Резиденція мукачівських греко-католицьких єпископів і головний греко-католицький храм Ужгорода. Пам’ятка архітектури національного значення. 

Хрестовоздвиженський собор був заснований у середині XVII століття як римсько-католицький храм при монастирі єзуїтів. У 1640 році граф Йоан Другет, представник угорського роду магнатів і тодішній господар Ужгорода, отримав дарчу грамоту на ділянку землі, яка перейшла у відання ордену єзуїтів, що створили тут освітній комплекс зі школою і колегією. 

У 1773 році папа Климент XIV видав буллу про заборону діяльності єзуїтів. Двома роками пізніше імператриця Марія-Терезія передала приміщення комплексу греко-католицькій Мукачівській єпархії під керівництвом єпископа Андрія Бачинського. Це було зроблено через необхідність: єпархія стала самостійною одиницею лише 1771 року, і мукачівські єпископи тепер потребували власної резиденції; будівництво ж нової вимагало б величезних коштів. 

За часів Бачинського будівля храму зазнала значної реконструкції — її перебудували під потреби візантійського літургійного обряду. Над проєктом працював знаний на той час придворний архітектор Франц Антон Гільдебранд. 15 жовтня 1780 року оновлений храм було освячено на честь Воздвиження Хреста Господнього.

Протягом століть собор зазнав кількох реставрацій і перебудов, які, зрештою, сформували його остаточний вигляд. У ХІХ столітті на його стіни нанесли розписи й мармурові арабески, добудували при вході портик з коринтськими колонами, встановили дзвони й годинник із курантами. Великих зусиль до створення сучасного «обличчя» собору доклав єпархіальний митець Фердинанд Видра — його образи «Розп’яття» і «Покрова Пресвятої Богородиці» нині прикрашають один із бічних вівтарів, що залишилися від перших господарів-єзуїтів. Інший вівтар оздоблюють образи «Коронація Марії» та «Богородиця з Дитям і учнем» роботи українського митця Йосипа Бокшая — його розписи відіграли вирішальну у великій реконструкції собору першої половини ХХ століття, вінцем якої стало створення великого плафонного розпису «Воздвиження Чесного Хреста» (1938), стилізованого під пізнє бароко.

Із часу перетворення храму на катедральний собор існувала традиція ховати у його крипті померлих мукачівських єпископів. Тут знайшли останній спочинок Андрій Бачинський (1732–1809), Олексій Повчій (1754–1831), Василь Попович (1796–1864), а також Теодор Ромжа (1911–1947), убитий радянськими спецслужбами і проголошений блаженним Католицької Церкви. Після насильницької ліквідації єпархії і передання храму російській православній церкві останки Ромжі вважали втраченими; однак уже за часів Незалежності, коли собор повернули греко-католикам, їх відшукали під час ретельного дослідження крипт.

Авторка: Ольга Герасименко

Острозький замок, малюнок Зиґмунта Фоґеля, 1796 рік

15 липня 1410 року закарбувалося в історії: Грюнвальдська битва, що відбулася в часи Великої війни, зупинила експансію тевтонських рицарів у Східну Європу. Проти наймогутнішого військового ордену встали пліч-о-пліч поляки і українці, литовці і білоруси, чехи і татари. На полі на півночі сучасної Польщі зійшлися майже 200 тисяч людей — нечувані цифри для середньовіччя.

На грюнвальдському полі бився зі своїм загоном і Федір Острозький — син князя Данила з Острога, батько Василя Острозького (Красного). Так увійшов у європейську історію український княжий рід меценатів і будівничих, про яких навіть приказка ходила: «багатий як Острозький».

Вотчиною князів протягом майже 300 років був Острог. Місто, в назві якого відчувається подих старовини, справді дуже давнє: Іпатіївський літопис знає його з 1100 року. Великий литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький прославився перемогою над татарами під Оршею, та ще яскравіший слід в історії залишив його молодший син — Костянтин-Василь. 1559 року цей розумний правитель, засновник знаменитої школи і ревний поборник православ’я став київським воєводою, а після Люблінської унії — ще й коронним сенатором.

