Олекса Слісаренко

Олекса Снісар — таким було його прізвище від народження — був сином сільського лимаря. Кажуть, що під час його хрещення глухуватий священник помилково записав його «сином Слісаря», і звідти пішов його літературний псевдонім «Слісаренко».

Перші проби пера датовані ще студентськими роками — з 1910-го  Слісаренко друкувався в нелегальному журналі «До праці», а також у журналах «Рілля», «Плуг», «Рідний Край», «Сніп», «Село», «Промінь» тощо. 1912 року він закінчив Харківську хліборобську школу і почав працювати агрономом. Після початку Першої світової війни був мобілізований до війська, де дослужився до офіцерського звання.

Після війни Слісаренко переїхав до Києва, де пристав до груп поетів-символістів «Білий промінь» та «Музагет». 1919 року вийшла друком його перша збірка «На березі Кастальському» — ці вірші були натхненні творчістю Олександра Олеся, Павла Тичини, а також російських символістів. Проте вже за два роки Слісаренко відійшов від символістів, запізнавшись із футуристами і долучившись до їхніх угруповань «Комкосмос», «Аспанфут» і «Комункульт».

Поезії з наступної збірки Олекси Слісаренка «Поеми» (1923), обкладинку до якої виконав Микола Бажан, мали виразно футуристичний характер. Однак і в цьому напрямі він надовго не затримався: 1925 року Слісаренко відійшов від футуризму і приєднався до спілки пролетарських письменників «Гарт», згодом — до ВАПЛІТЕ, а після його примусової «самоліквідації» разом із Майком Йогансеном заснував «Техно-мистецьку групу А».

З 1924 року Слісаренко зосередився на прозі, пишучи гостросюжетні кримінально-пригодницькі романи, оповідання й повісті за зразком популярних англійських і американських представників жанру. Його ліричними героями були «маленькі люди», що опинились у вирі революційних подій.

1927 року письменник, тоді редактор видавництва «Книгоспілка», вступив у полеміку з улюбленцем радянського режиму Максимом Горьким. Він попросив його ознайомитися з українським перекладом повісті Горького «Мати», який планувало випустити видавництво, і отримав таку відповідь: «Я категорично проти скорочення повісті “Мати”, мені здається, що й переклад її українською говіркою також не потрібен. Мене дуже дивує той факт, що люди, ставлячи перед собою одну мету, не тільки множать розмаїття говірок — стараються зробити говірку “мовою” — а ще й пригноблюють тих великоросів, які виявилися меншиною в області даної говірки».

Про відповідь Горькому Слісаренко розповідав так: «[Я] написав про те, що не збираюся вступати з ним у філологічну полеміку про українську мову. “Язык” це чи “наречие” мені байдужісінько. Не цікавить мене, як московський міщанин розглядає українську націю та її мову, бо знаю, що за моїми плечима стоїть 40-мільйонний український народ з його тисячорічною літературою, мистецтвом і наукою. Більше ми з Горьким не листувались».

Згодом чекісти пригадають Слісаренку це листування як один із пунктів звинувачень в українському буржуазному націоналізмі.

Під час сумнозвісного сфабрикованого процесу Спілки визволення України Олекса Слісаренко відігравав непривабливу роль громадського обвинувача. Як писав про цю ситуацію письменник Юрій Винничук, він «гнівно таврує науковців та письменників, які опинилися на лаві підсудних. Але минає п’ять років, і Слісаренко сам опиняється за ґратами, звинувачений у тому самому, що й члени міфічної СВУ».

1931 року Слісаренко видав містифікаційну збірку творів під псевдонімом Омелько Буц. Її назва, «Посмертна збірка творів», виглядає зловісно з огляду на подальшу долю письменника. 29 квітня 1934 року його заарештували і протягом року вибивали з нього зізнання в причетності до контрреволюційної організації. Він здався, однак через два місяці відмовився від своїх показів, заявивши, що дав їх із примусу. Тоді Слісаренка, зокрема з огляду на минуле членство у ВАПЛІТЕ, оголосили буржуазним націоналістом — незважаючи на горезвісну участь у процесі СВУ і публічну критику вже покійного на той час Миколи Хвильового.

Під час судового засідання 19 березня 1935 року Слісаренко повторив своє зречення від даних під тиском зізнань. Його засудили до десяти років позбавлення волі й заслали в табір на Соловках. 1936 року письменника на три місяці відправили у штрафний ізолятор, а у жовтні 1937-го його справу переглянула «особлива трійка» НКВС, що замінила ув’язнення смертною карою. Олексу Слісаренка розстріляли 3 листопада 1937 року в Сандармоху — разом із багатьма іншими українськими інтелектуалами. Через двадцять років радянська влада реабілітувала його посмертно.