Ґео Шкурупій

Ґео Шкурупій був сином залізничника і вчительки. 1920 року він закінчив Другу київську класичну гімназію і вступив до Київського університету на факультет медицини. Там він навчався лише рік, потім вступив до Інституту зовнішніх зносин, однак не завершив і цієї освіти.

Справжнім покликанням Шкурупія було письменство: його перше оповідання «Ми» (1920) вийшло друком в альманаху «Ґроно», коли авторові було лише 17 років. 1922 року вийшла його перша поетична збірка «Психоетози. Вітрина третя», а через рік наступна — «Барабан. Вітрина друга». Ці поезії, написані в популярному тоді футуристичному стилі, привернули увагу вже визнаних літераторів-футуристів. Шкурупій став членом «Аспанфуту» (скорочення від «Асоціація панфутуристів»), яку очолював Михайль Семенко, та одним із підписантів її Маніфесту. Сам Шкурупій називав себе Королем Футуропрерій.

Після розпаду «Аспанфуту» 1924 року Семенко переїхав з Києва до Харкова працювати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ) і запросив з собою однодумців — Миколу Бажана, Юрія Яновського й Ґео Шкурупія. Втім, там їхні шляхи розійшлися: Яновський з Семенком поїхали до Одеси, а Шкурупій повернувся до Києва і влаштувався на Київську кінофабрику. Там він працював редактором, а також написав сценарії для фільмів «Синій пакет» (1926) і «Спартак» (1926) — обидва були зняті в Одесі і сьогодні вважаються втраченими.

Роботу в кіно Шкурупій поєднував із літературною працею. 1925 року він спробував себе в ролі прозаїка — так з’явилася збірка оповідань «Переможець дракона». Протягом наступних років він випустив іще кілька збірок поезій та прози, а також написав романи «Двері в день» (1929), «Жанна-Батальйонерка» (1930), «Міс Адрієна» (1934).

У 1930 році Шкурупій став очільником групи футуристів «Нова генерація» і редактором її друкованого альманаху, що виходив у Харкові. Він встиг випустити два номери журналу, зокрема й той, у якому була надрукована кіноповість Олександра Довженка «Земля», після чого видання закрили.

3 грудня 1934 року Ґео Шкурупія заарештували, звинувативши у членстві в «терористичній організації ОУН». Письменник опирався звинуваченням і навіть написав заяву-скаргу на неправомірні методи слідства: «Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками […] записані неправильно. […] Слідчий користувався моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики. Тому прошу вважати ці мої показання недійсними, оскільки фактично вони не мої, а складені за думкою і бажанням слідчого».

27 травня 1935 року Шкурупія засудили до десяти років таборів і відправили на Соловки. Його дружину й сина як рідних «зрадника батьківщини і ворога народу» позбавили житла й викинули на вулицю, а згодом виселили із Києва. У 1937 році, коли сталінські репресії набирали нових обертів, справу Шкурупія відправили на «перегляд». 25 листопада 1937 року «особлива трійка» засудила його до смертної кари.

1956 року вдова Шкурупія Варвара писала у листі до Хрущова: «До сентября 1937 г. я имела с ним переписку. Последнее место его пребывания — Кемь [Карелія]. Больше известий о нем не получала, несмотря на мои неоднократные запросы. Убедительно прошу помочь пересмотреть его дело и сообщить место его пребывания». Справу справді переглянули і Шкурупія реабілітували — посмертно: виявилося, що 8 грудня 1937 року він був розстріляний в урочищі Сандармох.