Головний релікт давнини в Острозі — це княжий замок на Судовій горі, де було колись давньоруське городище. Його перші дерев’яні укріплення були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Замок розташований на невеликому, всього на 0,7 гектара, овальному майданчику. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південний і східний боки замку виходили на крутий схил понад двадцять метрів заввишки, а північну та західну частини відділяв колись від міста яр, який перетворили на глибокий рів.

Найдавніша замкова споруда, перші камені у фундамент якої поклав ще Данило Острозький, — Вежа мурована біля південно-східного рогу замкового пагорба. Так її названо в акті від 1603 року про розподіл маєтків князя Костянтина-Василя Острозького поміж синами. Це доволі рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. У нижньому її ярусі зберігалися різноманітні припаси й було облаштовано глибокий колодязь. Верхня частини башти — результат пізніших перебудов ХІХ і початку ХХ століття. Після ремонту в 1913–1915 роках донжон пристосували під музей із дев’яти залів і бібліотеку.

У південно-західному кутку замкового подвір’я міститься Нова башта, яку іноді ще називають Круглою. Її часто датують кінцем XVI століття, хоча це скоріше дата надбудови верхнього — ренесансного — ярусу. Найвеличніший із замкових храмів України також тут: це Богоявленський собор, частина оборонних споруд міста.

У передмісті, колись заселеному татарами, піднімається Татарська брама, а давній шлях із заходу стереже брама Луцька, зведена в XVI столітті. Під її склепіння небайдужому туристу просто необхідно завітати: у башті розташувався музей друкарства — адже воно почалося саме в Острозі.

Авторка: Ірина Пустиннікова

За 28 кілометрів на захід від Кам’янця-Подільського, на горі Стрілці міститься одна з наймальовничіших замкових руїн України. Це залишки Кудринецького замку, який 1615 року збудували магнати Гербурти, щоб захистити себе від татарів і волохів. Кудринців зараз пара — по одному селу з такою назвою на кожному з берегів Збруча. А замок — один, якраз між селами.

Його форму підказав рельєф вершини: форпост у плані чотирикутний, із трьома великими кутовими вежами, з півтораметрової товщини стінами. Східна сторона, захищена урвищем каньйону, була практично неприступною. Однак замок особливим героєм себе не показав: то козаки Максима Кривоноса під час Визвольної війни українського народу разом із повсталими селянами вигнали звідси гарнізон, то турки двічі здобули твердиню. А розвиток артилерії робив із башт чудові мішені для гармат.

На початку XVIII століття кудринецька фортеця скинула обладунки воїна, щоб перетворитися на родове гніздо Гуменецьких. Жити у вежах було незручно, і до східної стіни додали будинок із шести кімнат. Коли резиденція перейшла до наступних власників Козібродських, ті прикрасили її родинними портретами та старовинними меблями. Побачити дещо з умеблювання кудринецького замку можна в Тернопільському краєзнавчому музеї.

Нині від палацу не лишилося й сліду. Проте збереглися південно-західна й південна башти та надбрамна вежа. Заглибину в землі біля південної башти романтичні натури вважають початком засипаного підземного ходу — він начебто вів до самого Кам’янця. Без легенд про підземелля замкам нікуди, але у цьому конкретному випадку дещиця правди у переказах є: Поділля — карстовий регіон, і від замку непогано видно скелі з входом до «Атлантиди» — найбільшої з печер Хмельницької області, розташованої у сусідньому селі Заваллі. Неглибока западина вказує на місце, яке сучасні путівники скромно називають криницею, а старі — нужником для сторожі форпосту.

Коли у 1920-х роках по Збручу пройшов кордон СРСР і Польщі, із радянського боку прикордонники вимурували стіну, щоб завадити дезертирству і шпигунству. Так що в Берлінської стіни була подільська сестра-попередниця, а кудринчанам, чиї родичі залишилися в іншій країні, поспілкуватися вдавалося, хіба вибігши далеко в поле, криком, через річку. Фрагменти стіни до кінця ХХ століття зберігалися біля деяких осель та біля сусіднього села Завалля, а ще у кількох селах Чемеровецького району. Польські ж прикордонники намагалися облаштувати у вежах музей, та планам перешкодила Друга світова.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Головну туристичну атракцію Мукачева видно за кілька кілометрів до міста — за постамент їй править 68-метровий згаслий вулкан. Шестиметрової товщини стіни й вісім ліній оборони фортеці Паланок нині не лякають, а заворожують.

