Антонінський палац

Антоніни знаходяться поблизу Красилова в Хмельницькій області. Колись ці землі належали українським князям Острозьким. У ті часи поселення називалося Голодьками. Коли Януш Острозький помер, не залишивши дітей, село дісталося його племіннику Домініку Заславському, а потім стало власністю князя Юзефа Кароля Любомирського. Донька останнього, Маріанна, принесла Голодьки як посаг, коли вийшла заміж за князя Павла Сангушка. Маріанна померла молодою, князь потім устиг ще двічі одружитися — і кожна нова дружина була молодша за попередню. Коли 68-річний Сангушко помер 1750 року, його 32-річна вдова Барбара з Дуніних Сангушко отримала всі його маєтності — зокрема й непримітні Голодьки. Приблизно за десять років вона віддала село в довготермiнове користування регенту коронної канцелярії Iгнацiю Мальчевському, який був одружений з її сестрою Антоніною. Закохане подружжя оселилося в Голодьках. Iгнацiй збудував тут палац, а незабаром розпорядився закласти на берегах річки Ікопоть парк, який з часом став одним з найкращих на Волині. Парк був багатий на екзотичнi дерева й кущі, мав велику колекцію квітів. Барбара, коли відвідувала сестру, так захоплювалася цим парком, що запропонувала назвати місцевість на честь тієї, хто парк виплекала. Так Голодьки стали Антонінами. 

Через кілька років після смерті Барбари Мальчевський залишив Антоніни й перебрався у свою Тарноруду на Збручі. Село ж після Барбари отримав її онук Євстафіуш, а ще пізніше — його онучка Марія Сангушко (1830–1903). У 1851 році вона вийшла заміж за графа Альфреда Потоцького (1817–1889). Молодший син подружжя Юзеф (1862–1922) і був останнім власником Антонін до Жовтневого перевороту. 

Перед Першою світовою війною Потоцькі з Антонін володіли 17 фільварками. Загалом площа «держави Антоніни» складала 110 тисяч австрійських моргів. Моргом ще із середніх віків у Європі називали ділянку поля, яку людина здатна зорати протягом одного дня за допомогою запряженого коня. Робочий день тоді був від світанку до обіду, тому урізане німецьке слово «Morgen», ранок, і дало назву мірі. Дуже неточній мірі: десь вона складала третину гектара, десь цілий гектар — бо ж і ґрунти є різні, і ландшафти. Австрійський морг — це приблизно 25 соток землі. Одне слово, земель у Потоцьких було дуже багато. 

Через всю «державу Антоніни» бігла залізнична колія, котру дідич домігся прокласти у своїх володіннях. Лінія мала п’ять станцій та кілька бічних відгалужень до цукроварень у Кременчуках та Шепетівці. Зі свого мегамаєтку в 1912 році Юзеф Потоцький створив дві майже рівні за площею ординації. Одну планував віддати старшому сину Роману, другу — молодшому Юзефу Альфреду. Але не судилося.

Історія Антонінського палацу

Антоніни, столиця цієї мінідержави, не були за Потоцьких ані селом, ані містом. Це був прекрасний маєток — і жменька споруд навколо нього, де жили працівники. І їхні житла були фантастично красиві. Так-так, житла економа Потоцьких, агронома його фільварків, графського шофера тощо — радість для ока навіть зараз (якщо не брати до уваги невдалу «реставрацію» цих гарненьких фахверкових вілл сучасними, не дуже освіченими власниками). Такого гаража, як в Антонінах, ви не побачите ніде (підказка: гараж — найошатніша зі споруд містечка, у якій зараз відділок поліції та банк). 

Крім фахверкової вулиці, навколо маєтку стояли найкращі на Волині стайні, де протягом не одного покоління пани Потоцькі вирощували арабських скакунів. 1803 року з’явилася оранжерея, де пані піклувалися про апельсини, агави чи пальми. Ще були псарні з десятками задбаних гончих. Тут була своя пожежна дільниця, шпиталь для працівників маєтку, готель, власна електровня (електростанція), автомайстерні, господарські й адміністративні приміщення і навіть чотирикласна гімназія. І все це потопало у квітах. 

Самі Потоцькі до кінця ХІХ століття мешкали в панському будинку, зведеному Мальчевським. З його часів зберігся також лямус — цим словом, яке практично вийшло з ужитку, називали споруду для зберігання харчових продуктів, зерна й знарядь праці. Євстафіуш переробив лямус на каплицю, накривши куполом, палац розширив і перебудував, а в деяких кімнатах прикрасив стіни стуко — ліпним декором. Звів також флігель, об’єднавши його з палацом, а ще окрему споруду під бібліотеку. 

