Дитинство

Моє дитинство припало на 1980-ті роки — час, коли Радянський Союз уже тріщав по швах, але ще тримався.
Я народилася в родині кримських татар, які дуже рано повернулися на свою історичну батьківщину — одними з перших, у другій половині 1970-х. Тоді більшість кримських татар іще жила в Середній Азії, куди нас депортували 18 травня 1944 року. Тому про трагедію свого народу я не просто знала — я її відчувала із самого дитинства. Вона жила в мені, звучала в розмовах дорослих, ховалася в поглядах старших, у перешіптуванні на кухні.

Я була єдиною кримською татаркою в дитячому садочку в Євпаторії. І це «єдиною» не було романтичним, скоріше болючим. Виховательки ставилися до мене як до особливої — але не в доброму сенсі слова. Я ніколи не отримувала віршиків на свята, поки мама не втрутилася і не сказала: «Моя дитина знає напам’ять більше віршів, ніж будь-хто з групи». І вона мала рацію.

До школи я пішла вже в Сімферополі — ми переїхали туди до маминої родини. Мені дуже пощастило з першою вчителькою. Але я залишалася «татаркою», і в реаліях радянського Криму це було тавро. Мене не сприймали як дитину, яка може вчитися на відмінно. У середній школі мені часто занижували оцінки — відкрито, безсоромно, бо такою була система.

Довгий час я була єдиною представницею свого народу в класі — аж до 1991 року, коли кримські татари почали масово повертатися додому. Так минало моє дитинство в Криму. Майже щовихідних батьки возили мене в Євпаторію до бабусі й дідуся з татового боку. Як і більшість жителів Криму, ми рідко просто мандрували своїм краєм. Натомість їздили в гості до родичів, які поверталися до Криму й оселялися не в Ялті, не в Гурзуфі й не в Місхорі, а в мальовничих, мало кому відомих селах у долинах Бельбека та Качі. Ми бували в дивовижному селі Кок-Коз (нині Соколине) поблизу Бахчисарая і в старовинному Карасубазарі. І всі ці поїздки відкривали мені інший Крим — живий, глибокий, справжній, той, якого не побачити на листівках.

Справа життя

Інтерес до історії в мене прокинувся ще в дитинстві — з розповідей бабусі про інший Крим, з історичних цікавинок, якими ділився дідусь. Він дуже любив історію і, мабуть, передав мені цю пристрасть.
У нашому домі завжди було багато книжок, але літератури про кримських татар — обмаль. У 1990-х з’явився самвидав — перші саморобні збірки, брошури, видрукувані напівпідпільно. Я пам’ятаю це як ковток живої води.

Тому коли настав час обирати, ким я хочу бути, сумнівів не було: істориком.
«Історик? То це ти будеш учителькою в школі?» — дивувались друзі родини. І справді, наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років професію історика не вважали престижною. Усі навколо вступали на юридичні, фінансові факультети або в медуніверситет. А я пішла на історичний.

І це було усвідомлене рішення. Я навчалась із захопленням, бо щиро любила те, що вивчала: історію, археологію, антропологію, етнографію та суміжні дисципліни. На четвертому курсі я почала публікуватися в газеті «Авдет» («Повернення») — одному з перших друкованих кримськотатарських медіа в Криму. А вже наступного року мене запросили працювати в редакції на постійній основі.

Мій перший великий матеріал був про Помаранчеву революцію — я поїхала до Києва просто в епіцентр подій. Це була моя перша подорож до столиці й перше знайомство з чарівним містом. І так, я тоді вперше уявила: «А якби жити тут…» — та це була тільки мрія. У думках я завжди залишалась із Кримом і не уявляла життя деінде.

Я працювала в «Авдеті» майже десять років, писала передусім історичні матеріали. У березні 2005 року отримала грамоту Верховної Ради України за заслуги перед українським народом.

Потім мене запросили на телеканал «ATR» — керувати власним проєктом «Алтин девір», тобто «Золота доба» Кримського ханства. «ATR» — перший кримськотатарський телеканал; тоді він справді був першим серед усіх ЗМІ Криму й без перебільшень найкращим серед регіональних. Газету я не покинула, а от учителькою так і не стала. Та, попри щоденну роботу, у мені жила інша, давня мрія: стати письменницею. Авторкою історичного роману.

