Вишнівецький палац

У 1395 році колишній новгород-сіверський князь Дмитро Корибут заклав на правому березі річки Горині форпост, який татари повністю зруйнували 1494 року. Дмитро, син могутнього Ольгерда, онук легендарного Гедиміна, був імовірним родоначальником династії князів Вишневецьких. Його син, Федько Несвизький (Федір Несвіцький), зачне ще один великий волинський рід — Збаразьких. А прізвищем Вишневецький уперше назве себе прапраправнук Дмитра, Михайло Збаразький, на початку XVI століття. 

Історія місцевого замку починається саме з нього. Відновлювати стару твердиню, що перетворилася на згарище, князь не став — узявся наприкінці XV століття зводити новий замок на схилі лівого берега Горині. Його вигляд можемо лише уявляти: жодного зображення, на жаль, не збереглося.

Князь, бравий вояк і переможець битви під Лопушним, щось таки розумів в архітектурі, бо хоч нова твердиня і стояла неподалік від Чорного шляху, та кримчаки її жодного разу за понад 70 років не взяли — або про це не лишилося свідчень. За століття містечко, що тулилося до замку й розвивалося під захистом його стін, доросло до значного торговельного центру Волині. 

У 1577 році фортуна повернулася до замку спиною: і його, і містечко зруйнували татари. Від нападу Вишнівець оговтувався п’ять років. Та нічого, відновився: Еріх Лясота, посол австрійського імператора Рудольфа ІІ, занотував у 1594 році, що «Вишнівець — досить значне місто із замком». 

Місто, може, і значне, а от із замком на початку XVII століття час було вже щось робити: розвиток артилерії не давав шансу високим баштам. Близько 1640 року навколо замку вирили рів, збудували чотири міцні бастіони й кілька равелінів. 

Далі почався вже й геть чорний період у замковій біографії. Волинь не потрапила в підпорядкування Порти, як сусіднє Поділля, та легше від того не було: від 1649 до 1675 року місто руйнували вісім разів. За ці поневіряння Ян Собеський звільнив Вишнівець від сплати податків на 12 років. З чого їх було платити, зі згарищ?

1720 року останній з роду Вишневецьких, князь Михайло-Серватій, перебудував замок на палац, умістивши все, що потрібно, у простір між старими бастіонами. Є версія, що сам магнат, який трохи вивчав архітектуру, нову резиденцію і спланував. Він був освіченою людиною і шаленим бібліофілом. Окремий розділ у його бібліотеці займали книги з театрального мистецтва: у резиденції був власний театр.

Класицистичний палац, окраса Волині і в наші дні, складається з кількох об’ємів, об’єднаних у симетричну композицію з ризалітами, яка утворює курдонер з партерним парком.Ризаліт — це частина споруди, яка виступає за основну лінію фасаду по всій її висоті. А курдонер — урочистий красивий двір перед головним фасадом палацу або якоїсь важливої державної споруди. Це від французького «cour d’honneur» — «почесний двір». Справді, площа перед вишнівецькою резиденцією і велика, і гарна — з її підстриженим газоном і доріжками, які з неба нагадують велетенську мішень. 

На захід від палацу найзірковіший з паркових архітекторів свого часу Діонісій Міклер (так сполонізувалося шотландське прізвище МакКлер) розбив на двох терасах парк. Як правило, зелені насадження оточують панські резиденції зусібіч, але у Вишнівці таке провернути було неможливо: палац стояв на стрімкому березі ріки. 

Михайло-Серватій мав аж трьох дружин — і жодного спадкоємця. По його смерті в 1744 році маєтність перейшла до Мнішеків. Чудова картинна галерея (лише князівських портретів нараховували понад 600, крім того, було 40 картин на історичну тематику), інтер’єри в стилі пізнього рококо, колекції посуду, зброї та меблів робили резиденцію у Вишнівцях найгарнішою на Волині. Дах був вкритий блакитною керамічною плиткою — екзотичним матеріалом для наших теренів.

Стіни замкових покоїв укривали панелі з цінних порід дерева або шовк із вишивкою золотими та срібними нитками. Були й кімнати з покриттям із керамічних плиток. На стелях — барокові плафони з ліпним декором. Обігрівали маєток високі п’єци й каміни у французькому та італійському стилях.

1750 року доля ще раз продемонструвала, що вміє іронізувати: князь Ян Кароль Вандолін з Мнішеків одружився із троюрідною онукою Михайла-Серватія, Катериною. Родина мешкала у Вишнівці, який князь дуже любив. Він звіз сюди цінні речі й частину бібліотеки зі свого замку в Ляшках Мурованих на Львівщині. Колекції доповнили цінні збірки скла, скульптур, карт, сервізів. За оборону комплексу відповідали чотири великі й чотири малі гармати. 

Спадкоємець Яна Кароля, граф Михайло Єжи Мнішек, продовжив докладати зусиль до створення найрозкішнішої резиденції Волині. Син Михайла, Єжи Кароль, теж опікувався палацом, але це вдавалося йому гірше. Починалася довга епоха занепаду комплексу. Уже син Єжи Кароля, Андрій, покинув Волинь заради Парижа, а маєтність продав. З 1852 до 1913 року Вишнівець змінив дев’ять власників. Один з них, російський генерал Павло Демидов, намагався повернути комплексу колишню пишність. Комплекс реставрував архітектор Владислав Городецький — автор київського Будинку з химерами. 

А далі — Перша світова війна. У палаці 1915 року розмістили штаб 25-го корпусу 11-ї російської армії. Ще за п’ять років, у часи Української Народної Республіки, тут був штаб Симона Петлюри, а в роки Другої світової війни квартирувало гестапо. Під час воєнних дій у 1944 році палац і сусідній кармелітський костел майже повністю згоріли. Того самого року костельні руїни розібрали. 

Статус пам’ятки архітектури резиденція отримала аж у 1963 році. До 1970-х її реставрували — щоб розмістити професійно-технічне училище й будинок культури. Ці установи пропрацювали до 2007 року. Палац величенький — місця вистачило ще й шкіргалантерейній фабриці й бібліотеці. Зараз це об’єкт заповідника «Замки Тернопілля», у якому працює музей. 

У вишнівецькому палаці бували Іван Мазепа, Микола Костомаров, Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Леся Українка. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Отроківський палац

Шляхтич Ігнацій Сцибор народився в Тарноруді на Збручі чи то в 1749-му, чи то в 1755 році  — і невдовзі осиротів. Вихованням племінника зайнявся бездітний дядько Войцех Мархоцький. Мав 18 сіл, дев’ять тисяч десятин подільського чорнозему, ліси, великі луки. Войцех дав племінникові непогану освіту: відправив до піарської колегії в Золочеві та до єзуїтської у Львові. Далі сирота мав піти у священики, але такої кар’єри не хотів. Виник конфлікт — і дядько віддав юнака на прусську військову службу: або пропаде, або зрозуміє, що таке дисципліна. У війську юнак ознайомився з ідеями Вольтера й Жана-Жака Руссо.

