Історія Дубенського замку

Завдяки Гоголевій повісті «Тарас Бульба» про замок у цьому волинському місті знають навіть ті, кого архітектура не цікавить. Дерев’яно-земляне укріплення на місці давньоруського городища з’явилося в Дубні ще за князя Федора Острозького, у XIV столітті. Більшість будинків у замку була дерев’яною, тож тут часто спалахували пожежі. А навесні річка Іква розливалася, затоплюючи невисокі вали, тож наприкінці XV століття князі Острозькі вирішили звести поруч зі старим замчищем нову фортецю, уже з каменю, а місто оточили системою укріплень. У XVII столітті замок перебудовує за новомодною бастіонною системою останній з Острозьких, Януш. На згадку про ті часи маємо глибокий рів, який колись наповнювала вода з Ікви, і два рогаті бастіони-горнверки. Від старого замку залишився тільки ренесансний портал зі світлого каменю — саме крізь нього всі туристи і заходять до замку.

Стіни й вежі — ще не весь замок. Фортеця мусить мати підземелля — у дубенських зберігалися коштовності й архіви князів Острозьких, Замойських, Конецпольських та Любомирських. Усі ці князівські роди в різний час володіли містом.

Архітектурні особливості та перетворення замку

XVIII століття принесло в Дубно ярмарки-«контракти». З форпосту поселення перетворилося на значний торговельний центр, якому не потрібен був замок, але не зашкодив би палац. Перебудувати фортецю на магнатську резиденцію Любомирських взявся Генрик Іттар, архітектор з Мальти, який користувався шаленою популярністю серед польської шляхти того часу. Для зведення палацу Іттар використав фундаменти та підвальну частину старого замкового флігеля в північно-східній частині двору, надбудувавши один поверх.

За кілька років перебудовою палацу зайнявся інший популярний архітектор — Доменіко Мерліні. Найгарнішим приміщенням була кругла колонна зала з куполом: тут проводили бали, а в ХІХ столітті зал переробили на домашню церкву. У Першу світову палац постраждав від військових дій, подальша відбудова позбавила його і купола, і колонади. Лише маленька ніша в стіні приміщення на першому поверсі зараз нагадує про колишню розкіш. Але на стінах збереглися герби князів Любомирських та Острозьких, а у великому північному приміщенні — витончений барельєфний фриз, на якому безтурботні дівчата з гірляндами виноградної лози кружляють у танку.

Замок бачив військо Максима Кривоноса, і Карла XII та Петра І — монархів, що ворогували, і штабних офіцерів Будьонного. Та взяти його штурмом не вдалося ні разу.

З вікон палацу відкривався вид на порослу лататтям Ікву. Правий бік замку охороняв північний бастіон. У маленькій вежі, крихітному ластівчиному гнізді, що виростає з бастіону, поміститися міг лише один воїн. Більше й не треба: вартового достатньо, щоб повідомити про наближення ворога. Вежа навіть має ім’я — «Беатка». Саме з нею і пов’язана найвідоміша легенда твердині.

Використання замку і сучасний стан

На початку березня 1577 року в замку готувалися до свята: красуня Беата, племінниця магната Острозького, зібралася заміж за князя Соломирецького. До Дубна приїхали гості, челядь метушилася біля святкових столів, а Беата в замковій каплиці готувалася до вінчання. Громом серед ясного неба прозвучав крик вартового: до міста підійшли татари. Паніка охопила гостей, князь Острозький почав готувати замок до облоги, воїни тягнули на вали гармати. Шум почула Беата. Вона поцікавилася у служниць, що трапилося. Зацікавлена, вирішила подивитися на таємничих східняків — і вийшла на бастіон.

До табору було недалеко. Ханський намет, увінчаний блискучим півмісяцем, справив на дівчину велике враження, як і молитва-намаз ворожого війська перед наступом. Княжна пішла до невеликої вежі (так, тієї самої), наказала слугам націлити гармату на півмісяць на шатрі, сама запалила ґнота. Постріл був влучним — а потім на полі бою запанувала тиша. Татари побачили в цьому знак небес і зняли облогу. А Беата спокійно скомандувала: «Тепер можна й вінчатися».

Що таке бастіонна система, або Чому плани деяких замків схожі на бабусині серветки?

Часом здається, що саме для цього й винайшли квадрокоптери — щоб поглянути на бастіонні системи з неба, звідки вони мають найцікавіший вигляд. Якщо ваша бабуся в’язала гачком або спицями, ви могли бачити в її журналах з рукоділля схеми серветок і фігурних скатертин. Дуже схоже — і шкода, що із землі всієї цієї симетричною потужності не роздивитися.

Бастіонні замки, схожі з небес на зірки або квіти, почали масово будувати по всій Європі (і навіть трішки в Азії) у XVI столітті. Одним з піонерів був видатний митець Мікеланджело у Флоренції. Пізніше чимало для розвитку системи зробив архітектор Вінченцо Скамоцці — ідеолог «ідеальних міст», автор трактату «Про ідею універсальної архітектури». Скамоцці навіть створив перший проєкт бастіонного замку в Збаражі на Тернопільщині, але магнатам Збаразьким проєкт не підійшов. Надто вже багато було там від палацу — і мало від фортифікацій. Звідки мешканцю спокійної італійської Віченци було знати, як заважали жити подільським шляхтичам регулярні татарські набіги? У результаті в Збаражі збудували твердиню за проєктом нідерландця Генріка ван Пеене (1625–1631).