Підкорити твердиню, із якої в ХІ столітті розпочалася історія мукачівської фортеці, не вийшло ані в половецького хана Кутєшка, що 1089 року 50 днів тримав її в облозі, ані в хана Батия, чия орда двічі ламала зуби об Паланок в 1241 році. У ХIII столітті замість дубового частоколу-паланка, що позичив своє ім’я замку, виросли муровані стіни, і щороку жителі були зобов’язані вирубувати кожне деревце чи кущик на пагорбі, аби ворог не міг підійти до фортеці несподівано.

У 1396 році місто стало власністю подільського князя Федора Коріатовича, котрого тут називали Корятовичем. Магнат укріпив замок і перетворив його на свою резиденцію. Під Старою вежею він наказав викопати в скелі криницю. Непроста виявилася задача: довелося заглибитись на 85 метрів, щоб знайти воду! Легенда свідчить, ніби диявол допоміг Корятовичу побудувати колодязь. Князь пообіцяв йому за це подарувати мішок золота. Коли прийшов час платити, князь кинув дияволові крихітний мішечок з монетами. Розлючений чорт стрибнув до колодязя — і навіть зараз не затих: буркоче іноді у воді, свариться на хитрого князя.

Паланок вже Середні віки вражав неприступністю: товсті стіни, великий постійний гарнізон, 164 гармати, 60 бочок пороху, запаси їжі на випадок тривалої облоги. А за часів трансильванських князів Ракоці він став чи не найбільш укріпленою твердинею Центральної Європи. У 1680-х роках княгиня Ілона Зріні — фактична очільниця угорського визвольного руху — протистояла звідси військам австрійського цісаря Леопольда І. Турецький султан Мехмед IV, вражений її відвагою, нагородив княгиню спеціальною грамотою. Це був єдиний такий випадок в історії. Зараз і княгиня з сином, майбутнім володарем Трансильванії Ференцом ІІ Ракоці, і хитрий Федір Корятович відлиті у бронзі на замковому дворі.

Паланок побував і оплотом визвольної боротьби повстанців-куруців. І столицею Трансильванії — тут навіть був свій монетний двір. І найстарішою австрійською в’язницею для політв’язнів. Із грудня 1805-го до березня 1806-го ці стіни переховували від наполеонівських військ найбільший скарб Угорщини: корону короля Іштвана Святого.

«Розташований замок посеред рівнини на високій горі, за добрих 15 хвилин ходу від міста. На схилі росте виноград. Не хотів би я пити вино з цього винограду. Все б мені здавалося, що я п’ю сльози в’язнів», — так описав Паланок угорський поет Шандор Петефі. До Мукачева він приїхав за редакційним дорученням: описував подорож Закарпаттям, щоб заробити на весілля з коханою українкою Юлією Сандрей.

У міжвоєнний період у Паланку стояла чехословацька військова частина, у Другу світову її змінили угорські війська. За радянських часів замок був школою механізаторів, школою для голів колгоспів і профтехучилищем.

З 1960 року тут міститься історичний музей, а в колишніх казармах гарнізону є картинна галерея, художній салон та кав’ярня.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Головна туристична принада Хуста — розвалини фортеці на Замковій горі. З цього укріплення, колись іще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни одяглися тоді, коли про більшість українських фортець і не йшлося: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на абсолютно лисій горі. Сьогодні ж розгледіти залишки стін важко: у битві природи і замку природа відчутно перемагає, хоча розвалини й час від часу чистять від заростей.

Руїни, які можна побачити зараз, походять не з ХІ століття: у 1242 році замок зруйнували ординці Батия. Та пізніше твердиню відбудували, щоб захищати соляний шлях по Тисі. У кінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

У XVI столітті замок перейшов до Трансильванського князівства й був суттєво зміцнений. Коли в 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «висота її башт сягає небес».

1706 року трансильванська знать на чолі з князем Ференцем ІІ Ракоці зібралась у фортеці та проголосила незалежність свого князівства від імперії Габзбургів. Ейфорія тривала недовго: за п’ять років епідемії, дезертирство у війську та загальний хаос доконали карпатську державу.