Я жила цим із дитинства: уявляла героїв, відчувала епоху, бачила сцени, що ніколи не потрапляли до підручників. І якось ця мрія збулася. У 2007 році вийшов мій перший роман «Шагін Герай», присвячений останньому кримському ханові. Це було не просто письменницьке досягнення — це була зустріч із історією Криму на глибшому, художньому рівні.

2012 року вийшла моя книжка «Золота доба Кримського ханства», а вже наступного, 2013-го, — «Битви з історії Кримського ханства».

Усе змінив 2014 рік. Із початком окупації Криму я, як і тисячі інших, опинилася перед складним вибором, і за кілька місяців його таки зробила: виїхала до Києва.

Невдовзі телеканал «ATR» також евакуювався з окупованої території, і я змогла продовжити роботу в столиці. Редакція нашого каналу була частинкою дому, адже журналісти, режисери, оператори здебільшого були з Криму. Тоді ми з командою запустили особливий проєкт: подорожували Україною в пошуках слідів кримських татар. І саме тоді я по-справжньому відкрила для себе всю глибину й незламність нашої країни.

У Києві я продовжила писати. У 2020 році вийшла друком моя монографія «Кримські татари: від етногенезу до державності», у 2021-му — книжка «25 відомих кримських татар», у 2024-му — «Історія Криму: коротка оповідь великого шляху».

Та мрія про історичні романи живе й далі. Я хочу, щоб поряд із науково-популярною та публіцистичною літературою з’являлись і нові художні твори —про історію Криму, про долі, про силу пам’яті. Бо інколи саме художнє слово здатне донести правду глибше, ніж будь-який архів.

Поступово моя діяльність лише розширювалася. У мене вийшло чимало історичних статей, зокрема у французьких та польських виданнях — це була моя спроба розповісти світові про Крим і кримських татар мовою, яку він готовий слухати.

Я створила чимало історичних телепрограм, більшість із яких вийшла в ефірі «ATR»— телеканалу, який сам по собі став частиною нашої новітньої історії.

Деякий час я працювала в історичному проєкті «Тугра» на «Крим.Реалії» — ще один важливий майданчик, який давав можливість говорити правду про минуле й сьогодення рідного півострова.

Нині я працюю в державному підприємстві «Кримський дім», веду його сторінки у Фейсбуці й Інстаграмі. Моя любов до історії не залишилася осторонь: я створюю відеоролики, рілси, короткі формати для «Моментів історії» — проєкту, який відкриває сторінки кримського минулого сучасній аудиторії.

У мене також є власний Ютуб-канал, де я ділюся тим, що надихає найбільше: історією Криму, багатогранною, драматичною, маловідомою, а для багатьох — і зовсім незвіданою.

Проєкти:

2021 рік. «Шлях/Yol» — мультидисциплінарний проєкт про історію і культуру кримських татар, нерозривність історико-культурних зв’язків материкової України й півострова Крим. Його реалізує ГО «Ель Чєбєр» за підтримки Українського культурного фонду, Українського інституту та Кримського дому.

Зайнятість у проєкті — історикиня, консультантка.

2023 рік. «Zincir/Ланцюг — ланки пам’яті» — культурно-мистецький проєкт, що сприяє міжкультурному діалогу, популяризації історії та культури корінних народів України: кримських татар, караїмів, кримчаків. Філософія проєкту базується на слові «zincir», або «ланцюг», що складається з ланок. Цей міцний ланцюг символізує ідентичність народу.

Зайнятість у проєкті: кураторка аудіовізуального проєкту «12 міфів про Крим».

2024 рік. Друковане видання «Календар пам’ятних дат кримськотатарського народу» за підтримки Європейського фонду за демократію.

Статті

Абдулаєва Г. Відносини Кримського ханства і Запорозької Січі / Г. Абдулаєва // Повернення в Царґород. Київ: ТОВ Українскька прес-група, 2015. – 496 с.

Абдулаєва Г. Становище жінки у Кримському ханстві / Г. Абдулаєва // Повернення в Царґород. Київ: ТОВ Українскька прес-група, 2015. – 496 с.

Абдулаєва Г. Перша окупація, або операція «Крим» / Г. Абдулаєва // Наш Крим / Випуск III / Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2017. – 240 с.

Abdulayeva Gul’nara. Crimean Government of Suleiman Sulkevich. Relations with the Polish Republic // Rozbite Imperium, pp. 25-31. Warszawa, 2017.

