Розстріляне відродження

Розстріляне відродження — це назва, яку вживають щодо представників інтелігенції, які стали жертвами Великого терору 1930-х років. Серед його представників — Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайло Бойчук, Павло Тичина і десятки інших. Не всіх їх знищили фізично, однак ті, хто пройшов через жорна репресій, ніколи вже не був собою колишніми.

Відчуття початку

У словосполученні «Розстріляне відродження», крім трагічної першої частини, є оптимістична друга: відновлення, постання з небуття. Власне, самі себе митці цього часу називали «Червоним ренесансом» — червоним, адже, як не парадоксально, більшість із тих, кого знищила радянська влада, була переконаними комуністами. Діяльність цього покоління бурхливо розгорнулася у 1920-х роках, зокрема в часи нової економічної політики, яку 1921-го запровадили в СРСР замість воєнного комунізму.

Порівняно з попереднім періодом — голодним, непевним, повним хаосу й руйнації — час НЕПу видавався ледь не прекрасним: замість продрозкладки (фактично грабунку на користь більшовиків) для селян запровадили фіксований продподаток, зміцніла промисловість, розвивався ринок, стало можливим залучати іноземні інвестиції. Селян іще не почали масово зганяти в колгоспи, а на місце творчої інтелігенції, яка частково була винищена в попередні роки, а частково емігрувала за кордон, прийшли «нові сили» — молоді люди, які ще вчора брали участь у визвольних змаганнях.

Крім того, у 1923 році радянська влада оголосила політику коренізації — залучення місцевих, корінних кадрів до управління союзними республіками. Ця політика передбачала, зокрема, ліквідацію неписьменності: громадяни вчилися писати й читати рідною мовою, а держслужбовці мали нею оволодіти під загрозою звільнення. Природно, в Україні цю програму називали українізацією. Українізовані були заклади освіти, культурні установи, газети і навіть геть нове для масового споживача явище — радіо.

Отже, на початку 1920-х українська інтелігенція несподівано отримала те, на що за часів Російської імперії не могла й сподіватися: Україну, де дозволили вільний розвиток української мови й культури. Не всі історичні землі увійшли до складу УРСР — Галичина, скажімо, лишалася під владою Польщі — однак навіть така державність була певнішою від безправного становища в межах імперії. Ці умови, мабуть, здавалися настільки омріяними, що до УРСР переїздили митці й науковці з Галичини й поверталися емігранти: наприклад, родина Крушельницьких, поет Микола Вороний і навіть історик Михайло Грушевський. Забігаючи наперед: нікому з них, на жаль, це не принесло добра.

Умови 1920-х були сприятливими, навіть п’янкими для митців. Після десятиліть утисків і заборон — згадаймо Валуєвський циркуляр та Емський указ — нарешті можна було вільно творити українською. А ще — шукати несподіваних способів самовираження, експериментувати. Літератори гуртувалися в спілки за інтересами й естетичними вподобанями: «Плуг», «Гарт» (пізніше ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів) та інші. Ці організації випускали літературні журнали, у яких на читачів чекали не лише художні твори, а й міркування про шляхи розвитку літератури.

Власне, самих читачів і читачок стало значно більше: завдяки ліквідації неписьменності грамоту опановували робітники й селяни. Попит породжував пропозицію, тому, зокрема, мистецтво 1920-х було таким багатоликим і розмаїтим. Тут і влучний, цілком зрозумілий невибагливому читачеві гумор суперпопулярного Остапа Вишні, і тонка любовна лірика Володимира Сосюри, а ще — інтелектуальні романи Валер’яна Підмогильного, «романтика вітаїзму» Миколи Хвильового, футуристичні вірші Михайля Семенка, неокласицизм Миколи Зерова і його однодумців. 1920-ті — це епоха різноманітних «ізмів», яких іще не знищив і не зжер «єдиний метод» Радянського Союзу — соціалістичний реалізм.

У 1925–1928 роках розгорнулася ціла публічна дискусія щодо ролі письменника в суспільстві й того, якою має бути українська література. «Геть від Москви! Дайош Європу!» — прогологували її учасники, маючи на увазі в першу чергу Європу «психологічну». Він закликав українських письменників іти власним шляхом, взорувати на найкращі зразки світового мистецтва, а не звірятися постійно з російськими колегами, хай би якою «великою» вважали літературу імперії. Звісно, цей заклик було потрактовано як сепаратистський — його запам’ятав особисто Сталін.