Замок складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь завглибшки 160 метрів — найглибший замковий колодязь в Україні. Утім, щось із ним виявилося не так, тож у нижньому дворі були ще й великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, в’язниця та церква. Мав замок конюшні, кузню, пекарню та кухню. На півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої у фортецю нібито вів підземний хід.

У замку зберігали стільки пороху, що потрібні були відразу дві порохівні. Це мілітаристське багатство розірвалося грандіозним феєрверком під час небаченої бурі 3 липня 1766 року. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий налякав замковий гарнізон, третій влучив у порохівню. Дісталося і корчмі, і будинку коменданта, і дзвіниці — вони потонули у грандіозному вибуху, який перетворив форпост на руїну. Усю першу половину XVIII століття замок ремонтували, приводили до ладу — а тут таке. Руйнування були настільки масштабними, що дістатися замкового двору можна було лише драбиною: в’їзна брама перетворилася на купу каміння. 1773 року Йосип ІІ, майбутній імператор Священної Римської імперії, стоячи посеред мальовничих руїн, вирішив облишити це місце. У 1776 році королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а камінь із замку пішов на спорудження храму в центрі міста.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Перший зразок українського архітектурного модерну, пам’ятка архітектури національного значення. Споруджений протягом 1903–1908 років за проєктом Василя Кричевського.

Коли наприкінці ХІХ століття Полтавське земство вирішило, що потребує більшої садиби, ніхто й не припускав, що оселя міського уряду стане першою ластівкою української версії модерну. Навпаки, перший затверджений проєкт будівлі, який розробив полтавський архітектор Олександр Ширшов і допрацював киянин Володимир Ніколаєв, був типовим для того часу зразком французького неоренесансу. Його навіть почали будувати: у середині 1903 року були готові фундамент і частина стін. Утім, унаслідок палкої публічної дискусії про те, що все-таки має репрезентувати садиба уряду, роботу призупинили — й оголосили конкурс на розробку нового проєкту.

Уже невдовзі члени конкурсної комісії розглянули вісім пропозицій, серед яких був сміливий і неочікуваний проєкт Василя Кричевського, натхненний народними традиціями й зокрема гончарством Полтавщини. Він і переміг.

Нове бачення потребувало чималої праці: у процесі будівництва архітектор виконав понад 500 робочих креслень. Будівельні й оздоблювальні матеріали звозили з різних губерній та кількох країн. За словами живописця Сергія Васильківського, це був «дім як грім». Творці будинку закопали в підвалі закладну дошку з двома надписами: «Зробили, скільки могли. Хай зроблять краще, скільки зможуть» та «Ми — піонери українського стилю. Помилка за фальш не вважається». Так розпочалася історія українського архітектурного модерну.

Утім, не тільки стилістика будинку була новаторською. Його творці використовували найсучасніші матеріали й технології — зокрема металоконструкції та залізобетон. Дім мав парову систему опалення й першу в Полтаві керамічну черепицю.

Із фасаду будівля має два з половиною поверха, із боку двору — три з половиною. Її середня частина — це центральний хол, вестибюль, парадні сходи, зала засідань. В інших частинах широкі коридори об’єднують кабінетні приміщення, що розмістилися на двох поверхах. Із боку двору на третьому поверсі розташувалися музейні зали. Одне крило мало готельні номери, підвальний поверх — архів і господарські кімнатки.

Симетрична Ш-подібна споруда поєднала в собі традиції народного, храмового і фортечного будівництва. Зовні її прикрашають об’ємні виступи та дві високі башти. Трапецієподібні вікна другого поверху римуються з такою самою формою лоджії та дверних прорізів. Українська стилістика вгадується в різьбленні дверей «деревом життя» й орнаментах-вазонах на стінах. Герб Полтави увінчує центральні портальні вікна. Фриз увиразнений стилізованими вазами та витонченими кольоровими трояндочками. Дах будинку — блакитно-зелена полив’яна черепиця, що під сонячними променями переливається небесними відтінками. Інтер’єр будинку теж вражає красою: синьо-білі колони холу орнаментовані вазонами, балюстрада широких мармурових сходів прикрашена куманцями з колоссям стиглої пшениці, фаянсові кахлі на стінах розфарбовані блакитно-зеленими квітами.