Повернувшись додому капітаном, Сцибор дослужився в Кам’янці-Подільському до майорського чину. Пізніше перебрався до Варшави, де заробляв уроками музики. У 1783 році взяв шлюб зі своєю ученицею Євою Руффо — донькою італійця, що працював у Варшаві королівським кондитером. 

У заповіті 1788 року дядько Войцех Мархоцький писав: «Хоча мій племінник Ігнацій і ставився до мене завжди без поваги і відрізнявся паршивим характером, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство». Документ образив Ігнація. Він подав протест до суду. Войцех, дізнавшись про це на смертному одрі, вирішив скласти контрпротест, та не встиг — помер. У 1790 році Миньковецький ключ перейшов до Сцибора-Мархоцького. І такого поміщика Поділля ще не знало.

Землі графу дісталися прикордонні, між Габсбургами й Романовими. У 1791 році Сцибор-Мархоцький видав конституцію й обгородив маєток прикордонними стовпами з написом «Кордон Миньковецької держави». Один стовп протримався на селянському городі до 1960-х років. На межовому камені були зображені меч, щит, шпага, прапори, гармата й морда лева. 

Граф законом заборонив називати селян холопами й хамами, а 1 січня 1795 року дарував кріпаком волю. Велелюдне віче підписало документ: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Гуртківці, Отроків, Хананевка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сеферівка, які складають Миньковецьку державу в Ушицькому повіті Подільської губернії, — зібравшись разом для вироблення і встановлення відомих законів, дійшли висновку, що найвище благо — це воля». 

Садиба Мархоцького була розташована в Отрокові, а столицею квазідержави стали Миньківці. Тут відкрилися школа, аптека, суконна, паперова й каретна фабрики, фабрика анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, два млини, кілька друкарень. Мархоцький заснував музичну академію — працювали хор та оркестр. У Миньковецькій державі надрукували близько 40 праць — переклади класичної літератури (зокрема, перші переклади польською «Іліади» Гомера та «Гамлета» Вільяма Шекспіра), молитовники, псалми, книги з юдейської етики й кабали. А ще  — розлогі проповіді графа-графомана, не дуже обдарованого літератора. Проповідувати Ігнацій любив і щонеділі зачитував довгі казання в храмах. 

Самоврядне містечко мало бібліотеку з двох тисяч томів. Селяни отримали право на освіту й медицину. У 1804 році ухвалили «Статут землеробів», за яким замість панщини була введена система грошових виплат, а селяни могли перейти в міщанський статус. У Миньківцях працював монетний двір, що друкував власні банкноти з графською печаткою. 

Крім церкви й костелу, у державі було безліч храмів: герою «Одіссеї» Телемаху, богині миру, Вільгельму Теллю, Жану-Жаку Руссо. Подібне нагромадження святинь було в дусі тодішньої магнатської моди на античність. Найчастіше подібними «храмами» називали альтанки та штучні гроти в палацових парках. Та в Мархоцького загравання з античністю було серйознішим: навіть ратуша мімікрувала виглядом під Акрополь. 

На ринковій площі встановили точні ваги — щоб продавці не обважували в крамницях. До містечка запросили двох лікарів, алопата де Герінга й гомеопата Стефані. На прийоми до них приїжджало стільки пацієнтів, що збудували готель. Під час епідемії чуми Мархоцький придбав потрібні ліки й видав брошуру, яка описувала спосіб боротьби з хворобою. Для сиріт звів притулок, де їх навчали ремесел. 

Вищою мірою покарання вважалося переселення до Херсонської губернії, де граф збудував кілька поселень і розводив коней. Наявність херсонських маєтків дозволила марнославному графу називати себе «спадкоємцем земель над Понтом Евксинським». 

Якось Мархоцький потягнув до суду юнака, який сватався до його дочки. Вирок був таким: «Сміливець, який підняв очі на дочку Сциборів, образив у ній всіх миньковецьких дівчат, але помста їх не може бути кривавою. Нехай зберуться всі, у кожної по зеленій гілочці в руці, нехай відкриють в’язницю винуватця і плюють на нього з погордою, нехай виженуть його за кордони держави». Вирок виконали. 

Мешканцям Миньковецької держави подобалося свято Церери, яке збігалося з обжинками. Збиралися з навколишніх сіл дівчата, вбрані в біле й прикрашені золотими колосками пшениці. Вони були почтом Церери, роль якої виконувала одна з дочок Сцибора. Процесія обходила поля. Дівчата несли крісло з Церерою, співаючи гімни вдячності. Закінчувалося дійство учтою, співом і танцями.

У 1811 році інспектувати цю частину римо-католицької єпархії прибув з Кам’янця-Подільського єпископ Францішек Лукас Мацкевич — Сцибор-Мархоцький запросив його до свого маєтку для вінчання доньки. Зустрічав гостя він біля прикордонних стовпів із жезлом в руці й одягнений в тогу. Після пишного вітання граф запропонував «верховному жерцеві» пересісти на тріумфальну колісницю. Колісницю з троном під балдахіном везли чотири воли з позолоченими рогами, а одягнені амурами дівчатка кидали під копита квіти. Єпископа цей карнавал нервував, але він змовчав. 

Наступна зустріч графа та єпископа призвела до конфлікту. Овдовілий Мархоцький закохався в юну сусідку, та з’ясував, що його власний син таємно обвінчався з красунею в місцевому костелі. Розлючений граф конфіскував з костелу все церковне начиння. Священик поскаржився єпископу. Мацкевич заборонив поміщику втручатися в церковні справи й нагадав і про поганські свята, і про незаконні проповіді графа. Шляхтич доводив, посилаючись на французьких просвітителів, що кожен християнин може проповідувати в подільських костелах, тому що священники тут малограмотні. У Мацкевича увірвався терпець — він домігся заборони Мархоцькому проповідувати і вшановувати античних богів. Де там! Щойно закінчилася жнива, як у Миньковецькій державі знову славили Цереру.

У 1812 році почалася Франко-російська війна. Подільське дворянство було зобов’язане доставити до Варшави обоз із продовольством. Справу доручили Мархоцькому. Він упорався блискуче, а як нагороду випросив для себе новий титул — Dux et Redux (у дуже вільному тлумаченні з латини — «той, хто зібрав експедицію, яка потім успішно повернулася») — і відтоді не приймав паперів, у яких його так не називали.

