайський стиль. Його зразків в архітектурі резиденцій лишилося небагато, та все ж є про що розказати і що показати.

Як і майже вся південна Волинь, Самчики колись належали українським князям Острозьким, а в другій половині XVIII століття перейшли у володіння князя Францішека Любомирського. Маєток у князя орендував під заставу Казимир Францішек Хоєцький. І вже чи в нього, чи напряму в Любомирського наприкінці XVIII століття Самчики купив гайсинський староста Петро Чечель гербу Єліта. 

Чечелі Судимонтовичі були давнім литовським родом, що мав маєтки на Брацлавщині і спочатку українізувався, а потім, слідуючи за кон’юнктурою, сполонізувався. Біля Гайсина на Вінниччині до цього часу є село Чечелівка. І це топонім не про пиху, а про скромність: не шляхтичі перейменували село на свою честь, а навпаки, Судимонтовичі змінили прізвище за назвою села. Одна з гілок роду пізніше переселилася в Новоселицю на Волині — і почала зватися Новоселицькими. 

Петро Чечель мав хист до господарювання, купив на Волині ще шість сіл, а під резиденцію обрав наймальовничіше — Самчики над Случем.

Палац, до будівництва якого гайсинський полковник залучив найкращих майстрів, яких міг собі дозволити, був компактним, одноповерховим, але дуже красивим. Проєктував його нібито знаменитий польський зодчий Якуб Кубицький. Багату ліпнину створював італієць Жан Батист Цагяно. Ландшафтний парк розбив… Ну, звісно ж, Діонісій Міклер. Зелені алеї, затишні куточки, плесо ставка, екзотичні рослини — це була оаза спокою. Тут і зараз зростає близько 160 видів рослин. Лілії, що квітли у ставку, вабили жіноцтво, тож Чечель надумав збудувати дерев’яний міст з перилами аж до середини водойми. Так пані могли і підійти до лілій ближче, і зірвати собі котрусь. 

Після Петра Самчики дісталися його сину Яну. Мемуарист Євстахій Івановський писав про того, що «зі свавільного шалапута став гарним господарем, був батьком для своїх підданих, завжди був справедливим у своїх вчинках, ніколи не збочував зі шляху совісті й ніколи нікого не кривдив». У нього було дві дочки і син Якуб, який і успадкував маєток. Новий власник так любив музику, що у 1854 році заснував у селі музичну школу для хлопців. З її учнів складався маєтковий оркестр, який виконував навіть опери. Керував оркестром диригент і скрипаль Родерік Браун.

В антицарському повстанні 1863 року Якуб загинув. Версій смерті є аж три: за одною, його вбили власні селяни. За іншою, він загинув на полі бою. За третьою, помер у київській в’язниці. У будь-якому разі, Самчики в родини царат конфіскував. На сторінках цієї книги неодноразово вже траплявся факт: після антицарського повстання маєтки польських або сполонізованих землевласників продавати етнічним полякам було заборонено. Поділля, Київщину, Волинь русифікували, зокрема, через продаж маєтків росіянам.

Самчики купив якийсь Лашков. У нього маєток перекупив історик Іван Угрюмов — фонтан перед палацом з тих часів. Угрюмов володів резиденцією 33 роки, часто запрошував погостювати політичних і культурних діячів. 

З 1904 року і до Жовтневого перевороту в 1917-му село належало колекціонеру мистецтва Михайлу  Шестакову, редактору та видавцю російськомовної газети «Відомості сільського господарства і сільської промисловості». Саме глибоке розуміння своєї професії врятувало останньому власнику життя: його спочатку хотіли розстріляти, а потім направили працювати в наркоматі сільського господарства. А садибу врятував зв’язок із Шестаковим: сотні маєтків по всій Україні грабували, плюндрували й палили, а тут учорашній пан став шишкою в наркоматі — то хай садиба ще постоїть.

І достояла пусткою до 1956 року. Тоді в ній влаштували сільськогосподарську дослідницьку станцію. Під таку потребу розкішних інтер’єрів не треба, тому ремонт у палаці не проводили, а парк не чистили. Перетворити занедбаний маєток на музейну установу вдалося краєзнавцю й художнику Олександру Пажимському. Невисокий худорлявий «вічний двигун», безмежно закоханий у рідні Самчики, урятував маєток від імовірної загибелі. Пажимський виріс у цих стінах: не тому, що був нащадком панів — так вийшло. Поляків переслідував не лише царат, а й радянська влада, тож родина Пажимських у сталінські часи на короткий час переїхала на Чернігівщину. Коли повернулися в Самчики, рідну хату вже зайняла інша сім’я. Довелося мешкати, де поселили, — у садибі. Наприкінці 1960-х років до юнака прийшло усвідомлення, що це місце варто берегти. І домігся-таки! Спочатку охоронний статус отримав парк — у 1972 році. Ще за шість років держава визнала архітектурною пам’яткою, гідною охорони, усю резиденцію. 

Авторка цих рядків в усі приїзди дивувалася працелюбству й енергійності Пажимського: навіть у 2021 році, у дуже поважному віці, пан Олександр з граблями працював у палацовому парку. Його син Богдан — директор музею, що розмістився в палаці. 

З 1997 року Самчики мають статус державного історико-культурного заповідника. Поважне звання не рятує від безгрошів’я: коштів на ремонт палацу гостро не вистачає, дах давно тече, стіни замокають. 

А таким стінам мокнути не можна. Крихітна Китайська кімната, схожа на вишукану шкатулку, розписана Михайлом Врубелем, на той час 28-річним. Він якраз готував ескізи для фресок Володимирського собору в Києві — цілком можливо, що щедрий Чечель запропонував художнику пристойну платню за декор однієї з кімнат у Самчиках. У радянський час тут була бухгалтерія — і врубелівські жовті хризантеми сяк-так позаляпували вапном. 

Поза шкатулкою-кімнатою Самчики — яскравий зразок стилю ампір. Тут усе, як книжка пише, і зовні, і всередині: симетричність, геометрична виразність, білокам’яні колони. Ліворуч від Круглої зали була розташована Зелена, праворуч — Велика, де проводили бали й прийоми. Були ще Грецька й Римська кімнати.

Біля головного входу в палац — два леви. Кажуть, один, усміхнений, радів гостям, а другий, сумний, проводжав їх. Але розібратися, яка ж зі скульптур сміється, а яка сумує, не так і просто. Колись скульптури левів прикрашали пілони в’їзної брами. Біля кожної був ще ангелик-путті: один сидів на спині у звіра, другий грався з ним прутиком. Янголятка були сильно пошкоджені в часи Другої світової війни. Біля брами збереглися два симетричні приміщення кордегардії — будиночків для охоронців. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Білокриницький палац

В Україні сила-силенна Білокриниць — навіть на Тернопільщині є ще два села-тезки. Але нам на саму північ області, в околиці Кременця. 