Абдулаева, Г. Военное дело в Крымском ханстве / Г. Абдулаева // Qasevet, 2010. – № 37. — С. 84.

Абдулаева, Г. История Монетного двора в Крымском ханстве / Г. Абдулаева // Qasevet, 2008. – № 33. – С. 2–8.

Абдулаева, Г. Ремесленные производства в Крымском ханстве. Цеховые уставы и традиции / Г. Абдулаева // Qasevet, 2012. – № 40. – С. 15–22.

Абдулаєва Г. Кримські аскери – завжди готові! / Г. Абдулаєва // Воїн Світла, 2020. – № 13. – С. 4–9.

Основна сфера наукових і творчих інтересів:

єврейське мистецтво (історіографія, синагогальна архітектура та розписи синагог, традиційна художня культура, музейництво і створення сучасного візуального єврейського простору), а також монументальне мистецтво і сакральний живопис.

Науково-мистецький доробок:

автор більше 200 монографічних видань і наукових публікацій, що вийшли друком в Україні, Молдові, Польщі, Ізраїлі, Голландії, Словаччині, Словенії, Німеччині, Австрії, Італії та ін. країн, автор-упорядник та куратор мистецьких альбомів і каталогів, учасник більше 130 наукових форумів, шкіл, конференцій, презентацій в Україні, Молдові, Польщі, Чехії, Литві, Австрії, Італії, Німеччині, Ізраїлю, США, Канаді тощо. Головний редактор наукового видання «ХУДПРОМ: Український журнал з мистецтва і дизайну»  , член редакційної колегії низки українських і зарубіжних академічних журналів. Є автором вітражів для синагог, дизайну єврейських культурних центрів, музеїв Голокосту, виставок фотографій, учасник і куратор численних мистецьких проєктів.

Громадська діяльність і визнання:

Голова Академічної ради Української асоціації юдаїки, член Національної спілки художників України, член Спілки дизайнерів України, член Міжнародної асоціації критиків мистецтва AICA, член Європейської асоціації юдаїки.

Лауреат творчої премії міськвиконкому ім. Василя Єрмилова у галузі дизайну (2011), лауреат щорічної Премії Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі (Ізраїль) за видатний внесок у дослідження єврейського мистецтва (2022), має подяку Міністерства культури та інформаційної політики України (2023), Грамоту Харківської обласної ради (2021), Почесний диплом Національної академії мистецтв України (2021), Подяку Харківського міського голови (2011) тощо, а також пам’ятні медалі за участь в реконструкції Харківської хоральної синагоги (2003) та Головної синагоги м. Києва (2003).

Коріння

Я народився в Харкові, який став для мене основою всього – сімейних цінностей і прагнень, професійного становлення та пошуку себе, набуття любові та сенсу існування. Ще в 1930-ті сюди приїхала моя бабуся з чоловіком з Кам’янця-Подільського, що врятувало її від Голокосту. Тут народилися мої діти, стали втілюватись мої ідеї, збиратися цілісний пазл життя. Час мого становлення збігся із бурхливою і романтичною добою української незалежності, нашого відродження. Саме тут, на своїй батьківщині я знайшов себе: коли всі навколо виїжджали з України, мені було чим займатися – навчатися, їздити, досліджувати, відроджувати, займатися справою, яка в старій єврейській громаді була не прийнята, а в сучасній, що тільки народжувалася – просто невідома. Ця справа називалась єврейським мистецтвом. Мені пощастило. Прекрасні вчителі в художній студії, школі, училищі, а згодом і в інституті – нині Харківській державній академії дизайну і мистецтв вклали в мене особливе, мистецьке сприйняття світу. Міцна художня школа й нові виклики часу спрямували мене до того, що пізніше стало дороговказом. Світ єврейського мистецтва відкрив мені дорогу як до минулого, так і до майбутнього, а в географічному вимірі – до усього світу.   