15 серпня 1816 року багатотисячний натовп збирався в поле для чергового вшанування Церери. Поліція спробувала припинити дійство. У сутичці загинуло двоє людей Мархоцького. Графа заарештували й відправили до Кам’янця. Родичі визволили немолодого бунтівника, але той невдовзі знову відслужив молебень. Цього разу архієпископ поскаржився царю. Редукс завдав контрудару: написав монархові пояснення. Олександр І звільнив поміщика від судового рішення, а через рік, після довгої особистої розмови з Мархоцьким, наказав усім відчепитися від старого. Більше ніхто не чинив перешкод ані святам Церери, ані сатурналіям. 

1827 року граф помер і був похований у фамільному склепі в Притулівці. Могила не збереглася. Миньковецьку державу успадкував син — і навіть збирався керувати нею за батьковими законами, але після польського антицарського повстання на початку 1830-х років усі маєтки конфіскували. Друкарня закрилася, свята Церери пішли в небуття. «Що не день, зникають сліди панування Редукса в Миньковецьких ярах, падають пам’ятники, дичавіють сади. Діти розпорошилися в далеких краях. Одна пам’ять Мархоцького збереглася на Поділлі як легенда, яка з уст до уст до наступних поколінь дійде», — закінчував спогади про дивака Олександр Пшездецький. 

У травні 2012 року в будиночку в центрі Миньківців дунаєвецький краєзнавець Володимир Захар’єв відкрив приватний музей Ігнація Сцибор-Мархоцького з центром мархоцькознавства. 

В отроківському палаці в радянські роки був свинарник. З 2007 року маєток відроджує львівський винахідник, фізик і бізнесмен Ігор Скальський. Зараз палац став готелем. А пан Ігор вкладає чимало коштів і старань у реставрацію ще одного палацу — резиденції Нафтула Когана в стилі неорококо у Вищеольчедаєві на Вінниччині. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац гетьмана Кирила Розумовського

На початку літа 1648 року Батурин захопили й перетворили на сотенне містечко козаки. Ще за понад два десятиліття його обрав своєю резиденцією гетьман Лівобережної України Дем’ян Ігнатович — той, що мріяв вирватися з-під російського ярма під султанський протекторат, за що й закінчив свій вік у Бурятії. 

Його наступники — Іван Самойлович та Іван Мазепа — теж мали Батурин за резиденцію. Тут двічі на рік збиралися козацькі старшинські ради. 1669 року в містечку з’явилася кам’яна будівля Генерального суду Лівобережної України. Польський прикордонний форпост почав обростати українським міфом. 

За майже 40 років у столичному статусі поселення розрослося (10 тисяч населення — не жарти на ті часи), укріпилося, шуміло базарами й бамкало церковними дзвонами. Харизматичний Іван Мазепа в зеніті слави й фаворі російського тирана Петра І в 1700 році зводить тут мурований палац, де бували всі вершки козацького війська. Крім гетьманських палат у Малому й Великому місті, Батурин мав ще гетьманську резиденцію в передмісті Гончарівці, п’ять храмів, два кляштори, кілька млинів і школу. І коли Мазепа пішов на союз із ворогом царя, шведським монархом Карлом ХІІ, Петро І помстився і гетьману, і його місту. 

Військова каральна експедиція 1708 року недовго тримала місто в облозі: у Батурині знайшовся зрадник Іван Ніс, який відчинив ворогам підземний перехід до фортеці. Московська орда вирізала понад 16 тисяч людей, не пожалівши ні дітей, ні старих, ні жінок. 

Відродився Батурин уже в другій половині XVIII століття, за Кирила Розумовського. Той мріяв відкрити тут університет і відновити славу козацтва. Але Катерина ІІ козацтво знищила. Розумовський остаточно перебрався до Батурина й зайнявся бібліотекою, вівчарством, шовківництвом, технічними новинками — і містом. На його розбудову працювало кілька цегелень (з лісами в околицях було негусто). Тут знову з’явилися будинки і храми, млини і мануфактури, лікарня і вдосконалені самим гетьманом суконна та свічкова фабрики. І, звісно, палац. 

У Катерини ІІ був улюблений архітектор — талановитий шотландець Чарльз Камерон, майстер класицизму. Він багато споруд звів у Петербурзі й околицях, а коли цариця померла, впав у немилість в її сина Павла. Той забрав у нього і роботу, і будинок, тож Камерон спробував повернутися до Британії. Тільки от Павло йому у від’їзді відмовив. Про бідного зодчого довідався Розумовський і запросив його до Батурина будувати палацовий комплекс. 

Палац у дусі Палладіо додатково мав два флігелі, у кожному — по 20 житлових кімнат, які опалювали кахляними печами. Про будівництво гетьман часто писав у листах сину Андрію — поміж докорами в нерозумному розтринькуванні родинних статків і скаргами на здоров’я. 

Уже йшло облаштування англійського парку навколо споруд, уже променями зірки розбігалися від палацу липові алеї, як Розумовський помер. Його син, дипломат при австрійському дворі, володів палацом до своєї смерті у 1836 році, але навідувався сюди нечасто.

У 1824 році будівля вигоріла майже вщент. Через 53 роки резиденцію віддали військовому відомству. Вона поступово перетворювалася на руїну, куди забрідали сільські пастухи перечекати дощ. На фронтоні, що міг обвалитися щомиті, росли кущі. Скрізь валялися шматки віконних рам і кам’яних колон. 

1909 року місцевість відвідав правнук Кирила Розумовського Каміл. Він надав 150 тисяч австрійських крон для реставрації, мріяв зробити тут музей народного мистецтва. Ще трохи коштів надали князі Горчакови. У 1911 році на замовлення Товариства захисту і збереження пам’яток старовини архітектор Андрій Білогруд зробив обміри будинків і підготував проєкт реставрації. До 1913 року вдалося відновити дах палацу, відремонтувати підлогу. Український фольклорист і мистецтвознавець Костянтин Широцький писав: «Особливо ефектним було фарбування стін Батуринського палацу. Синій фон просторих зал був повністю вкритий густим золоченим різьбленням із зображенням гетьманських клейнодів (герби, обладунки) та тому подібних мотивів. Та зникли рами, сходи, перила, решітки, підлога колись, напевно, чудової роботи». Конотопська земська влада планувала відкрити в палаці учительський інститут, що дуже засмучувало естетів, які зрідка приїздили подивитися на романтичну руїну.

За десять років, уже в радянській окупації, будинок знову згорів. 