Власне, наша Білокриниця вперше в документах згадана 9 травня 1483 року як маєток кременецького війта Юрка Німчина з Буська. Вона лежить над притокою Ікви, річечкою Дядьківська Криниця, біля підніжжя Кременецьких гір. У самому селі було колись невелике джерело, яке ніколи не замерзало. Люди називали його Білим — звідси й назва. 

Місцевий експалац розташований на вулиці Молодіжній. Шукати не доведеться — дорога сама приведе під красиву неоготичну браму. Усередину палацу потрапити складно, а от задбаною територією гуляти можна досхочу.

У XVI столітті Білокриниця фігурує в документах як власність князів Збаразьких, тоді ще православних русинів, які не цуралися свого походження. Вони звели тут ренесансний замок з двоповерховим житловим корпусом і великими пивницями. Форпост мав чотири потужні бастіони й наповнений водою рів. У 1603 році твердиню захопили татари. За два роки Збаразькі відбудували замок — вийшов майже точнісінько такий самий, як був.

1631 року помер, не залишивши нащадків, останній з князів Збаразьких, Юрій (Єжи), а Білокриниця відійшла Вишневецьким, з якими Юрій був посвоячений. Костянтин ІІ Вишневецький якраз був тоді старостою в Кременці, тож обрав Білокриницю під свою резиденцію. У 1705 році тут гостював гетьман Іван Мазепа. А вже в 1725 році як посаг за Урсулу Вишневецьку (хресним батьком якої був якраз Мазепа) Білокриницю отримує князь Міхал Радзивілл. Ті, хто цікавилися магнатськими родами в Україні, могли чути, що в Радзивіллів було прийнято давати одне одному досить дивні прізвиська-нікнейми. Міхала рідня кликала Рибонькою.

Багатющі князі Білокриницею не дуже цікавилися, і невдовзі Домінік Радзивілл продав її Олександру Колонна-Чосновському. Після його смерті в Білокриниці не було шансів знову потрапити у власність до польського роду: пам’ятаємо, царат це забороняв. Село купив Олександр Воронін, який став останнім власником і палацу, і 4797 десятин полів і лісів навколо.

З правами на власність розібралися, розберімося з власністю — повернімося до князів Вишневецьких. Вони переважно мешкали у Вишнівцю. Білокриницький замок занепадав. Північно-західний бастіон і половина західного валу взагалі розвалилися. У 1806 році весь поруйнований замок зжерло полум’я. Наступні кілька десятиліть він являв собою лише мальовничу руїну, яку й видно на літографії Антона Піллера (середина ХІХ століття). Саме тоді краєзнавець Тадеуш Єжи Стецький зробив заміри споруди: замок був 35 сажнів завдовжки, 9 завширшки, 5 заввишки і налічував близько 40 покоїв і залів. Рови в 6 сажнів шириною оточували споруду з усіх боків. Нагадаємо, що сажень — це 2 метри 13 сантиметрів. 

Олександр Чосновський звів неоготичний палац у Білокриниці приблизно після 1850 року, включивши в новобудову частину раритету — мури лівого крила старого замку. Але новий палац настільки сильно відрізняється від замку-попередника, що говорити про реконструкцію немає жодної можливості. Та й про перебудову теж: це нова споруда зі шматочком старої. Імовірно, каміння старого замку пішло на будівництво нового палацу.

Автором білокриницького парку був Діонісій Міклер, що був спроектований у середині ХІХ століття.

Чосновський, затіваючи перебудову, прорахувався: грошей на масштабну реконструкцію ще й правого крила замку в нього не було. А потім він раптово помер — і на опікунів його малолітніх дітей звалився велетенський борг. Вони платити його відмовилися — борг ріс. У результаті 1870 року палац виставили на аукціон — і його за 40 тисяч карбованців придбав Олександр Воронін. 

У часи Вороніна руїни замку ще існували. Росіянин ними не зацікавився, а просто розширив палац. У заповіті Воронін увесь маєток і 80 тисяч карбованців призначив на заснування й утримання сільськогосподарської школи для хлопчиків. Вона діяла в стінах палацу з 1892 року. У якомусь сенсі діє і нині: у палаці зараз Кременецький лісотехнічний коледж. На базі міклерівського парку влаштовано навчальний дендрарій. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Чернятинський палац

За 17 кілометрів на захід від Жмеринки лежить мальовничий Чернятин. У XVII столітті тут поселився якийсь козак Чернята — з його хутора пізніше виросло село. Не без допомоги старовірів-липованів, які після церковної реформи тікали з Росії в Україну, де була свобода віросповідання — та й узагалі свобода. Колись ці землі належали родині Свіршків гербу Ястшембець, аж поки Ян Свірщ у середині XVI століття не помінявся з державою: він їй — сусідні Маньківці, вона йому — Гусятин і Кутківці, розташовані значно західніше. Пізніше Чернятин належав Виговським, Любомирським і Понінським. У 1730 році, за сто років до зведення палацу, король Польщі Август ІІ віддав Маньковецький ключ Томашу Домбському. Пізніше маєтність успадкувала його онучка Текля, яка одружилася у 1778 році з обозним Ігнацієм Вітославським гербу Нечуя. Це був давній рід з автохтонно українського Підляшшя, але не те щоб знаменитий чи дуже багатий. 

У самому центрі села, навпроти школи, за старим парканом з монументальними брамами, ховається розкішний неоготичний палац Вітославських. У ньому ще з радянського часу розмістився один з корпусів сільськогосподарського технікуму (зараз це коледж при Вінницькому національному аграрному університеті). І це прегарна будівля. 

Чернятин — той випадок, коли зовнішнього огляду палацу буде точно недостатньо. У резиденції Вітославських частково збережені інтер’єрні цікавинки. Не дарма сусіди-шляхтичі в унісон дивувалися красі місцевої резиденції як зовні, так і всередині: в усьому дотримано готичних канонів. Дотепер є і склепіння вестибюлю, розписані найяскравішими фарбами з сільського будівельного магазину, і камін, і голландські кахлеві п’єци на сходах другого поверху, і герби Вітославських та їхніх предків у розетці на стелі аванзалу другого поверху, і інший ліпний декор. 

Ігнацій Вітославський, у минулому — коронний обозний (була така посада при дворі короля), звів свій розкішний палац начебто на місці давнішого замку (XVII століття). За іншими даними, він не так будував з нуля, як перебудовував уже наявну садибу — зорієнтувавши оновлену будівлю фасадом на південь, у бік Кучманського шляху. Сталося це не пізніше, ніж у 1820-х роках. 

Автором проєкту будівництва (чи то реконструкції) садиби в неоготичному стилі у 1830 році був, імовірно, архітектор мальтійського походження Генрик Іттар. 

