Історія Скалатського замку

Симпатичний замок з чотирма чепурними баштами помітний здалеку: це головна архітектурна окраса містечка. Особливо коли сонце пірнає в ніч, а башти віддзеркалюються в ставку, утвореному при заплаві річки Гнилої…

Утім, шляхтич Кшиштоф Віхровський, який зводив скалатську твердиню в 1630 році, задумував зовсім не настільки романтичну споруду. У ті часи обороноздатність цінували вище за естетику. Тому тут спорудили стіни, орієнтовані за сторонами світу й п’ятикутні у плані вежі, і вирили глибокий, до двох метрів, рів, який заповнили річковою водою. З інших боків підходи до фортеці боронили болота. Але козаки Богдана Хмельницького двічі руйнували твердиню, 1648 й 1651 року, а деструкцію довершили турки в 1672-му.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Новий власник Скалату Ян Фірлей перебудував фортецю наприкінці XVII століття собі під житло. На замковому дворі поблизу східної стіни виріс палац, у північно-східній фортечній стіні — гарна в’їзна брама, декорована кам’яним лицарем, вазами й меморіальною дошкою з описом історії замку. Старі вежі теж оновили: два верхні яруси вимурували з цегли й облицювали тесаними блоками вапняку. Стіни замку з усіх боків сягали шестиметрової висоти й двометрової товщини.

Щоправда, ми достеменно не знаємо, який вигляд мав і цей другий замок. Те, що бачимо нині, — результат перебудови комплексу наприкінці ХІХ століття. Тоді на кошти графа Ростовського видатний польський архітектор Теодор Тальовський відреставрував башти в неоготичному стилі. Реставрували тоді в так званому «стилістичному» стилі, основи якого заклав французький архітектор й історик Ежен Віолле-ле-Дюк. Головною вважалася не історична правда, а… чистота стилю, тобто результат більше скидався на політ фантазії, аніж на реальне відтворення минувшини.

Використання замку і сучасний стан

Крім башт, перебудували й палац на дворі, поруч виросли одноповерхові господарські приміщення. Після Першої світової війни палац ледве вижив, після Другої — зник назавжди. Лишилися башти, глибокі пивниці й рів — пересохлий, завалений сміттям. А влітку 2004 року, після сильної бурі, впали осіннім листям і дахи з червоної черепиці. Так і стояв майже замок, пошматований війнами, вітрами та безгрошів’ям, майже десятиліття. Ситуація змінилася на краще, коли укріпленнями заопікувався Національний заповідник «Замки Тернопілля». Були відновлені дахи, розчищені рів і двір фортеці, облаштована виставкова зала. Замок став місцем проведення фестивалів та концертів. І це — чудова новина і для Скалата, і для всіх нас, туристів.

Що таке донжон?

Європейські середньовічні замки майже завжди мали головну, найкраще укріплену вежу, цитадель у цитаделі. Французи називали її донжон, німці — бергфрід, італійці — донжіоне, португальці — торре де менагем, шведи — кернторн, англійці — keepУ нас подібні споруди позначають саме французьким терміном, що означає «володіння». Навіть коли замок захоплювали ворогу, тут можна було продовжувати оборону, сподіваючись, що якесь диво допоможе вціліти.

Форму вежі могли підказати рельєф або фантазія будівельників, головне — товсті стіни й багато амбразур. Саме в донжоні було логічно облаштувати не лише житлові кімнати, а й криницю, арсенал і склад провіанту. А можна ще й в’язницю в підземеллі, якщо господареві замку це здавалося необхідним.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Кудринецького замку

За 28 кілометрів на захід від Кам’янця-Подільського розташована одна з наймальовничіших замкових руїн України. Намагаючись сюди дістатися, починаєш достеменно розуміти фразеологізм «битий шлях». Ну дуже битий: снігами, дощами, а найбільше — часом.

Фортецю на горі Стрілці збудували в 1615 році магнати Гербурти. Село поблизу горезвісного Волоського шляху волало про оборону: татари й волохи не давали спокою все XVI століття. Форму форпосту підказав рельєф вершини: замок був у плані чотирикутний, з трьома великими кутовими вежами, з півтораметрової товщини стінами. Східна сторона, захищена урвищем каньйону, була практично неприступна. Однак замок особливим героєм себе не показав: то козаки Максима Кривоноса разом з повсталими селянами виженуть гарнізон (влітку 1648 року), то турки здобудуть твердиню (1672 і 1694 року).