Радянській владі панська розкіш була кісткою в горлі. Парк вирубали, флігель розібрали. Археологічні розкопки, щоправда, проводили. Уже за незалежної України на гетьманський палац звернув увагу Віктор Ющенко. Сьома спроба реставрації комплексу була нарешті вдалою. Тепер тут заповідник «Гетьманська столиця». У 2009 році відроджений палац відкрили як музей. Знищений парк відродили — як і дворову церкву, і скарбницю. Флігелі, дерев’яні стіни й вежі цитаделі відбудували — зараз це улюблена фотозона місцевих наречених. В інтер’єрах палацу взорували на інші роботи Чарльза Камерона. 

Є у відродженому палаці й справжні речі. Так само, як правнук Кирила Розумовського Каміл дав кошти на реставрацію палацу, правнук самого Каміла, політичний журналіст Грегор Розумовський фон Вігштайн, 2018 року передав заповіднику артефакти з родинної колекції.

Туристичною Меккою заповідник поки не став — а вартий того. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Чорноминський палац

Чорноминський палац, що у Вінницькій області

Час від часу українськими газетами гуляють заголовки на кшталт «Наша копія американського Білого дому». Це про Чорномин у Тульчинському районі Вінницької області. Добре бути унікальним, але часом схожість із чимось відомим теж може придатися. 

Чорномин, званий у XVIII столітті Розбійною, належав спочатку магнатам Конецпольським, а потім Любомирським і Потоцьким. Другий поділ Речі Посполитої в 1793 році відтяв Південне Поділля на користь ненаситної Російської імперії. Село відійшло до царської казни. На зламі XVIII і ХІХ століть його купив Миколай Чарномський — раніше він служив у Софії Потоцької на посаді розпорядника її маєтків і привласнив шалену суму. Софія вигнала крадія, а той за кілька років знайшов іншу багату шляхтянку, з якою одружився, — а Розбійну на власну честь перейменував у Чорномин. 

Від Миколая Чарномського-старшого резиденція дісталася сину, Миколаю Генрику.

Останньою власницею маєтку до 1917 року була його дочка, графиня Марія Водзицька.

Невдовзі після одруження Чарномський звів красень-палац — близько 1820 року. Придався якраз жінчин посаг. Марія Водзицька розповідала, що архітектором палацу був малознаний італієць Франческо Боффо із Сардинії.

У 1820 році Боффо, який тоді мав 24 роки, дійсно ще був маловідомим. Але в наступні чотири декади він розбудовував Одесу дохідними будинками й керував будівництвом Потьомкінських сходів, Воронцовського палацу, біржі й інших важливих споруд, проєкти яких створювали інші архітектори. 

Під палац Боффо обрав найвищий в околиці заліснений горбок. Південний фасад прикрасив портиками. Ще монументальнішим був північний фасад, оточений галереями й іонічними колонами, — саме він нагадує сучасним мандрівникам резиденцію американських президентів у Вашингтоні. Жодного доказу, однак, що Боффо надихався Білим домом, не існує: навряд чи він бував в Америці. Хоч так далеко плавати було й необов’язково: Джеймс Гобан, архітектор Білого дому, звів у Вашингтоні майже точну копію Ленстер-хаусу, резиденції губернатора в ірландському місті Дублін. Гобан тоді, у 1790-х, просто гарно відчув тренди: остаточний відхід від бароко й рококо, курс на класицизм через призму творчості Андреа Палладіо, геніального італійця часів Відродження, що надихався язичницькими храмами античного Рима.

Нічого екстраординарного з погляду архітектури ані в Білому домі, ані в Чорномині немає: це типова споруда в дусі палладіанства. В Україні чимало таких будівель: і костел у Підгірцях на Львівщині, і Бочечки на Сумщині, і симпатичний палац у Микуличині. Через кілька років Боффо візьметься будувати одеський палац для графа Воронцова. З певних ракурсів він теж нагадує Білий дім — тільки ті «певні ракурси» не зображені на доларових купюрах, тож їх не помічають. 

Палладіанська архітектура любить симетрію, уміло підлаштовується під рельєф, а фасади обожнює прикрашати колонами: у Чорномині їх шість з півдня і вісім з півночі, а в Білого дому — відповідно чотири й шість. Кількість вікон теж відрізняється. 

За місцевими бувальщинами, маєток будували з білої лондонської цегли. Дивовижею для місцевих був ліфт. Такі підйомні конструкції для транспортування їжі трапляються і в інших українських маєтках — у Приозерному (Псарах) на Прикарпатті чи Підгайчиках Тернопільської області. У всіх палацах репрезентативні покої (призначені для прийому гостей — їдальні, бальні зали, салони) були розташовані на другому поверсі, а кухні — на першому. Щоб панські гості їли страви гарячими, влаштовували ліфти. 

У палацовому холі були ніші для скульптур та дубові сходи на другий поверх. Центральну частину споруди займала велика бальна зала сірого кольору, на куполі якої були зображені квадрига (четвірка запряжених коней) і три панни, що танцювали в давньогрецькому одязі. Селяни, які бували в залі, вважали фреску зображенням біблійного потопу.

Бібліотека була повністю заставлена шафами: вона містила кілька тисяч томів французькою. З декору палац мав картини, бронзові годинники й світильники, старовинні килими, дві великі китайські вази й кілька чималих японських. 

Палац, оточений клумбами з трояндами, стояв посеред велетенського ландшафтного парку, який переходив у ліс: тут росли дуби, ясени, явори, липи. Під розлогим дубом стояла статуя Богоматері — з білого мармуру, італійська. Мармуровою була й скульптура дівчини з книгою в руках. Улітку з оранжереї виносили цитрусові дерева й інші екзоти. Біля резиденції була стара возівня (зараз ми б назвали її гаражем) з колекцією карет, бричок і возів.

За переказами, підземний перехід єднав палац із каплицею-усипальнею. Зараз від ходу лишилися провалля в землі — і легенди про сховані скарби Чарномського. Хоч і сам перехід, здається, не більш як легенда: усипальня була розташована за добрі пів кілометра від будинку. З не-легенд — спогади старожилів, яким бабусі чи дідусі розказували про життя в палаці. Хтось малим бігав «дивитися на панів», інша працювала покоївкою і на свята отримувала в подарунок від управителя то намисто, то відріз тканини. Власники залишили по собі загалом добру пам’ять.