В Україні чимало бастіонних замків: у Бродах, Підгірцях, Золочеві (Львівщина), Вишнівці, Збаражі, Золотому Потоці (Тернопільщина), Чернелиці (Івано-Франківська область), Олиці (Волинь), Дубні (Рівненська область), Ужгороді (Закарпаття).

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Збаразького замку

Якщо знати, що місцевий замок розташований на Замковій горі, око скануватиме місто в пошуках вершин. І нічого не знайде: твердиня заховалася серед парку на невисокому пагорбі. Поки не підійдеш зовсім близько — не побачиш.

Замкова гора біля Збаража є, але зовсім не за адресою Морозенка, 28, де замок з музеєм. До неї кілометри три на захід, до села старий Збараж, — саме тут колись стояв перший земляно-дерев’яний збаразький замок. Вид із Замкової гори на Медобори навколо вартий увійти до топ-10 найгарніших краєвидів України. Від твердині нічого не лишилося, а на її місце вказує поставлений у 1991 році камінь-монумент. У проваллі під ним гніздяться круки — не міські ворони, а горді велетенські птахи, які літатимуть над вами, стежачи: чого прийшли, що шукаєте? Хто їх, круків, знає: може, вони ще пам’ятають, як на горі стояли руїни замку?

Писемні джерела згадують про Збараж у 1211 році, а невдовзі літописне місто зруйнувала навала Батия в 1241 році. Аж під 1393 роком згадують, що на горі над Гнізною, на місці зруйнованого дитинця, князь Дмитро Корибут спорудив замок. Легенда стверджує, що від замку до сусідньої Бабиної гори колись вів шкіряний міст.

Архітектурні особливості та перетворення замку

На початку XVII століття кам’яну фортецю вирішують звести на новому місці, захищеному зусібіч болотами. Перекази стверджують, що перший проєкт замку-палацу виготовив знаменитий венеціанець Вінцент Скамоцці, автор трактату «Про ідею універсальної архітектури». У 1626–1631 роках замок добудували за проєктом голландця Генріка ван Пене. Фортифікацію зводили за зразком фортеці іспанського міста, яке увічнив на картині «Здача Бреди» Дієго Веласкес. Ескарповані зовнішні бастіони виростають із земляних валів висотою до 12 метрів, тераса для оборонців форпосту має 23 метри в ширину. У плані замок — квадрат із шириною 88 метрів. Усередині бастіонів містилися склепінчасті каземати, у яких виставляють старовинну зброю та дерев. Рів навколо був глибоким і широким, аж до 40 метрів. Укріплення твердині, які відображали найновіші досягнення європейського фортифікаційного мистецтва, не вражали з першого погляду, та це чудовий взірець феодальної оборонної резиденції. У центрі подвір’я, згідно з правилами «palazzo in fortezza», стоїть ренесансний палац.

Перша руйнація «ідеальної» збаразької фортеці сталася в 1648 року — козаки не надто зважали на її елегантність. У 1649 році фортецю зміцнили за проєктом архітектора з Лотарингії Дюбуа.

Використання замку і сучасний стан

У багатьох дорослих назва «Збараж» асоціюється з романом «Вогнем і мечем» Генріка Сенкевича: тут відбувалися важливі події Хмельниччини. З 10 липня до 25 серпня 1649 року стотисячне військо Богдана-Зиновія тримало в облозі сильний польський гарнізон у Збаражі (10–15 тисяч воїнів). На допомогу залозі вийшла добірна армія, керована королем Яном ІІ Казимиром. Гетьман атакував поляків під Зборовом і мало не взяв короля в полон. На заваді став союзник Хмельницького — кримський хан Іслам-Ґерай, який пригрозив, що перейде на бік Яна Казимира, якщо бойові дії не припиняться. Результатом став Зборівський договір, за яким реєстр козацького війська було скорочено з 60 до 40 000, а в складі гетьманської держави залишилися Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, поділені на полки. Під мурами Збаразького замку загинув корсунський полковник Станіслав Мрозовицький (Н. Морозенко), був тяжко поранений Іван Богун.

1675 року замок спалили турки. Укріплення відбудував князь Дмитро Вишневецький, і фортеця перетворилася на резиденцію, втративши стратегічне значення. Після смерті Дмитра Вишневецького в 1682 році садиба до середини ХІХ століття перейшла у власність Потоцьких, які перенесли сюди частину своєї чудової художньої колекції.

Близько 1840 року генерал Бем побудував на території фортеці цукровий завод. Перед Першою світовою війною комплекс реставрував останній власник замку — Тадеуш Нєментовський. Російські війська невдовзі пустять його справу по вітру гарматними ядрами. У 1935 році Зв’язок офіцерів резерву влаштував у замку ресторан. Так тут і їли, аж поки не почалася Друга світова.

Після двох воєн від замку лишилися фрагменти оборонних мурів і кістяк палацу. Із замкового каменю зводили ферми, у палаці діяли спортивна школа та будинок піонерів.

