Володимир

Володимир — найстаріше західноукраїнське місто. Перша літописна згадка про нього датується 988 роком і походить із «Повісті временних літ»: літопис фіксує, що київський князь Володимир Святославич передав місто в удільне володіння синові Всеволодові. Володимирську єпископію згадано під 992 роком.

Первісну назву місто зберігало понад 800 років. Коли Волинь стала частиною Російської імперії, 1795 року його перейменували на Володимир-Волинськ, а за радянських часів — на Володимир-Волинський. У 2021 році місту повернули його історичну назву — Володимир.

Русь

Протягом ХІ — першої половини ХІІ століття навколо Володимира сформувалося Волинське князівство, яке зрештою стало спадковим володінням Мономаховичів. У 1154 році воно розділилося на Володимирське і Луцьке князівства, а 1199 року князь Роман Мстиславич об’єднав Володимирське князівство з Галицьким, поклавши початок державі Романовичів, яка популярно, хоча й не зовсім слушно відома як Галицько-Волинське князіство.

Середньовічний Володимир був захищений міцними баштами й валами з дерев’яними укріпленнями. Місто мало єпископську кафедру та збудований у ХІІ столітті пишний Успенський собор, на території якого поховані, зокрема, князі Мстислав Ізяславич, Василько Романович, Володимир Василькович і єпископ Іпатій Потій. При храмі містилися школа й художня майстерня. Собор уцілів під час ординського нашестя 1241 року, проте постраждав від пожежі 1491-го. 1494 року його відбудував єпископ Васіан, але 1565-го храм знову був пошкоджений у результаті збройних сутичок між претендентами на посаду єпископа. Наступні ремонтні роботи тут провели з ініціативи волинського воєводи князя Василя-Костянтина Острозького. 1596 року собор став центром унійної єпископії, однак у 1683-му знову дуже постраждав від пожежі, яка випалила чи не все місто. Під час відновлення храму наприкінці XVII століття єпископ Теофіл Годебський ініціював прибудову ярусів лоджій і симетричних веж, що надало храму барокового вигляду. Від 1772 року його використовували як склад, і в першій третині ХІХ століття його склепіння та купол обвалилися. Протягом 1896–1900 років собор перебудували у псевдовізантійському стилі, суттєво змінивши його первісний — романський — вигляд.

Угорський король, який побував у Володимирі 1231 року, був надзвичайно здивований пишністю міста: «Не бачив такого і в німецьких країнах». Місто в ті роки вже мало муровані світські будинки, що вражало іноземців, і жваво торгувало з Римом, Німеччиною, балканськими країнами. Археологічні знахідки ювелірних виробів підтверджують неябиякий розвиток ремесел.

Пізнє середньовіччя

1324 року місту було надано Магдебурзьке право, яке підтвердив у 1509 році король Польщі і великий князь Литовський Сигізмунд І Старий, а в 1570-му — король Сигізмунд Август; іще одне підтвердження магдебургії містяни отримали 1774 року. Завдяки свободі торгівлі та промислів у Володимирі процвітали ремісничі цехи; двічі на тиждень тут діяли ринки, а тричі на рік — ярмарки, що тривали по кілька тижнів. Аж до початку ХІХ століття місто було відоме гончарним промислом.