Уже напередодні Першої світової війни славні дні палацу були позаду. Резиденція почала занепадати. Але будівля пережила війни і зараз слугує школою, що вкрай потребує капітального ремонту. Учителі й учні регулярно надсилали листи американським президентам Біллу Клінтону, обом Джорджам Бушам та Бараку Обамі з проханням допомогти з реновацією вашингтонського «близнюка». Президенти листи ігнорували, а з купола бальної зали, яка перетворилася на залу актову, дітям на голови сипався тиньк, оголюючи давні фрагменти фресок. Увесь той час, поки палац працював то сиротинцем, то школою, давні стінописи просто забілювали вапном. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

Палац Потоцьких у Тульчині

Часом здається, який маєток в Україні не візьми, там або мешкали, або бували Потоцькі. Рід був великий, дуже багатий, маєтків мав чимало. Але найпишніший — на Вінниччині, у Тульчині.

У XVIII столітті Тульчин був однією з найзначніших резиденцій Східної Європи — усе завдяки Станіславу Щенсному Потоцькому, який обрав містечко своєю столицею в 1775 році. 

На площі в півтора мільйона гектарів виріс «подільський Версаль». Чималий палац, прикрашений гербом Потоцьких Пилява, будував французький архітектор Лакруа. Крім палацу, з’явилися великий парк з фонтанами й клумбами, костел, театр, манеж і навіть цвинтар для улюблених собак. У своїй резиденції Потоцький приймав багатьох відомих людей, серед яких були й фельдмаршал Григорій Потьомкін, й останній король Польщі Станіслав Август Понятовський. І місту Потоцький допоміг: домігся для нього самоврядування (магдебурзького права) у 1787 році. 

За Станіслава Щенсного резиденція мала картинну галерею, бібліотеку на 17 тисяч томів, друкарню, манеж, турецькі лазні, оранжерею, стайні й театр. 

Але ніхто не вічний. Після смерті графа Тульчин, як і всі інші його маєтності, дістався Софії Потоцькій. А підростали сини — їм теж хотілося палаців, грошей і красивого життя, не гіршого, ніж у матері, яка тринькала гроші Потоцького з вражаючим розмахом. І от у 1820 році, коли Софія була поза Поділлям, учорашній підліток, двадцятирічний Мечислав, узявся самовільно господарювати в Тульчині й Ольхівці. Заволодів усім, що було в маєтках, — навіть маминими коштовностями. 

Юнака цікавили лише гроші, він був патологічно скупим. Селян визискував нещадно, містян позбавив привілеїв на самоврядування. Кошти вивозив за кордон — і сам мріяв виїхати туди пізніше. Так і трапилося: помер багатієм 26 листопада 1878 року в Парижі невдовзі після відзначення свого 79-річчя. А перед тим… 

Перед тим було життя, що проситься на екран: підпал судового архіву в Брацлаві, спроба отруїти слідчих там-таки, підкуп суддів. Викрадення просто з театру під час вистави чужої дружини, на яку наклав оком сам цар. Самовільна втеча з царської служби. Ще одна втеча: цього разу вже від Мечислава тікала дружина Емілія зі Свейковських. Перехід у православ’я і нове ім’я: Мечислав Потоцький став Михайлом. Чого не зробиш, щоб послабити поліцейський нагляд за собою!

Як красуня Софія зналася на європейських резиденціях, так її запальний син знався на в’язницях. Сидів і в Києві (за хабар вибрався з цитаделі), і у Воронежі, у В’ятці та Шліссельбурзі. Звідусіль тікав. Коли таки отримав закордонний паспорт, то, нав’ючений меблями, картинами, зброєю та порцеляною з Тульчина, дістався Парижа. Там вдало грав на біржі і примножував статки. Тим часом комісія, що керувала маєтком графа, доки він був у засланні, продала родинний архів Потоцьких як макулатуру одеським купцям. Частину документів дивом вдалося викупити князю Романові Даміану Сангушку. 

Палац Потоцького — і тепер головна окраса міста, хоч не збереглися розкішні інтер’єри, багаті колекції монет, порцеляни та живопису. Легенди про неймовірні багатства Станіслава Щенсного досі тривожать думки не одного мисливця за скарбами. А от де їх шукати — тут версій чимало: одні кажуть про підземелля палацу, інші — про таємні ходи всередині стін, треті вважають, що скарби чекають на дні ставка поблизу колишньої резиденції. 

Кількість відомих імен, що так чи так пов’язані з Тульчином, вражає. У маєтку Потоцьких гостювали польські поети Юліуш Словацький і Станіслав Трембецький. У місті 1806 року відбував службу ад’ютант командувача корпусу Іван Котляревський, а полковник Павло Пестель у 1818 році створив тут управу «Союзу благоденства», перетворивши Тульчин на осередок масонського Південного товариства. 

З 1984 року в палаці Потоцьких розміщене місцеве училище культури. Триває реставрація комплексу. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

«Софіївка»

Є чимало палаців, парки яких не збереглися або здичавіли, але ось парк, у котрому не було палацу — і котрий оминути увагою неправильно, бо серед знаті його вважали найкращим. Нам до Умані, на Черкащину. 

«Та повертаючись до “Аркадії”… Я закохана в неї. Нема у світі виду квітів та рослин, яких би там не було. Мені тут подобається! Чи знаєш, що при Твоїх доходах можна мати “Аркадію”, а може, навіть гарніше місце, вже через два роки? Mon ami, чи буде воно у нас? Чи матимемо сад, такий, як цей, в Україні?» — пише в липні 1795 року Софія де Вітт до графа Станіслава Щенсного Потоцького. Вона гостює в маєтку «Аркадія» княгині Гелени Радзивілл, розташованому в селі Неборові неподалік Варшави, — і в мріях бачить сад не гірший за цей у кримських володіннях свого коханого. 

Устояти перед проханням коханої жінки найбагатший польський магнат не може. Софію визнають найкрасивішою жінкою світу, порівнюють з богинею Афродітою. Її бажання для Потоцького — закон. Розвернутися графу було де: він володів територією у півтора мільйона гектарів. Але місце він обрав не в Криму. 

Український аналог «Аркадії» заклали в Умані 1796 року. Сюди звозили сотні видів дерев і чагарників — з Криму, морем через Одесу з Азії. Привозили дорослі клени, пірамідальні тополі, граби, ясени, липи, явори, платани, японські акації. Тут росли банани, білі сосни, турецька ліщина, алеями походжали павичі, була облаштована оранжерея.