Архітектурні особливості та перетворення замку

Розвиток артилерії робив з башт чудові мішені для гармат. Уже на початку XVIII століття кудринецька фортеця скидає з себе лати воїна, щоб перетворитися на родове гніздо Гуменецьких. Жити у вежах незручно, і до східної стіни прибудовують будинок з шести кімнат. Коли резиденція перейшла до Козібродських, ті прикрасили її родинними портретами й старовинними меблями. Побачити дещо з умеблювання кудринецького замку можна в Тернопільському краєзнавчому музеї.

Від палацу не лишилося й сліду. Проте збереглися південно-західна й південна башти, надбрамна вежа. Заглибину в землі біля південної башти романтичні натури вважають початком засипаного підземного ходу. Неглибока западина вказує на місце, яке сучасні путівники скромно називають криницею, а старі — нужником для сторожі форпосту.

Використання замку і сучасний стан

Коли в 1920-х роках по Збручу пройшов кордон СРСР і Польщі, з радянського боку прикордонники вимурували стіну, щоб завадити дезертирству й шпигунству. Так що в Берлінської стіни була подільська сестра-попередниця, а кудринчанам, чиї родичі залишилися в іншій країні, доводилося бігати далеко в поле: поспілкуватися можна було лише криком — через річку. Фрагменти стіни до кінця ХХ століття зберігалися побіля деяких осель, неподалік сусіднього села Завалля і ще в кількох селах Чемеровецького району.

Замок на горі Стрілці в 1930-х роках прикордонники намагалися перетворити на музей. Ідея спала на думку майору Мечиславу Стецевичу: офіцер вважав, що півгодини в музеї більше дадуть у плані патріотичного виховання, ніж довга пропагандистська проповідь на плацу. Майор ініціював реставрацію однієї із замкових веж, а поки йшли відновлювальні роботи, музей розмістили в будівлі прикордонної застави.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Кривченського замку

Кривче — певно, найпопулярніше село Тернопільської області. Дивина, якщо туристи А ви б хотіли на перервах бачити з вікна класу справжній замок?

Стара назва поселення трохи сумна — Оплакане. Із замкової гори можна зрозуміти, чому з готичного Оплаканого село перетворилося на Кривче. Високий пагорб піднімається над поселенням, відкриваючи панораму на кілометри. Он пішов битий шлях до печери, он там, далі, — скромна дерев’яна церква, а між хатками зміїться дорога, і хоч би метрів з двісті вона пробігла по прямій, так ні — усе в’ється та вихиляється кривульками. Крива, плутана дорога, тому й Кривче.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Звели замок місцеві власники Контські 1639 року — напередодні Хмельниччини й турецької навали. Форму замку підказав рельєф високого пагорба: це прямокутна твердиня з чотирма кутовими баштами та в’їзною брамою. Хоча й укріпилися Контські непогано, фортеця в Оплаканому часто піддавалася татарам, а в 1648 році й козаки постаралися, вигнавши з твердині гарнізон.

Коли 1672 року з Бучача повертався турецький султан Магомет IV, його армія, захопивши замок, перетворила його на султанську штаб-квартиру. Визволяти Оплакане від яничарів 1675 року взявся польський король Ян Собеський. Замок звільнили, але під час облоги він сильно постраждав.

Використання замку і сучасний стан

З XVIII до середини ХІХ століття форпост слугував житлом для шляхтичів Голейовських. Коли мешкати в старих стінах стало зовсім некомфортно, вони продали замок підприємцю Л. Зейдману. І новий власник зробив те, що не змогли до нього ані козаки, ані татари, ані турки: зруйнував твердиню, дозволивши селянам розбирати фортецю на каміння. Так зникли північна, західна й східна стіни та дві кутові вежі. Розібрали не лише мури — навіть від фундаментів метикуваті ґазди нічого не залишили. Оговталися люди лише в 1920-х роках. Тоді Подільське туристично-краєзнавче товариство провело реставрацію замку. Відновили одну з башт, у якій влаштовали приміщення для туристів. У ті часи ще існувала в’їзна брама з напівзруйнованою надбрамною вежею. І її, і залишки мурів розібрали в 1946 році задля матеріалу на ту зміїсту дорогу.