Козацька доба

Протягом ХVІ–ХХ століть роль Володимира не була такою потужною, як за княжих часів, однак це не означало, що життя в місті стало менш активним. Тут містилася Володимирська єпархія (спершу православна, потім унійна), діяли Володимирське церковне братство і василіанський колегіум — одна з найпрестижніших шкіл Волині. Із містом пов’язано чимало видатних постатей. Серед них — Йосафат (Іван) Кунцевич, який народився в родині тутешніх міщан Гавриїла та Марії. У 16 років батьки віддали сина на навчання ремеслу купцю Якинту Поповичу до Вільна, однак хлопця не приваблювала купецька справа. 1604 року він вступив до монастиря Пресвятої Трійці, де був пострижений у ченці митрополитом Іпатієм Потієм і прийняв ім’я Йосафат. 1613 року він став ігуменом Битенського монастиря, 1615-го — помічником архієпископа Полоцького, а після його смерті — архієпископом. Кунцевич відомий також як засновник ордену василіан, які дуже вплинули на інтелектуальне життя Володимира. Іпатій Потій, єпископ Володимирський і митрополит Київський, активно підтримував розвиток навчальних закладів. У 1595 році він звернувся до польського короля з проханням привілею, за яким прибутки від маєтків Спаського монастиря у Володимирі та його землеволодінь мали бути використані на утримання школи й церковного проповідника. А в 1609-му сам виділив на розвиток школи при кафедральному соборі 2500 злотих. Уніатський єпископ Бенедикт Корсак-Глинський передав ченцям-василіанам школу у розпорядження, після того як поселив їх у місті; на цю справу він подарував 8400 злотих. Єпископ Лев Зеленський на школу виділив 10 000 злотих. Освітою у Володимирі опікувався також король Август ІІІ: за його привілеєм у 1746 році василіанам дозволено було відкрити у місті власну школу. Школа отримала статус колегіуму (середній навчальний заклад); тут вивчали математику, хімію, природознавство, сільське господарство, латинську, польську, англійську, німецьку, французьку мови. В історичних джерелах збереглися імена ректорів — зазвичай це були духовні особи: ігумен Зимненського монастиря й доктор богослов’я Маркіян Кульчицький, архімандрит Дерманського монастиря Януарій Огуркевич, Холмський єпископ Порфирій Важинський. У різні роки колегіум мав від 300 до 600 учнів — це був один із найбільших навчальних закладів такого типу на той час. Навчалися тут переважно сини шляхти й уніатського духовенства. Освіту у василіанському колегіумі здобув, зокрема, богослов і письменник Феофан Прокопович. Він розпочав навчання тут 1698 року, після завершення колегіуму у Києві, а згодом і сам викладав у Володимирі. Інший знаменитий випускник колегіуму (а потім — Вільнюського університету) — це Стефан Стубелевич, фізик, винахідник електрофорезу. У 1787 році Володимир відвідав король Станіслав Понятовський та, поміж іншого, дарував колегіуму право монополії на утримання аптек, що було надзвичайно прибутковою справою. Після польського повстання 1831 року навчальний заклад припинив діяльність.

Світові війни

Уже в новітні часи, 1915 року, українську школу у Володимирі створили січові стрільці. 1918-го в місті сформувалася дивізія сірожупанників — Шоста січова стрілецька дивізія армії УНР. За умовами Ризького мирного договору, укладеного 1921 року, місто увійшло до складу Польщі, та після радянської окупації 1939 року потрапило до СРСР. У Володимирі народився Агатангел Кримський — фундатор орієнталістики в науці України, автор низки праць з філології, сходознавства, історії та культури Сходу, викладач східних мов, письменник, перекладач, етнограф і фольклорист.

Авторка: Оксана Сморжевська

Київ

Столиця і найбільше місто України, одне з найдавніших міст Східної Європи. «Мати городам руським», важливий політичний, економічний, релігійний і культурний осередок.

Первісність

Згідно з археологічними дослідженнями, перші людські поселення на місці Києва існували ще у 25 тисячолітті до Р. Х.: 1893 року археолог Вікентій Хвойка розкопав давнє поселення, сьогодні відоме як Кирилівська стоянка, а також натрапив на сліди Трипільської культури. Розкопки свідчать і про існування пізніших культур. 

Темні віки

Умовною датою заснування нинішнього Києва вважають 482 рік. За переказами, що спираються на «Повість временних літ» та «Історію Тарона» (писемну пам’ятку вірменського хроніста Ована Маміконяна), місто на місці ранішого язичницького поселення заснував легендарний князь Кий разом зі своїми братами Щеком і Хоривом та сестрою Либіддю. На честь Кия воно й отримало назву. 

Русь

Джерельно підтверджена дата заснування Києва — приблизно 880-ті роки, коли нормани-руси опанували стратегічні пункти на Середньому Дніпрі й у нижній течії Десни й заснували тут портове поселення. Невдовзі Київ утвердився у статусі «матері городам руським» — столиці Руської держави. «Повість временних літ» надає ключову роль у цій події легендарному варязькому князю Олегу (названому в літописі «Віщим»): він нібито захопив Київ, убив його правителів, князів Аскольда й Діра, і проголосив себе регентом при неповнолітньому князеві Ігореві, ставши фактичним правителем міста. У цей період сформувався поділ Києва на княжу частину (Дитинець, нинішня Старокиївська гора) і торгово-ремісничу (Посад, сучасний Поділ).