Керував роботами Людвіг Метцель. Найперше він узявся влаштувати дорогу від Умані до відомого серед містян джерела в яру. За його планами нижня частина парку мала набути східного характеру, а верхня — наслідувати англійські ландшафтні парки. Метцель найняв близько 800 ремісників і кваліфікованих робітників. Вони ламали й шліфували граніт, насаджували дерева, копали канали. Та лише їхніх зусиль не вистачило би. Над створенням парку працювали 130 тисяч селян з маєтків Потоцького. Вони возили землю й велетенські гранітні брили, довбали в скелях штучні гроти, створювали водоспади й викопали два ставки площею в понад 80 тисяч квадратних метрів — Верхній і розташований нижче на 23 метри Нижній. Верхній часом називали Солодким морем. На ньому був острів Кохання, куди можна було потрапити човнами або поромом. Два плеса каскадами з’єднувала Кам’янка, а спеціальна підземна гідротехнічна споруда постачала водою великий фонтан, який вражав сучасників струменем води, що піднімався на 20 метрів. Щоб човни, якими плавали господарі маєтку та їхні гості, без перешкод потрапляли з Верхнього ставка до Нижнього, збудували спеціальний шлюз. 

У руслі моди на античність парк мав гроти Венери й Аполлона, острів Цирцеї, Єлисейські поля, амфітеатр, численні павільйони й альтанки, Критський лабіринт. На території встановили майже 60 колон, скульптур, привезених з Італії, мармурових бюстів.

17 квітня 1798 року Софія та граф узяли шлюб — спочатку в тульчинському костелі, а потім і в місцевій церкві.

Оптимістичний прогноз Софії про два роки не справдився. У 1802 році парк отримав ім’я: магнат подарував ще не закінчену «Софіївку» дружині на її 42-й день народження. Зберігся опис урочистого відкриття парку, залишений анонімним свідком події: «Увечері, коли гості дивилися на парк, на небі з’явилося сяйво, яке своїм чудовим блакитним світлом осяяло увесь сад; група німф у білосніжних костюмах, осяяна мерехтливими променями веселки, виплила на озеро. Коли вони наблизилися до занурених у воду сходів, усі побачили дванадцять красунь у сріблястому одязі, прикрашеному квітами, з розпущеним волоссям, які тримали в руках вінки. Потім до них приєдналася господиня (Софія) у темно-коричневому соболиному плащі на яскраво-жовтому тлі. Вона підійшла до одного з чоловіків, що сидів у човні, і, подавши йому руку, повела до сходів гавані, до німф. Це був Метцель, зворушений такою увагою. У той час німфи виконували кантату, присвячену творцям саду».

«Софіївка» ще на етапі створення задала моду на ландшафтні парки серед шляхти. Як пише польська історикиня Моніка Рудас-Гродзька, навіть заможні селяни старалися оточити свої хати невеликими «Софіївочками». 

Роботи в Умані тривали до 1805 року, коли Станіслав Щенсний помер. Повністю втілити в життя задумане не вдалося. Спадкоємці графа вважали, що парк спустошує родинну казну, — і відмовилися продовжувати інвестиції. Бо й справді, «Софіївка» обійшлася Потоцькому майже в 15 мільйонів злотих — близько мільярда доларів на сучасні кошти. Ще за його життя парком захоплювалися гості: «Софіївку» називали «островом культури в морі варварства» й «коштовною перлиною, загубленою в дикому степу». 

1834 року російська влада конфіскувала парк в Олександра Потоцького, сина Станіслава Щенсного, за участь в антицарському польському повстанні 1831 року. З 21 квітня 1836 року змінилася й назва: відтоді це був «Царицин сад», подарунок імператриці від Миколи І. 

Парк, утім, продовжували розвивати: у 1841 році з’явилася китайська альтанка, класицистичні павільйони — Флори і Трояндовий, а ще — в’їзна брама з двома сторожками по боках. З алей зникли бюсти Тадеуша Костюшка і князя Юзефа Понятовського: царату не подобалися згадки про зв’язки цього місця з польською історією. У 1859 році парк передали у власність Головного училища садівництва, переведеного в Умань з Одеси. 

Сьогодні «Софіївка» — чи не найвідоміша туристична принада Черкащини. 

Авторка: Ірина Пустиннікова

П’ятничанський замок-палац

Віки тому, там де проходив Кучманський шлях, яким татари сунули на Поділля, — і вже тоді, у 1543 році, в описі вінницького замку дяк Лев Патейович Тишкович згадав: «В П’ятничанах а в Демидівцях, і маєтках Мишка Степановича стоїть десять чоловік, котороє імєніє П’ятничани отець його Степан вислужив на Господарю Його Милості за небіжчика Князя Костянтина…»

Друга документальна згадка стосується вже 1569 року, коли Лазар Дешковський, син брацлавського хорунжого Богдана, віддав П’ятничани своєму дядькові Семену. Від бездітного Семена вони перейшли до його племінника Федора Ободовського, чия правнучка вийшла за Міхала Грохольського гербу Сирокомля — так П’ятничани дісталися роду, з яким будуть пов’язані найдовше. На кошти Міхала в 1760 році у Вінниці звели костел і монастир домініканців, а в єзуїтському костелі з’явилися кілька вівтарів та амвон. 

А в самих П’ятничанах він узявся будувати замок-палац. Не власними руками, звісно, — на будівництві працювали татарські й турецькі полонені. Це було житло, але з міцними стінами, залізними гратами на вікнах, вежами, стрільницями і подвійною брамою. Що поробиш: віками люди зі статками будували собі замки — і змінити цю традицію в одну мить було непросто. 

У результаті вийшов одноповерховий квадратний замочок з кутовими двоярусними вежами: можна і жити, і тримати оборону. Трохи далі стояли дві приземкуваті башти. Від них тягнулися вали й рови, які оточували фортечний майдан у кілька сотень метрів завдовжки. Ще одна башта піднімалася в місці завороту валу й рову. Склепінчаста в’їзна брама довершувала образ фортеці. 

Так і стояв посеред села набурмосений маєток, аж поки онук і тезка його першого власника, теж Міхал Грохольський (1765–1833), узявся до його реконструкції. Не так він, як його дружина Марія: любителька розкоші погано почувалася в суворих стінах замку. Спочатку вона наказала перебілити всі покої — створити хоч би ілюзію світла в похмурому комплексі. Тоді взялася за зовнішні зміни.

До будинку прибудували ще один поверх і два бічні павільйони. Старий дерев’яний флігель, у якому часом зупинялися гості, пересунули глибше в сад (так, дерев’яні споруди часом не просто рухали — перевозили до інших сіл, як-от дерев’яні церкви, це було звичною практикою). З’явилися нові стайні, майданчик для возів і карет, майстерні, голуб’ятня. 

Замкові покої прикрашав картинами художник Жевицький — він дещо перебільшив свій талант і сподівань господарів не виправдав. Через такі негаразди наступний власник Генрик Грохольський вирішив особисто вигадувати орнаменти й малюнки, спираючись на мотиви, взяті з альбомів фресок. 