Архітектурні особливості та перетворення палацу

У 1897 році за проєктом французького архітектора Франсуа Арво звели новий великий флігель, а на старому для симетрії добудували ще один поверх. Перед стайнями на центральному газоні з’явився колодязь із помпою, з якого поїли красивих місцевих коней. За цим видовищем дуже любили спостерігати Потоцькі. Поруч зі стайнями збудували манеж. Нижню, болотисту частину парку осушили. Парковими ставками плавали лебеді, алеями блукали верблюди й страуси. Пам’ятник з левами поблизу палацу мав увіковічнити похід графа Потоцького до Судану. Нова помпезна огорожа маєтку з’явилася в 1900 році за проєктом того самого Арво. 

У 1905–1908 роках палац перебудував зірковий архітектор того часу — Фердинанд Фельнер з Відня, автор десятків оперних театрів по всій Європі (і в нас теж: бюро Фельнера та Гельмера зводило театри в Одесі та Чернівцях, а ще Офіцерське касино у Львові). Палац набуває рис необароко. 

Використання палацу та сучасний стан

Усю Першу світову війну працівники Потоцьких боронили палац від розграбування й спустошення, але в серпні 1919 року все пішло з вогнем. Пожежу не могли загасити кілька днів. Слуги й жителі навколишніх садиб узялися поспіхом рятувати, що ще могли, переносити в сусідні стайню та возовню. Урятували трохи меблів, книжок, документів з родинного архіву. Наступного року ці предмети перевезли до Варшави. Там вони згоріли у 1944-му. Дві пожежі пережило заледве кілька картин, трохи корецької порцеляни, бюст Яна ІІІ Собеського та дзеркала із Заславського замку. Ці речі нацисти вже готували до вивезення в Німеччину, тож перенесли до Національного музею — це їх і врятувало. 

Зараз у стайнях у форми підкови, єдиній збереженій частині маєтку, діє сучасний і дуже стильний музей Потоцьких.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Чорноострівецький палац, зображення Наполеона Орди, 1871-1873 років

Селище Чорний Острів поблизу Хмельницького має чимало старих споруд: маєток Пшездецьких, церкву з XVIII століття, ратушу (після пожежі — у стані руїни), костел. До селища приросла благенькими містками Вовча Гора. 

Чому Вовча Гора? Таки пагорб, де колись був ліс, і в ньому таки водилися вовки. А от чому Острів, та ще й Чорний, невідомо. Перша письмова згадка про укріплене містечко біля впадіння Мшанця до Південного Бугу (від 1366 року) датою народження слугувати не може. Занадто несерйозна: поселення набагато давніше.

Історія Чорноострівецького палацу

Був тут замок — спочатку дерев’яно-земляний, пізніше мурований. Перша половина ХІХ століття принесла промисловий розвиток — не без сприяння тодішнього власника поселення, графа Костянтина Пшездецького (1782–1856), маршалка подільської шляхти. Запрацювали цукроварня, броварня, завод із виготовлення дзвонів, майстерні з обробки шкіри, воскобійні. Костянтин колекціонував живопис, відкрив чотирикласну школу, утримував оркестр під керівництвом Луїджі Тоніні. Селян не жалував: примушував працювати навіть у святкові дні.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Після смерті графа маєток розділили між його трьома синами. Чорний Острів дістався Каролю, але палац на пагорбі Вовча Гора поруч зі старим замком близько 1870 року вибудував інший син, Мечислав. Графу така зоологічна назва не подобалася, тож він перейменував місцевість на Віллагура. Після Мечислава її успадкував його молодший брат, меценат Костянтин (1846–1897), а останнім власником резиденції був його син Стефан Пшездецький (1879–1932), директор Кабінету міністрів і дипломатичного протоколу, посол Польщі в Італії, мальтійський лицар й одинак. Зараз на місці палацу — районна лікарня, але збереглися кілька господарських приміщень маєтку й кінного заводу.

Граф Кароль Пшездецький, що славився своєю скупістю, мав двох дочок: Марію (заміжню за Вінцентом Валевським) і Лауру. Молодша, Лаура, померла на 21 році життя в італійському курортному містечку Торре-дель-Греко. 

Ця сумна історія і тепер не дає спокою кам’янецьким екскурсоводам. Що саме сталося з дівчиною, чому вона почала в’янути на очах і невдовзі померла? Одна легенда говорить про переламаний хребет після невдалої кінної прогулянки. Друга, занадто романтична, — про самогубство від нещасного кохання. Ця точно підстав під собою не має. 

Єдині свідоцтва того часу — вірші. І Лаура, і Кароль римували — поганенько, на рівні графоманії. Але після смерті доньки Пшездецький власним коштом видав двотомник її та своїх творів. У його віршах згадано і похмурі візити лікарів, і призначення нових ліків, і «надії немає!», і останні слова юнки перед смертю — і її спокій перед обличчям неминучого. Отже, хвороба. Але яка? Є ще простір для легенд про найкрасивіший надгробок Поділля.