Палац був невеликим (це потім він обріс прибудовами, ніби черепаха рибами-причепами), але пишним, елегантним. Славився бібліотекою в кілька тисяч томів. Можливо, одночасно з палацом будували репрезентативну в’їзну браму. Коли в Чернятин прийшла залізниця, навпроти брами зупинявся потяг, якщо ним їхали поміщик або його гості. Збереглися пілони воріт, але і не мрійте вийти до них одразу з вагону: сучасна станція «Чернятин» давно вже в іншому місці. 

Праворуч за брамою — і зараз фруктовий сад, а далі дві алеї ведуть до англійського парку. Його заклав Діонісій Міклер на основі дубового лісу. Сталося це чи то на межі XVIII — ХІХ століть, чи то в 1814 році. Це може бути підказкою щодо дати створення самого палацу (а може і не бути). Площа парку — 31 гектар, є в ньому ставок з невеликим озерцем. Він був би милим, якби його береги не заросли небезпечним борщівником. Колись тут був цілий каскад ставків — зараз це радше невелика низка боліт. До цього часу мешканці Чернятина впевнені, що палац і парк поєднує таємний (і таємничий) підземний хід. Перевірити, наскільки легенда правдива, поки що ні в кого руки не дійшли.

Велика кам’яна квіткова ваза, вкрита зображеннями янголів, котру навіщось побілили вапном, колись теж стояла в парку — а зараз переселилася до південного фасаду палацу. Ще одна, меншого розміру, має зображення, що відтворюють скіфський звіриний стиль. Обидві вази стилізовані під ранньохристиянські хрестильні чаші. Кілька альтанок і паркових павільйонів до наших часів не дожили.

Колись на флагштоку красивої башти майоріли прапори Вітославських, коли господарі перебували в маєтку. Високі готичні фіали-шпилі зараз збереглися тільки біля головного входу до палацу. Він прикрашений скульптурами двох левів на гранітних сходах. Колись такими стрімкими вертикалями закінчувалися всі численні лопатки будинку. Не дожили до нашого часу і герби, котрі леви тримали в лапах.

Ажурна тераса-лоджія на південно-західному розі палацу (саме біля нього колись росла липа-велет) з’явилися пізніше. Тут колись був головний вхід до будинку. На стіні біля нього висіла кам’яна чаша з голівками янголів, з уст яких стікала вода. 

Як інша подільська шляхта, Вітославські спробували себе в цукровому бізнесі. Мода, тренд чи просто ще одне джерело прибутку — уже не важливо. У них ця справа не вистрілила, і цукроварня невдовзі вже стояла покинутою. У 1865 році Евгеніуш Вітославський втратив й інші статки, і близько 1870-го року продав Чернятин і сусідні Маньківці Марії Михайлівні Львовій: у ті часи поляки могли продавати свою власність лише росіянам. Вензелі на брамі з літер «М» і «Л» — згадка про нову хазяйку. Навпроти входу розмістився будинок управителя. У радянський час східне крило «П»-подібного палацу перебудували — при цьому зникла вся автентичність споруди з цього боку. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац в Алупці

Найвиразнішим прикладом тюдорівської готики в Україні є маєток графа Воронцова в кримській Алупці.

Тут дивовижно гарно. Природа й архітектура поєднані в гармонійному акорді, і щербата вершина Ай-Петрі над псевдозамком російського аристократа теж схожа на замок — але більш могутній і розвалений. І парк в Алупці, з усіма нагромадженнями каміння («хаосами»), — неймовірний. А знизу міріадами бризок пускає веселі бісики Чорне море. 

Господар цього райського куточка, генерал-губернатор Новоросійського краю Михайло Воронцов, був сином посла імперії Романових в Англії. Хлопчик зростав на берегах Альбіону, а повернувшись у 19 років до Росії, брав участь у російсько-турецьких війнах. У тиглі його життя різні візуальні враження змішувалися в довільних пропорціях — звідси цей сплав тюдорівського північного фасаду й східної екзотики південного. 

Воронцов скуповував землі на південному березі Криму. Грошей вистачало, амбіцій теж. Для втілення мрій про казковий замок архітекторів шукав не в Росії (там знайти когось путнього завжди було непросто) — первісний романтичний проєкт створив Едуард Блор, придворний архітектор Георга IV і королеви Вікторії.

У січні 1829 року почалися підготовчі роботи, які раптово перервалися в липні 1831 року: Воронцов, який був у Британії, наказав зупинитися. Здається, граф відчув зміни в повітрі: у моду увійшла готика. Блор, що так ніколи й не побував у Криму, протягом року змінив проєкт, тож у грудні 1832-го на вже закладених раніше фундаментах народився диво-палац. За роботами стежив інший англієць, Вільям Гунт. Виконували задуми архітекторів кріпаки з Володимирської та Московської губерній, що з покоління в покоління займалися різьбою по каменю та його обробкою. Головним будівельним матеріалом виступав дуже твердий магматичний діабаз зеленувато-сірого кольору. Він удвічі твердіший за граніт, а ще страшенно капризує під час обробки: один неправильний рух — і робота коту під хвіст. Це місцевий камінь — діабазові скелі тут слугують і за частину фундаменту. Для будівництва палацу діабаз ретельно шліфували вручну за допомогою примітивних інструментів. 

Як же відрізнявся палац в Алупці від своїх нудних класицистичних попередників! Ніяких суворих колонад і пафосних фризів. Палац неначе тікає від гір, що наступають ззаду, — до моря. Споруду можна читати, наче підручник з історії архітектури: кожен її корпус — ніби крок уперед у розвитку стилів.

От, наприклад, західний фасад, звідки потрапляє до палацу більшість гостей. Це типовий середньовічний європейський замок VIII–XI століть: із зубцями-мерлонами на круглих баштах, вузькими вуличками й високими стінами грубої кладки.

Вузьким проходом між господарськими приміщеннями можна вийти до центрального корпусу. Над головою пропливає легкий місток з чавуну: ним переходили до парадної їдальні придворні музиканти.

Парадне подвір’я одразу заявляє про себе простором. Між годинниковою вежею і східним флігелем красується Ай-Петрі. Широкими очима вікон дивиться на гору північний, тюдорівський, фасад. Він оздоблений вузькими напівколонами з декоративними вершечками-пінаклями. У різьблених деталях часом не зрозуміти, це елемент східної чи західної архітектурної традиції, це мечеть — чи готичний комин.

З кожним кроком у напрямку південного фасаду мандрівник неначе просувається на Схід. Основний декоративний елемент палацу — арка, яка віддзеркалювалась у балюстрадах балконів, повторювалася в кам’яних різьблених решітках, — тут, обличчям до моря, звучить могутнім східним крещендо.

Палац — пуп землі. І неба. І моря. Позаду — гори, попереду — спочатку зелене море парку, а далі хвилі його листя перетворюються на солоні баранці безмежного синього простору.