Мистецький вибух

Центром мистецького життя того часу був Харків: саме його більшовики обрали столицею УРСР, адже Київ мав занадто «націоналістичну» репутацію. Тут чимало письменників отримало квартири в будинку «Слово» — зараз найчастіше додаємо «сумнозвісному», адже більшість його мешканців зрештою була заарештована й репресована.

Але поки, у 1920-х, Харків лишався простором творчості. Сюди в 1926 році з Києва перебрався театр «Березіль» Леся Курбаса — явище світового масштабу в плані сміливості режисерських експериментів, зокрема із пластикою акторів та сценографією. Макети декорацій до спектаклів «Березоля» здобули золоту медаль на Всесвітній театральній виставці в Парижі 1925 року. Із драматургом Миколою Кулішем Курбас створив творчий тандем, який дав українській культурі унікальні вистави: «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Маклена Граса». Однак уже в «Мині Мазайлі», на позір оптимістичній історії про перемогу українізації, звучить тривожна думка: «Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було».

В образотворчому мистецтві помітним явищем стала Асоціація революційного мистецтва України, яка об’єднала «бойчукістів» — учнів і учениць монументаліста Михайла Бойчука. Фрески, графіка, театральні декорації самого Бойчука і його послідовників оприявнювали українську мистецьку самобутність, хай скільки майстер відхрещувався від «українського національного стилю». Завдяки монументальному живопису мистецтво виходило в публічний простір — бачити його могло значно більше людей, ніж картини, зачинені в салонах і музеях в імперську добу.

І, звісно, у 1920-х почався розквіт кіно — порівняно нового мистецтва, яке захоплювало й дивувало маси. У 1922 року з’явилася спеціальна організація, яка керувала питаннями кіновиробництва: Всеукраїнське фотокіноуправління, або ж ВУФКУ. На Одеській кінофабриці почав свій творчий шлях Олександр Довженко — письменник, художник і неймовірно талановитий кінорежисер. Його стрічки «Звенигора» й «Земля» формально ніби не йшли в розріз із соціалістичною ідеологією, але всією своєю естетикою, візуальним рядом заперечували потребу у «владі рад» в Україні. Не дивно, що вони наразилися на критику. Уже фільм «Арсенал» став для Довженка поступкою владі, адже звеличував більшовиків і принижував прихильників Українську Народну Республіку (хоч у визвольних змаганнях Довженко був саме на боці «українських націоналістів»).

Кінець ренесансу

На прикладі Довженка, Хвильового і багатьох інших видно: навіть у 1920-х безпрецедентний розквіт української культури поєднувався з постійною необхідністю для митців шукати компромісу із владою. І вже у другій половині 1920-х партія почала «закручувати гайки»: із посади народного комісара освіти усунули послідовно проукраїнського Олександра Шумського, ліквідували харківське об’єднання ВАПЛІТЕ і київське — МАРС (Майстерня революційного слова). Утисків зазнали Академія наук, поети-неокласики, уже згадуваний Михайло Грушевський, якого виселили до Москви. Українізацію поступово згортали, а на початку 1930-х «український буржуазний націоналізм» оголосили ледь не головною небезпекою для побудови світлого соціалістичного майбутнього.

Можна лише уявити, що переживали українські інтелігенти, які щиро повірили в комуністичні ідеали. Безпідставні звільнення з роботи й перші арешти збіглися в часі із жахливою трагедією — штучно організованим Голодомором 1932–1933 років. Під враженням від арешту письменника Михайла Ялового, а також від подорожі селами, що вимирали з голоду, 13 травня 1933 року застрелився Микола Хвильовий. Він-бо вважав себе відповідальним за мистецьке покоління і не зміг змиритися з тим, на що перетворився ідеал «загірної комуни».

Письменники, художники, діячі театру й кіно — ні для кого з них творча й інтелектуальна праця не стала порятунком від арешту. Навпаки, саме люди, що вміли думати, бачили суперечності між реальністю й лінією партії та висловлювали сумніви, першими ставали мішенню ДПУ (російською — ГПУ, тобто Государственное политическое управление).

