ВУФКУ

Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ) — державна кінематографічна організація раннього Радянського союзу. Діяла в 1922–1930 роках.

ВУФКУ постало в березні 1922 року на базі Всеукраїнського кінокомітету — організації, заснованої в Харкові після приходу до влади більшовиків і примусової націоналізації приватних кіноательє та студій: Єрмольєва і Ханжонкова в Ялті, Гросмана, Харитонова і Борисова в Одесі, Іванова в Києві тощо.

З червня 1923 року ВУФКУ запрацювало на повну потужність. Спершу кіновиробництво було зосереджене на Одеській і Ялтинській кінофабриках, а з 1928 року до них долучилася новоутворена Київська. На роботу в організацію запрошували молодих письменників, режисерів і акторів, зокрема Григорія Косинку, Олеся Досвітнього, Майка Йогансена, Фавста Лопатинського, Леся Курбаса, Олександра Довженка, Юрія Яновського — свій досвід роботи на Одеській кінофабриці він описав у романі «Майстер корабля» (1928).

Українське кіновиробництво зростало — а разом із ним росла й кількість кінозалів. Протягом 1924–1925 років їх побільшало з 110 до 714, а в липні 1927 в Україні діяло вже 1646 стаціонарних кінотеатрів і 15 — залізничних пересувних. Для потреб кіногалузі налагодили власне виробництво кіноапаратів й побудували в Шостці фабрику «Свема», що виробляла кіноплівку. Розвивався кінопрокат: ВУФКУ експортувало за кордон стрічки «Отаман Хміль», «Слюсар і канцлер», «Остап Бандура», а європейські фільми закуповувало для прокату в Україні.

1925 року розпочався конфлікт між ВУФКУ і державною студією-монополістом «Совкіно», що об’єднувала російські кінофірми. Було встановлено квоти, згідно з якими на 20 російських фільмів, показаних в УРСР, припадало лише шість українських, показаних в РРФСР, а московська репертуарна комісія застерегла за собою право забороняти ввезення стрічок, замовлених ВУФКУ. У відповідь на це ВУФКУ запровадило власну репертуарну політику, відкладаючи російські стрічки «на полицю»  (як це сталося з іконічним на той час «Броненосцем “Потьомкіним”» Сергія Ейзенштейна) або й зовсім відмовляючись брати їх у прокат.

Протягом наступних трьох років ВУФКУ перетворилося на другу за потужністю після самого «Совкіно» радянську кінофірму. 1927 року його керівник Олександр Шуб прогнозував, що найближчим часом Україна вироблятиме близько сотні фільмів на рік. Журнал «Кіно» писав: «Усі фактори говорять про те, що Україна через свої природні, технічні й матеріальні можливості протягом найближчих років стане центром радянської кінематографії». Українські фільми демонструвалися на фестивалях в Італії, Франції, Німеччині, Чехії та Австрії. До того, щоб ВУФКУ здобуло славу «українського Голлівуду», доклався нарком освіти Микола Скрипник: він активно інформував світову кіноспільноту про українські фільми, наголошуючи на тому, що це — не російський продукт.

Зрештою надмірна автономія ВУФКУ стала скалкою в оці централізованого керівництва в Москві. Ще наприкінці 1927 року під час Першої всесоюзної наради з питань кіно пролунало питання про централізацію кінематографу під управлінням єдиного радянського кінотресту — ініціатором був нарком освіти СРСР Анатолій Луначарський. Микола Скрипник і Олександр Шуб опротестували це рішення; на сторінках журналу «Кіно» Шуб висловив обурення, зазначивши, що «встановлення якоїсь одности керування всією союзною кінематографією призведе до руйнування цієї дільниці національної культури, до гегемонії одної кіноорганізації над усіма іншими», — після цієї публікації його звільнили з посади керівника ВУФКУ.

1929 рік став початком кінця ВУФКУ. Відбулися масові кадрові зміни, кіностудії отримали циркуляри, якими влада вимагала ідеологічної точності, культурної революції, комсомолізації та пролетаризації, а також контролю над спільним виробництвом із закордоном. Культурних діячів, що підняли ВУФКУ, проголосили «реакціонерами, знудьгованими за дореволюційним кіно» — згодом багато з них поповнили лави Розстріляного відродження.

9 листопада 1930 року рішенням Вищої ради народного господарства ВУФКУ як українську державну установу було скасовано. На зміну йому прийшов український трест кінопромисловості «Українафільм», що входив до складу «Союзкіно». «Золота доба» українського кіно добігла кінця — на тлі згортання політики українізації панівні позиції посіли російська мова і культура.