Григорій Епік

Григорій Епік народився у багатодітній робітничій родині і зростав у злиднях. «Дитинство моє було таке, що про нього і згадувати неохота. До шістнадцятилітнього віку я не знав навіть, що таке подушка», — згодом згадував він.

Закінчивши з відзнакою сільську школу, Епік подався на пошуки роботи. Працював різноробом і писарем, брав участь у просвітницьких заходах. Під час революції приєднався до антигетьманського повстання (за що його вигнали з роботи) і вступив добровольцем до Першого Новомосковського повстанського полку.

На початку 1920-х років Епік перебрався до Полтави, де розпочав політичну діяльність. Вступив до більшовицької партії, працював інструктором політпросвіти, а водночас публікував свої перші твори, зокрема збірки «Червона кобза» (1923) і «На зламі» (1924). З 1924 року мешкав у Харкові, де очолював видавництво «Червоний шлях». Вступив до Спілки селянських письменників «Плуг», а згодом, познайомившись із Миколою Хвильовим та іншими харківськими літераторами, — до ВАПЛІТЕ. У цей період Епік, вже добре знайомий з діяльністю партійної машини зсередини, почав віддалятися від свого первісного революційного ідеалізму. У романі «Без ґрунту» (1928) він гостро глузував із радянської бюрократії: «Папероїди — це система, і дуже складна. В них свої шляхи захисту й розплодження: покора дужчим і нещадна боротьба проти слабших. В них своя тактика боротьби — густий туман про зроблене ними велике державне заощадження, раціоналізацію і постійна показна собача відданість. “Що начальство, те й ми” — філософське обґрунтування папероїдів».

Наступний роман Епіка «Перша весна» (1931) теж був крамольним: хоча критики й не відразу збагнули, що тут ідеться про опір селян насильницькій колективізації, згодом це пригадали авторові. На тлі тривожних настроїв, що панували в колах письменників напередодні розгортання масштабних репресій, роман 1932 року «Петро Ромен» про славу радянської технічної інтелігенції виглядав радше як спроба згладити «провину», уникнути страшної долі, однак Епіка це не врятувало.

У червні 1934 року письменника виключили з партії за те, що він «протягом довгих років і до останнього часу опирався лінії партії в літературі, підтримував націоналістичні елементи в їхній боротьбі проти партії», а 5 грудня того ж року заарештували за «участь у контрреволюційній націоналістичній організації», до якої також нібито входили Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Василь Вражливий та інші. На відміну від своїх «співучасників», Епік обрав тактику неспротиву — на початку 1935 року секретар ЦК КП(б)У Постишев зачитав листа, у якому письменник каявся за злочинні наміри всієї міфічної організації і визнавав, що їх усіх варто постріляти, «як скажених псів».

Григорія Епіка засудили до 10 років виправних таборів і заслали відбувати покарання на Соловки. Там він усе ще намагався врятуватися від найгіршого: у листах до дружини, які проходили через руки цензорів, натхненно і піднесено писав про цілком стерпний побут, про літературу, яку нібито читає у час дозвілля і про роботу над російськомовною збіркою «Соловецкие рассказы». Рукопис цієї книжки Епік навіть надіслав до Москви на ім’я наркома внутрішніх справ, додавши прохання познайомити з нею «старших».

Однак поступово він зрозумів марність своїх зусиль, які не приносили нічого, крім приниження. У книжці Семена Підгайного «Українська інтелігенція на Соловках» сказано, що у певний момент він «перестав бути ударником, спалив новели й роман, писані “во славу чека”, відмовився від роботи, посилаючись на біль у нозі».

У жовтні 1937 року справу Епіка переглянула особлива трійка НКВС — і засудила його до смертної кари. Письменника розстріляли в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року — разом із понад тисячею інших представників української інтелігенції.