Після смерті Олега до влади прийшов князь Ігор, перший правитель династії Рюриковичів, що уславився морськими походами на Константинополь і Каспійське море. Коли його вбили деревляни, владу успадкувала дружина Ігоря, княгиня Ольга, що правила як регентка при малолітньому синові Святославові. Ольга підтримувала добрі дипломатичні стосунки з Візантією — зокрема, уклала угоду з імператором Костянтином Багрянородним і прийняла хрещення. 

Однією з центральних подій в історії Києва стало хрещення Русі за князя Володимира Великого 988 року та проголошення християнства офіційною релігією. У Києві було створено митрополію, підпорядковану Константинопольському патріарху. У 989 році на місці колишнього язичницького капища у Верхньому місті розпочалося будівництво Десятинної церкви — першого кам’яного храму на Русі.

1169 року Київ пережив перше у своїй історії велике розорення, коли коаліція з одинадцяти північних князів захопила місто. Штурмувати Київ не вдалося, тож війська взяли його в облогу, а потім розграбували. Розпочалася «гра престолів» — влада кількадесят разів переходила з одних рук в інші. Змагаючись за престол, князі поступалися землями, аж доки Київ не втратив їхню переважну більшість; тим часом зі сходу насувалася Золота Орда.

1239 року київський престол посів князь Данило Романович (Галицький), який призначив тут намісника: «І зоставив у нім (Києві, тисяцького) Дмитра. І оддав він Київ у руки Дмитрові, (щоб) удержати (місто) проти іноплемінних народів, безбожних татар», — пише Галицько-Волинський літопис. Утім, відновити місто не вдалося — як і захистити його від монголо-татарської навали. 1240 року Київ захопили війська під проводом хана Бату. Кампанія супроводжувалася масовою різаниною та руйнуваннями, що призвело до тривалого економічного й культурного занепаду. Втім, Київ і надалі залишався важливим політичним і духовним центром: до 1300 року тут формально залишалася митрополича кафедра (згодом її перенесли до Владіміра-на-Клязьмі, однак до 1461 року митрополити титулувалися Київськими та всієї Русі). 

Пізнє середньовіччя 

До 1321 в Києві князювали васали Золотої Орди — на тлі постійних феодальних конфліктів у середовищі самих ординців. Зрештою, київський князь Станіслав, зазнавши поразки в битві на річці Ірпінь від литовського князя Гедиміна, утік до Рязані. Гедимін призначив київським намісником литовського князя Міндовга Гольшанського. Наприкінці 1350-х років Ольгерд Гедимінович, великий князь литовський, розгромив на Синіх Водах татарське військо, а 1362 року остаточно приєднав Київ до Великого князівства Литовського мирним договором, який мав залишити все «по старовині». 

Київським правителем був поставлений син литовського князя — Володимир Ольгердович (1331–1398). За його князювання на Замковій горі було побудовано Київський замок — укріплену фортецю, де містилася князівська резиденція, а також монетний двір, де карбували власну монету. 1395 року Володимир був зміщений з престолу на користь його брата Скиргайла Ольгердовича — за умовами Острівської угоди, що поклала край громадянській війні у князівстві Литовському між королем Владиславом ІІ Ягайлом і литовським князем Вітовтом. Київ став базою для армії Вітовта і політичним центром, де велися переговори і зміцнювалися міжнародні зв’язки. 

1440 року відбулося відновлення Київського князівства, яке очолив князь Олелько Володимирович, старший син Володимира Ольгердовича. Він узяв курс на зміцнення київської політичної автономії, підтвердив права тодішнього київського митрополита Ісидора й активно сприяв відновленню духовного і культурного життя. За правління Олелька було відновлено Успенський собор Києво-Печерської лаври й інші занепалі святині, створено нові редакції Києво-Печерського патерика й інших писемних пам’яток. Київ був важливим центром внутрішньої та зовнішньої торгівлі — через місто транзитом проходило багато товарів як зі Сходу, так і з Заходу. На кінець XV століття тут був замок, резиденція воєвод і будинок магістрату (ратуша).  

1482 року Київ атакували війська кримськотатарського хана Менґлі Ґерая. 1497 року, за великого князя литовського Олександра Ягеллончика, Київ отримав Магдебурзьке право — право на самоврядування. Однак Литва, знекровлена військовими невдачами, втрачала позиції. 1569 року було укладено Люблінську унію про об’єднання польського королівства і литовського князівства в Річ Посполиту — за схвалення київської шляхти Київ перейшов під польську корону.