Є ще гостьовий, бібліотечний і господарський корпуси. Готичну їдальню в господарському корпусі зводили в 1831–1837 роках, а в 1841–1842-му до неї прибудували більярдну. Гостьовий корпус з’явився в 1838–1844 роках, тоді ж, коли і східні флігелі, усі башти палацу, господарські приміщення й парадне подвір’я. Останнім збудували бібліотечний корпус (1842–1846). Земляні роботи при спорудженні південних терас проводили за участю солдат саперного батальйону: без підривів кам’яних глиб такий майданчик був би в горах неможливим.
Улітку 1848 року на центральних сходах встановили фігури левів, виконані в майстерні італійського скульптора Джованні Боннані: один грізно гарчить, другий мирно спить. Оцей мирний став улюбленцем і художників, і — пізніше — фотографів: на початку ХХ століття продавалися десятки поштових карток з його зображенням. 

Парк одразу почали називати шедевром садово-паркового мистецтва. У його Верхній, романтичній ландшафтній частині розташовані зруйновані сходи Малого хаосу й Платанова галявина. Решта території парку — регулярна, французька. Парк тягнеться із заходу на схід на 500 метрів — і на стільки ж з півдня на північ. Загальна площа — 40 гектарів. Посадку дерев почали в 1824 році, цим займався протягом 25 років Карл Кебах. За переказами, Воронцов переманив садівника в сера Вальтера Скотта.

Інший переказ стверджує, що на облаштування парку граф Воронцов витратив удвічі більше коштів, ніж пішло на будівництво й умеблювання самого палацу. Та й часу пішло більше: це лише Карл Кебах працював 25 років, а загалом знадобилося чотири десятиліття, аби розчистити майданчик від кам’яних завалів ще якогось доісторичного землетрусу. Каміння знадобилося — з нього частково зведений палац. 

Кожний поворот кожної алеї, кожну галявину ретельно продумали. Недалеко від входу до парку влаштували Сонячну галявину, засаджену італійськими соснами: вони давали мереживну легку тінь. Рідкісну араукарію можна було побачити біля Платанової галявини.

У парку росло 250 видів дерев і кущів. Одночасно квітли понад дві тисячі троянд. Деякі сорти були створені спеціально для палацу (1829 року — «Алупка» й «Графиня Воронцова»). Кущ жовто-рожевих махрових троянд перед Китайським кабінетом квітне вже 150 років. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Митках

Палац у Митках

За 15 кілометрів на південь від Бару на Вінниччині розташовані Митки. За ставком у центрі села, у парку, ховається школа. Місцеві жителі називають її замком — і в чомусь вони мають слушність. Обертони тюдорівської готики в споруді відчуваються навіть попри радянську плитку не найприємнішого кольору, якою обкладені стіни споруди. 

І парк, і палац виникли наприкінці ХІХ — у перші роки ХХ століття завдяки Миколі Чихачову. На момент будівництва маєтку він ще не був адміралом — до цього звання дослужиться у 1892 році. Тоді він був головою Російського товариства пароплавства і торгівлі, власником (недовгий час) садиби в Мурованих Курилівцях і просто багатієм. Місце Чихачов обрав спеціально недалеко від залізничної станції — щоб комфортно діставатися маєтку. 

З 1940 року тут була сільська школа, у Другу світову війну — шпиталь. У післявоєнний час з Бару надійшов наказ розібрати споруду для будівництва лазні в райцентрі, але селяни зруйнувати пам’ятку не дали. За іншою версією, це сталося в 1926 році, коли бракувало будматеріалів для спорудження барського цукрозаводу. Селяни з вилами й граблями нібито перегородили дорогу до Митків — і палацик врятували.

Після ремонту на кошти, отримані від європейського гранту, споруда позбулася декількох милих деталей: скромних вітражів на вежі, автентичних дверних і віконних рам. Ще раніше були перебудовані входи до будівлі, але збереглися старі сходи та двері.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Микулинецький палац

Микулинецький палац

У 1555 році шляхтянка Анна Йордан із Сенявських збудувала в північній частині Микулинців квадратний замок із двома кутовими вежами й двометрової товщини стінами для захисту від татар. Замок давав почуття безпеки, населення зростало, діяли цехи. Микулинці у 1595 році стараннями Анни отримали статус міста з правом проводити три ярмарки на рік. Замок витримав не одну осаду, та у XVIII столітті почав занепадати. Жити в ньому було вже незручно — надто коли ти не власник, а власниця: у середині XVIII століття Микулинці придбала Людвіка з Мнішеків Потоцька. Молода (заледве 40!) жінка вже овдовіла: у 1751 році поховала свого Юзефа, гетьмана великого коронного. Чи сильно сумувала, не знаємо: Юзеф був на 39 років старшим і страшно багатим. 

Уявімо це: подільське літо в розпалі, на шляху до старого замку здіймає куряву занадто розкішна на тлі простих саманних хат карета. Біля брами вона зупиняється — і візник кидається відчиняти дверцята. Виходить пані — струнка елегантна брюнетка в чорному: жалобу за чоловіком їй носити ще довго. Уперше в житті вона абсолютно вільна: чоловіка немає, дітей немає, грошей… Гроші якраз є. На них і куплене це подільське містечко із замком. Жінка звикла до покоїв з позолоченими канделябрами між венеційських дзеркал, до срібних таць із всипаними діамантами пуделками для пудри — а зараз стоїть перед похмурою кам’яною глибою з віконечками-амбразурами й не зовсім уявляє, як тут узагалі можна жити. 

Значно пізніше граф Еварист Анджей Куропатницький, великий аматор геральдики й географії, напише, що Людвіка Потоцька «над містом прекрасний поставила палац». Сталося це приблизно в 1760-х роках. Це була велика триповерхова споруда з мезоніном, збудована в стилі класицизму. Головний корпус поєднувався з двома бічними флігелями, вишуканими галереями у формі півкола — у правій був зимовий сад. Навколо палацу розбили парк площею сім гектарів, що тягнувся аж до Серету. 

Красивому палацу потрібен красивий храм, тож тут звели тринавний бароковий костел Святої Трійці (1761–1779, автор — Август Фридерик Мошинський). Пишний вівтар зробили з дерева, але пофарбували під мармур, а дерев’яні скульптури святих були ніжно-кремового відтінку. Поки храм будували, Потоцька в 1780 році заснувала біля нього монастир ордену вікентійців. 

180 метрів між палацом і костелом, імовірно, були французьким парком — із чіткою геометрією клумб і доріжок. 

У заповіті графиня записала маєток племіннику Юзефу Мнішеку, але він мав родове гніздо в Ляшках Мурованих у карпатських передгір’ях. Його спадкоємці в останні роки XVIII століття продали місцевість Петру Конопці гербу Новина. 

Конопка не мав титулів і видатних предків, але мав підприємницьку жилку. Разом з братом Яном Петро заправляв давніми польськими соляними шахтами у Величці під Краковом — і заробив солідні статки: його синам Яну й Антонію вже було що ділити. Яну дісталися Микулинці.