Єврейський Харків

Відродження єврейського життя в Харкові в лихі 90-ті на щастя відвело мене від спокус важкого часу, проте направило в інше поле – несподіваних професійних можливостей. Це поле виявилося справжнім terra incognita. Єврейська пам’ять і спадщина за попередні часи радянського панування і Голокосту була роздерта і забута. Вона трішки підтримувалася в моєї родині, але на рівні міста вже майже ніхто не знав єврейську історію, вже не кажучи про художню традицію. Тоді ще не було професіоналів, то був час ентузіастів. І я крок за кроком відкривав новий простір життя, в якому виявився затребуваним. Все почалося у 1995 році після отримання Гран-прі на Всеукраїнському конкурсі студентських наукових праць за дослідження «Синагога. Юдейський релігійний канон і образотворчі традиції». Торік я також захистив свій диплом художника-монументаліста «Ескізи вітражів “Єврейські свята” для Харківської хоральної синагоги», що був придбаний керівництвом громади. Відтоді й визначилися два напрямки однієї теми, яка цілком захопила мене: дослідництво й творчість. Водночас я почав викладати у своєї альма-матер, спершу як асистент, а зараз – професор, завідувач кафедри монументального живопису ХДАДМ. Але це окрема тема – захоплення роботою зі студентами, своїм мистецьким середовищем, творчістю і наукою. Вона йшла паралельно, не перекриваючи визначеного маршруту.

Захищена у 2001 році кандидатська дисертація «Синагоги України другої половини XVI – початку XX століть як історико-культурний феномен», багаторічна архівна робота з вивчення харківського єврейства, безліч виступів і текстів – від статей до путівника «Єврейський Харків» (2011), що отримав муніципальну премію, дали безцінний науково-видавничий досвід. Його підсилили і творчі проєкти: дизайни Єврейського культурного центру, Харківського музею Голокосту, пізніше – музею «Біль та надія» в єврейській школі та інтерактивного музейного простору в Меморіальному комплексі у Дробицькому яру тощо. На прикладі свого міста я побачив перспективу поєднання цієї теми в дослідницьких, викладацьких і мистецьких проєктах, а також її масштабування на всю Україну і більше.

Справа життя

З кінця 90-х пішло-поїхало: конференції, школи, виставки, проєкти, викладання…. Вітражі, розписи, фотографії, експедиції студентів, численні наукові розвідки, відкриття й розчарування, та знов надії й захоплення. Тут було все: мандри Україною, Європою, Ізраїлем і Південною Америкою, дивовижні зустрічі, детективні історії розшуку і отримання матеріалів, фантастичні сюжети, за якими можна було б писати книжки й знімати фільми (до речі, фільми такі знімалися). Спочатку був радий будь-яким публікаціям, пізніше насолоджувався запахом типографської фарби в глянцевих і наукових журналах, каталогах і окремих виданнях, де бачив свої розвідки в кольорі, потім в електронних форматах тощо. Окремим викликом ставало подання статей до авторитетних закордонних журналів, на кшталт Ars Judaica, Images, RIHA Journal тощо, що ставало для мене справжньою науковою школою і об’єднувало зі світовою фаховою спільнотою.

З часом виокремлювалися і певні напрямки, де пріоритетом ставали дослідження єврейських пам’яток українськими мистецтвознавцями у 1920-ті – початку 30-х років, бо майже всі науковці були репресовані, а їхні праці знищені або заархівовані. Поступово я виводив на світ напрацювання своїх попередників, реабілітуючи їхні постаті і внески. Окрема пристрасть – сакральне мистецтво і синагогальні розписи, які я розшукував по усьому світові. Ще століття тому важко було уявити синагогу в Галичині без настінного малярства, а за отримання подібного замовлення конкурували досвідчені єврейські і християнські митці. Але згодом ця традиція разом з її носіями була стерта нацистами та забута як помпейські розписи. Розуміння того, що твоя праця надає голос минулому – людям, спільнотам, величезній традиції тощо, – призводить до усвідомлення своє роботи як певної місію, яка надихає і відкриває додаткові джерела сили. Таке відчуття було до 24 лютого 2022 року, таким воно залишається й дотепер, але з певними доповненнями після початку російського вторгнення.

Війна та рух до Києва

Початок війни розірвав життя на «до» та «після», але змусив зосередитися на найважливішому: родині, користі батьківщині, збереженні справи життя. За кілька днів після початку масованого обстрілу Харкова ми виїхали з дітьми на захід. Відстань, яку можна було б проїхати у мирний час за світловий день, ми долали майже тиждень. Ми їхали знайомою та улюбленою Україною, колишньою смугою єврейської осілості та єврейськими містечками – штетлами, в яких я часто бував як мандрівник і дослідник. Проте тоді ми рятувалися в цих краях як біженці, і я жадібно фотографував вулиці в Умані та єврейські надгробки в Меджибіжі, розуміючи, що завтра сюди може прилетіти російська ракета. Цей час для нас, як і всіх українців відкрив інший вимір життя, і я гостро відчував, як в цих містах колишнього панування хасидських цадиків, саме вони опікуються нами. Про це писав у своєму есеї, коли вже приїхали до Львова.