Від середини ХІХ століття аж до приходу більшовиків п’ятничанський маєток стояв без змін. Попри перебудови, головний корпус садиби до нашого часу зберіг риси суворого прямокутного замку. Саме так його й називали Грохольські — Замок.

Бічні павільйони не збереглися, проте палац досі піднімається масивною глибою серед старих паркових дерев. 

Грохольські були могутнім родом з кількома гілками. Їм належали також маєтки у Стрижавці та Вороновиці — обидва населені пункти розташовані неподалік від Вінниці. Жителі і П’ятничан, і Стрижавки принаймні до середини ХХ століття ще згадували, як яскраво графи святкували різдвяні свята. За два тижні до 24 грудня управитель стрижавського маєтку заходив до сільської школи й запрошував старших дітей прийти із санчатами до палацу на другий день свят. Дворецький видавав дітям карнавальний одяг, золотисті і сріблясті каптури на голови та прості музичні інструменти — сопілки й губні гармонійки. До палацу в Стрижавці під’їжджав графський екіпаж, запряжений четвіркою коней. До нього чіплялися своєрідним поїздом санчата: спершу графських дітей, потім — сільських. Граф з дружиною сідав в екіпаж, і за командою маршалка всі діти починали грати на сопілках та гармоніях. Кавалькада виїжджала з маєтку — і по льоду замерзлого Південного Бугу вирушала до п’ятничанського палацу. У П’ятничанах розчервонілих веселих дітей запускали у вестибюль погрітися і вручали кожному мішечок з ласощами. Після цього вервечка санчат знову тягнулася на Буг, повертаючись до Стрижавки. 

Не всі спогади були такими райдужними. Клуночок з печивом і горіхами раз на рік не сильно впливав на те, як до графів ставилися дорослі селяни: вони Грохольських не любили. Фільварки й економії спалахували підозріло часто. 

Після Жовтневого перевороту, коли на Поділля прийшов хаос, Грохольські виїхали до Польщі. Пробачити заколотникам втрату маєтків і розграбування родинних гнізд вони не змогли. У лютому 1925 року газета «Більшовик Полтавщини» переповіла бувальщину, як до графині Грохольської прийшли представники Товариства допомоги політичним в’язням і попросили матеріально допомогти ув’язненим більшовикам. Графиня відповіла, що сама надішле подарунки. За кілька днів дотрималася слова, подарувавши в’язниці 800 нових кайданів.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Храм Непорочного Зачаття (Городенка)

Католицький храм, збудований у XVIII столітті у стилі пізнього бароко. Над його оздобленням працював галицький скульптор Йоган-Ґеорґ Пінзель. Пам’ятка архітектури національного значення.

Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Городенці (сучасна Івано-Франківська область) будували протягом 1743–1769 років на замовлення магната Миколи Василя Потоцького за проєктом архітектора Бернарда Меретина у співпраці з Йоганом-Ґеорґом Пінзелем. Імовірно, саме цей храм став дебютною спільною роботою двох знаних митців.

Потоцький видав фундаційний акт на спорудження храму і прилеглого монастиря конгрегації театинів 22 серпня 1743 року. Будівельні роботи почались 1745 року, станом на 1754-й були вже майже завершені, однак освятили храм лише у 1760-х роках. 1784 року монастир ліквідували, у його приміщенні відкрили лікарню, а статус храму змінили з монастирського на парафіяльний.

Згідно з описом церковного адміністратора Станіслава Вільчека, у храмі було п’ять вівтарів і близько тридцяти скульптур роботи Пінзеля. У головному вівтарі, щедро оздобленому різьбленням із позолоченого дерева, стояли статуї старозавітних первосвященників Арона й Мелхіседека — імовірно, найбільші постаті, які Пінзель будь-коли вирізьбив; вони були втрачені ще до ХХ століття.

19 червня 1835 року у храмі спалахнула велика пожежа. Полум’я повністю спустошило святиню, перетворивши її на обгорілу руїну — кажуть, воно було таким потужним, що навіть дзвони впали на землю. Святиню відновили за сприяння імператорської родини і львівського архієпископа, однак через два роки її стіни постраждали через сильну бурю. На цьому «кари єгипетські», що впали на Городенку, не завершилися: у 1848 році місто зазнало епідемії холери й пошесті сарани, що призвело до щедрих пожертв на вівтар святого Роха, захисника від мору.

У 1866 році храм пережив велику реставрацію. Кошти на ремонтні роботи виділив ерцгерцог Франц Фердинанд фон Габсбурґ, спадкоємець австро-угорського престолу — його вбивство згодом стане спусковим гачком для початку Першої світової війни.

Немов передчуваючи лихоліття ХХ століття, меценат Потоцький, що був фундатором загалом 77 храмів, за життя казав, що особисто покличе на Божий Суд кожного, хто завдасть шкоди його святиням. У роки двох світових воєн храм зазнав значних ушкоджень, проте найбільшої шкоди йому завдала не війна, а радянська влада: у 1940–1980-х роках велична святиня перетворилася на сумний привид себе колишньої. Храм розграбували, цінне начиння вивезли в невідомому напрямку, внутрішній декор практично знищили, із веж спиляли хрести. У різні роки у цих приміщеннях містилася текстильна фабрика, казарми та професійно-технічне училище механізаторів. Спроба радянських архітекторів реставрувати в 1970-х роках «пам’ятку архітектури Української РСР № 249» лише погіршила її стан.

Більшість творчої спадщини Пінзеля, що прикрашала храм, була незворотно втрачена. Мистецтвознавець Борис Возницький зміг урятувати фрагменти головного вівтаря — зараз вони зберігаються у Львівському музеї Пінзеля. У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається пошкоджена статуя Доброго Пастиря. Дивом вціліла колона, увінчана скульптурою Діви Марії та прикрашена гербом Потоцьких «Пилява», — вона й сьогодні стоїть перед храмом.

Після 1991 році храм віддали у користування Українській Греко-Католицькій Церкві. Будівля, яка понад сто років не знала належного догляду, сьогодні перебуває в аварійному стані й потребує фахової експертизи та реставрації.

Авторка: Ольга Герасименко

Хотинська фортеця

Із понад сотні українських замків два — найвідоміші. Луцький замок прикрасив собою 200-гривневу купюру, а Хотинська фортеця стала справжньою кінозіркою. За 60 років своєї кінематографічної кар’єри вона виконувала ролі французької бунтівної Ля Рошелі та укріплень Дубна з «Тараса Бульби», палацу з казок Ганса Крістіана Андерсена та середньовічного форпосту з творів Роберта Луїса Роберта Луїса Стівенсона. Біля неї шикувалися загони лучників Робін Гуда, молдавських гайдуків і гуцулів Захара Беркута.