У 1994 році комплекс будівель визнали історико-архітектурним заповідником, тут запрацював музей. На початку ХХІ століття у Збаражі йшли масштабні реставраційні роботи: відбудовували бастіони, розчищали підвали. Збаразький замок сьогодні — штаб-квартира Національного заповідника «Замки Тернопілля».

Що таке барбакан?

Це дзвінке слово прийшло до нас із французької мови, а до неї потрапило завдяки арабам і їхньому терміну «барбах» — так позначали зливні труби або канали.

Барбакан зустрічає ворогів першим — хоч у Кракові, Каркассоні чи Толедо, хоч у Польській брамі Кам’янця-Подільського чи укріпленнях Дубна й Хуста. Барбакан може бути баштою, яку оточує глибокий рів, або бастіоном , він може бути великим і круглим або вузьким і довгим, від нього до замку можуть вести ходи-шиї. Якщо ворогам вдавалося увірватися до барбакана , вони часто опинялися в пастці — під перехресним вогнем захисників фортеці. У Польській брамі (Кам’янець-Подільський), унікальній гідротехнічній пам’ятці XVI століття, коли всіх ворогів було вбито, опускали шлюзи на Смотричі — і тіла ворогів змивало водою в річку.

Коли артилерія остаточно витіснила з полів бою луки зі стрілами, а фортеці замість високих башт отримали низенькі земляні бастіони, з’явився молодший брат барбакана — равелін. Так називається трикутне укріплення, розташоване перед фортечним ровом у проміжку між двома бастіонами. Стіни равеліну часто нижчі за самі бастіони: бувало так, що вороги встигали захопити равелін, а вже на бастіонах обламували зуби. У такому разі захисники фортеці з бастіону запросто могли обстрілювати равелін, який зі свого перетворився на ворожий.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Бережанського замку

Межа Галичини й Поділля проходить по річці Золота Липа, а над нею вже п’яте століття стоїть замок у Бережанах. Ренесансна твердиня була окрасою міста, але ХХ століття — війнами і радянською безгосподарністю — перетворило її на нещасні руїни.

Італійські будівничі на початку XVI століття обрали для приватної резиденції магнатів Сенявських невеликий острів посеред заболоченої річкової долини. Бережани, тоді ще село, дісталися Сенявським — 1530 року магнати виклопотали міські права для поселення.

Острів між рукавів Золотої Липи був нехай і твердим ґрунтом, та не настільки, щоб витримати масивну споруду, тому землю під фортецю укріпили за допомогою численних дерев’яних паль, а вже над ними влаштували пивниці з надзвичайно товстими стінами. Знайшов свою форму замок за Міколая Сенявського, про що свідчить таблиця, розміщена над в’їзною брамою фортеці: «Вельможний пан Міколай Сенявський, воєвода Руський, гетьман війська, староста галицький та коломийський вибудував цей замок з тесаного каменю власним коштом на похвалу всемогутньому богові і на оборону вірних християн року 1554».

Архітектурні особливості та перетворення замку

Якщо багатий на аркади й різьблені портали внутрішній двір замку нагадував модні в той час ренесансні італійські палаццо, то його зовнішній вигляд був традиційно середньовічним, трішечки «допотопним». На початку XVI століття Україна лише знайомилася з бастіонними фортифікаціями. Замок у Бережанах ще підпорядковувався рельєфу, а не підпорядковував рельєф собі. Оточена ровом твердиня в плані була неправильним п’ятикутником. Земляні укріплення навколо замку почали зводити в 1619–1622 роках: із західного боку насипали равелін, через який в’їжджали до замку. Доступи також охороняли два канали, якими до ровів поступала вода. Це дало змогу витримати не лише набіги татар, а й серйозніші напади козаків у 1648, 1655 і 1667 роках.

На замковому дворі в XVII столітті звели палац, що славився розкішними інтер’єрами. Автором інтер’єрного декору міг бути голландець Ян Пфістер, автор скульптурних надгробків Адама, Прокопа, Миколая та Олександра Сенявських. У 1920 році цінні саркофаги перевезли до Кракова, де їх зберігають і зараз. У 1698 році Сенявські приймали в Бережанах польського короля Августа ІІ.

Інвентар, тобто список майна, замку, складений 1762 року комендантом фортеці Олександром Дашкевичем, описує «золоті князівські покої», живописні плафони із зображеннями битв і міфологічних персонажів, родинні портрети. З другої половини XVIII століття тодішні власники Бережан Чарторийські дедалі рідше бували в місті — замок занепадав. У 1772 році австрійська влада розрівняла вали та бастіони як непотрібні й вимагала в Олександра Потоцького за власний кошт розібрати верхні яруси башт. На той час у замку мешкали монахи-комуністи (це не настільки парадоксально, як здається: був такий чернечий орден). Австрійці їх звідти попросили, а в замку розмістили казарми. З кінця XVIII століття аж до 1930-х років замок насправді слугував казармами. Солдати розграбували все майно, знищили ліплення, розписні стелі. Великі батальні картини розірвали на кавалки, з яких шили мішки. Пізніше частину території перетворили на У 1908 році військові нарешті покинули замок.