У замку з’явився шанс на реставрацію в 1990 році, коли місцевий колгосп доклав чимало зусиль і коштів для відновлення залишків твердині. Тоді північно-західна вежа отримала свій «капелюх» — дах. Київські археологи обстежили руїни, розчистили засипані землею перші яруси обох веж, знайшли залишки мурів. Їх відновили чотири метри заввишки, хоч раніше вони були майже до семи метрів. Під час розкопок траплялися козацькі люльки, леміш від плуга, польські й литовські монети XVII століття — а ще чавунна гарматна бомба. Знахідки помандрували до запасників музеїв Києво-Печерського заповідника. Знайшли дослідники й обов’язковий підземний хід: він, засипаний зараз землею, починався біля східної стіни фортеці.

За мурами, у сосновому гаю, стоїть непоказний, але старовинний замковий костел. Про цей храм туристи знають ще менше, ніж про замок. Усю увагу перебрала на себе печера Кришталева — це зрозуміло, але все-таки трішечки несправедливо.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія фортеці в Скалі-Подільській

Ще на початку XIV століття, коли поселення називалося просто Скала, тут був дерев’яно-земляний форт, який зруйнували татари. Відновили фортецю князі Коріатовичі, що правили Поділлям з 1331 року. Литовський князь Вітольд Великий відібрав у Федора Коріатовича кілька міст, зокрема Скалу. Невдовзі місто перейшло в королівську власність, а потім монарх віддав його в прижиттєву власність кам’янецькому старості Станіславу Лянцкоронському — хоч татари знову спалили і місто, і замок. Довелося ще раз відбудовувати, причому в новомодних бастіонних формах: артилерія розвивалася — архітектура поспішала за нею. Роботи проводили на кошти міщан, яких у винагороду на два роки звільнили від податків. Схожі податкові канікули довелося впроваджувати ще не раз: 1498 року король Польщі Ян Ольбрахт надав місту п’ятнадцятирічну податкову індульгенцію, а з 1510 року міщани нічого не платили в казну протягом десяти років.

Архітектурні особливості та перетворення замку

У замку стояв військовий загін — залога. Фортеця була символом міста: її зображення є на міській печатці. Але історія фортеці — колекція трагедій і катастроф. Здавалося, дитинець був захищений стрімкими скелями (того й Скала!) і рікою Збруч з трьох боків, а з південного боку викопаний глибокий рів, зведені кам’яні стіни й порохова вежа, яка зберіглася до сьогодні. Десь біля неї розташовувалася в’їзна брама, дістатися до якої можна було підйомним мостом, що за потреби спускали на товстезних ланцюгах. І тим не менш. Кам’янець, якому в князівські часи Скала була рівнею, лишався нескореним, а надзбручанська твердиня терпіла поразку за поразкою.

1620 року турки напали на місто, спалили більшість будинків, пошкодили замок. У 1648-му козацько-селянські війська взяли твердиню й вигнали звідти гарнізон. Особливих руйнувань замок зазнав у 1657 році, коли ним володів трансильванський князь Дєрдь ІІ Ракоці. Люстрація 1665 року повідомляє, що «замок, вимурований на скелі й обведений навколо муром, прийшов у цілковите запустіння». Чи не єдиний випадок, коли фортеця постраждала, але не підкорилася, стався на початку XVII століття, коли Скалу безрезультатно тримали в облозі яничари.

Використання замку і сучасний стан

У середині XVIII століття міський староста Адам Тарло здійснив ремонт мурів і веж. На території фортеці збудували пишний палац. Однак хроніка 1765 року здається вироком: «…через кілька років після закінчення реставрації палац спалено вогнем блискавки, і зараз він стоїть пустий».