Син оновив палац у модному стилі ампір — імовірно, чотири дерев’яні атланти на головному фасаді походять саме з його часів. Замок, який уже здавався цілковитим анахронізмом, переробив на суконну фабрику. А головну активність спрямував на сірчане джерело в Конопківці. Місцеві перекази стверджували, що саме вода з нього допомагала оборонцям теребовлянського замку вистояти в довгих облогах. У 1820–1821 роках тут виріс бад — курорт з купальнями. 

І люди потяглися! Уже в 1826 році близько 60 (!) охайних сільських садиб біля купалень були готові приймати на нічліг хворих, що добиралися сюди в надії вилікуватися. Стайні чотирьох заїжджих будинків могли вмістити 300 коней і 30 возів. 

Титуловані особи й далі їздили до Баден-Бадена, але серед місцевої шляхти микулинецькі купальні були популярними. Статті про тутешню цілющу воду регулярно публікували у львівській пресі. У багатотомному «Словнику географічному Королівства Польського та інших слов’янських країв» у 1883 році писали, що це єдині купальні на все Поділля. 

А от суконна фабрика так і не розвинулася в прибуткове підприємство. У замкових стінах Ян з дружиною Юзефіною з Мйончинських облаштували мереживну майстерню. Сукно майже кожна подільська шляхтянка й так могла купити в подільських майстринь, а модні витончені мережива — уже товари класу «люкс». 

Барону рішуче не подобалося, як місцеві мешканці займаються сільським господарством — і він запросив до Микулинців колоністів із німецьких земель. 

Цікаво хоч в уяві зазирнути до кімнат палацу. Головною окрасою вестибюлю замку були куті залізні сходи, котрі привезли з якоїсь виставки в Англії. Найкрасивішою з кімнат була бальна зала на сім вікон, по периметру якої стояли елегантні бенкетки, оббиті тим самим шовком, що й стіни. Було кілька невеликих салонів, декорованих цінними породами деревини. Господарі — і Потоцька, і Конопки, і останні власники споруди, Реї, — збирали твори мистецтва, порцеляну, бронзові вироби, поповнювали бібліотеку. Уся ця розкіш незле трималася в Першу світову війну: тодішній власник Мечислав Рей навідріз відмовився тікати з родинного гнізда. Завдяки його присутності микулинецька резиденція вціліла — але в 1918 році її таки пограбували, а лівий флігель спалили. Реї сяк-так відновили споруду в міжвоєнний час, та меблів вистачило лише на кілька кімнат. 

Хоч купальні барона Конопки згоріли наприкінці ХІХ століття, його справа живе. У Конопківці з 1980-х років працює великий санаторій «Медобори». До курортної слави Трускавця закладу, може, і далеченько, але у своїй ніші бюджетного оздоровлення він справляється непогано. А палац Потоцької-Конопки-Реїв уже давно — корпус обласної фізіотерапевтичної лікарні. Барон би здивувався.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Великому Любені

Колись старовинне поселення на берегах Верещиці називалося Любинегородом (прозоро натякаючи на свій міський статус) і Любинцем. Було колись тут, між ставків та мочарів, князівське давньослов’янське укріплення, оточене валом і ровом. Усе, що від тієї дерев’яно-земляної фортеці лишилося, — назва урочища Замчисько поблизу місцевого ставка.

А як прожити без замку, коли татари грабують околиці? У 1624 і 1648 роках Любінь руйнували вщент, а населення гнали в ясир. Так, уже Любінь, а не Любинегород. Поділ одного міста на дві окремі територіальні одиниці — Любінь Великий і Любінь Малий — відбувся в середні XV століття. Так вони й досі існують — паралельно. 

Сплюндрований татарами замок відродився в другій половині XVII століття вже як палацова резиденція, навколо якої насадили парк. Там висадили екзотичні платани й модрини. Вони, як і трьохсотлітні тополі, прикрашали парк ще в середині ХХ століття. Зараз старих дерев суттєво поменшало.

Власників райського куточка було чимало: то Парави (їм Любінь дарував король Владислав Ягайло, але рід швидко згас), то Вільчеки (з другої половини XV століття), то Гумецькі (друга половина XVII — XVIII століття), то Свідзінські. Від Свідзінських ключ дістався магнатам Яблоновським, а в середині ХІХ століття, після скасування панщини на теренах тодішньої Австрії, його купив Ігнацій Бруницький. Усе було в промислового магната: і ставок, і млинок, і гуральня з цегельнею. А ще — власний курорт. 

Ось ми й підійшли до того головного, що вирізняє Великий Любінь. Про місцеві цілющі джерела є легенда: нібито мешкав тут пастух Павло, який страждав на жахливі болі в суглобах. Не варто гадати, які обставини наштовхнули Павла занурити недуже тіло в тухлувату воду, та на подив усім самовидцям він одужав.

До чудодійних джерел потягнулися стражденні. Оскільки ефективність таки була, слава джерел швидко поширювалася. Прибулі розбивали шатра, ставили курені. На сонці чи на вогні підігрівали воду у величезних казанах і влаштовували саморобні лікувальні ванни.

Документально зафіксована перша згадка про великолюбенські сірководневі джерела належить до 1578 року. Тоді краківський лікар Войцех Очко, персональний лікар короля Стефана Баторія, писав, що джерела мають силу лікувати хворих. А першу, нехай і примітивну, водолікарню збудували ще наприкінці XVI столітті. Її зруйнували татари 1624 року.

Відродження курорту в кінці XVIII століття принесло Любіню і славу, і гроші. Тоді ж води вперше дослідили науковці. ХІХ століття — зірковий час Великого Любеня. Бруницький реконструював оздоровницю, дав корпусам курорту імена дочок: «Софія», «Гелена», «Марія». Джерела мали імена синів — «Людвіг» та «Адольф». Прикрасою курортного парку був фонтан зі скульптурою Самсона, що розриває руками пащу лернейської гідри. 

Початок ХХ століття теж був непоганим: у 1902 році через місто пролягла залізниця — клієнтам стало легше діставатися курорту. Із розваг, крім прогулянок парком, були ще театр і ресторація. Курорт відновив свою діяльність навесні 2024 року.

Зацікавленість джерелами Любеня відобразилась у численних документах, а от панському двору пощастило менше. У «Щоденниках» Людвік Яблоновський кілька разів згадує палац у Любені, називає його «замок». Але подробиць годі шукати: є лише згадки, що родичі жили на широку ногу, а маєток був величезним. 

Колись парадний вхід до палацу був з короткого лівого боку. Бруницькі перенесли його на сучасне місце в 1920-х роках. Тоді ж було змінено й під’їзд до будівлі. Єдина частина палацу, яка збереглася майже без перебудов — тильна. У 1909–1910 роках резиденцію Бруницьких декорував відомий майстер того часу Петро-Віталіс Гарасимович зі Львова. Фасад прикрасили герби Бруницьких (з левом) і Шимановських (під баронською короною).