Тіло Лаури у 1876 році привезла в Чорний Острів нещодавно відкрита гілка Південно-Західної залізниці. Батьки замовили в талановитого скульптора-волиняка Віктора Бродзького, що творив винятково у Ватикані, чотиритонний надгробок з каррарського мармуру. Коли в Чорний Острів прийшла радянська влада, скульптура вижила дивом: її викинули з храму на берег ставка. Єврейська пара Сара й Меднік Розенбліц заховали чотири тонни білосніжного мармуру в… гноївці, перетягнувши надгробок до своєї господи кіньми. Зараз цей надгробок — один з найцінніших експонатів Кам’янець-Подільського музею-заповідника та предмет мрій чорноострівчан. У селищі вірять: якщо вони повернуть скульптуру до Чорного Острова, сюди одразу потягнуться туристи. Ох, якби туристичні потоки можна було формувати так просто! 

У 1898 році вдова Кароля Ельжбета продала Чорний Острів за 736 200 карбованців графині Ігнатьєвій. Ігнатьєва потребувала грошей (чоловік був картярем), тож віддала палац в оренду на сім років донським козакам. Ті успішно перетворили комплекс на напівруїну. 

Резиденція Пшездецьких була влаштована на півострові, який з’єднувався з «великою землею» численними містками і греблею. Там, де стоять сучасні шкільні корпуси, колись був парк, який розбив Діонісій Міклер. Головна алея парку вела до двох палаців. Старішим був класицистичний корпус — він зберігся до нашого часу. Зараз тут музей Леоніда Глібова й музична школа. Не дійшла до нашого часу неоготична вежа, що стояла ліворуч від палацу. На вежі були оглядовий майданчик і годинник, на шпилі майорів родовий прапор Пшездецьких. З другого поверху палацу до вежі вів критий готичний перехід. Після 1870 року для симетрії звели ще одну триярусну вежу — тепер уже праворуч. Біля башти був флігель — тепер на цій сильно перебудованій споруді розміщена меморіальна дошка на честь місцевої поетеси Людмили Кірик-Радомської.

Найціннішим експонатом картинної галереї палацу був «Святий Ієронім» Доменіко Зампірі. Картину близько 1773 року в Італії придбав Міхал Пшездецький. Полотно хотів відкупити король Станіслав Август, але граф картину не продав. З тієї самої італійської подорожі прибули до Чорного Острова «Віднайдення Мойсея» Джованні Тьєполо (оригінал або копія) і «Три царі» венеційської школи.

Найлегендарнішою частиною комплексу був 250-метровий міст з палацу на острівець на ставку, де були альтанки й звіринець, а влітку грав палацовий ансамбль.

Використання палацу та сучасний стан

У чорноострівецькому дворянському повітовому училищі (діяло до 1869 року) з травня 1855 до осені 1858 року викладав історію та географію байкар Леонід Глібов. У містечку він написав пісні «Журба», «Летить голуб понад морем», «Билина», байки «Шпак», «Вівчар» і «Щука». «Щука», написана на основі чорноострівецьких подій, коли містяни жалілися на безчинства Пшездецького, байкаря і погубила. Пшездецький запросив Глібова на розмову: той часто користувався бібліотекою графа. Після розмови Глібов більше ніколи не бував у маєтку, а невдовзі покинув містечко. Вулицю, де мешкав байкар, названо його ім’ям. 

У 1847 році в Чорному Острові тиждень гостював геніальний угорський піаніст і композитор Ференц Ліст. У своєму листі до княгині Кароліни Вітгенштейн у Вороновицю музикант дуже тепло згадував палац Пшездецьких. Тут була написана і вперше виконана знаменита «Угорська рапсодія № 2» — пафосна, велична, горда музика. У вересні 2011 року на стіні палацу встановили меморіальну дошку на честь композитора. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Макові

Маків (стара назва — Ступинці) і Шатава отак разом колись і в подільську приказку увійшли: «Маків і Шатава — як Краків і Варшава». У XV столітті вони, схоже, були одним поселенням, яке розділяла Шатава-річечка. У 1565 році права частина поселення (Ступинці) була власністю П’ясецького, а Шатава належала Гербуртам. 

У XVII столітті Ступинці належали Володийовським гербу Корчак. Славетний Міхал-Єжи, оборонець Кам’янця від турків і герой трилогії нобелівського лауреата Генрика Сенкевича, бував тут безперечно. Саме він купив цей маєток у Потоцьких, що володіли ним кілька десятиліть. Шкода, не збереглися на найвищому з товтрових пагорбів, Городиську, залишки невеликого оборонного замку Володийовського, які ще стояли там до 1914 року. 

Донька Володийовського Анна отримала Ступинці в посаг на весілля зі Станіславом Маковецьким, кам’янецьким суддею. Саме пан суддя змінив у 1746 році назву села на Маків — на свою честь. 

1751 року Маків знову змінив власника — на Юзефа Раціборовського (1689–1756). Це батько Войцеха, який невдовзі стане господарем Лісоводів. Новий власник купив також сусідню Вербку, а загалом мав 1894 десятини землі. Син, Войцех, добився в короля ще й міських привілеїв для Шатави з Маковом — чому б ні? Досі місцеві жителі, вибираючись у центр, кажуть: «Іду в місто». 