Після того, як доля донесла своє повідомлення — «Навіть не сподівайся!» — до всіх господарів замку, руїни покинули напризволяще. Місцеві жителі неквапливо розбирали залишки фортеці собі на огорожі ще з часів Тарла. Один на початку ХХІ століття навіть басейн для гусей обклав замковим камінням — пропадає ж добро!

З кінця XVIII століття тут не багато змінилося: першою вигулькує з-за рогу кругла чотириярусна порохова башта, далі — двоповерховий бароковий палац, ще далі — оборонні стіни, що сходяться під гострим кутом. Немає хіба прикордонної застави (Збручем пролягав кордон між імперіями Габсбургів і Романових) і неоготичного пам’ятника наміснику Галичини Аґенору Голуховському (він стояв поблизу башти). Зараз на цьому місці — могила-кенотаф героїв УПА.

Місцевий краєзнавець Олесь Степовий 1930 року писав, що з порохової вежі були підземні ходи на всі боки. Блукаючи замком, дивіться під ноги: за травою чи кучугурами снігу легко не помітити проваль підвалів, залишків австрійських окопів і слідів діяльності «чорних археологів».

Башти чи вежі — і скільки їх може бути

Українська мова дуже багата лексично: маємо два синоніми — «башта» й «вежа». Лінгвісти намагаються знайти різницю між цими словами й радять вживати слово «башта», описуючи давні й сучасні військові споруди, а «вежа» — коли йдеться про будівлі, які втратили своє оборонне значення, чи про технічні споруди, як-от телевізійні вишки. Ці поради, однак, не є догмою, тож вільно користуйтеся обома термінами, коли говорите про наші чи європейські твердині.

Башти в замків можуть бути найрізноманітніших форм і висоти. Єдине, що їх об’єднує: їхня висота значно перевищує розмір основи. Головна башта замку має назву «донжон».

Якщо в башти є всі чотири стіни — вона закритого типу. Якщо ж з боку замкового двору чи міста однієї стіни немає — перед нами споруда відкритого типу. Такі часто будували в системах міських укріплень: і дешевше, і захисникам у разі нападу легше дістатися всередину.

Замок у Судаку та фортеця в Білгороді-Дністровському — серед українських рекордсменів за кількістю башт. Але у світі є фортифікації зі значно більшою кількістю веж. У найзнаменитішого замку у французькому місті Каркассон таких 52. Багато? Дуже! Але міські укріплення іспанського міста Авіла, збудовані у ХІ–XIV століттях, нараховують аж 88 башт!

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Сидорівського замку

Дороги — кровоносні судини туризму. Часто саме віддаленість замку від траси визначає його подальшу долю. Тому в Сидорові побувати варто: біля замку гарно й безлюдно. Можна мріяти, фотографуватися, малювати чи просто дивуватися магнетичній силі замкових руїн.

Форпосту такої незвичної форми в Україні більше нема: дві довгі оборонні стіни сходяться під гострим кутом. При довжині 178 метрів споруда має лише 30 метрів впоперек у найширшому місці. Місце для укріплення вибрано вдало: замок стоїть на пагорбі, як на постаменті, річка оперізує його з трьох боків. Колись «морські» асоціації доповнювали ще й штучно підвищені води потічка Слобідки, які утворювали навколо замку стави й мочари, підсилюючи обороноздатність.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Подільська природа підказала чернігівському воєводі Мартину Калиновському план замку. Спорудили фортецю із сімома вежами, ймовірно, близько 1640 року — на околиці села, поблизу лісу. З єдиного «приступного» боку, де Слобідка робить петлю, замок укріпили найкраще: тут колись здіймалися неприступні бастіони. Саме найукріпленіша південно-східна частина замку зараз повністю зруйнована. Непогано зберігся північно-західний бік. Тут стояли каземати, житлові й господарські будівлі.

Використання замку і сучасний стан

Колись до замку потрапляли через браму в західній башті. Збереглися вирізьблені в камені герби магнатських родів Калиновських та Тарновських — Калинова та Рола. Але найцікавіша прикраса брами — кам’яна плита з історію замку.

У 1672 році Поділлям прокотилася турецька навала, не оминувши й твердині Калиновських. У стані руїни замку судилося перебувати до 1718 року, доки Калиновські не взялися за реконструкцію споруди. Але жити в XVIII столітті у вогких і тісних фортечних покоях вже не було модно. Замок покинули — і він перетворився на красиву руїну.