Яким був форпост на межі Х–ХІ століть, у часи заснування, невідомо. Місце вибрали вдале: на природному фундаменті-скелі, яку оббігає невеликий струмок, поблизу переправи через Дністер. Є версія, що форт створив київський князь Володимир Святославович, коли у склад Київської Русі увійшла частина Буковини. Форт зростав швидко: тут перетиналися торгові шляхи з Києва на Пониззя (майбутнє Поділля) та Придунав’я.

З ініціативи тогочасного правителя Молдавського князівства, амбітного й жорстокого Штефана чел Маре, Стефана Великого. Легенда каже, що він особисто керував реконструкцією твердині. За Штефана розписами вкривали навіть зовнішні стіни храмів — воєвода любив декоративність. Схожий на вишиванку орнамент із червоної цегли, що оперізує хотинську твердиню, з’явився саме в його часи. Стіни 5–6 метрів завширшки й 40 заввишки, з глибокими підвалами-пивницями, звели також за задумом Штефана. Зручно: у прохолодній темряві і провіант не швидко псується, і в’язнів є де тримати.

Господар недарма так старався: фортеця у Хотині зуміла вистояти під час турецького нападу в 1476 році й у XIV–XVI століттях стала однією з резиденцій молдовських правителів. І процвітати б Молдові й Хотину, та не всі державці такі затяті, як святий Штефан. На початку XVІ століття Молдавська держава втратила самостійність, за яку так гаряче боровся чел Маре, і стала васалом його найзапеклійших ворогів: Османської Порти. Замок у Хотині — вже не князівська резиденція: тут стоїть яничарська залога.

Після поразки польського війська у вересні 1620 року під Цецорою, де, зокрема, загинув батько Богдана Хмельницького Михайло Хмель, а сам майбутній гетьман потрапив до турецького полону, Річ Посполиту шматували ворожі загони, грабуючи села й руйнуючи міста. Польща от-от могла капітулювати, а за нею перед нестримними яничарами впала б і решта Європи. У квітні 1621 року султан Осман ІІ на чолі війська рушив на Польщу, та на допомогу полякам прийшли запорожці. У серпні під Хотином розбив табір польський коронний гетьман Станіслав Ходкевич, а 1 вересня до фортеці прибув із загонами Петро Сагайдачний. Уже наступного дня під містом з’явилася турецька армія: 300 тисяч турків, 100 тисяч татар. Самовпевнений султан Осман ІІ жартував: у Хотині в таборі козацькому він буде снідати, а в польському обідати. Що йому вдіють 35 тисяч поляків і 40 тисяч козаків?

Попри всі султанські сподівання, війна тривала п’ять тижнів. У ній полягла майже половина вояків з обох сторін. 8 жовтня 1621 року сторони уклали мир. Задоволений перемогою король надіслав козакам обоз їжі, 48 бочок меду й 24 куфи горілки. А Сагайдачному — окремий дарунок: 12 срібних фляжок зі спеціальною, з лікувальними властивостями, горілкою. На жаль, гетьманові вони не допомогли: від ран, отриманих у Хотині, він помер 10 квітня 1622 року в Києві, на руках дружини Анастасії. Народні пісні, у яких козацький отаман міняє жінку на табак і люльку, не завжди правдиві.

У наступні століття фортеця не раз переходила з рук у руки. У ній містилися то молдавські гарнізони, то польські, то османські, а з XVIII століття — російські й австрійські. Нові власники розбудовували укріплення, поступово перетворюючи його на масштабний оборонний комплекс. Територія 250 на 1200 метрів, поглиблений рів, понад кілометровий товстезний вал, обмурований тесаним каменем, сім бастіонів і чотири добре захищені брами: Хотин був однією з найукріпленіших фортець Центрально-Східної Європи. Та в 1856 році замок остаточно втратив статус військового об’єкту. Закінчився войовничий етап його кар’єри, почався новий — туристичний, а в ХХ столітті ще й кінематографічний.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Меджибізький замок

Назва «Меджибіж» розшифровується зовсім просто — «межи Бугами»: тут Південний Буг з’єднується зі своєю лівою притокою — Бужком. У середньовіччі місто лежало поблизу двох горезвісних татарських шляхів, Чорного і Кучманського, тож потребувало захисту. Перше місцеве укріплення, про яке ми майже нічого й не знаємо, знищили татари у 1241 році. Князь Ольгерд 1362 року віддав Меджибіж своїм племінникам, князям Коріатовичам, які відбудували фортецю. А на початку XVI століття твердиня вдяглася у камінь.

Замок зводили з цегли, що було певною революцією, адже Поділля багате на природний камінь. На відміну, скажімо, від Волині: там, де свого каменю мало, замки якраз цегляні (згадайте Луцьк). Подрібнену цеглу також домішували до розчину, який використовувався для мурування стін і тинькування. Через це замок набув рожевуватого кольору — відтінку яблуневого цвіту. У сонячні дні, віддзеркалюючись у значно повноводнішому тоді Бузі, фортеця справляла сильне враження. Мальовничості надавали й великі наріжні брили вапняку, із яких виростав замок. У ХІХ столітті романтично налаштовані натури називали замок «Білим лебедем».

Довгий час меджибізьку твердиню вважали неприступною. Її жодного разу не змогли взяти штурмом. Однак у XVIII столітті її стратегічне значення як форпосту Східного Поділля поступово відійшло в минуле. Кам’яний велет здавався вкрай старомодним на фоні тогочасних військових споруд — шанців, окопів та бастіонів.

Національний герой двох країн, Польщі та Сполучених Штатів Америки, Тадеуш Костюшко саме в Меджибожі пережив у 1790 році епізод, з котрого виникла популярна в його часи примовка: «Від Людвіки втік до АмерИки, а в Польщі Текля від нього втекла». На Поділлі 47-річний генерал страшенно закохався у 19-річну Теклю Журовську, доньку жидачівського старости. Костюшко квартирував у Меджибожі по сусідству з її родиною. Коли герой прийшов до Юзефа Журовського просити руки Теклі, староста йому відмовив — претендент здався Журовському занадто бідним.

У ХІХ столітті деякі фортечні споруди було перебудовано в модному неоготичному стилі. За радянських часів у фортеці розмістили маслозавод. Під час Другої світової війни тут стояв німецький гарнізон. Але до найбільших втрат дійшло, коли після війни міська влада дозволила розбирати замок на будівельний матеріал для зведення райкому партії, селищної ради, окремих садиб. Замок тоді занепав, зіщулився, перетворився на руїну. На щастя, з 1967 року почалося його відновлення, яке триває досі.

Авторка: Ірина Пустиннікова