Театр-студія «Березіль»

Мистецьке об’єднання, яке заснував 1922 року в Києві Лесь Курбас. Із 1926 року базувалось у Харкові. Сьогодні назву «Березіль» носить мала сцена Харківського Українського академічного драматичного театру імені Шевченка.

Датою народження «Березоля» вважають 31 березня 1922 року. Його життя умовно поділяється на два періоди: «політичний» (київський) і «філософський» (харківський). У час розквіту театр налічував шість акторських студій, десять комітетів — зокрема й новаторський «психологічно-технічний» — і мюзик-хол. На сцені «Березоля» театральне мистецтво утворило гармонійний синтез з іншими видами мистецтва, як-от фотографія і кіно.

Лесь Курбас надавав безпрецедентно великого значення як професійній підготовці, так і загальній ерудиції акторів. Він вважав, що «актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним», тому «березільці» не лише вивчали сценічну майстерність, а й слухали лекції з філософії, історії мистецтв тощо. При театрі була заснована студія мови й термінології під керівництвом мовознавця і громадсько-політичного діяча Андрія Ніковського. Її метою була співпраця з Всеукраїнською академією наук, щоб виробити усталену театральну термінологію й укласти спеціальний словник.

1926 року «Березіль» перебрався до Харкова. Про це амбітне рішення, ознаменоване новими сподіваннями й викликами (у той період Харків був столицею УРСР), Курбас казав так: «Я пов’язую з переходом у Харків перспективи відродження “Березоля” як такого, як того колективу, котрий не тільки плететься від постановки до постановки, котрий не те, що допускає елементи розкладових настроїв, але весь скупчений на одній меті, тобто безперечне завоювання центральної позиції».

Творчі задуми Курбаса, послідовно втілені на сцені «Березоля», багато чим виразно суперечили тодішньому мистецькому мейнстріму. Він не пішов стежкою «реалістичного» театру, а натомість зосередився на пошуку свіжих сценічних засобів, спираючись на експресіонізм, авангард, конструктивізм і необароко. «Березіль» позиціонував себе як філософський театр, мета якого — змусити глядача думати, а не дивитися на красиву картинку; не відбивати повсякденне життя, а формувати життєві принципи.

Ці та інші «гріхи» кати в уніформі НКВС пригадають Курбасові у 1933 році; звинувачення у «викривленні оптимістичної радянської реальності» запустять репресивний апарат, який, зрештою, знищить його разом із провідним драматургом «Березоля» Миколою Кулішем та іншими представниками Розстріляного відродження.

Не пробачили йому й відходу від домінуючої російської традиції на користь європейського модернізму: «В практиці творчої роботи “Березоля” з самого початку виявлялась неподоланість буржуазних елементів в ідейно-творчих позиціях керівника “Березоля” Л. Курбаса. Це проявлялось в недооцінці як прогресивних надбань дожовтневого українського реалістичного театру, так і багатющої скарбниці досягнень російського театру та російської драматургії, в естетських та формалістичних виявах», — так писали вже в постсталінські часи.

Можна цього не знати чи не усвідомлювати, однак щоразу, відвідуючи сучасний український театр, ми тим чи іншим чином торкаємося спадщини, яку нам передав «Березіль».