Український футуризм

Назва «футуризм» походить від італійського futurismo, а це слово, своєю чергою, — від латинського futurum, тобто майбутнє. Отже, це течія в мистецтві початку ХХ століття, представники якої передусім орієнтовані на прийдешнє.

Футуризм належить до кола явищ авангардизму (від французького avant-garde — «передовий загін»), митці якого радикально відкидали досвід попередників у мистецтві, розвінчували й зневажали авторитети. Авангардисти (зокрема, дадаїсти, сюрреалісти і, власне, футуристи) були схильні відверто знущатися зі смаків буржуазної публіки, з освячених традицією цінностей. І біля витоків цього мистецького бачення стояв саме футуризм.

Початок футуризму

20 лютого 1909 року в паризькій газеті «Фіґаро» було опубліковано «Маніфест футуризму» — програмний текст італійця Філіппо Томмазо Марінетті (авангардисти загалом полюбляли маніфести й самопояснення). Футуризм, пише Марінетті, не цікавиться людиною, а тому оголошує психологізм анахронічним явищем. Він звеличує «шалений біг, карколомне сальто-мортале, ляпас і кулак», на відміну від «старої» літератури, що підносила «замріяну незрушність, заціпенілий екстаз і сплячку». Це мистецтво наступу, швидкості, переможного реву сучасної техніки.

Футуризм часто описують формулою «три “М”»: місто, машина, маса. «Маніфест» закликає оспівувати урбаністичний, індустріальний простір і рух велетенських юрб людей, охоплених працею. Рух — це «божество» футуристів, зупинка — зло, отже, мистецтво має бути передусім динамічним, а будь-яких перепон на шляху слід позбутися. Саме тому футуристи відмовляються від розділових знаків і великих літер (вони зупиняють потік слів паузами й візуально), обожнюють дієслова й ненавидять «статичні» прикметники. Місто — це одночасно багатоплановий візуальний образ, какофонія звуків, гімн машині, тож і мистецтво, що його оспівує, тяжіє до одночасності вражень: поєднання в одному творі слова, звуку, зображення.

Для футуристів важлива ідея деструкції — як старого мистецтва («Ми зруйнуємо музеї, бібліотеки, академії», — пише Марінетті), так і старого світу загалом. Не викликає подиву, що такий заклик оформився саме в Італії — країні, яка, з огляду на свою багатовікову культурну спадщину, скидалася музей під відкритим небом, та водночас економічно відставала від інших країн регіону. Нове мистецтво, на думку Марінетті, має бути антиестетичним, підносити потворне.

Він проголошує війну єдиною гігієною світу (футуристи підтримали вступ Італії в Першу світову, на фронтах загинуло чимало членів руху), закликає боротися з природою, зневажати жінок (які, ймовірно, цю природу собою презентують) і дати бій фемінізму. Утім, остання ідея — з огляду на традиційність пригноблення жінки за патріархального ладу — здається вкрай регресивною. Пізніше Марінетті приєднався до фашистів, і його близькість до Муссоліні надовго спотворило сприйняття футуризму, стала плямою на репутації течії.

Рух на схід

1914 року Марінетті побував у Російській імперії, щоби пропагувати тут свій мистецький рух. Ясна річ, цей візит вплинув на творчість місцевих авангардистів, зокрема українця Давида Бурлюка — художника, довкола якого гуртувалися митці на Херсонщині та в Одесі. Він був засновником групи «Гілея», яка пізніше стала ядром російського футуристичного руху. У цьому середовищі оберталася й Олександра Екстер — художниця та сценографка, «амазонка авангарду», вихованка Київського художнього училища. У неї немало робіт, на яких місто ніби рухається разом із усіма за визначенням нерухомими об’єктами — будинками, храмами, мостами. Поєднання кубізму й футуризму (власне, кубофутуризм) характерні для її творчості, а також для доробку її сучасників — художника Олександра Богомазова та скульптора Олександра Архипенка.

Довкола Семенка

Однак найяскравіше український варіант футуризму розвинувся в середовищі, що виникло довкола поета Михайля Семенка: як Марінетті в Італії, в Україні він став особою, яка об’єднувала рух на всіх його етапах.

1914 рік був переломним для молодого поета: із двома художниками — братом Базилем (Василем) і Павлом Ковжуном — він створив групу «Кверо», позначивши початок окремої течії — кверофутуризму, тобто футуризму пошуку. Саме в рухові й шуканні Семенко вбачав сутність мистецтва.

Першою книжкою кверофутуристів стала збірка «Дерзання». Вона містила 8 віршів Семенка і маніфест «Сам» — сумнозвісний текст, у якому автор виступає проти культу Шевченка: справжнє мистецтво не може бути культом, отже, заяложений «Кобзар» слід спалити. По-футуристичному скандальним став той факт, що «Дерзання» вийшли до 100-річчя Тараса Шевченка, який фактично був єднальною фігурою для культурно й політично поневоленої, бездержавної нації.

В одній із численних теоретичних статей Семенко писав, що українці в мистецтві мусять «догнати сьогоднішній день». Тож дещо іронічно, що матір’ю Михайля Семенка, що пристрасно закликав зруйнувати старе мистецтво, була письменниця з Полтавщини, яка під псевдонімом Марія Проскурівна створювала цілком традиційну прозу «з народного життя».

У 1914 році група «Кверо» розпалася: її учасників мобілізували, і всі троє опинилися на різних фронтах. Михайль кілька років провів на Далекому Сході, у Владивостоку, Василь загинув, а Павло Ковжун опинився на Галичині й після війни залишився у Львові. У такий спосіб певні ідеї українського футуризму в його київському варіанті прищепилися й на Заході України.