Із 6000 моргів землі, якою володіла тут родина Раціборовських, 800 було під лісами, 100 — під річковими угіддями, ще 100 — під «кам’яними горами», як називали тоді Товтри в документах. Решта — жирний, родючий «досконалий чорнозем першої категорії», — це цитата з V тому «Словника географічного Королівства Польського та інших слов’янських країв» (1884). Та сама стаття згадує, що господарські будинки на місцевих фільварках були великими й «добре забудованими». Власники навіть добували тут сіро-рожевий мармур — так, крихкий і не дуже якісний, але ж! На Шатавці було облаштовано кілька заводей, у яких розводили два види коропів, а також щук, карасів та іншу рибу. 

Радянська заможність Макова, отже, мала глибокий дореволюційний фундамент. Місцевий колгосп став мільйонером не випадково, а тому, що люди тут знали й уміли більше, ніж в інших селах. Довгі роки пансько-радянського добробуту відчувалися ще до нульових, а далі ентропія поглинула і їх. 

Гості Раціборовських, а пізніше Журовських у спогадах вихваляли незвиклу красу маківської резиденції. Парк, більше схожий на красивий ліс, два ставки, звані одним іменем — Довгостав, неоготичний млин у сусідньому Приворотті. Про нього народ розповідав романтичні перекази: нібито тут бігала на таємні побачення з Устимом Кармалюком донька мельника. Шкода, що на початку ХХІ століття від, імовірно, найкрасивішого млина області лишилися руїни — вони стоять і дотепер під Кармалюковою горою. Цей млин мав 12 майже ідентичних братів, які, як і містки через ставки, були збудовані з тесаного каменю. Один із млинів, кремезний, міцний, 1840 року побудови, зберігся до наших днів — пережив навіть сильну пожежу 1966 року.

Витончений, дещо химерний палац мав, як і годиться, флігель. Той, імовірно, був однією з найстаріших споруд маєтку, адже був зведений у стилі класицизму. Він зберігся і фігурує у місцевій топоніміці під назвою «стара школа» — до 1967 року в ньому вчилися. На захід від флігеля були розташовані господарські споруди. У парку — кілька павільйонів, поруч — будинок садівника, а далі — величезна оранжерея з теплицями. Жінки з родини Раціборовських поділяли тодішнє загальне захоплення садівництвом і вирощували тут пальми, екзотичні квіти й персики з мандаринами-лимонами. Щоб уся ця розкіш не змарніла, подільське сонце щодня брали в полон 11 великих вікон від підлоги до стелі. 

Бажання оточити себе красою в маєтку Макова сягнуло абсолюту: у неоготичному стилі тут були навіть курники. 

Хочеться згадати історію, почуту 2001 року від учительки із села Слобідка Рахнівська, розташованого на північ від Шатави. За її словами, у селі переказують, що між Шатавою, Маковом і Слобідкою колись стояли сторожові башти, зроблені зі скла. Можливо, так у народі трансформувалася пам’ять про вітряки зі скляними крилами. 

1908 року маєток отримав спадкоємець Раціборовських, Альфред Журовський. На той час споруди резиденції були в стані руїни, а сад з парком сильно заросли. Тому Журовський склав план для нової резиденції. Утілити в життя його цілком він не встиг, але роботи почав. Проєкт відбудови маєтку створив петербурзький архітектор Вальдемар Федерс.

Старий палац розширили й оздобили «під неоренесанс». З’явився фриз із рослинними мотивами, колонади, картуші з гербами. Добудували ще одне крило з вежею. У 1912 році відновлення було завершене. 

Парк теж потроху оговтувався. Дожили до реновації вази — у них знову в теплу пору року квітли екзотичні квіти. За парком був родинний цвинтар Раціборовських, більше схожий на затишний сад. Журовський завзято відроджував фільварки і млини, звів у 1912 році цукровню — шкода, що до ХХІ століття вона дійшла немічною руїною. 

На щастя, власник садиби додумався сфотографувати не лише свій палац, а й усі його інтер’єри. Зараз можна побачити і великий зал із різьбленим каміном, де підлога була вкрита паркетом двох кольорів, і кабінет, і спальню в античному дусі, і розкішні кришталеві люстри… Серед великих полотен, що прикрашали стіни, була картина Анжеліки Грейм «Ікар», а ще роботи голландських майстрів. Усього в палаці було 40 приміщень — від їдальні до будуару. В одній з кімнат висіло величезне дзеркало в різьбленій ампірній рамі, в іншій зберігалися розкішні фарфорові дрібнички. Усі ці ознаки багатства й заможності зникли назавжди в Першу світову війну. Кажуть, у 1917 році маєток у Макові підпалили російські солдати, яким не дісталося випивки.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац у Тартакові

Тартаків з тих місць, які легко проминути (десять кілометрів на схід від Сокаля, не найвідоміша туристична місцевість), але точно не варто. Його красивезний необароковий палац ви запам’ятаєте надовго  — хай він зараз і руїна. 