Козацька доба

Період після укладання унії був позначений як економічним зростанням, так і релігійними й культурними утисками з боку адміністрації Речі Посполитої, проте Київ залишався основним православним центром держави. У 1600-х роках відбулася низка важливих релігійних та освітніх подій: створено Київське Богоявленське братство, за зразком єзуїтських колегіумів відкрито братську школу і Київський колегіум (згодом — Києво-Могилянська академія), засновано нову митрополію Константинопольського патріархату, у Києво-Печерській лаврі закладено друкарню. Згідно з описом Ґійома де Боплана, київські православні мали близько десяти храмів, а католики — чотири.

У травні 1648 року під час повстання під проводом Богдана Хмельницького повстанці увійшли в Київ, а 23 грудня до нього тріумфально в’їхав і сам Хмельницький. Місто стало центром Київського козацького полку. Протягом наступних років Київ не раз ставав місцем кривавих протистоянь — таких, як козацький погром польської шляхти й католицького духовенства (1649) або спалення Подолу литовським гетьманом Янушем Радзивіллом (1652).  

1654 року Хмельницький скликав Переяславську раду, одним із наслідків якої було укладання між московським урядом і козацькою старшиною Березневих статей. Київ став резиденцією московського воєводи і московського гарнізону. 1667 року було підписано Андрусівське перемир’я, що розділило козацьку державу між Річчю Посполитою і Московським царством, куди увійшов і Київ. «Вічний мир» 1686 року про розділ Гетьманщини остаточно закріпив Київ під московською владою.

Московська адміністрація розпочала активний курс на русифікацію, знищення політичної автономії та культурної самобутності. 1708 року місто стало центром Київської губернії у складі Російської імперії, а 1737 року царський уряд офіційно скасував його підлеглість Гетьманщині. Київський полк було спершу переведено до Козельця, а потім і зовсім скасовано; у магістрату відібрали реальні владні повноваження — натомість впровадили Міську думу, залежну від губернатора.

Довге ХІХ століття

ХІХ століття супроводжувалося ще більшими утисками: після повстання декабристів Київ став центром генерал-губернаторства, що охоплювало Київську, Подільську й Волинську губернії та дбало про придушення будь-яких революційних проявів. Валуєвський циркуляр (1863) і Емський указ (1876), спрямовані на викорінення української мови, значно ускладнили культурне життя, водночас доклавшись до творення імперського київського міфу про рафіновану російськомовну «корінну» інтелігенцію та некультурних україномовних «зайд». 

Утім, ХІХ століття в усьому світі було часом прискореного технологічного й культурного розвитку, тож у цей період і в Києві з’явилася низка важливих інфраструктурних, освітніх і культурних закладів. Відкривалися чоловічі та жіночі гімназії, було побудовано залізницю, біржу, оперний театр і ботанічний сад. 1834 року розпочав роботу Київський університет (тоді — Імператорський університет святого Володимира), а 1897 — Політехнічний інститут. 

На кінець ХІХ століття у Києві мешкало 247 723 осіб — за кількістю населення він поступався Москві, Петербургу, Варшаві й Одесі.

Світові війни

У часи української революції Київ став епіцентром боротьби за державність. 1917 року після повалення царської влади тут було створено Центральну Раду, яка 20 листопада проголосила Українську Народну Республіку (УНР) зі столицею у Києві. У лютому 1918 року владу тимчасово захопили більшовики, однак після підписання Берестейського миру їх витіснили сили Центральних держав. З 29 квітня по 14 грудня 1918 року Київ був столицею Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським, а після повалення його режиму в місті розмістилася Директорія УНР. 

У лютому 1919 року в Київ знов увійшли більшовики. У серпні його тимчасово відвоювали «білі» війська Денікіна, однак згодом їх витіснили радянські війська. Остання спроба відбити Київ у «червоних» відбулася 7 травня 1920 року: у ході польсько-радянської війни об’єднані сили УНР і польської армії звільнили місто, однак у червні більшовики здійснили успішний контрнаступ, після якого у Києві остаточно закріпилася радянська влада.

1934 року Києву було надано статус столиці УРСР, який доти належав Харкову. Другий секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев заявив, що це було рішення керівництва партії й «особисто товариша Сталіна», оскільки «Правобережжя — це серцевина України». На цей час у Києві вже розгорнулися репресії: відбувалися масові арешти, катування й розстріли політичних дисидентів та представників української інтелігенції у Биківнянських лісах. Так сам агресивно комуністи розправлялися з історичною пам’яттю Києва — у межах запланованої глобальної перебудови міста вони висадили в повітря низку унікальних будівель: Михайлівський золотоверхий монастир, церкву Богородиці Пирогощої, військовий Микільський собор, Трьохсвятительську церкву й інші святині. 