Використання замку і сучасний стан

1921 року Якуб Потоцький передав поруйнований форпост до державної казни. У 1925 році відремонтували дах каплиці, досліджували замкові підземелля, проводили розкопки. Були проєкти відтворити замок у формах 1775 року, але на рожеві мрії фінансів не вистачило. А за кілька років почалася Друга світова війна.

Замкову каплицю задумували як мавзолей Сенявських. Храм багато разів перебудовували, нашарування різних стилів зробило споруду неповторною. 1861 року у фортеці квартирував полк баварських гусарів, які для забави били шаблями надгробки Сенявських. У Першу світову війну південно-східну частину фортеці розвалили російські артилеристи, була пошкоджена і в’їзна брама. У фрагментах замку, які не постраждали від обстрілів, почергово квартирували вояки ворожих сторін.

Останні роки у твердині відбувається реставрація. За справу взялися лише тоді, коли в унікальній замковій каплиці обвалився дах.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Олеського замку

Чуєте переможний крик щойно народженого немовляти? Навіть стихія, що розійшлася не на жарт, не заглушить його. Прийти на світ у таку грозу, ще й під час ворожого нападу — оце вибрав ти час для народження, хлопчику!.. Теофілія, дочка руського воєводи Івана Данило́вича, віддає дитинча бабці-повитусі, щоб спеленати, але тільки-но та кладе його на чорний мармуровий стіл, усе здригається від громовиці. Навіть мармур не витримав — тріснув, а бабця оглухла. 

17 серпня 1629 року на світ прийшла незвичайна людина. Із нагоди народження спадкоємця банкет був не менш бучний, аніж два роки тому, у 1627-му, коли Данило́вич віддавав Теофілію заміж за родовитого Якуба Собеського. 

Матуся вирішила назвати сина на честь його діда-воєводи, але в історію хлопчик увійде не Іваном, а на польський манір — Яном. Його бабуся, Катерина Красицька, за чиє придане Іван Данило́вич і розпочав реконструкцію старого замку в Олеську, не дочекалася онука. 

Уперше Олеський замок згадано в документах 1327 року. Ця будівля на одинокій горі стояла на кордоні між Литвою, Польщею та Угорщиною, а правили тут то польський феодал Іван із Сенна, то останній галицько-волинський князь Дмитро-Любарт, то угорський намісник Галичини Володислав Опольський. Служив у Данило́вича шляхтич Михайло Хмель — ще син у нього був маленький, Богдан… Потім родина Хмелів переселилася на хутір Суботів. Після битви під Цецорою в 1620 році Михайло із сином потрапили в полон, і Данило́вич намагався обміняти їх на полоненого Абдурахмана. 

До Марціани, старшої дочки Данило́вича, кілька разів засилав сватів шляхтич Адам Жолкевський, але воєвода й чути не хотів про такого зятя. Якось під час гри в карти невдаха-наречений забажав чіткої відповіді: буде Марціана його чи ні? Хто ж знав, що неборака, почувши відмову, у всіх на очах накладе на себе руки? Але й сором: його навіть на цвинтарі, грішника, поховати не можна було. Скинули тіло в болото неподалік — та й усе… Та люди базікали, начебто ночами замком блукає дух Адама, адже в кожному замку мусить бути свій привид. 

Досягши вершини життєвого шляху, найславетніший польський король Ян Собеський повернувся туди, звідки прийшов у цей світ. Олеський замок, проданий за борги зятя, Андрія Конецпольського, 1682 року Ян викупив за 400 000 злотих — велетенську на ті часи суму. Його кохана дружина Марисенька, француженка Марія-Казимира д’Аркуїн, стежила у 1684 році за реставрацією — Ян ІІІ, переможець турків під Віднем, повернувся зі славетного походу до відновленої рідної оселі. Стараннями варшавських майстрів браму замку перебудували, каплицю розписали поліхромією, покої оздобили фресками та картинами, підлогу виклали мармуровими плитами. 

До Олеського замку королівська сім’я приїжджатиме наприкінці літа протягом шести років. Звідси Ян навідуватиметься у свої маєтки в Золочеві та Підгірцях. Звідси йтиме на лови. Прислухайтеся: може, почуєте тупіт коней, що несуть королівську карету? 

Архітектурні особливості та перетворення замку

Після Яна ІІІ життя Олеського замку зупиниться на довгі роки, щоб пробудитися в 1974-му, коли твердиня стала філією Львівської галереї мистецтв. Неабияк посприяв відродженню замку директор галереї, Герой України Борис Возницький. Відновлював фортецю майже з руїни: уже наступні після Собеських власники твердині, Жевуські, перетворили форпост ледь не на розвалини (про це свідчить і найдавніше зображення замку, яке 1781 року зробив інженер Мюнтц). Наприкінці XVIII століття фортецю продають з аукціону, за кілька років, у 1806-му, вона горить — і ще раз палає в 1836 році. Неначе вогню мало, у 1838 році під час 15-хвилинного землетрусу тріскаються мури замку, руйнується його ліве крило. У 1875 році завалилася замкова криниця, а в 1951-му нову пожежу спричиняє удар блискавки. На середину ХХ століття замок уже встиг побувати сільськогосподарською школою і табором для військовополонених. 

