Михайль Семенко

«Коли Волт Вітмен вмер, 1892, народивсь я», — так писав про себе Михайло Семенко, народжений у селі Кибинці тодішнього Миргородського повіту. Його батько був писарем, а мати, Марія Проскурівна (Семенко), — письменницею, хоча мала лише два класи освіти у сільській школі: вона писала переважно пасторальні твори про життя й побут українських селян.

Мати подбала про те, щоб дати освіту всім своїм семи дітям, та Михайло не одразу зміг визначитись із життєвим шляхом. Спершу він збирався стати музикантом, навчався грі на скрипці; згодом вступив до психоневрологічного інституту, якого не закінчив. Перебуваючи на службі в армії (у роки Першої світової війни він був мобілізований на Далекий Схід як телеграфіст), Михайло писав батькові, що хоче займатися літературою і цим заробляти собі на життя. Згодом Семенко приховував факт служби в царській армії, натомість додавши до своєї біографії вигаданий план еміграції до США через Берингову протоку.

Зухвалий і запальний, молодий Семенко «час проводив переважно у кафе, а жив у готелях». Він став творцем нового напрямку у футуризмі: кверофутуризму — «мистецтва шукання». Є поширена історія, нібито він вкрай епатажно «відсвяткував» 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка — спалив «Кобзар», заявивши, що від нього «тхне дьогтем і салом». Утім, письменниця й дослідниця Семенка Любов Якимчук стверджує, що це міф: він лише записав у книжечці «Кверо» «Я палю свій “Кобзар”» — на знак відмови від «канонізації» класика на користь нового мистецтва; згодом Семенко навіть видав власну збірку «Кобзар».

У 1918 році у Києві Семенко видав дві раніше написані поетичні збірки «П’єро здається» і «Дев’ять поем», а у 1919 році проголосив «революційний футуризм», гімном якого стала поема «Тов. Сонце». 1920 року він організував «Ударну групу поетів-футуристів», яку згодом перейменував на «Аспанфут» — «Асоціацію панфутуристів», що діяла у 1921–1924 роках. Згодом ця група перетворилася на «Комункульт»: зазнавши критики, Семенко відійшов від футуризму, захопився лівими ідеями і став співцем революції.

Свого часу поет належав до партії українських комуністів-боротьбистів, та відмовився від членства після її злиття з комуністичною партією більшовиків, а в 1930-х роках визнав хибність своїх колишніх поглядів.

Михайль Семенко був двічі одружений: із першою дружиною, донькою українських переселенців Лідією Горенко, він познайомився під час служби у Владивостоку. Від цього шлюбу у нього народилася донька Ірина, літературознавиця і педагогиня. Його другою дружиною стала акторка Наталя Ужвій, що народила йому сина Михайла. Цей шлюб розпався за рік до трагічної загибелі поета.

23 квітня 1937 року Семенка заарештувало НКВД. Звинувачення були традиційними: намагання скинути радянську владу за підтримки «німецьких фашистів», участь у «націоналістичній терористичній організації», якої насправді не існувало, і підготовка замаху на секретаря ЦК КП(б)У Косіора. Під тортурами Семенко зізнався в усіх «злочинах» і дав свідчення проти поета Андрія Михайлюка — згодом їх обох розстріляли в один день і поховали у спільній могилі в Биківнянському лісі під Києвом.

Після смерті ім’я Семенка на ціле покоління стерли з української літератури. Проте згодом поет, що сміливо експериментував зі словом, творячи нові форми й лексику, повернувся, щоб хай посмертно але вплинути вже на наступні покоління українських поетів.