Мистецькі спілки розпустили й заборонили, а єдиним легітимним напрямом став соціалістичний реалізм — оспівування комуністичного раю, який нічого спільного не мав із тим, що реально відбувалося в СРСР.

Діячів мистецтва звинувачували у тероризмі, спробі замахів на життя партійних чиновників, а також у шпигунстві й «участі в контрреволюційній організації» (за такими статтями наприклад, судили Михайла Бойчука). Зокрема, у справі «Спілки визволення України» (СВУ) на лаві підсудних опинилися 45 осіб, серед яких були лікарі, мовознавці, історики, педагоги.

Справи були сфабриковані, часто нашвидкуруч, недбало — із «вибитими» на допитах зізнаннями, вигаданими свідченнями. Митці-опоненти, які запекло дискутували про естетику, поділили одну долю: арешт і зрештою розстріл чекали на Михайля Семенка, Миколу Зерова, Майка Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Хвильового, Валер’яна Підмогильного.

Дивом уникли смерті Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан — але зіткнення із репресивною системою їх змінило. Про творчу свободу більше не йшлося. Єдина жінка в організації МАРС, талановита прозаїчка Марія Галич, не була репресована, але її твори потрапили до списку заборонених. У 1930-х їй, викладачці, довелося власноруч вилучати їх із бібліотеки Харківського сільськогосподарського інституту.

Репресій зазнала й українська інтелігенція старшого покоління: Микола Вороний, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич, сестра Лесі Українки Ізидора Косач. Ні заслуги перед Україною, ні кревні зв’язки не могли вберегти людину від терору.

Вироки здебільшого передбачали довге, від п’яти до десяти років, ув’язнення в таборах — або смертну кару. Але навіть у таборах українські «політичні» не втрачали бажання жити: попри кошмарні умови утримання й важку фізичну працю, перекладали зарубіжні твори, влаштовували аматорські театри. Із тюрем, однак, поверталися одиниці — серед таких можна згадати письменників Остапа Вишню й Бориса Антоненка-Давидовича.

Табори, зрештою, часто заміняли стратою — «переглядали» попередній вирок. Саме в такий спосіб «до двадцятої річниці Жовтневої революції» в СРСР знищили 1111 в’язнів, серед яких було 287 українців. Це сталося в період із 27 жовтня до 4 листопада 1937 року в урочищі Сандармох у Карелії. Щоб приречені не мали змоги підняти бунт, їх попередньо оглушували і зв’язували.

Посмертна — і дуже зрідка прижиттєва — реабілітація (зняття звинувачень) репресованих, яка відбулася після смерті Сталіна, у часи хрущовської «відлиги», не спричинила їх масового повернення в канон «радянського українського» мистецтва. Твори письменників замовчували й не передруковували, більшість монументальних робіт бойчукістів варварськи заштукатурили. І лише із розвалом СРСР стало по-справжньому можливим відновлення пам’яті про Розстріляне відродження, а місця масового поховання в Сандармоху й під Києвом, у Биківні, стали доступні для дослідження.

Митці 1920-х любили життя: вони захоплювалися спортом і полюванням, цінували приємне товариство й добрий алкоголь, закохувалися і зраджували, виховували дітей. І жоден і жодна з них нічим не заслужили тієї долі, яку підготувала їм радянська влада.

Наостанок варто зазначити, що сама назва «Розстріляне відродження» увійшла в обіг завдяки Юрієві Лавріненку. Цей літературознавець у 1930-х також кілька років відсидів у Норильському концтаборі, але уник фізичного знищення — під час Другої світової війни йому вдалося емігрувати на Захід. Завдяки зусиллям Лавріненка й допомозі польського публіциста Єжи Ґедройця 1959 року в Парижі вийшла книга «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія—проза—драма—есей». Саме в листуванні українського науковця із польським колегою вперше виникло це словосполучення.

Сучасні літературознавці, зокрема дослідниця цього періоду Ярина Цимбал, вживають ще й інше визначення — «Наші 20-ті». Між «тими» і «нинішніми» 20-ми — сто років, однак існування української культури досі під російською загрозою. Сумний приклад інтелігенції 1920-х років засвідчує: Росія міняє маски, але залишається імперією, і її кінцева мета — асимілювати українців, знищивши все, що відрізняє їх від росіян.

Авторка: Ірина Пасько