Використання замку та сучасний стан 

Сьогодні в замкових покоях експонують зразки мистецтва кількох епох. Тут є чудові брюссельські шпалери XVI століття, мармуровий надгробок Анни Сенявської з Бережанського замку, дивовижна збірка дерев’яної скульптури XIV–ХІХ століть, величне батальне полотно Мартина Альтамонте «Битва під Віднем» 1692 року, іконостас Федора Сеньковича. Чимало цікавинок зберігає капуцинський монастир XVIII століття біля підніжжя фортеці: зараз тут розмістилися запасники музею. Вартий уваги парк, що оточує замок: зокрема, його прикрашають скульптури, які залишилися після пленеру скульпторів, що проходив у містечку в 1996 році. 

Олесько, що казковим маревом піднімається обабіч траси Київ–Львів, припало до смаку й кіношникам: у містечку знімали численні історичні й фентезійні стрічки.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Старостинського замку

Центр Галичини й гордого давнього князівства був не тут: літописний Галич слід шукати в селі Крилос неподалік від Галича сучасного. А там, де дивляться на місто уламки мурів і реставрована башта Старостинського замку, у галицько-волинські часи був невеликий порт на Дністрі. Над ним і спорудили дерев’яно-земляні укріплення з валами — їх уперше згадують у літописі ще під 1114 роком.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Невідомо, хто й коли знищив первісну фортецю на Замковій горі. Далі також забагато білих плям: чи то польський король Казимир Великий дав наказ відновити фортецю біля Дністра, чи то волинський воєвода Любарт у 1350–1352 роках займався цією справою — достеменно не відомо. З кінця ХІV до ХV століття твердиня була однією з найбільших і найсильніших у краї, опорою створеного 1378 року галицького староства. Звідси й назва замку — Старостинський.

1621 року татари зруйнували дерев’яні фортифікації, тож у 1627 році замок зводять нарешті в камені, на п’ять башт і три брами. У 1658 році за проєктом італійського інженера-фортифікатора Франсіско Корассіні за 42 000 злотих, які дав староста Потоцький, замок реконструюють. У Постанові сейму від 1658 року зазначено, що магнат «від землі спорудив нові мури й обвів їх шанцями і редутами чужоземним способом». Недовго замок красувався новими шатами: 1676 року турецько-татарські війська залишили на Замковій горі лише пощерблені, вибиті зуби фортечних стін. Більше фортецю не відновлювали.

У XVIII столітті завалилася частина гори, на якій стоїть твердиня, забравши із собою в короткий політ частину мурів. 1796 року за розпорядженням влади замок почали розбирати. Дав дозвіл убити замок інженер А. де Хегерштейн. У квітні 1858 року впала східна частина замкових стін. До нашого часу дійшли чималі підвали, частина західної башти й рештки оборонних мурів.

Скільки коштувало побудувати й утримувати замок?

Ніхто не підрахує до копійки, у скільки обходилися українським князям і шляхтичам їхні твердині, а от в європейській історії приклади з цифрами знайти можна. Лицарі-тамплієри витратили в першій половині ХІІІ століття 1,1 мільйона сарацинських золотих монет, щоб перебудувати на замок давні римські фортифікації в Зефарі (на території сучасного Ізраїлю). Якщо конвертувати це в сучасні грошові одиниці, вийде сума від 10 до 20 мільярдів євро. А якби будували з нуля, коштувало б іще більше.

А от невеликий, скромний такий замочок, буквально вежа, оточена мурами, — скільки за нього? Історики стверджують, що близько 800 000 євро. З них чверть суми йшла на будівельні матеріали, а ¾ — на виплату будівничим. І це мали бути висококласні фахівці, які знають тонкощі й секрети майстерності. Наприклад, їм було відомо, що спіральні сходи в башту завжди мали закручуватися за годинниковою стрілкою: так захисники замку на верхніх ярусах могли замахнутися мечем чи алебардою, а от нападники, які піднімалися знизу, простору для руху не мали. Та й збудувати підземний секретний тунель було справою непростою (підземні ходи існували, просто не були настільки довгими, як це приписують їм легенди).

Побудувати замок без дозволу князя або короля було неможливо: це дозволяли лише шляхті, нобілітету, тим, хто за потреби буде воювати за корону й обороняти край від ворогів.

А через скільки часу можна в’їжджати й жити? Навіть якби робітники працювали без вихідних (що в богобоязливому середньовіччі було немислимо), чекати довелося б десь 20–30 років. Із вихідними — ще довше. ше частину середньовічних замків будували з каменю, 60% були дерев’яними, тому й до наших днів чимало їх не дійшло.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Луцького замку

З усіх українських середньовічних укріплень саме цей форпост бачили практично всі в країні: 28-метрова В’їзна башта замку зображена на банкноті 200 гривень. Вона могла б прикрасити й котрусь із купюр євро, бо саму ідею об’єднаної Європи вперше була озвучили саме в стінах Верхнього замку 1429 року.