До 1914 року палац мав білі лаковані французькі гарнітури і два позолочені комоди в бальній залі, декорованій у стилі Людовіка XV. У залі висіла велика кришталева люстра, був балкончик для оркестру. Майже всю підлогу вкривав килим з квітковим малюнком. На одній зі стін висів гобелен на теми грецької міфології. Також у приміщенні був великий груповий портрет королеви Марисеньки із синами Якубом, Олександром і Костянтином та дочкою Терезою Кунегундою на тлі бюста Яна ІІІ Собеського.

Салон було обставлено найновішими меблями в різних стилях. Були тут крісла з темного дерева, оббиті шкірою. У буфетах до 1939 року зберігалося чимало порцеляни з гербами Водзицьких, старовинного срібла і скла. Бібліотечні шафи з темного дерева містили понад тисячу томів польською, англійською, німецькою і французькою мовами.

Парк був облаштований на французький регулярний манер: з доглянутими газонами, колонами з вазами для квітів, кущами, підстриженими в різні фігури. Костянтин Браницький для найбільш теплолюбивих рослин звів оранжерею. У саду була невелика каплиця.

Останнім власником Любеня до 1939 року був син Костянтина Адольф Бруницький.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац Бруницьких у Підгірцях

Першим відомим і безперечним власником Підгірців був князь Юзеф Олександр Яблоновський, геральдист і меценат. Палац Яблоновського — це й був перебудований замочок. Історія зберегла навіть ім’я його зодчого: Бернард. А ще — суму, яку витратив князь на споруду, стайні та парк зі скульптурами й фонтанами: 200 тисяч злотих.

На зламі XVIII–ХІХ століть замочок перетворився в напівруїну і часто змінював власників. Учителі історії місцевої школи дослідили, що якийсь час споруду використовували як мисливський будиночок віденські офіцери угорського походження на прізвище Печар. 

Підземелля давніх маєтків — та наймоторошніша місцина, яку уява заселяє привидами. У підгорецькому маєтку глибокі пивниці — найстаріша частина комплексу. Тут був винний погріб, льох для насіння, кухня й сервірувальна кімната, чотири господарські приміщення для прислуги й зберігання білизни, кімната економа й канцелярія. У цих підземних лабіринтах якщо й блукають привиди, то хіба сотень тисяч коропів, яких просто в замку вирощували з мальків. Так-так: за радянської окупації в замкових пивницях були каскадні басейни для коропових малят. Сюрреалізм радянських реалій іноді справді неймовірний.

Барон Юзеф Бруницький купивши маєток у 1817 році, зберіг усе, що залишилося від первісної будівлі, але добудував нові крила й три наріжні вежі. 

На першому поверсі містилися хол з вестибюлем, салон, кабінет барона, будуар, дитяча й ігрова кімнати, ванна, приміщення для прислуги і ще дві житлові кімнати. На другому — три кімнати використовували Бруницькі, а три були відведені для гостей маєтку. Також тут мешкали слуга й гувернер. 

До 1914 року палац у Підгірцях був стильно оздоблений елегантними меблями, картинами, свічниками й канделябрами з бронзи й кришталю. Їжу з кухні подавали до їдальні спеціальним ліфтом. Головною дивовижею, яка мусила вражати абсолютно всіх гостей маєтку, був салон з північного боку палацу. За стелю в ньому слугував велетенський акваріум зі скляним дахом над ним — це вам не мальків у винному підвалі вирощувати. 

Під час Першої світової війни палац було сильно пошкоджено: згорів його дах, більша частина колекцій була знищена, а в кімнатах розмістилися російські артилеристи. На 1939 рік лише салон першого поверху зберігав свій первісний вигляд. Уціліло кілька крісел «під ренесанс», трохи східних килимів, портьєри, пара канделябрів і воскова мініатюра із зображенням відомої піаністки Марії Шимановської. Усе це зникло на початку Другої світової. Кажуть, ліжка з палацу та деякі інші меблі забрали селяни. 

Парк спочатку був меншим, французьким. Його заклали ще в часи Юзефа Олександра Яблоновського. За Бруницьких, у 1892 році, парк збільшив до 2,5 гектара і перепланував в англійському стилі садівник зі славетного віденського парку Шенбрунн — Фрідріх Шилле (1850–1931). Колись тут росли секвої, канадський дуб, магнолії трьох видів: біла, рожева і червона. Зараз лишилися хіба платан і зарості грабів поблизу головної алеї парку. 

Коли вже згадали про баронів, розберімося, хто володів маєтком. Після Юзефа Бруницького палац дістався його сину Юліану Каролю, одруженому з Юлією Пауліною Воланською. Той переказав маєток сину Юліану Маріану, який одружився з Антоніною Стефанією Ромашкан. Він славився як чудовий господар, суспільний діяч, посол до галицького сейму, а також натураліст-любитель з величезною колекцією метеликів. Кажуть, дуже любив полуницю. А хто ж її не любить? 

Саме Юліан Маріан сформував у Підгірцях зразкове сільське господарство, а в Стрілкові у 1892 році заснував розсадник плодових і декоративних дерев. Пізніше розсадник перемістили до Підгірців. Щороку заклад випускав каталог своєї продукції — збереглися випуски за 1896–1939 роки. Тут можна було придбати саджанці плодових дерев 159 сортів, 30 тисяч декоративних кущів 360 сортів, 275 різновидів троянд, 65 видів хвойних і 27 сортів бузку. А ще Юліан Маріан замовив талановитому архітектору, професору Державної промислової школи в Чернівцях Карлу Адольфе Ромсторферу проєкт реконструкції палацу. Споруда відтепер могла похвалитися водогоном та електрикою. 

При маєтку були стайні, корівник, інші господарські споруди, гуральня. 

Останніми власниками Підгірців (до вересня 1939 року) були два сини Юліана — Юліан Якуб і Юзеф Франтішек Бруницькі. Після того, як Юліан-молодший емігрував до Великої Британії, у палаці доживала його 80-річна мама, пані Ева. Стареньку вигнали із замку, коли в село прийшли радянські війська, — і закрили в стайні з худобою. Вона жила у свого слуги, а далі кудись від’їхала — чи до Львова, чи до Заліщиків. 

І залишився тільки палац — і дивні, але обов’язкові легенди про підземні ходи з резиденції аж до сусідніх сіл — чи то Стрілкова, чи до Яружичів.

У радянські роки тут спочатку зробили школу-інтернат. Потім у палац в’їхала сільрада. Зрізали реліктові модрини, що шуміли перед головним фасадом. Далі споруду передали рибгоспу — десь тоді зникли з кімнат другого поверху старовинні картини. 

Після відновлення незалежності споруду віддали в приватну власність. Але перші власники не робили нічого — будівля руйнувалася, її завсідниками стали місцеві пияки. 