Поруч з вирвою в землі на місці зруйнованої башти росте сосна — наче сусідній ліс вислав розвідника. У збереженій частині замку на напіврозібраній стіні вже котрий рік червоні літери погрожують крадіям: «Хто буде ломити стіни замку, караний буде по закону», — хтось з місцевих турбується про кам’яного красеня.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Дубнівського замку

Завдяки Гоголевій повісті «Тарас Бульба» про замок у цьому волинському місті знають навіть ті, кого архітектура не цікавить. Дерев’яно-земляне укріплення на місці давньоруського городища з’явилося в Дубні ще за князя Федора Острозького, у XIV столітті. Більшість будинків у замку була дерев’яною, тож тут часто спалахували пожежі. А навесні річка Іква розливалася, затоплюючи невисокі вали, тож наприкінці XV століття князі Острозькі вирішили звести поруч зі старим замчищем нову фортецю, уже з каменю, а місто оточили системою укріплень. У XVII столітті замок перебудовує за новомодною бастіонною системою останній з Острозьких, Януш. На згадку про ті часи маємо глибокий рів, який колись наповнювала вода з Ікви, і два рогаті бастіони-горнверки. Від старого замку залишився тільки ренесансний портал зі світлого каменю — саме крізь нього всі туристи і заходять до замку.

Стіни й вежі — ще не весь замок. Фортеця мусить мати підземелля — у дубенських зберігалися коштовності й архіви князів Острозьких, Замойських, Конецпольських та Любомирських. Усі ці князівські роди в різний час володіли містом.

Архітектурні особливості та перетворення замку

XVIII століття принесло в Дубно ярмарки-«контракти». З форпосту поселення перетворилося на значний торговельний центр, якому не потрібен був замок, але не зашкодив би палац. Перебудувати фортецю на магнатську резиденцію Любомирських взявся Генрик Іттар, архітектор з Мальти, який користувався шаленою популярністю серед польської шляхти того часу. Для зведення палацу Іттар використав фундаменти та підвальну частину старого замкового флігеля в північно-східній частині двору, надбудувавши один поверх.

За кілька років перебудовою палацу зайнявся інший популярний архітектор — Доменіко Мерліні. Найгарнішим приміщенням була кругла колонна зала з куполом: тут проводили бали, а в ХІХ столітті зал переробили на домашню церкву. У Першу світову палац постраждав від військових дій, подальша відбудова позбавила його і купола, і колонади. Лише маленька ніша в стіні приміщення на першому поверсі зараз нагадує про колишню розкіш. Але на стінах збереглися герби князів Любомирських та Острозьких, а у великому північному приміщенні — витончений барельєфний фриз, на якому безтурботні дівчата з гірляндами виноградної лози кружляють у танку.

Замок бачив військо Максима Кривоноса, і Карла XII та Петра І — монархів, що ворогували, і штабних офіцерів Будьонного. Та взяти його штурмом не вдалося ні разу.

З вікон палацу відкривався вид на порослу лататтям Ікву. Правий бік замку охороняв північний бастіон. У маленькій вежі, крихітному ластівчиному гнізді, що виростає з бастіону, поміститися міг лише один воїн. Більше й не треба: вартового достатньо, щоб повідомити про наближення ворога. Вежа навіть має ім’я — «Беатка». Саме з нею і пов’язана найвідоміша легенда твердині.

Використання замку і сучасний стан

На початку березня 1577 року в замку готувалися до свята: красуня Беата, племінниця магната Острозького, зібралася заміж за князя Соломирецького. До Дубна приїхали гості, челядь метушилася біля святкових столів, а Беата в замковій каплиці готувалася до вінчання. Громом серед ясного неба прозвучав крик вартового: до міста підійшли татари. Паніка охопила гостей, князь Острозький почав готувати замок до облоги, воїни тягнули на вали гармати. Шум почула Беата. Вона поцікавилася у служниць, що трапилося. Зацікавлена, вирішила подивитися на таємничих східняків — і вийшла на бастіон.