Зведений палац на замовлення Збігнева Лянцкоронського у 1896–1900 роках на рештках оборонного замку Потоцьких із XVII століття. Усе, крім одного крила старої твердині, попередньо розібрали: у ті часи не дуже панькалися з архітектурними пам’ятками. Шкода трохи, звісно: замок, резиденція Щенсного Казимира Потоцького, був ще в гарному стані (про це є згадка за 1892 рік) — та й загалом мав бути цікавим. За описом 1847 року відомо, що був він великий, оточений глибоким ровом, мав фрески на стінах і гарну бібліотеку. Зараз навіть слід від земляних укріплень знайти непросто. Як непросто й повірити, що південно-західні стіни з контрфорсами — це і є найстаріший релікт Тартакова, справжній фрагмент фортеці. Чи було тут зручно Щенсному Казимиру? Хтозна. Трохи пізніше він збудує для коханої дружини Христини з Любомирських місто Кристинопіль — сучасний чи то ще Червоноград, чи то вже Шептицький. 

У часи Потоцького за жвавістю торгівлі й багатством Тартаків значно обганяв сусідній Сокаль. З появою Кристинополя вир життя почав переміщатися туди, а в Тартакові оселився племінник Фелікса (тобто Щенсного, або ж Щасливого) Казимира, багатій Францішек Салезій Потоцький. За часи його панування в містечку було засновано іудейську друкарню й мануфактуру з виготовлення сукна, що діяла до 1811 року. Замок же став місцем шляхетських зустрічей та оперних вистав. 

8 березня 1781 року Тартаківський і Кристинопільський ключі в Потоцьких купив князь Адам Понінський. Та борги в нього росли ледь не щодня, тож Тартаків конфіскував австрійський уряд, а в 1820 року купив якийсь Феліціан Росновський. Як посаг його доньки Рози Тартаків перейшов у 1849 році до рук Лянцкоронських. Далі ми вже знаємо: Збігнев Лянцкоронський, перебудова. Вважалося, що за архітектурний взірець правила споруда «Casino de Paris» у Монте Карло. Та візуально ці будинки зовсім не схожі.

Палац був красивий і зовні, і всередині. Стіни однієї з кімнат виклали вишуканими панелями з місцевого явора, у які були вставлені живописні роботи на полотні, що походили ще зі старого замку Потоцьких. Сходи на другому поверсі прикрашали височенні (понад метр) різьблені підсвічники.

До 1939 року Тартаковом володіла родина Урбанських. Остання власниця палацу, меценатка Марія Ружа Флорентина Урбанська, так і не вийшла заміж, бо порядної пари не трапилося. Мешкала переважно у Львові, де мала квартиру. За те, що мала маєток, табун з 50 коней, 30 корів, парову молотарку, а ще «експлуатувала трудящих» (платила робітникам за їхню працю), радянська влада завела на неї контрольно-наглядову справу П-200007. 10 квітня 1940 року жінку, розбиту паралічем, етапували на Сумщину, де засудили до п’яти років позбавлення волі, а в грудні того самого року перевели в Йошкар-Олу. Там вона й померла від виснаження та хвороб у вересні 1942 року. Але ще у львівські часи жінка встигла скласти заповіт на користь дітей Сокальщини. 

Тартаків увійшов і до літератури. У 1887 році вийшло друком готичне оповідання «Мертві ненаситні» львів’янина Леопольда фон Захер-Мазоха (1836–1895) — того самого, від чийого прізвища походить термін «мазохізм». У юності Леопольд багато подорожував Галичиною і Покуттям, цікавився старими руїнами й давніми легендами. Імовірно, бував і в Тартакові. Але складно сказати, чи багато правди в тому, як він описує замок Потоцьких. 

Мазохістично сьогодні навіть думати про всі ті живописні роботи, що висіли і в покоях зі стінами, оббитими штофом, і в кімнатах зі шпалерами на стінах, про стару бібліотеку, колекції срібла, про всі ті милі чийомусь серцю дрібнички, котрі розтрощили, спалили, знищили російські війська, коли зайняли село в 1915 році. Підлога покоїв була всипана битим кришталем і порцеляною — так, ніби солдафони зробили це спеціально, підкреслено знущаючись. Ті книги, які не спалили, розірвали. Дивом вціліло велике дзеркало з гербом Урбанських — воно, кажуть, дотепер зберігається в будинку культури Сокаля. 

У Першу світову війну постраждав не лише палац, але й прегарний парк навколо нього, колись повний магнолій, азалій та інших екзотичних рослин. 

