Раїса Троянкер

Раїса Троянкер, донька сторожа уманської синагоги, походила з ортодоксальної єврейської родини й отримала відповідне виховання. Однак іще підліткою вона наважилася на радикальний розрив із сім’єю: втекла з дому з мандрівним цирком, закохавшись в італійського артиста — приборкувача тигрів. Протягом року вона гастролювала невеликими містами та містечками, а її коронним номером було вкладання голови до тигрячої пащі. На згадку про ті часи в Раїси залишився шрам на нозі, який вона згодом перетворила на свою родзинку. «Тигр був старий і апатичний, але колись і він розлютився і дряпанув Раю так, що мало не одірвав їй ноги», — писав Юрій Смолич.

Та вже за рік циркова романтика набридла Раїсі, і вона знову втекла. Згодом у неї почався роман із письменником Онопрієм Турганом, який став її першим чоловіком. У їхньому шлюбі народилася донька Олена — судячи з присвячених їй поетичних рядків, для родини Троянкер це стало останньою краплею:

Мене тато прогнав і прокляв,

бо у мене дитина од «гоя». 

Він казав, щоб упала земля 

Попід нами, Оленко, з тобою.

Перша поетична публікація Раїси Троянкер датована 1925 роком, коли авторці виповнилося тільки 16, — то був вірш «У великому Китаї», надрукований у газеті «Робітничо-селянська правда». Уже тоді вона вступила до спілки селянських письменників «Плуг», а потім разом із чоловіком переїхала до Харкова й вступила до Інституту народної освіти.

У Харкові, що був мистецько-культурним центром України 1920-х років, Троянкер увійшла до кола письменників «червоного ренесансу», що згодом закарбуються в історії як Розстріляне відродження. Там вона приєдналася до групи Валер’яна Поліщука «Авангард», друкувалася у журналах «Гарт», «Селянка України» і «Шквал». Смолич, називаючи Троянкер «скалком дореволюційного життя», писав, що вона взяла на себе «всі впливи старого часу, епохи розкладу літератури і розкладу дрібнобуржуазної інтелігенції». Утім, це не обов’язково був осуд: за словами того ж Смолича, «тем її поезія мала дві, і вони чудернацьки сполучались в одне: романтика старовинних єврейських традицій і безмежна еротика. Бо була Рая віртуозом розпусти, і еротичність її була феноменальна».

Справді, Троянкер, чи не єдина поетка в чоловічому колі харківських митців, була справжньою femme fatale, що не цуралася любовних пригод — кажуть, що ледь не кожен харківський письменник мав із нею стосунки. Сама жінка, що пристрасно підписувалася «Рай-я», зовсім не приховувала своєї безмежної чуттєвості. У листі до Івана Дніпровського поетка навіть зізнавалася, що лікується від німфоманії «за Фрейдом» — цей лист сьогодні зберігається в Харківському літературному музеї.

«І наскільки це позначилося на її поезії? Ну ніяк не позначилося, щиро кажучи. В неї є вірш, справді, де про перший секс вірш, але більше про тілесність віршів, як таких, немає. В них цілком зрозумілі мотиви, наприклад, коли в неї народилася донька Оленка, то є вірші про материнство, про дитину, про зв’язок із дитиною. І набагато сильніше, наприклад, у її поезії тема єврейства, стосунків із батьком, із уманською родиною», — каже літературознавиця Ярина Цимбал.

Однак помилкою буде вважати, що інтерес до Троянкер був пов’язаний суто з її сексуальністю. Вона була жінкою непересічної ерудиції, постійно читала, знала напам’ять багато поезій. Її освіченість не обмежувалася літературою — Троянкер добре зналася на інших галузях мистецтва, а також на гуманітарних науках, зокрема цікавилася історією і географією.

1930 року жінка взяла шлюб із російським письменником Іллєю Садоф’євим, а через рік виїхала з ним до Ленінграда. Ймовірно, це врятувало її від репресій, жертвами яких згодом стала більшість харківських літераторів. Подружжя оселилось у Ленінграді, де Троянкер влаштувалася на роботу у газеті «Новая заря». 1935 року шлюб розпався, і поетка переїхала до Мурманська — там вона протягом багатьох років працювала журналісткою в газеті «Полярная правда». Під час Другої світової війни була воєнною кореспонденткою, за що отримала медаль «За оборону Советского Заполярья».

Остання збірка поезій Раїси Троянкер вийшла 1942 року. Вона називалася «Суровая лирика», була написана російською мовою і містила цілком типові пропагандистські пасажі про «бессмертного Ленина» і «любимый голос Сталина». У цих заідеологізованих віршах вже не було нічого від тієї чуттєвої «Рай-ї», колишньої циркачки, що хизувалася шрамом від зубів тигра, обожнювала бузковий колір і доводила чоловіків до шаленства. Вона померла від злоякісної пухлини у 37 років і була похована в Мурманську. Могила її втрачена.