Втіленню гігантоманських планів щодо докорінної зміни обличчя Києва завадила Друга світова війна. Після 78-денної оборони міста радянські війська відступили, і 19 вересня 1941 року Київ потрапив у нацистську окупацію, ставши частиною Райхскомісаріату Україна. Під час відступу сили Червоної армії підірвали мости через Дніпро, об’єкти інфраструктури (електростанції та водогін), низку адміністративних будівель і навіть житлових будинків, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври. Реакцією окупантів стали масові каральні акції: 27 вересня в урочищі Бабин Яр розстріляли 700 пацієнтів психіатричної лікарні, 29 і 30 вересня знищили понад 33 тисячі євреїв. Загалом за час окупації у Бабиному Яру було вбито понад 100 тисяч осіб. 

6 листопада 1943 року радянські війська відвоювали Київ.

Повоєнний СРСР

Після війни у зруйнованому Києві розпочалися відновлювальні роботи, що тривали до 1950-х років. Було збудовано газопровід, нові мости через Дніпро, а також перший в Україні телевізійний центр. У 1960-х роках у місті розпочав роботу метрополітен, з’явилися Театр драми і комедії та Молодіжний театр, а також низка музеїв. Однак ідеологічна обстановка залишалася несприятливою для розвитку культури: тривала політика агресивної русифікації та боротьби з політичним інакодумством. 

Київ став одним із центрів дисидентського руху — зокрема, 4 вересня 1965 року у кінотеатрі «Україна» під час показу фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» відбулася акція громадянської непокори за участі Івана Дзюби, В’ячеслава Чорновола і Василя Стуса на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції. 1976 року у Києві була заснована Гельсінська група, що займалася захистом прав ув’язнених згідно з Гельсінськими угодами. У жовтні 1990 року на площі Жовтневої революції (сьогодні — Майдан Незалежності) відбулася студентська Революція на граніті, що стала предтечею подальших масових акцій протесту на Майдані.

Сучасність

Після проголошення незалежності України Київ не раз ставав епіцентром масових акцій протесту. У 2000–2001 роках на Майдані Незалежності пройшла акція «Україна без Кучми», учасники якої вимагали відставки президента Леоніда Кучми на тлі зникнення та вбивства опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе. У 2004 році тут відбулася Помаранчева революція проти фальсифікації результатів президентських виборів, наслідком якої стало президентство Віктора Ющенка. 2013 року розпочався Євромайдан — акція на підтримку євроінтеграції України, що переросла у всеукраїнську Революцію гідності і призвела до втечі президента Віктора Януковича після масових розстрілів протестувальників — Небесної Сотні.

Після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року російські війська намагалися захопити Київ. Частина Київської області опинилася під окупацією, що супроводжувалася масовою різаниною мирних мешканців. Бої за Київ точилися до 2 квітня 2022 року, після чого російські війська відступили, проте продовжили завдавати по місту регулярних ракетних ударів.

Авторка: Ольга Герасименко

Умань

Місто розкинулося по обидва боки річки Уманка. Історично це межа Поділля та Наддніпрянщини. Для багатьох людей Умань асоціюється з Національним дендрологічним парком «Софіївка», чи з Коліївщиною, з іменами Гонта й Залізняк або зі святкуванням хасидами Рош-га-Шана (Нового року). Та в історії міста є ще чимало захопливих деталей.

Козацька доба

Історію міста виводять від 1616 року. Згадка про Умань (Uman) є у справі про повернення селян, які втекли до міста від свого пана.

Місто належало Валентію Олександру Калиновському, який 1609 року став власником «Уманської (Гуманської) пустині». Тривалий час вважали, що саме Калиновському «Гуманська пустинь» зобов’язана масовим заселенням та освоєнням території. Однак місто, ймовірно, існувало вже в ХVІ столітті.

Калиновський, як хазяйновитий господар, збудував замок і посприяв розвитку торгівлі, зокрема з ринками країн Західної Європи, бо ж сам був зацікавлений в економічному розвитку своїх володінь. За різними підрахунками, ця територія охоплювала від тисячі до чотирьох тисяч кілометрів квадратних. До того ж, Калиновський об’єднав під своєю владою й інші землі Брацлавщини, які його рід контролював до подій Визвольної війни під проводом Богдана Зиновія Хмельницького.