Палац ще був родинним гніздом у міжвоєнний час, та від його колишньої розкоші вже майже нічого не лишилося. А в радянську добу тут влаштували сільську (бо Тартаків понизили до села) школу. Дітям, звісно, про Потоцьких та Урбанських не розповідали, як і про історію настільки красивого освітнього закладу. Та за дивним збігом класи в салонах і будуарах стали виконанням останньої волі господарки маєтку — Марії Урбанської. Вона ж, нагадаємо, усе своє майно заповідала дітям Сокальщини. 

Так було до 1990-х, коли в Тартакові звели нову велетенську школу. Діти покинули старі стіни — і вітальність покинула палац. Були плани перетворити комплекс на будинок відпочинку для шахтарів (Сокальщина ж — Донбас Галичини). Та не встигли: за два роки він згорів. Нова освітня махина стоїть напівпусткою: такої величезної школи селу на півтори тисячі мешканців не потрібно. А палац пробує оживити і зробити видимим для туристів львів’янка Ганна Гаврилів та її організації «Спадщина.ua».

Авторка: Ірина Пустиннікова

Резиденція мукачівських греко-католицьких єпископів і головний греко-католицький храм Ужгорода. Пам’ятка архітектури національного значення. 

Хрестовоздвиженський собор був заснований у середині XVII століття як римсько-католицький храм при монастирі єзуїтів. У 1640 році граф Йоан Другет, представник угорського роду магнатів і тодішній господар Ужгорода, отримав дарчу грамоту на ділянку землі, яка перейшла у відання ордену єзуїтів, що створили тут освітній комплекс зі школою і колегією. 

У 1773 році папа Климент XIV видав буллу про заборону діяльності єзуїтів. Двома роками пізніше імператриця Марія-Терезія передала приміщення комплексу греко-католицькій Мукачівській єпархії під керівництвом єпископа Андрія Бачинського. Це було зроблено через необхідність: єпархія стала самостійною одиницею лише 1771 року, і мукачівські єпископи тепер потребували власної резиденції; будівництво ж нової вимагало б величезних коштів. 

За часів Бачинського будівля храму зазнала значної реконструкції — її перебудували під потреби візантійського літургійного обряду. Над проєктом працював знаний на той час придворний архітектор Франц Антон Гільдебранд. 15 жовтня 1780 року оновлений храм було освячено на честь Воздвиження Хреста Господнього.

Протягом століть собор зазнав кількох реставрацій і перебудов, які, зрештою, сформували його остаточний вигляд. У ХІХ столітті на його стіни нанесли розписи й мармурові арабески, добудували при вході портик з коринтськими колонами, встановили дзвони й годинник із курантами. Великих зусиль до створення сучасного «обличчя» собору доклав єпархіальний митець Фердинанд Видра — його образи «Розп’яття» і «Покрова Пресвятої Богородиці» нині прикрашають один із бічних вівтарів, що залишилися від перших господарів-єзуїтів. Інший вівтар оздоблюють образи «Коронація Марії» та «Богородиця з Дитям і учнем» роботи українського митця Йосипа Бокшая — його розписи відіграли вирішальну у великій реконструкції собору першої половини ХХ століття, вінцем якої стало створення великого плафонного розпису «Воздвиження Чесного Хреста» (1938), стилізованого під пізнє бароко.

Із часу перетворення храму на катедральний собор існувала традиція ховати у його крипті померлих мукачівських єпископів. Тут знайшли останній спочинок Андрій Бачинський (1732–1809), Олексій Повчій (1754–1831), Василь Попович (1796–1864), а також Теодор Ромжа (1911–1947), убитий радянськими спецслужбами і проголошений блаженним Католицької Церкви. Після насильницької ліквідації єпархії і передання храму російській православній церкві останки Ромжі вважали втраченими; однак уже за часів Незалежності, коли собор повернули греко-католикам, їх відшукали під час ретельного дослідження крипт.

Авторка: Ольга Герасименко

Острозький замок, малюнок Зиґмунта Фоґеля, 1796 рік

15 липня 1410 року закарбувалося в історії: Грюнвальдська битва, що відбулася в часи Великої війни, зупинила експансію тевтонських рицарів у Східну Європу. Проти наймогутнішого військового ордену встали пліч-о-пліч поляки і українці, литовці і білоруси, чехи і татари. На полі на півночі сучасної Польщі зійшлися майже 200 тисяч людей — нечувані цифри для середньовіччя.

На грюнвальдському полі бився зі своїм загоном і Федір Острозький — син князя Данила з Острога, батько Василя Острозького (Красного). Так увійшов у європейську історію український княжий рід меценатів і будівничих, про яких навіть приказка ходила: «багатий як Острозький».

Вотчиною князів протягом майже 300 років був Острог. Місто, в назві якого відчувається подих старовини, справді дуже давнє: Іпатіївський літопис знає його з 1100 року. Великий литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький прославився перемогою над татарами під Оршею, та ще яскравіший слід в історії залишив його молодший син — Костянтин-Василь. 1559 року цей розумний правитель, засновник знаменитої школи і ревний поборник православ’я став київським воєводою, а після Люблінської унії — ще й коронним сенатором.