Тепер власники змінилися. У Підгірцях пропадав не лише палац — у жалюгідному стані були й рештки колгоспного майна: тракторний стан, тартак та автомайстерня. Три місцеві родини перетворили їх на ресторанний заклад «Підгорецький маєток», а потім взялися опікуватися палацом. Це правильна ініціатива. Але навіть дуже успішний готель чи ресторан не окупить фахової реставрації пам’ятки, тому відбувається не реставрація, а ремонт — і в інтер’єрах не відновлення, а фантазії на тему. Дах над палацом у 2010-х роках почав осипатися цілими шматками, перекриття між поверхами провалювалися, до цілковитої руїни залишалося трішечки. Сучасна черепиця в таких умовах — хай і не ідеальний, але ж вихід. Стару, яка підходила для повторного вкладання, теж використали.

Біля споруди час від часу проводять волонтерські толоки й свята гарбуза. Звідкілясь узялася легенда про прокляту пані (туристи люблять легенди), яка начебто блукає залами палацу вночі. Сюди приїздять екскурсійні групи і влаштовують фотосесії молодята. Палац живе.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Заліщиках

На початку ХІХ століття в Заліщиках існував магнатський двір князя Понятовського. 

4 серпня 1817 року в маєтку зупинявся на нічліг австрійський імператор Франц І. Бруницький нібито дізнався точне розташування і колір меблів в одному з покоїв віденського Шенбрунна і поспіхом взявся облаштувати подібний інтер’єр у себе. І меблі, і гобелени — усе вдалося знайти á la Шенбрунн, щоб потішити монарха. Того це так вразило, що він підтвердив власнику баронський титул у межах всієї імперії (до того титул діяв лише в Баварії).

За іншими даними, це сталося пізніше: не в 1817 році, а в 1852-му, а Франц був не Першим, а Другим. Далі та сама канва: Бруницький відтворив у своєму маєтку інтер’єр Шенбрунна. Цісар за це підтвердив титул. Ця напівлегенда — чи не єдина згадка про інтер’єри палацу в Заліщиках.

Розбудовувати садибу близько 1839 року взявся Леон Антон Бруницький, онук Ігнація. Саме в його часи споруда набула класицистичного вигляду. Польські історики вважають це не реконструкцією, а ремонтом. Вони стверджують, що загальний вигляд палацу мало змінився з часів Понятовського. І таке може бути: стилістично будівля вписується в моду кінця XVIII століття.

Навколо палацу лежав невеликий гарний парк — з теплицями, оранжереями й літнім театром князя Юзефа Понятовського. Раніше від міста парк і палац відділяв білий паркан, а за ним біля Дністра стояла альтанка. У середині ХІХ століття над парком недовго працював ландшафтний дизайнер Северин Лусаковський. З іншого боку парку починався гігантський (дві тисячі гектарів!) фільварок: через Добрівляни аж до Бедриківців.

На початку ХХ століття резиденцію успадкувала красуня Естель. Повне її їм’я — як вантажний потяг з купою вагончиків: Генрієтта Стелла Марія Франциска Матільда Ваттман-Мелькапм-Бюле фон Турнау.

Стильна, яскрава баронеса носила найвишуканіші строї та капелюшки, збирала розкішні меблі, порцеляну й годинники. Але славилася вона в Заліщиках не так колекціями, як відвагою і сильним характером. За діяльність у роки Першої світової війни Франц Йосиф ІІ нагородив її хрестом «За військові заслуги» — Стелла стала першою жінкою з такою нагородою. 

І таки було за що. Коли росіяни підійшли до Заліщиків, вона не втекла, а наказала челяді й міським жителям копати шанці. Нібито й сама потім брала участь в обороні свого «маленького села». Коли поразка вже була неминуча, скочила на коня й вирушила до чоловіка, уже підполковника, який зі своїм підрозділом перебував у Карпатах поблизу Татарова. І там, і пізніше на Мараморощині (сучасна Хустщина) жінка брала участь у принаймні дев’яти боях — увесь час на передовій. 

Поки Стелла билася в Карпатах, заліщицький палац зайняли російські війська. Один з царських генералів узявся вивозити меблі й колекції Турнау до Могилева — як воєнні трофеї. Навіть наказав вибити на предметах свої монограми.

Коли росіяни вчергове відступили за Дністер, Стелла повернулася. Вона була шокована, але з’ясувала, хто конкретно грабував її маєток, — і швидко зібрала групу молодих хлопців з прислуги, з якою і вирушила до Могилева. Там поговорила з дружиною генерала-крадія: «Чоловік пані, хоч походить з гарної аристократичної родини, пограбував мій палац». І таки повернула в рідні пенати певну кількість картин і меблів! Лише для того, щоб у 1939 році мали що грабувати вже більшовики.

Коли старенький цісар вручав Стеллі орден, то попросив так більше не ризикувати. Відповіла: «Там, де чоловік і син, повинна бути також дружина і мати! На коні, зі зброєю в руках я покидала свої Заліщики. Присягаюся, що зі зброєю в руках і верхи знову повернуся додому або загину».

Пані Турнау (пістолет у правиці, у лівій руці гвинтівка, ворог — підстрілений і вже падає) була зображена на обкладинці люблянського журналу «Tedenske Slike» (№ 3 від 1915 року). У матеріалі жінку називали «страшним привидом для російських військових», які вважали 47-річну заліщанку «надприродним лихом».

Саме Стелла фон Турнау облаштувала красивий меморіал жертвам боїв Першої світової війни у Звенячині, на високому буковинському березі Дністра. Тут знайшли спочинок майже 12 тисяч солдатів та офіцерів — цифра, яку важко осягнути й зрозуміти.

У 1919 році в палаці містився уряд Західноукраїнської Народної Республіки на чолі з Євгеном Петрушевичем. Власниця ставилася до нових квартирантів прихильно. Вона взагалі була досить приязною — наприклад, дозволила археологу Юрію Полянському в 1928 році проводити розкопки на території власної цегельні. Полянський, як повідомляла газета «Діло», знайшов там «сліди палеоліту та багате селище мальованої кераміки». А от селяни з сусідніх Добрівлян приязною пані не вважали: за прохід її угіддями без дозволу їх карали. Не грошима — звідки в них гроші? Єгері могли змусити жінку, що порушила правила, зняти хустку й повертатися в село з непокритою головою — той ще сором.

У некрологах у жовтні 1938 року польські газети називали Стеллу «Заліщицькою Жанною д’Арк». 

У повоєнні роки в палаці розмістили будинок відпочинку. На той час у парку було ще багато екзотів і могутніх старих дерев. Курортники залюбки фотографувалися біля них.

З 1960 до 1986 року в парку діяв літній театр, де відбувалися концерти популярних виконавців — від Софії Ротару до Іво Бобула. У 1986 році і літній театр, і будинок відпочинку припинили діяльність — нібито після Чорнобильської катастрофи.