Саме у Львові прийшло розуміння того, що все, що залишилося з тобою і є реальним життям, яке має продовжуватися. Моя величезна домашня бібліотека стала недоступною. Лишень ноутбук і невеличкий зовнішній диск зберегли для мене всі «файли пам’яті» і напрацьовані матеріали. З цього й почалася нова історія. Через кілька місяців ми переїхали до Києва, ближче до дому, помилково чекаючи на швидке закінчення війни.

Ще наприкінці 1990-х років Київ став для мене другою батьківщиною, що дав мені справжній професійний поштовх. Тут стояли мої вітражі в синагогах, тут я влаштовував свої виставки, сюди приїжджав до своїх вчителів, друзів та учнів, постійно бував у відрядженнях у Міністерстві освіти і науки України. Кожний раз користався можливістю попасти в музеї чи архіви, поспілкуватися з героями моїх наукових романів, стати через століття їх адвокатами…

Війна звернула увесь світ в бік України, відтоді й з’ясувалося, що мої власні напрацювання стали цікавими для широкого міжнародного загалу. На різних онлайн-майданчиках Європи, Ізраїлю і Америки я розповідав про єврейську спадщину України, минули здобутки й сучасні виклики. Саме із Києва зі своїми колегами ми відкрили дві ретроспективні виставки «Світло відродження. Вітражі для відновлених синагог України» і «Український штетл. Повернення до місця сили. Фотографічні мандри колишніми єврейськими містечками» у Нью-Йорку, які зараз мандрують всією Україною. Саме тут зі своїми колегами з Української асоціації юдаїки у 2024 році нам вперше вдалося зробити міжнародну конференцію з єврейської мистецької спадщини України в Чернівцях, на яку зібралися провідні дослідники єврейського мистецтва з десяти країн.

Життя продовжується, а з ним наукові, видавничі і виставкові проєкти. Справ багато, як спогадів і мрій. З-поміж численних нагород і відзнак є три, які нагадують мені славні часи минулого і водночас завдання на майбутнє. Це пам’ятні медалі за участь в реконструкції хоральної синагоги в Харкові та Київської синагоги на Подолі (обидві 2003 р.), а також отримана під час війни щорічна Премія родини Наркісів Центру єврейського мистецтва Єврейського університету в Єрусалимі за видатний внесок у дослідження єврейського мистецтва (2022). Для мене це новий рівень відповідальності за ті теми й сюжети української арт-юдаїки, що чекають свого часу і мають бути відкриті світові.

Місце народження

Народилася, вивчилася (золота медаль школи і червоний диплом з англійської філології КПНУ) і живу в Кам’янці-Подільському.

Дитинство

Дитинство припало на часи, коли дитячих садочків у Кам’янці було вдвічі більше, ніж зараз, — і туди були черги. Тому щоранку мене, заспану і заплакану, мама відводила в садок від її заводу, майже на інший кінець міста.

Забирав мене з цього дитячого кількагодинного рабства зазвичай дідусь. Додому ми поверталися через Старе місто. Якщо уявити траєкторію моїх щоденних походів «дім-садок-дім», то вийде правильний трикутник: витягнута в струну гіпотенуза проспекту вранці, броунівський рух дитячого майданчика вдень, а ввечері — два катети, до фортеці та звідти додому, перерізані гнучкою стрічкою Смотрича.

Уявний центр трикутника припадав на площу Ринок. «Дивися, тут, перед ратушею колись Устима Кармалюка карали сотнею різок! А о-о-он там, біля вірменського торгового дому, — будівля колишньої духовної семінарії. Її закінчив не лише батько Федора Достоєвського Михайло, а й мій улюблений поет Степан Руданський». Мені п’ять, може, шість років. Мені цікаво.

Від моїх чотирьох років ми щочервня їздили в Ялту. Зранку пляж, після обіду — Судак і Місхор, Кореїз і Алупка. З екскурсіями. Уже тоді я мала звичку пройти в перший ряд і слухати гіда, роззявивши рота від захвату. І так щоліта до моїх 13 років.