Головний релікт давнини в Острозі — це княжий замок на Судовій горі, де було колись давньоруське городище. Його перші дерев’яні укріплення були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році. Замок розташований на невеликому, всього на 0,7 гектара, овальному майданчику. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південний і східний боки замку виходили на крутий схил понад двадцять метрів заввишки, а північну та західну частини відділяв колись від міста яр, який перетворили на глибокий рів.

Найдавніша замкова споруда, перші камені у фундамент якої поклав ще Данило Острозький, — Вежа мурована біля південно-східного рогу замкового пагорба. Так її названо в акті від 1603 року про розподіл маєтків князя Костянтина-Василя Острозького поміж синами. Це доволі рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона. У нижньому її ярусі зберігалися різноманітні припаси й було облаштовано глибокий колодязь. Верхня частини башти — результат пізніших перебудов ХІХ і початку ХХ століття. Після ремонту в 1913–1915 роках донжон пристосували під музей із дев’яти залів і бібліотеку.

У південно-західному кутку замкового подвір’я міститься Нова башта, яку іноді ще називають Круглою. Її часто датують кінцем XVI століття, хоча це скоріше дата надбудови верхнього — ренесансного — ярусу. Найвеличніший із замкових храмів України також тут: це Богоявленський собор, частина оборонних споруд міста.

У передмісті, колись заселеному татарами, піднімається Татарська брама, а давній шлях із заходу стереже брама Луцька, зведена в XVI столітті. Під її склепіння небайдужому туристу просто необхідно завітати: у башті розташувався музей друкарства — адже воно почалося саме в Острозі.

Авторка: Ірина Пустиннікова

За 28 кілометрів на захід від Кам’янця-Подільського, на горі Стрілці міститься одна з наймальовничіших замкових руїн України. Це залишки Кудринецького замку, який 1615 року збудували магнати Гербурти, щоб захистити себе від татарів і волохів. Кудринців зараз пара — по одному селу з такою назвою на кожному з берегів Збруча. А замок — один, якраз між селами.

Його форму підказав рельєф вершини: форпост у плані чотирикутний, із трьома великими кутовими вежами, з півтораметрової товщини стінами. Східна сторона, захищена урвищем каньйону, була практично неприступною. Однак замок особливим героєм себе не показав: то козаки Максима Кривоноса під час Визвольної війни українського народу разом із повсталими селянами вигнали звідси гарнізон, то турки двічі здобули твердиню. А розвиток артилерії робив із башт чудові мішені для гармат.

На початку XVIII століття кудринецька фортеця скинула обладунки воїна, щоб перетворитися на родове гніздо Гуменецьких. Жити у вежах було незручно, і до східної стіни додали будинок із шести кімнат. Коли резиденція перейшла до наступних власників Козібродських, ті прикрасили її родинними портретами та старовинними меблями. Побачити дещо з умеблювання кудринецького замку можна в Тернопільському краєзнавчому музеї.

Нині від палацу не лишилося й сліду. Проте збереглися південно-західна й південна башти та надбрамна вежа. Заглибину в землі біля південної башти романтичні натури вважають початком засипаного підземного ходу — він начебто вів до самого Кам’янця. Без легенд про підземелля замкам нікуди, але у цьому конкретному випадку дещиця правди у переказах є: Поділля — карстовий регіон, і від замку непогано видно скелі з входом до «Атлантиди» — найбільшої з печер Хмельницької області, розташованої у сусідньому селі Заваллі. Неглибока западина вказує на місце, яке сучасні путівники скромно називають криницею, а старі — нужником для сторожі форпосту.

Коли у 1920-х роках по Збручу пройшов кордон СРСР і Польщі, із радянського боку прикордонники вимурували стіну, щоб завадити дезертирству і шпигунству. Так що в Берлінської стіни була подільська сестра-попередниця, а кудринчанам, чиї родичі залишилися в іншій країні, поспілкуватися вдавалося, хіба вибігши далеко в поле, криком, через річку. Фрагменти стіни до кінця ХХ століття зберігалися біля деяких осель та біля сусіднього села Завалля, а ще у кількох селах Чемеровецького району. Польські ж прикордонники намагалися облаштувати у вежах музей, та планам перешкодила Друга світова.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Головну туристичну атракцію Мукачева видно за кілька кілометрів до міста — за постамент їй править 68-метровий згаслий вулкан. Шестиметрової товщини стіни й вісім ліній оборони фортеці Паланок нині не лякають, а заворожують.

Підкорити твердиню, із якої в ХІ столітті розпочалася історія мукачівської фортеці, не вийшло ані в половецького хана Кутєшка, що 1089 року 50 днів тримав її в облозі, ані в хана Батия, чия орда двічі ламала зуби об Паланок в 1241 році. У ХIII столітті замість дубового частоколу-паланка, що позичив своє ім’я замку, виросли муровані стіни, і щороку жителі були зобов’язані вирубувати кожне деревце чи кущик на пагорбі, аби ворог не міг підійти до фортеці несподівано.