Повернувшись до Києва, Семенко почав відроджувати український футуристичний рух. Він заснував групу «Флямінґо» (1919), пізніше — «Ударну групу поетів-футуристів» (1921). На базі цих груп та угруповання «Комкосмос» («Комуністичний космос»), до якого належали письменники Олекса Слісаренко, Микола Терещенко та Ґео Шкурупій, утворився «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів). До нього ввійшли також Юліан Шпол (Михайло Яловий), Мирослав Ірчан, Микола Бажан, Андрій Чужий. Панфутуризм (від грецького pan — «усе») прагнув об’єднання різних видів мистецтва: це нове метамистецтво мало інтегрувати слово, візуальний образ, звук, дію, єднаючи також усіх українських авангардистів, які були розрізненою і непослідовною силою.

Семенко багато працював над концепцією поезомаляства, прихильно ставився до модерних пошуків театру «Березіль» Леся Курбаса, а ще його вабило кіно — найновіше мистецтво, що вже поєднувало в собі всі попередні. У 1925–1927 роках він працював сценаристом на Одеській кіностудії і «переманював» туди інших футуристів.

Футуристи були схильні до автокоментарів, тож «Аспанфут» випускав численні декларації та маніфести. Їх разом із віршами друкували в альманахах із промовистими назвами «Семафор у майбутнє» і «Катафалк мистецтва» (1922). Футуристи проголошували кінець старого, «буржуазного» мистецтва, етап деструкції, після якого якраз і настане час для синтетичного метамистецтва. Ідею деструкції втілювали й на рівні мови — коли вірш, скажімо, складається зі звуконаслідувальних вигуків і новотворів, як славнозвісна поезія Семенка «Місто»:

Осте сте
бі бо
бу
візники — люди
трамваї — люди
автомобілібілі
бігорух рухобіги
рухливобіги

Сюрреалістичні й дадаїстичні ідеї також викликали у футуристів гаряче схвалення, про що свідчать принаймні публікації в тому самому «Семафорі в майбутнє». Ідеї ці, однак, далеко не завжди були зрозумілі колегами, а широким масам — і поготів.

«Аспанфут» зрештою перейменувся на «Асоціацію комуністичної культури», а в 1925 році об’єднався з літературною організацією «Гарт». Утім, період «Аспанфуту» став початком кар’єри для багатьох відомих митців. Наприклад, у «Жовтневому збірнику панфутуристів» (1923) було опубліковано перший вірш Миколи Бажана — майбутнього лауреата Шевченківської премії, який дивом пережив репресії 1930-х років. «Король Футуропрерій» Ґео Шкурупій, дебютувавши як поет, у другій половині 1920-х — на початку 1930-х років створив чимало вартісної експериментальної прози. А Марко Терещенко запровадив деякі футуристичні ідеї в театрі — зокрема щодо масовості сцен і механіки декорацій.

З 1927 до 1930 року під редакцією Михайля Семенка в Харкові виходив журнал «Нова ґенерація». Довкола цього часопису об’єднувалися «ліві» митці з Харкова, Києва й Одеси. Це, зокрема, письменники Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олекса Влизько, уже згадуваний Ґео Шкурпій, художники Вадим Меллер, Дан Сотник та Анатоль Петрицький — вони, зокрема, завідували художнім оформленням. Цей журнал був збитковим у плані комерційному, однак завдяки державному фінансуванню авангардисти отримали на його сторінках платформу для висловлювання і брали жваву участь у «літературній дискусії». Наприклад, дорікали неокласикам і ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), звинувачуючи їх у «буржуазному націоналізмі».

Утім, самі футуристи теж часом ставали об’єктом сатири. Тут цікаво згадати, наприклад, про Едварда Стріху — літературну містифікацію критика й поета Костя Буревія. Цей герой, футурист-пристосуванець, скандаліст і егоцентрик, був виразною пародією на Михайля Семенка — але Семенко цього не зрозумів і протягом 1927–1928 років друкував тексти «Едварда Стріхи» у своєму часописі.

Переслідування

Із початком Великого терору діяльність футуристів поступово згорнулася. Семенко мусив визнати «помилковість» своїх переконань, однак це його не врятувало: письменника заарештували за участь в українській фашистській терористичній організації і розстріляли 1937 року. Така сама доля спіткала Ґео Шкурупія, Мирослава Ірчана, Олексу Влизька, Олексу Слісаренка.

До слова про дискусію: Слісаренко написав свого часу вірш-пародію на символістський «бренд» Павла Тичини «Сонячні кларнети» — «Місячні ковбаси»:

Місяця набряклий живіт

Проткну електричними вилами.

Кендюхи змотаю на мотовило,

Старанно вимию кишки

Од поетичної начинки

(Щоб не смерділо…)

Наб’ю горохом ковбаси

І дам всім покуштувати…

Споживай і ти,

Вкраїно-мати!

Це тобі не сонячні кларнети,

А місячні ковбаси —

— ПАТЕНТ!!!

Сам Павло Тичина, хоч і не був знищений фізично, у часи Великого терору «вмер» як поет. Долю футуристів розділили їхні опоненти — неокласики. Не уник страти й вигаданий футурист Едвард Стріха — Кость Буревій.

На десятиліття творчість футуристів була заборонена в СРСР, їх не перевидавали й не вивчали. Однак із відновленням незалежності авангардисти початку ХХ століття стали джерелом натхнення для нового покоління митців. Зокрема, літературознавці помічають риси постфутуристичної естетики у творчості житомирської групи «Неабищо» (кінець 1990-х — початок 2000-х років), а поет Сергій Жадан не лише написав і захистив дисертацію про творчість Михайля Семенка, а й зіграв його у фільмі «Поводир». Ця стрічка вийшла на екрани 2014 року — через століття після того, як футурист Семенко «палив свій “Кобзар”».

Авторка: Ірина Пасько