Уже наприкінці Х століття на цьому місці насипали оборонний вал. Луцькі укріплення вперше згадав польський літописець Ян Длугош: він зазначив, що Лучеськ заснував у 1000 році  київський князь Володимир Святославович. У тому не лише воювали, а й відпочивали. У шахи грали точно: археологи знайшли різьблені кістяні фігури. Та 1261 року форпост, як й інші твердині краю, розібрали на вимогу татарського воєводи Бурундая.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок відродився в часи князя Любарта, у ХIV столітті. Міські легенди пам’ятають, як насипав князь Любарт греблю, загативши річку Стир, щоб фортеця опинилася на острові, як влаштував у В’їзній башті підйомний міст, як поступово замінював у закруті (або ж луці — звідси й ім’я міста) Стира дерев’яні укріплення цегляними, домішуючи до розчину курячі яйця.

У січні 1429 року литовський князь Вітовт Кейстутович запросив сюди монархів з 15 держав. Серед них були німецький імператор Зигмунд, датський король Ерік IV, польський монарх Ягайло, великі магістри Тевтонського та Лівонського орденів, легат Папи Римського Андрій, великий князь московський Василій у супроводі митрополита Фотія і князів Тверського й Рязанського, посол візантійського імператора Палеолога. Із сім’ями монархів та челяддю гостей нарахували майже 15 000, тоді як містян — приблизно 5000. А які були витрати! Лише на банкет пішло 700 волів, 1400 баранів, 100 зубрів і лосів, а гусей і курчат ніхто й не брався рахувати. Лилися ріки пива й меду — щодня по 700 діжок!

На цьому «саміті» розглядали проблеми створення коаліції проти Османської Порти, рівних прав для католицької і православної церков та коронації Вітовта.

Головна луцька легенда пов’язана саме з цим. Папський нунцій уже віз до столиці Волині обсипану діамантами корону, та чомусь вона зникла дорогою — чи, як стверджує легенда, її розрубали на шматки й розвезли по всій Європі, тож бути королем Вітовту не судилося.

Коли 1795 року Луцьк увійшов до Російської імперії, Любартова твердиня почала перетворюватися на мальовничу руїну. Під час пожеж у ХІХ столітті лучани розглядали колишній форпост як джерело матеріалу, потрібного для відбудови міста. У 1863 році уряд навіть видав «височайшее повеление» про розбирання В’їздової башти й південного муру. На аукціоні цей фрагмент замку пішов за 373 карбованціа початкова ставка була всього 18 карбованців 50 копійок.

Фортеця не стала жертвою завдяки яйцям у кладці, тож порятунок замку є цілком заслугою Любарта і Ко: кладка трималася міцно. Від 1885 року до замку почали ставитися як до пам’ятки історії, хоч і в дивний спосіб: на території замкового двору тіснилися пожежна команда, міська управа й казарми для городових, а з 1918 року ще й відкрили літній театр. Реставрацією замку зайнялися лише в 1960-70-х роках.

Використання замку та сучасний стан 

Міцні десятиметрові стіни й сьогодні з’єднують три башти граду. У Владичій розмістилися арсенал й унікальна колекція дзвонів. У Любартовій — виставка будівельної кераміки «Плитниця». Каміння фундаментів вказує на місця, де були палац Вітовта та церква Івана Богослова. Більше пощастило Шляхетському будинку (1789) і палацові єпископа (1814).

Щороку у фортеці відбуваються лицарські турніри «Меч Луцького замку». Коли дивишся з бійниць замкових мурів на панораму міста на північ від твердині, дивуєшся сусідству з галасливим і не дуже акуратним міським базаром. Замок пливе над його рядами, неначе вічне над сьогоденним.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Леськівського палацу

Ще 15–20 років тому про неоготичний замок у селі Леськове колишнього Монастирищенського району на Черкащині не чув практично ніхто. Режимний об’єкт: у палаці поміщиків Даховських був склад медикаментів. Та приховати архітектурну перлину в часи, коли смартфон буквально в кожного, складно. Спочатку туристів звідси ганяли, але у 2013 році комплекс отримав статус історико-культурного заповідника державного значення. Тепер до маєтку водять екскурсії.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

Те, що така махина в стилі тюдорівської готики змогла пережити дві світові війни і Жовтневий переворот, здається дивом. Палац побудований у другій половині ХІХ століття, це лише стилізація під середньовіччя — але яка фотогенічна! Олександр Даховський купив маєток у 1801 році, а розбудовували це місце вже його син Казимир і внук Тадеуш. Дружина останнього, Марія Володкович-Романовська, успадкувала колекцію античних і ренесансних творів мистецтва. Свого часу погляд вражали не тільки екстер’єри, а й інтер’єри палацу.

Місцевий переказ пояснює появу резиденції банальними заздрощами. Даховські нібито заздрили сусідам — могутнім Потоцьким з Умані. Повірити легенді складно: Даховські були полум’яними англоманами — і вибудовували собі шматочок Англії. В Умані ж панував культ античності. Свого часу при маєтку в Леськовому діяв іподром для англійських рисаків. Жокеї привозили з численних турнірів призи. Навколо замку розбили ландшафтний парк в англійському стилі з рукотворним островом Любові в центрі ставка, а в селі поміщики замість корчми поставили чайну.