До табору було недалеко. Ханський намет, увінчаний блискучим півмісяцем, справив на дівчину велике враження, як і молитва-намаз ворожого війська перед наступом. Княжна пішла до невеликої вежі (так, тієї самої), наказала слугам націлити гармату на півмісяць на шатрі, сама запалила ґнота. Постріл був влучним — а потім на полі бою запанувала тиша. Татари побачили в цьому знак небес і зняли облогу. А Беата спокійно скомандувала: «Тепер можна й вінчатися».

Що таке бастіонна система, або Чому плани деяких замків схожі на бабусині серветки?

Часом здається, що саме для цього й винайшли квадрокоптери — щоб поглянути на бастіонні системи з неба, звідки вони мають найцікавіший вигляд. Якщо ваша бабуся в’язала гачком або спицями, ви могли бачити в її журналах з рукоділля схеми серветок і фігурних скатертин. Дуже схоже — і шкода, що із землі всієї цієї симетричною потужності не роздивитися.

Бастіонні замки, схожі з небес на зірки або квіти, почали масово будувати по всій Європі (і навіть трішки в Азії) у XVI столітті. Одним з піонерів був видатний митець Мікеланджело у Флоренції. Пізніше чимало для розвитку системи зробив архітектор Вінченцо Скамоцці — ідеолог «ідеальних міст», автор трактату «Про ідею універсальної архітектури». Скамоцці навіть створив перший проєкт бастіонного замку в Збаражі на Тернопільщині, але магнатам Збаразьким проєкт не підійшов. Надто вже багато було там від палацу — і мало від фортифікацій. Звідки мешканцю спокійної італійської Віченци було знати, як заважали жити подільським шляхтичам регулярні татарські набіги? У результаті в Збаражі збудували твердиню за проєктом нідерландця Генріка ван Пеене (1625–1631).

В Україні чимало бастіонних замків: у Бродах, Підгірцях, Золочеві (Львівщина), Вишнівці, Збаражі, Золотому Потоці (Тернопільщина), Чернелиці (Івано-Франківська область), Олиці (Волинь), Дубні (Рівненська область), Ужгороді (Закарпаття).

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Збаразького замку

Якщо знати, що місцевий замок розташований на Замковій горі, око скануватиме місто в пошуках вершин. І нічого не знайде: твердиня заховалася серед парку на невисокому пагорбі. Поки не підійдеш зовсім близько — не побачиш.

Замкова гора біля Збаража є, але зовсім не за адресою Морозенка, 28, де замок з музеєм. До неї кілометри три на захід, до села старий Збараж, — саме тут колись стояв перший земляно-дерев’яний збаразький замок. Вид із Замкової гори на Медобори навколо вартий увійти до топ-10 найгарніших краєвидів України. Від твердині нічого не лишилося, а на її місце вказує поставлений у 1991 році камінь-монумент. У проваллі під ним гніздяться круки — не міські ворони, а горді велетенські птахи, які літатимуть над вами, стежачи: чого прийшли, що шукаєте? Хто їх, круків, знає: може, вони ще пам’ятають, як на горі стояли руїни замку?

Писемні джерела згадують про Збараж у 1211 році, а невдовзі літописне місто зруйнувала навала Батия в 1241 році. Аж під 1393 роком згадують, що на горі над Гнізною, на місці зруйнованого дитинця, князь Дмитро Корибут спорудив замок. Легенда стверджує, що від замку до сусідньої Бабиної гори колись вів шкіряний міст.

Архітектурні особливості та перетворення замку

На початку XVII століття кам’яну фортецю вирішують звести на новому місці, захищеному зусібіч болотами. Перекази стверджують, що перший проєкт замку-палацу виготовив знаменитий венеціанець Вінцент Скамоцці, автор трактату «Про ідею універсальної архітектури». У 1626–1631 роках замок добудували за проєктом голландця Генріка ван Пене. Фортифікацію зводили за зразком фортеці іспанського міста, яке увічнив на картині «Здача Бреди» Дієго Веласкес. Ескарповані зовнішні бастіони виростають із земляних валів висотою до 12 метрів, тераса для оборонців форпосту має 23 метри в ширину. У плані замок — квадрат із шириною 88 метрів. Усередині бастіонів містилися склепінчасті каземати, у яких виставляють старовинну зброю та дерев. Рів навколо був глибоким і широким, аж до 40 метрів. Укріплення твердині, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, не вражали з першого погляду, та це чудовий взірець феодальної оборонної резиденції. У центрі подвір’я, згідно з правилами «palazzo in fortezza», стоїть ренесансний палац.