Рослинні орнаменти виконано за ескізами Миколи Самокиша. Картини «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря» (нагадування про козацьку демократію), «Козак Голота і татарин» (сцена оборони Полтавщини й козацької звитяги) і «Ромоданівський шлях» (сюжет про торгівлю та підприємництво) написав Сергій Васильківський із допомогою Миколи Уварова та Михайла Беркоса.

До 1920 року в будинку містилися губернська земська управа і музей. У 1920-му з нього зробили Центральний пролетарський музей Полтавщини. На жаль, пожежа 1943 року сильно пошкодила будинок: було знищено дах, мансарду й частину другого поверху. Протягом 1958–1964 років будівлю реставрували, керуючись проєктом Петра Костирка (помічника й учня Кричевського), В’ячеслава Крачмера, Надії Квітки й Давида Гольдінова; у цей час будинок зазнав змін у фасаді та інтер’єрі. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років реконструкції зазнала зала засідань земства, а пізніше в 1990-х було відновлено картини й розписи (роботами керував Леонід Тоцький). Екстер’єр будинку реставрували на початку 2000-х років.

Сьогодні тут міститься Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, де зберігається біля 300 000 експонатів.

Авторка: Оксана Сморжевська

Будинок «Слово», 2008 рік (Victor Vizu, Wikimedia)

Житловий будинок у Харкові. Сучасна адреса — вулиця Культури, 9. Побудований у 1920-х роках кооперативом літераторів. Був помешканням для багатьох діячів Розстріляного відродження.

Історія будинку «Слово» розпочалася у середині 1920-х років, коли літератори виступили з ініціативою будівництва кооперативного будинку. Головою новоствореного кооперативу став Остап Вишня. Виходили з практичних міркувань: Харків був осередком молодих письменників, які приїздили у місто звідусіль, мешкали у комуналках і орендованих кімнатках і часто не мали елементарних умов для роботи.

На той час спецслужби вже таємно стежили за неблагонадійними літераторами, тож радянська влада ініціативу схвалила. Те, що замислили як комфортне місце для життя і творчості, насправді стало пасткою: письменників, зібраних в одному місці, було набагато легше тримати на оці, а згодом — нищити.

Проєкт будинку літераторів створив Михайло Дашкевич, головний архітектор Харкова. Будівля, що поєднувала у собі конструктивізм і модерн, мала форму літери «С» («Слово»), через що його мешканців почали називати «слов’янами». Масштабний проєкт не вписувався у початковий кошторис, тому в 1928 році Рада народних комісарів УРСР додатково виділила на будівництво 51 тис карбованців. У будинку були просторі квартири з балконами, високими стелями і великими вікнами, ліфти, дитсадок, затишний сквер зі спортмайданчиком на прибудинковій території, навіть солярій на даху. Всі квартири були обладнані телефонами — як з’ясувалося згодом, це спрощувало роботу сексотам і працівникам НКВС.

«Названо будинок “Словом”, і почав він своє недовге існування зимою в місяці грудні 1930 року. Ліворуч, коли стати лицем до головного фасаду, садок. Були тут кволі деревцята, клюмби з квітами, лавочки. Ті самі тополі творили живий паркан, затримуючи хмари пороху, що летіли від немощеної вулиці. Вулиця ж залишилась аж до кінця життя “Слова” немощеною, бо для неї напевно забракло брукового каміння. Мешканцями “Слова” були в першу чергу письменники, поети, драматурги, малярі, композитори, актори. Як бувало в тих часах, поза людьми тих професій поселились там теж особи, які безпосереднього відношення до мистецтва чи літератури не мали. Попали вони в будинок “по блату”», — згадував Володимир Куліш, син Миколи Куліша. Творча ідилія тривала недовго: навесні 1933 року був заарештований (і згодом розстріляний) мешканець будинку поет Михайло Яловий, а потім наклав на себе руки його друг і сподвижник Микола Хвильовий.

Після цього репресії проти мешканців «Слова» стрімко набрали обертів. Будинок зажив недоброї слави, його почали називати «Крематорієм» або БПУ (Будинком попереднього ув’язнення). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести, причому в деяких квартирах арешти відбувалися по кілька разів.