У 1396 році місто стало власністю подільського князя Федора Коріатовича, котрого тут називали Корятовичем. Магнат укріпив замок і перетворив його на свою резиденцію. Під Старою вежею він наказав викопати в скелі криницю. Непроста виявилася задача: довелося заглибитись на 85 метрів, щоб знайти воду! Легенда свідчить, ніби диявол допоміг Корятовичу побудувати колодязь. Князь пообіцяв йому за це подарувати мішок золота. Коли прийшов час платити, князь кинув дияволові крихітний мішечок з монетами. Розлючений чорт стрибнув до колодязя — і навіть зараз не затих: буркоче іноді у воді, свариться на хитрого князя.

Паланок вже Середні віки вражав неприступністю: товсті стіни, великий постійний гарнізон, 164 гармати, 60 бочок пороху, запаси їжі на випадок тривалої облоги. А за часів трансильванських князів Ракоці він став чи не найбільш укріпленою твердинею Центральної Європи. У 1680-х роках княгиня Ілона Зріні — фактична очільниця угорського визвольного руху — протистояла звідси військам австрійського цісаря Леопольда І. Турецький султан Мехмед IV, вражений її відвагою, нагородив княгиню спеціальною грамотою. Це був єдиний такий випадок в історії. Зараз і княгиня з сином, майбутнім володарем Трансильванії Ференцом ІІ Ракоці, і хитрий Федір Корятович відлиті у бронзі на замковому дворі.

Паланок побував і оплотом визвольної боротьби повстанців-куруців. І столицею Трансильванії — тут навіть був свій монетний двір. І найстарішою австрійською в’язницею для політв’язнів. Із грудня 1805-го до березня 1806-го ці стіни переховували від наполеонівських військ найбільший скарб Угорщини: корону короля Іштвана Святого.

«Розташований замок посеред рівнини на високій горі, за добрих 15 хвилин ходу від міста. На схилі росте виноград. Не хотів би я пити вино з цього винограду. Все б мені здавалося, що я п’ю сльози в’язнів», — так описав Паланок угорський поет Шандор Петефі. До Мукачева він приїхав за редакційним дорученням: описував подорож Закарпаттям, щоб заробити на весілля з коханою українкою Юлією Сандрей.

У міжвоєнний період у Паланку стояла чехословацька військова частина, у Другу світову її змінили угорські війська. За радянських часів замок був школою механізаторів, школою для голів колгоспів і профтехучилищем.

З 1960 року тут міститься історичний музей, а в колишніх казармах гарнізону є картинна галерея, художній салон та кав’ярня.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Головна туристична принада Хуста — розвалини фортеці на Замковій горі. З цього укріплення, колись іще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни одяглися тоді, коли про більшість українських фортець і не йшлося: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на абсолютно лисій горі. Сьогодні ж розгледіти залишки стін важко: у битві природи і замку природа відчутно перемагає, хоча розвалини й час від часу чистять від заростей.

Руїни, які можна побачити зараз, походять не з ХІ століття: у 1242 році замок зруйнували ординці Батия. Та пізніше твердиню відбудували, щоб захищати соляний шлях по Тисі. У кінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

У XVI столітті замок перейшов до Трансильванського князівства й був суттєво зміцнений. Коли в 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «висота її башт сягає небес».

1706 року трансильванська знать на чолі з князем Ференцем ІІ Ракоці зібралась у фортеці та проголосила незалежність свого князівства від імперії Габзбургів. Ейфорія тривала недовго: за п’ять років епідемії, дезертирство у війську та загальний хаос доконали карпатську державу.

Замок складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь завглибшки 160 метрів — найглибший замковий колодязь в Україні. Утім, щось із ним виявилося не так, тож у нижньому дворі були ще й великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, в’язниця та церква. Мав замок конюшні, кузню, пекарню та кухню. На півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої у фортецю нібито вів підземний хід.

У замку зберігали стільки пороху, що потрібні були відразу дві порохівні. Це мілітаристське багатство розірвалося грандіозним феєрверком під час небаченої бурі 3 липня 1766 року. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий налякав замковий гарнізон, третій влучив у порохівню. Дісталося і корчмі, і будинку коменданта, і дзвіниці — вони потонули у грандіозному вибуху, який перетворив форпост на руїну. Усю першу половину XVIII століття замок ремонтували, приводили до ладу — а тут таке. Руйнування були настільки масштабними, що дістатися замкового двору можна було лише драбиною: в’їзна брама перетворилася на купу каміння. 1773 року Йосип ІІ, майбутній імператор Священної Римської імперії, стоячи посеред мальовничих руїн, вирішив облишити це місце. У 1776 році королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а камінь із замку пішов на спорудження храму в центрі міста.

Авторка: Ірина Пустиннікова