Перша руйнація «ідеальної» збаразької фортеці сталася в 1648 року — козаки не надто зважали на її елегантність. У 1649 році фортецю зміцнили за проєктом архітектора з Лотарингії Дюбуа.

Використання замку і сучасний стан

У багатьох дорослих назва «Збараж» асоціюється з романом «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича: тут відбувалися важливі події Хмельниччини. З 10 липня до 25 серпня 1649 року стотисячне військо Богдана-Зиновія тримало в облозі сильний польський гарнізон у Збаражі (10–15 тисяч воїнів). На допомогу залозі вийшла добірна армія, керована королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман атакував поляків під Зборовом і мало не взяв короля в полон. На заваді став союзник Хмельницького — кримський хан Іслам-Ґерай, який пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не припиняться. Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено з 60 до 40 000, а в складі гетьманської держави залишилися Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, поділені на полки. Під мурами Збаразького замку загинув корсунський полковник Станіслав Мрозовицький (Н. Морозенко), був тяжко поранений Іван Богун.

1675 року замок спалили турки. Укріплення відбудував князь Дмитро Вишневецький, і фортеця перетворилася на резиденцію, втративши стратегічне значення. Після смерті Дмитра Вишневецького в 1682 році садиба до середини ХІХ століття перейшла у власність Потоцьких, які перенесли сюди частину своєї чудової художньої колекції.

Близько 1840 року генерал Бем побудував на території фортеці цукровий завод. Перед Першою світовою війною комплекс реставрував останній власник замку — Тадеуш Нєментовський. Російські війська невдовзі пустять його справу по вітру гарматними ядрами. У 1935 році Зв’язок офіцерів резерву влаштував у замку ресторан. Так тут і їли, аж поки не почалася Друга світова.

Після двох воєн від замку лишилися фрагменти оборонних мурів і кістяк палацу. Із замкового каменю зводили ферми, у палаці діяли спортивна школа та будинок піонерів.

У 1994 році комплекс будівель визнали історико-архітектурним заповідником, тут запрацював музей. На початку ХХІ століття у Збаражі йшли масштабні реставраційні роботи: відбудовували бастіони, розчищали підвали. Збаразький замок сьогодні — штаб-квартира Національного заповідника «Замки Тернопілля».

Що таке барбакан?
Це дзвінке слово прийшло до нас із французької мови, а до неї потрапило завдяки арабам і їхньому терміну «барбах» — так позначали зливні труби або канали.
Барбакан зустрічає ворогів першим — хоч у Кракові, Каркассоні чи Толедо, хоч у Польській брамі Кам’янця-Подільського чи укріпленнях Дубна й Хуста. Барбакан може бути баштою, яку оточує глибокий рів, або бастіоном , він може бути великим і круглим або вузьким і довгим, від нього до замку можуть вести ходи-шиї. Якщо ворогам вдавалося увірватися до барбакана , вони часто опинялися в пастці — під перехресним вогнем захисників фортеці. У Польській брамі (Кам’янець-Подільський), унікальній гідротехнічній пам’ятці XVI століття, коли всіх ворогів було вбито, опускали шлюзи на Смотричі — і тіла ворогів змивало водою в річку.
Коли артилерія остаточно витіснила з полів бою луки зі стрілами, а фортеці замість високих башт отримали низенькі земляні бастіони, з’явився молодший брат барбакана — равелін. Так називається трикутне укріплення, розташоване перед фортечним ровом у проміжку між двома бастіонами. Стіни равеліну часто нижчі за самі бастіони: бувало так, що вороги встигали захопити равелін, а вже на бастіонах обламували зуби. У такому разі захисники фортеці з бастіону запросто могли обстрілювати равелін, який зі свого перетворився на ворожий.

Авторка: Ірина Пустиннікова