Використання палацу та сучасний стан 

Саме любов селян до своїх панів, дивакуватих, але добрих, врятувала маєток після Жовтневого перевороту. У 1934 році тут влаштували піонерський табір, після Другої світової війни — розмістили санаторій. З 1970-х років під готичними склепіннями замку влаштували склад медикаментів. Палац занепадав, однією з веж, як змія, поповзла тріщина, почав протікати дах. Сходи, які вели від балюстради замку в парк, позаростали кущами: природа сильніша від архітектури. Від скульптур, які прикрашали паркові доріжки, залишилися розбиті постаменти. Та зі статусом історико-культурного заповідника, сподіваємося, для садиби в Леськовому ще засяє сонце надії.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Перша згадка про Хмільник датується 1362 роком, коли князь литовський Ольгерд відвоював його в битві з татарами, «отчичами і дідичами землі Подільської», як шанобливо називав східних зайд-кочівників один з літописів.

Історія палацу у Хмільнику

Місце для поселення вибрали непогано: на невеликому острові між двома рукавами Південного Бугу. Навіть ім’я місту дали завдяки цьому острову: за легендою, був він спочатку вкритий лозою та калинами, якими вився хміль. Але всього за шість кілометрів від Хмільника пролягав сумнозвісний Чорний шлях, яким щороку рухалися зі степів Півдня орди татаро-монголів. Потрібен був замок — і він з’явився. За легендою, пагорб для нього містяни насипали вручну. 

В останній період князювання Вітовта фортеця була значно посилена: кримчаки розбили литовсько-руську армію на Ворсклі в 1399 році. Поразка спричинила зміну кордонів: володіння Вітовта в Причорномор’ї були втрачені. Хмільник стає прикордонним містом. 

У роки боротьби за литовський великокнязівський трон між Свидригайлом і Сигізмундом Хмільник став власністю князя Федора Корибута Несвіцького, союзника Свидригайла. Після присяги князя Несвіцького польському королю хмільницький замок у 1434 році відійшов до Польщі. Місто стало центром староства в щойно створеному Подільському воєводстві. Литовці не примирилися з втратою важливого форпосту і до 1447 року продовжували вважати Хмільник своїм, не роблячи ніяких кроків щодо повернення міста, — обмежувалися ностальгією. У 1500 році під мури Хмільника прийшла армія, яку очолювали сини хана Менґлі Ґірея, далі напади повторились у 1524, 1534, 1584 роках. Населення змушене було оборонятися, а старости замку — Лянцкоронські, Язловецькі, Оссолінські та Струсі — прославляти себе ратними подвигами.

У 1534 році великий гетьман коронний Ян Тарновський обніс місто кам’яним муром із баштами. Канал, викопаний між Південним Бугом і його притокою, річкою Пастушою, перетворив фортецю на острівну твердиню. Для потреб католицької громади 1603 року звели ренесансний костел Усічення голови Івана Предтечі, який після численних перебудов зберігся до наших днів. Орга́н у ньому встановили в 1974 році — нечастий для СРСР випадок. 

1594 року загони Северина Наливайка захопили місто. У 1637 році ситуація повторилася: цього разу до міста увірвався Павло Бут. Козаки зробили ще одну вдалу спробу заволодіти Хмільником — у 1659 році тут навіть була резиденція гетьмана Івана Виговського. Напевно, комфортна, бо ж мала водогін, залишки якого в серпні 2003 року знайшли робітники комунальної служби. Нескінченну, здавалося б, війну перервав у 1672 році наступ двохсоттисячної армії султана Магомета IV. На 27 років Поділля перетворилося на ще одну провінцію Османської Порти. У Хмільнику стояв турецький гарнізон. Як і в інших захоплених містах, яничари перш за все заходилися укріплювати замок і зводити мечеть. Між замком і мечеттю, а ще між сторожовими постами понад Бугом прорили підземні ходи. Населення міста тануло на очах: кого нові господарі не встигли як живий товар продати в рабство, той утік сам.

За турками знову повернулася Річ Посполита, а ще за століття місто увійшло до складу Російської імперії. Тут працювали поташна фабрика, селітровий і скляний заводи, але місто ледь животіло. Замок руйнувався.

Архітектурні особливості та перетворення палацу 

І саме біля його руїн у 1911–1915 роках виникла найцікавіша споруда міста. На пагорбі над Бугом за проєктом архітектора Івана Фоміна звели палац для подружжя Костянтина і Катерини Ксідо (1879 — після 1943). Ця будівля — архітектурний трансформер, у якому зодчий вміло грається деталями з різних стилів і часів. З боку річки відкривається панорама ренесансного замку з наріжними баштами, парадний же фасад будівлі з колонадою над головним входом — зразок класицизму. Палладіанська класика вступила у двобій з новою архітектурною модою — і нове взяло гору. Арковий міст до палацу теж спланував Фомін у 1915 році. Проєкт повністю втілити не вдалося.

Цікава історія із цим Ксідо: був він красенем, штабс-капітаном, героєм облоги Порт-Артура 1904 року — але без грошей. Обміняти зовнішність на обручку багатійки чорнявому греку порадив російський письменник Іван Бунін, який у ті роки служив неподалік, у Летичеві. Ксідо послухався — й одружився з глухонімою і не надто молодою графинею Катериною Левашовою (1867 — після 1920). Головною її принадою був титул — а також 28 сіл, цукроварня, будинок у Петербурзі, чималі грошові активи. І — підприємницька жилка. 