1629 року в місті вже нараховувалося 1067 димів («дим» — форма податку, який стягували з однієї хати, тобто з одного вогнища); 362 з них належали Мартину (Марціну) Калиновському, 705 — Адаму Калиновському.

На середину ХVІІ століття в Умані жило 9600 осіб, які сплачували податки. Місто було одним із найбільших населених пунктів Брацлавського воєводства.
Умань у першій половині ХVІІ століття межувала з Диким полем, із його неозорими степами, тож була укріпленим містом. А ще — важливим торговим осередком. Етнічний склад цих територій був досить-таки строкатим: тут мешкали українці, євреї, поляки, вірмени. Уманщину активно колонізувала польська шляхта: заселені землі, офіційно названі у польських джерелах «пустошами», перерозподілялися між заможними польськими родами, а королівські чиновники масово скуповували власність дрібного й середнього панства. Це прискорило монополізацію земель; формуванню великих латифундій також сприяли шлюбні зв’язки між заможними родами.

Визвольна війна

Історичні документи не раз згадують Умань у контексті подій Визвольної війни 1648–1657 років. Наприклад, у травні 1648 року козаки під проводом Хмельницького, розгромивши польське військо у битві під Жовтими Водами, полонили Мартина Калиновського, який був власником Умані та низки навколишніх містечок. У листі шляхтича Кохана від 5 червня 1648 року вказано, що Калиновського поранено та взято в полон — і козаки погоджуються його відпустити за умови, що Умань буде навічно їхньою.

Саме місто наприкінці травня й у червні 1648 року перебувало під контролем повстанців. На той час воно вже було впливовим козацьким осередком, мало зв’язки із Запорозькою Січчю. Аж до 1775 року на Січі проіснував Уманський курінь — один із 38 куренів козацької вольниці.

Після перемоги в Корсунській битві наприкінці травня 1648 року Богдан Хмельницький зупинився під Білою Церквою. Протягом семи тижнів до нього долучилося понад двадцять тисяч війська й ханська орда. На історичну арену вийшли, зокрема, полковники Максим Кривоніс та Іван Ганжа (Ганджа), які безпосередньо пов’язані з історією Умані. На захід від Білої Церкви Хмельницький послав п’ять полків під очільництвом Кривоноса. Два полки, Вінницький та Уманський, стояли південніше. Уманський полк на чолі з Ганжою був одним із перших, що вступили в бій за самостійну Українську державу навесні і влітку 1648 року, ставши на шляху Яреми Вишневецького.

Та повернімося до історії самої Умані. Обороноздатність міста посилилася після утворення Уманського полку, який, за реєстром 1649 року, формували 14 сотень, названих за своїми центрами: Уманська, Маньківська, Кочубіївська, Цибулівська, Романівська тощо. У 1654 році місто мало три фортеці, які робили його неприступною твердинею. Місто також відігравало роль ресурсної бази й постачало козацьке військо всім необхідним.

Компромісний характер Зборівського договору 18 серпня 1649 року не влаштовував остаточно ні короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира, ні Військо Запорозьке. Через це нерідко виникали прикордонні конфлікти, що зачіпали й Уманський полк. Тут перетиналися інтереси різних сторін: держави Хмельницького, Речі Посполитої, Кримського ханства, Московської держави, Молдавської держави… Коли в серпні 1650 року Хмельницький оголосив мобілізацію, її осередком стала саме Умань. Місто встояло під час нападу польських військ весною 1654 року й татарських — 1657-го. Утім, суперечки довкола Умані були не тільки міжнародні, іноді вона ставала каменем спотикання й у відносинах українських гетьманів: зокрема, 1674 року Уманський полк перейшов на бік гетьмана Івана Самойловича.

У серпні-вересні 1674 року, після тривалої облоги та штурму, османський загін на чолі з пашею Кара-Мустафою здобув-таки місто-фортецю. Багато містян загинуло, частина потрапила в полон до османів. Умань була майже повністю знищена, але з часом відновилася. На жаль, історичні свідчення про міське життя наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ століття дуже фрагментарні й не дають змоги сформувати цілісне уявлення про цей період. Відомо принаймні, що це було скромне сотенне містечко.

