Микола Зеров

Микола Зеров походив із багатодітної вчительської сім’ї. «Батько вчитель, потім — завідувач міської школи, нарешті — 1905 року — інспектор народних шкіл, мати — з дрібного землевласницького роду Яреськів — з-під Диканьки, роду козацького, але доказующого дворянство», — писав він в автобіографії. Один із його братів, Дмитро, згодом став ботаніком, академіком АН УРСР, інший, Михайло — письменником і перекладачем, відомим під псевдонімом Михайло Орест.

У початковій школі Микола Зеров навчався разом з іншим майбутнім представником літератури свого покоління — Павлом Губенком, що згодом став гумористом Остапом Вишнею. Потім вчився в Охтирській і Першій київській гімназії — саме вона стала відправною точкою його подальшого письменництва. Разом із друзями 13-річний Зеров заснував рукописний журнал «Скучающий осьмоклассник», де вони публікували вірші-пародії на інших гімназистів і вчителів. Керівництво гімназії, втім, гумору не оцінило й занизило Зерову оцінки на випускних іспитах, позбавивши його відзнаки за успіхи у навчанні.

1914 року Зеров закінчив історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира (сьогодні — КНУ імені Тараса Шевченка). Ще студентом він почав публікувати статті та рецензії у журналі «Світло» й газеті «Рада». Завершивши навчання, викладав історію у Златопільских чоловічій і жіночій гімназіях, а 1917 року став викладачем латини і вчителем у Другій київській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства.

Через поганий зір Зерова не мобілізували до армії, тому в буремні революційні роки він продовжив викладати. У 1918–1920 роках він викладав українознавство в Архітектурному інституті, а з осені 1923 року став професором власної альма-матер — Київського інституту народної освіти, як його перейменували більшовики. «В художньому інституті захоплення слухачів було таке велике, що під час лекцій Миколи Зерова лекції з інших предметів не могли відбуватися: всі викладачі йшли слухати лекції з української літератури. Щоб не зривалися інші лекції, вирішили перенести предмет Зерова на останні години в розкладі», — так описував викладацький талант професора один із його сучасників.

У 1920 році вийшли друком дві великі праці Миколи Зерова: «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», обкладинки до яких оформив Георгій Нарбут, «батько» банкнот і поштових марок УНР. У компанії з Нарбутом, а також із Сергієм Єфремовим, Павлом Зайцевим і Вадимом Модзалевським Зеров долучився до створення літературної містифікації: «Неслужащого дворянина Лупи Юдича Грабуздова», від імені якого публікувалися поезії й пародії на тогочасних літераторів — зокрема на Павла Тичину.

1924 року Микола Зеров, довкола якого вже згуртувалося коло київських неокласиків, видав друком першу збірку «Камена», що містила як його оригінальні вірші, так і переклади з римських поетів. Того самого року вийшли нарис «Нове українське письменство» і монографія «Леся Українка» — все це у сукупності викликало на голову Зерова шквал критики з боку панфутуристів, «гартян» і навіть офіційної влади: йому закидали несучасність, байдужість до актуальних проблем і прихильність до минулого, яке потрібно відкидати.

1925 року Зеров взяв участь у знаменитій трирічній Літературній дискусії, де став на бік Миколи Хвильового у прагненні бачити сучасну українську літературу в загальноєвропейському контексті. У відповідь на знамените гасло «Геть від Москви!» Зеров висунув власне: «Ad Fontes» («До джерел»), — наполягаючи на необхідності глибоко вивчати світові культурні традиції. Він також вимагав здорової літературної конкуренції замість гурткового протекціонізму: «Ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінуватися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми — повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону, — а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар’єризм “человека из организации”, а художня вибагливість автора перш за все до самого себе». За це Зерова затаврували «буржуазним націоналістом», а після втручання в дискусію особисто Сталіна його почали відверто цькувати.

Далі було відсторонення від професорської посади, звільнення з роботи й заборона літературної діяльності. Моральний стан Зерова погіршувався: наклав на себе руки його товариш Микола Хвильовий, а потім помер від скарлатини син Костик-Котик. На його похороні Зеров виголосив промову латиною — «мовою мертвих», а потім сказав: «Вам здалося це недоречним? А хіба не можна зрозуміти, що я ховаю не лише Котика, але й самого себе? Що я звертаюся до мертвого сина, бо перед живими мені вже виступати не доведеться?»

27 квітня 1935 року Миколу Зерова заарештували і звинуватили в керуванні контрреволюційною організацією. Підставою був донос одного з колег, який розповів чекістам про «траурне зібрання» у квартирі Максима Рильського через кілька днів після розстрілу Григорія Косинки, де присутні читали вірші, поминаючи письменника. Спершу Зеров намагався опиратися й відкидати звинувачення, однак після року допитів зламався. «Треба хоч щось наговорити на себе, інакше нас усіх розстріляють», — радив він іншим.

1936 року Зерова засудили до десяти років таборів і відправили етапом на Соловки. Через слабке здоров’я він не міг валити ліс, тому прибирав бараки, а потім у сторожці працював над новими перекладами. У листах до дружини згадував, що нарешті завершив багаторічну роботу над перекладом «Енеїди» Вергілія. Та цьому перекладу не судилося побачити світ: він загинув разом зі своїм творцем, якого після перегляду справи «особливою трійкою НКВС» розстріляли у Сандармоху.