Новий статус дозволив штабс-капітану зайнятися тим, чим мріяв, — видавати часопис «Російська старовина» і книги з географії. 

Використання палацу та сучасний стан 

У червні 1913 року в Ксідо, свого колишнього ад’ютанта, оселився генерал Анатолій Стессель з дружиною Раїсою. Та захоплювалася не музикою чи малюванням, як більшість пань, а птахівництвом — і навезла до щойно зведеного палацу індиків, курей різноманітних порід, гусок, а ще корів та теличок (задумувалася про власну молочну ферму). Глухонімій графині все це птаство й худоба не заважали, а сам Ксідо переважно мешкав у Петербурзі. 

Цю пастораль перервала Перша світова війна. Стессель у 1915 році помер у Хмільнику і був похований у дивного вигляду гранітній усипальні на католицькому цвинтарі міста. Ксідо того ж року вирушив воювати, а після революції емігрував на Захід. Кажуть, повернувся до Хмільника 1943 року, поблукав палацом, зустрів колишнього лакея Дмитра — і повернувся на нову батьківщину, начебто до Чехії. Маєток у післяреволюційні роки використовували під навчальний заклад, потім його окупував НКВС, а в Другу світову тут були звичайні склади. 1964 року в замку відкрився готель, а у замковій вежі — краєзнавчий музей. Відчути себе графами гостям готелю було важко: зі зручностей були лише електрика й вентилятор, а в колишній бальній залі взагалі сушили білизну. Уже понад 15 років палац тихо сповзає у стан руїни. Вікна вибиті, опалення не працює, дах протікає, сходи в аварійному стані, на даху ростуть дерева. Що буде далі — хтозна. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

У другій половині XVIII століття Псарами володів магнат Юзеф Яблоновський. Мав тут свій двір, збудований за модою того часу — в стилі пізнього класицизму. З колонадою, портиком — усе як слід, тільки не мурований, а з дерева й глини. Юзеф передав маєток у спадок своїй дочці від другого шлюбу Урсулі, дружині Вінцента Глоговського, придворного при дворі Станіслава Августа. Їхній син Станіслав власних дітей не мав, тож відписав Псари брату Людвіку, а той, своєю чергою, — дочці від другого шлюбу Вільгельміні, дружині графа Станіслава Рея. 

Історія палацу у Приозерному (Псарах)

Ось — нарешті прозвучало важливе для Приозерного прізвище! Реї були представниками однієї з гілок могутнього роду Потоцьких. У часи Вільгельміни глинобитний класицизм Яблоновського був уже в дуже поганому стані, тож близько 1880 року графиня вирішила звести новий палац. Поки старий розбирали, новий уже й закласти встигли. Проєктував будівлю модний львівський архітектор Юліан Захаревич. Будівництво садиби в еклектичному стилі завершили 1882 року.

Архітектурні особливості та перетворення палацу

Величезний, повний екзотів парк ховав чималий палацовий ансамбль, що складався з красивої в’їзної брами, зведеної ще 1822 року, фантазійного палацу, флігеля, зерносховища та конюшні. 

Ще й зараз можна простежити під’їзну дорогу до садиби, обсаджену столітніми липами. Ставки обабіч дороги не завжди були гуртожитками для жаб — тут гості вельможного Рея каталися на човниках, слухаючи концерти духової музики. Для такої справи оркестр запрошували в парк щонеділі. Приблизно в 1820-х у парку посадили платан. Його гігантська крона дарує затінок і дотепер.

Використання палацу та сучасний стан 

Вересень 1939 року став переломним у житті всієї Західної України, а отже, Рогатинщини, Псарів і графа Людвіка Рея. Від комуністичної розправи останнього врятували селяни. Рею вдалося емігрувати до Франції. Певно, він до самої смерті згадував свій покутський рай — і розказував про нього дітям. На початку ХХІ століття в Приозерне приїжджав онук Людвіка Мартин Рей. 

На той час садиба вже стояла покинута. А за СРСР у ній деякий час був колгоспний свинарник. Так, свинарник. Так, у палаці. Поросята дряпали ратичками паркетну підлогу, гасаючи по вестибюлю й палацовій капличці та спускаючись парадними сходами до парку. Зрештою, та сама ситуація була і в Отрокові в Хмельницькій області. 

Свинок пожаліли й виселили, а палац перекваліфікували в психоневрологічний заклад. Нарешті в 1955 році тут оселилися студенти Рогатинського зооветеринарного комплексу. 

Старожили села пам’ятали, що в’їзна арка колись пронизувала палац наскрізь, але в 1970 році один її кінець замурували — при ньому поставили пам’ятник Леніну.

Нові часи теж не відзначаються ласкою до палацу. Садибу ще в 1996 році передали в користування Українській православній церкві Київського патріархату. До 2004 року тут діяв жіночий монастир. З 2005-го споруда стоїть пустою, поволі заростає кущами і наближається до точки, після якої вже не буде вороття. Важкі дерев’яні фронтони дверей обвалилися, подекуди досі є старі віконні рами, тримаються ще сходи. Але провалля в підлозі лякають.

Авторка: Ірина Пустиннікова