Будинок «Слово» приносив лихо навіть людям, які в ньому не мешкали, а просто гостювали у родичів або знайомих. Так сталося з Іваном Багряним — його заарештували у квартирі письменника Василя Вражливого і засудили до таборів. Однак Багряному пощастило вижити: свій досвід катувань у застінках НКВС, втечі, переховування і повернення додому він описав у романах «Тигролови» (1946) і «Сад Гетсиманський» (1950). Самого Вражливого зрештою теж заарештували і розстріляли 8 грудня 1937 року.

Загалом жертвами репресій стали понад 70 літераторів, які жили у будинку. Одинадцятьох із них розстріляли в урочищі Сандармох. Серед репресованих мешканців «Слова» — Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Ґео Шкурупій, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Гордій Коцюба та інші. Низку інших радянська система зламала, перетворивши на придворних співців радянського ладу, або й завербувала до спецслужб.

7 березня 2022 року будинок «Слово» постраждав від російського обстрілу під час битви за Харків. «Цілком закономірно для росіян: вони завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде», — сказав на це поет-харків’янин Сергій Жадан.

Авторка: Ольга Герасименко

Житловий будинок у Києві на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Збудований 1934 року. У різні часи був домом для близько 130 літераторів. Український «рекордсмен» за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Київські літератори заснували власний житловий кооператив «Робітник літератури», беручи приклад із харківських колег, які побудували знаменитий будинок «Слово». Будівництво першого корпусу Роліту розпочалося 1932 року — письменники вкладали особисті кошти, щоб якомога швидше його завершити. Проєкт у стилі конструктивізму створив знаменитий художник і архітектор Василь Кричевський — щоправда, у процесі роботи у нього доводилося постійно вносити зміни через нестачу коштів, тому кінцевий результат вийшов скромнішим за початковий задум. 

Цей корпус почали заселяти 1934 року. У ньому було п’ять під’їздів і шістдесят квартир, зокрема шість чотирикімнатних — призначених для керівництва Спілки письменників. Є легенда, нібито спочатку проєкт взагалі не передбачав кухонь: мешканці мали харчуватись у спільній їдальні з їжею на винос (вона справді була і попервах навіть функціонувала). Втім, коли Іван Ле побачив проєкт, він спитав Кричевського: «А якщо письменник захоче чаю випити?» — і тоді архітектор просто «відрізав» шматок вітальні, перетворивши його на крихітну кухню. 

Другий корпус, будівництво якого завершили у 1939 році, спроєктував архітектор Микола Сдобнєв у стилі сталінського класицизму. Він був іще розкішнішим: чотирнадцять квартир із просторими робочими кабінетами й навіть окремими кімнатками для хатньої прислуги. На даху будинку була мансарда — планувалося, що там розміститься літературна кав’ярня, однак Друга світова війна завадила втіленню цього проєкту.

«Наш дім був доволі дивний, такий мікс розкоші і бідності. З одного боку — смітник у дворі та щури, а з іншого — шестикімнатні квартири в будинку Роліт, який побудували пізніше», — згадує художник Матвій Вайсберг, онук поета Матвія Гарцмана.

Свого часу в Роліті жили як фаворити радянської влади, лауреати почесних премій, так і аутсайдери, яких репресували і стирали зі сторінок української літератури. Звідси везли на смерть і викликали на нагородження. Тут мешкали Микола Бажан, Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Олесь Гончар, Юрій Яновський, Іван Кочерга, Петро Панч, Андрій Малишко, Павло Тичина, Михайло Стельмах, Юрій Смолич, Володимир Сосюра та інші. Малишко написав тут свою знамениту «Пісню про рушник», а Гончар — роман «Собор». 

1970 року будинок Роліт оголосили пам’яткою історії. Сьогодні в ньому вже не залишилося мешканців, які мали би прямий стосунок до світу літератури. Про них нагадують лише 29 меморіальних дощок на фасаді: першу відкрили 1958, останню — 2011 року. 

Життя мешканців будинку Роліт описане у романі сучасної української письменниці Марини Гримич «Клавка» (2019), дія якого відбувається у часи повоєнного цькування українських літераторів.