Коктейлі наших дорослих уподобань складаються з різних інгредієнтів. Приблизний рецепт мого: закоханий у рідний край дідусь, старі путівники Україною, які мама привозила з численних походів комсомольської юності, — і місто, застиглий у середньовічній летаргії Кам’янець.

Справа життя

Зі старших класів я мріяла бути або історикинею, або журналісткою, але в голодні дев’яності пішла шляхом найменшого спротиву — на філологію. На третьому курсі почала підробляти інтерв’юеркою в «Соціс Геллапі» та репетиторкою, на четвертому пішла у школу вчителькою англійської мови. Пропрацювала так вісім років. Скромні зарібки витрачала на книги, фотоплівку до «Кодака» та бензин до маминих «Жигулів»: уже в юності зрозуміла, що найбільше задоволення в житті отримую від мандрів.

Дуже хотіла ділитися з людьми побаченою красою, але не знала як, не вміла — заважала моя аутичність. Та влітку 2000 року в місті з’явився інтернет — і це змінило все. Виявилося, що спілкування може бути не стражданням, а радістю. Того ж літа я залишила на першому й давно забутому українському пошуковику «Інтернетрі» оголошення: «Була в більш як 70 українських замках. Розкажу, що, де, як».

На оголошення відгукнувся Валерій Напиткін, тоді програміст, а зараз знаний геральдист. Запитав, чи не варто б було мої знання оформити як сайт. Доти я про це й не замислювалася. Так народилися «Замки і храми України». Валерій допоміг оцифрувати мої фотографії пам’яток, однак із самим сайтом справа пробуксовувала. Тоді я скористалася готовим конструктором — довелося лише вивчити кілька команд HTML. Від 2005 року сайт хостить львівська «Веб-Кузня» Мар’яни Рожанківської. У 2007 та 2009 роках «Замки і храми» були визнані найкращим краєзнавчим сайтом країни за версією УТОПІК — Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Сайт потрапив на сторінки путівника Україною від «Lonely Planet»; про нього — і про мене — зняло двосерійний документальний фільм Львівське телебачення.

Від 2001 року я пишу статті для багатьох українських медіа: «Фокус», «Кореспондент», «Світ туризму», «Твій номер», «Фортеця», «Високий замок», «Твоє місто», «Подолянин», «Локальна історія», «Панорама» тощо. Своєю школою журналістики вважаю співпрацю з першим західноукраїнським туристичним часописом «Карпати. Туризм. Відпочинок», а головним учителем — його редактора Андрія Філіпського.

У 2006 році вийшла перша моя книжка «Чернівці для небайдужих». Відтоді я стала авторкою та співавторкою понад 20 путівників різними регіонами й містами заходу України. У 2018 році вийшли мої «Буковинські маланки» — перший путівник із подієвого туризму в Україні. Книжка «Карпати. Коротка історія мандрів» теж незвичайна: це путівник у часі, що розповідає, як наші Карпати з дикого закутка Австро-Угорської імперії перетворювалися на модну туристичну дестинацію. Єдина моя белетристика — біографія найвидатнішого рококового скульптора Поділля й Галичини Йогана-Георга Пінзеля. Пишаюся також фотоальбомами «Буковинська маланка» та «Буковина», на створення котрих надихнув історик та знавець Буковини Сергій Осачук.

Як фотографка (камера, дрон) брала участь у кількох фотовиставках в Україні й одній у Бразилії. Беру участь як CMM-спеціалістка в різноманітних культурологічних проєктах. Була експерткою програми «Культура. Туризм. Регіони» УКФ, є експерткою УІК.

Українська архітектура — найбільше захоплення мого життя, але не єдине. На жаль, більшість того, що дарувало мені втіху в житті, забрала війна: це повітроплавання, військово-історичні фестивалі й аерофотозйомка. Велика моя любов — подільські та буковинські маланки. Вивчаю їх — та їхній зв’язок із карнавальною культурою Європи. Не тільки побувала на десятках українських ритуалів, а й бачила древні язичницькі зимові обряди Австрії, Німеччини, Румунії, Швейцарії та Польщі. Мрію написати книгу про наші маланки як одну з ланок великої європейської переберійної культури.

Виховую сина Григорія. Маю багато котів.

Серед наукових зацікавлень — політична історія XX століття, історія комуністичного терору і комуністичної спецслужби в Україні та в СРСР, історія голоду 1932–1933 років в Україні, етнополітологія, історична персоналістика, політика історичної пам’яті, історія Другої світової війни, польсько-українських і єврейсько-українських взаємин.