До початку ХХІ століття резиденція дійшла у вигляді бідної районної лікарні з пошарпаними стінами. Потім заклад виїхав з аварійної споруди в новенький корпус — і вже понад декаду палац Бруницьких стоїть сумною руїною. Дах тече, ліпнина на фасаді лущиться, як шкіра після засмаги. А парк натомість доглянутий: дитячі гірки, тренажери, туалети, доріжки, освітлення, годівнички для птахів, кілька дубів віком у 300–500 років. Із 45 видів дерев, кущів та ліан, які тут є зараз, 25 вважаються екзотами (ґінкго, софора японська, сосна чорна, тюльпанове дерево тощо). З 2019 року в будинку на місці колишнього літнього театру Понятовських облаштовує свою штаб-квартиру національний природний парк «Дністровський каньйон».

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Качанівці

Палац у Качанівці

Початки качанівської величі слід шукати у XVIII столітті, коли ці землі дісталися графу Петру Рум’янцеву-Задунайському. На березі спокійної річки Смош він облаштував резиденцію, де за проєктом Карла Бланка побудували розкішний палац у романтичному стилі. Процесом керував український архітектор Максим Мосцепанов. Він же спланував регулярний парк навколо садиби.

1824 року Качанівка стає власністю роду Тарновських — цукрозаводчиків, багатіїв і меценатів. Тарновські володіли безмежжям земель на Київщині, Полтавщині й Чернігівщині, мали гуральні (заводи з виробництва горілки), кінні заводи, вовняну фабрику й дев’ять тисяч кріпаків.

Першим з роду Качанівку отримав Григорій Тарновський, член Вільного економічного товариства в Санкт-Петербурзі. Він пишався своїм походженням з козацької старшини. Привіз до маєтку модні ампірні меблі з червоного дерева, облицював покої мармуром, організував хор та оркестр з кріпаків. 

Далі Качанівка дісталася його племіннику Василю Тарновському-старшому. Той був цікавою особистістю: брав участь у підготовці селянської реформи 1861 року, виступав за надання кріпакам свободи за викуп, написав чимало праць з історії українського права («Юридичний побут Малоросії», «Про ділимість сімейств у Малоросії» та інші), проспонсорував видання «Чорної Ради» Пантелеймона Куліша. У його часи в Качанівці побували Микола Гоголь (товариш Василя ще з часів навчання в Ніжинському ліцеї), згаданий Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Михайло Максимович, Ганна Барвінок, Михайло Врубель, Микола Бодаревський, брати Володимир і Костянтин Маковські, Дмитро Яворницький, Микола Маркевич, Гнат Житецький та багато інших — уся хрестоматія з української літератури й підручник з історії під одним дахом. Понад 600 автографів у качанівському альбомі для гостей — було чим пишатися. Кілька разів бував у Качанівці й Тарас Шевченко. Він листувався з Василем Тарновським-старшим і надіслав до маєтку свою картину «Катерина».

У часи Василя Тарновського-молодшого Качанівка переживає крещендо. Василь був з юних років фанатичним колекціонером українських старожитностей, меценатом, патріотом, протягом 18 років — предводителем дворянства. Після навчання в інженерному училищі в Петербурзі закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Запрошував до Качанівки Марка Вовчка, Іллю Рєпіна, Миколу Ге та Василя Горленка. Збирав малюнки й рукописи Тараса Шевченка (758 одиниць зберігання!), був автором ескізу хреста на Чернечій горі в Каневі, спонсорував видання «Київської старовини». А ще  — надавав великі пожертви на спорудження пам’ятників Богдану Хмельницькому в Києві й Івану Котляревському в Полтаві, створення Київської громадської бібліотеки, археологічні дослідження в Канівському повіті, упорядкування могили Тараса Шевченка, на допомогу молодим митцям. 

Серед найбільших раритетів колекції Тарновського були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи й Семена Палія, козацькі клейноди, гетьманські універсали, портрети гетьманів і старшини.

Мистецькі й історичні збірки 1880 року зацікавили Іллю Рєпіна. Художник прибув сюди працювати над знаменитою картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Працював у Качанівці протягом усього літа, змальовуючи клейноди та зброю. На полотні є і власник маєтку — високий козак з похмурим поглядом, у смушевій шапці. 

Іншою пристрастю Василя Тарновського був парк, який він перетворив на один з найгарніших і найбільших зелених куточків Європи. Тут збереглося кілька ставків, містки, гірки Кохання й Вірності (данина епосі романтизму), руїни на березі Великого ставка, альтанки — і просто гарні галявини. 

Колекція принесла Василю Васильовичу славу — вона ж загнала його до межі банкрутства. Меценат передав її Чернігівському краєзнавчому музею, коли 1897 року Качанівку за мільйон карбованців купив цукрозаводчик Павло Харитоненко.

Харитоненко капітально відремонтував і трохи перебудував палац: з’явилося кілька нових будівель, збільшилася площа парку — завдяки купівлі прилеглих лісових ділянок. Садибу електрифікують, проводять телефонний зв’язок — настає ХХ століття. 

За легендою, під час весілля доньки господаря маєтку Олени з князем Урусовим батько нареченої засипав усю дорогу до церкви цукром. Зрада й розлучення — усе це буде потім, а поки — снігом виблискують солодкі кристалики під ногами гостей і молодят, що прямують з палацу до ампірної Георгіївської церкви в парку. Нібито в такий спосіб Харитоненко викинув річний урожай буряків — схожі «солодкі» оповідки є і в подільському Меджибожі, і в Польщі.

А за кілька років біля того самого храму відбулася дуель між Урусовим, чоловіком Олени Харитоненко, та її коханцем, молодим бароном Михайлом Олівом. Дуель закінчилася мирно, без поразок і смертей. Більше князь Урусов до Качанівки не приїздив.

Молодята і зараз дуже люблять Качанівку — приїжджають сюди кортежами, фотографуються на фоні палацу й катаються в чепурній бричці. 

Після смерті цукрового короля Качанівка перейшла в спадок до його доньки Олени і її нового чоловіка — Михайла Оліва. Ненадовго — лише з 1914 до 1918 року. Далі — зрозуміло. 

З 1925 до 1933 року в садибі розміщувалася дитяча комуна імені Воровського. Діти, кажуть, гралися з кістками Тарновських, які діставали з родинного склепу. 

Далі тут був санаторій для хворих на туберкульоз. Парк заростав, флігелі й палац руйнувалися. Але 1981 року Качанівка отримала статус державного історико-культурного заповідника. У вихідні сюди вервечкою тягнуться екскурсійні автобуси. Леви з геральдичними щитами охороняють підходи до маєтку, ще одна пара левів мирно спить біля флігеля. Клумби засаджені чорнобривцями, над куполом палацу майорить український прапор. Музейні працівниці мирно п’ють чай у вестибюлі. 

Авторка: Ірина Пустиннікова