Спеціалізується на вивченні слов’янських поховальних пам’яток доби раннього середньовіччя та взаємодії різних поховальних традицій.
До кола його наукових інтересів також входять проблеми генези ранньосередньовічних археологічних культур, контакти осілого й кочового населення Східної Європи у добу Великого переселення народів.
Викладає курси з археології доби латену, римського часу та середньовіччя, теорії археології, методики польових досліджень.
Автор та співавтор численних наукових статей.
2024 року побачила світ його науково-популярна книжка «Кирило і Мефодій. Політичні інтригани словесності» (видавництво «Віхола»).

2018 року здобула ступінь кандидата історичних наук за спеціальністю «Археологія» (Національний університет «Києво-Могилянська академія», Інститут археології НАН України), захистивши дисертацію на тему «Коштовні металеві аплікації костюма населення Степової Скіфії VII–III ст. до н. е.».
Провідна наукова співробітниця Скарбниці Національного музею історії України; кураторка постійної виставки «Скарби Криму. Повернення», що містить 565 експонатів (понад 2000 музейних предметів) — давньогрецьких, давньоримських, пізньоскіфських, сарматських, гунських і готських пам’яток, знайдених упродовж ХІХ–ХХІ століть під час археологічних досліджень Криму й повернених в Україну після 10 років боротьби в європейських судах.
Авторка та співавторка численних наукових статей, основний фокус яких — античні та скіфські прикраси. Для часопису «Локальна історія» створила цикл популярних текстів про скіфське золото.

Народився 6 липня 1992 року у Львові. У 2009–2014 роках був студентом історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (диплом магістра історії, викладача історії з відзнакою).

Упродовж 2014–2017 років — аспірант відділу новітньої історії Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України. Працював над дисертацією «Суспільно-політичні процеси у Російській Федерації та російсько-українські відносини в українській громадській думці (2000–2012)», яку захистив у березні 2018 року.

Старший науковий співробітник  відділу нової історії України Інституту українознавства. За сумісництвом — старший науковий співробітник Інституту релігієзнавства (філії Львівського музею історії релігії) і дослідник-волонтер проєкту «Локальна історія». Голова Ради молодих вчених Інституту українознавства і Ради молодих вчених Відділення історії, філософії та права НАН України. Член організаційного комітету щорічної міжнародної наукової конференції «Історія релігій в Україні».

Сфера наукових зацікавлень: русистика, історія України та Росії рубежу XX–XXI століть, розвиток українсько-російських відносин у XXI столітті, проблематика національної ідентичності та історичної пам’яті, історія СРСР, історія Львова.

Народився 2 липня 1979 року на Івано-Франківщині. У вересні 1995 року вступив на історичний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. 2005 року в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича захистив кандидатську дисертацію на тему «Військово-політичні стосунки Угорського королівства з Галицьким та Галицько-Волинським князівством (кінець ХІІ–ХІІІ ст.)», а 2015 року в Інституті українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (Львів) — докторську дисертацію на тему: «“Русь” в Угорському королівстві (ХІ — друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міґрації».

Головний редактор наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису «Гали­чина». Професор кафедри всесвітньої історії ПНУ імені Василя Стефаника, на якій 2015 року заснував Центр медієвістичних студій (Centrum Studiorum Mediaevalium). Visiting professor кафедри словацької історії Університету Коменського (Братислава, Словаччина). Викладає історію середніх віків і спецкурси: «Міжнародні відносини середини V — середини XVII ст.: європейський вимір», «Русько-угорські історичні зв’язки доби Середньовіччя (ІХ–XIV ст.)», «Русько-польські відносини Х-XIV ст.», «Актуальні проблеми сучасної медієвістики», «Ґендерні студії з історії Русі Х–XIV ст.», «Міграційні процеси та міжнародні відносини в Європі X—XV ст.», «Джерела до вивчення української історії в країнах Центрально-Східної Європи».

Досліджує русько-угорські, русько-польські, русько-чеські відносини ІХ–XIV століть, особливу увагу приділяючи пошуку окреслених руськими (Ruthenus) поселенців у сусідніх Русі країнах латинського світу. Наукові зацікавлення поширюються також на історію давнього Галича й Галицької землі до кінця XVIII століття, історію королівства Русі у ХІІІ — першій чверті XV століття, історію Станиславова та Станиславівської фортеці до початку ХІХ століття.