Під владою Речі Посполитої

Умань належала до Брацлавського повіту Брацлавського воєводства Речі Посполитої. У 1726 року вона стала власністю графа Станіслава Потоцького, який отримав місто від Гелени Морштин (уродженої Калиновської). До 1832 року Умань залишалася маєтком роду Потоцьких і торговим центром Східного Поділля, де збували сільськогосподарську продукцію та поташ, який виробляли шляхом спалення соняшникових стебел. Поташ використовували як добриво, а також у миловарінні та виробництві скла.

1732 року маєтки успадкував Францішек Салези Потоцький, який отримав прізвисько «малий король на Русі». У цей час розпочалося будівництво величної уманської фортеці (роботу завершили 28 березня 1761 року) з двома брамами: Новоміською та Раківською. Брами були увінчані вежами, на яких стояли гармати. З двох боків місто оточувала річка Уманка; з третього — захищав глибокий яр. Передмістя, тобто Нове місто, від Старого відокремлювали безводний яр і земляний вал, оточені дубовим частоколом. У місті були монастир і школа при ньому, католицькі і православні храми, синагога, ратуша, магнатський палац і гарнізон; діяли ремісничі гільдії й точилася жвава торгівля. У місті мешкала значна єврейська громада, яка там оселилася ще в часи польської колонізації краю. 1760 року було підтверджене Магдебурзьке право, отримане ще 1663-го.

Однак невдовзі на місто чекали нові історичні зрушення, пов’язані з гайдамацькими повстаннями. У червні 1768 року до Умані наблизилося військо гайдамаків на чолі з Максимом Залізняком. Шляхта вислала проти нього полк під проводом уманського сотника Івана Гонти, який перейшов на бік повстанців. Гайдамаки здобули Умань 21 червня 1768 року й отаборилися поблизу міста. Рада повстанців обрала Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником.

7 липня 1768 року російські війська оточили повстанський табір, схопили керівників і роззброїли їхні загони. Решту гайдамаків розбила в боях до травня 1769 року. Після жахливих тортур Гонту стратили, а Залізняка й інших учасників повстання засудили до тілесних покарань і до заслання на каторжні роботи в Сибір. Ще 1968 року в Умані заклали камінь для будівництва пам’ятника Максиму Залізнякові й Івану Гонті, однак встановили пам’ятник аж 21 листопада 2015 року.

ХІХ століття

Після Другого поділу Речі Посполитої 1793 року Умань залишилася приватним володінням Потоцьких у складі Брацлавського намісництва. За два роки стала центром повіту, а з 1797-го ввійшла до Київської губернії. Тут активно розвивалися ремесла й торгівля, з’явилися скляний і цегельний заводи. Протягом 1796–1802 років неподалік від міста був розбудований парк «Софіївка», що став візитівкою і туристичним магнітом Умані. Після того як Олександр Потоцький підтримав польське повстання 1830–1831 років, його майно конфіскували й передали в управління Київської казенної палати. Сам Потоцький емігрував до Італії.

У середині ХІХ століття на зміну спонтанним і доволі хаотичним проєктам забудови прийшло чітке міське планування: «Положення про влаштування міста Умані» 1842 року. Невдовзі був складений план розвитку Умані. 1859 року до Умані перевели Головне училище садівництва. Місто доволі швидко розросталося, а вийшовши в 1860–1861 роках із-під юрисдикції військових поселень, стало типовим для того часу повітовим центром Київської губернії. Тут з’явилися банкові та фінансові установи, товариства, навчальні заклади. Було активне театральне життя, на початку ХХ століття уманці познайомилися з кінематографом. На зламі ХІХ і ХХ століть проведено залізницю, водогін, але не вдалося втілити в життя проєкт трамвайної колії. З 1914 року почала працювали електростанція. На 1915 рік у місті мешкало близько 50 тисяч осіб.

З травня 1920 року в Умані запанувала радянська влада. 1923 року Умань стала районним центром: спочатку Київської, а з 1954-го — Черкаської області. Радянський період історії — цілком типовий для міст України цього часу.

Сучасність

Умань — це один із центрів хасидизму, містичного руху в юдаїзмі. У жовтні 1810 року тут був похований цадик Нахман Брацлавський, духовний лідер хасидів. Відтоді місто стало паломницьким центром для хасидів із усього світу.

У місті розташований один із найстаріших музеїв Черкаської області — Уманський краєзнавчий музей, який заснував у листопаді 1917 року і першим очолив археолог і мистецтвознавець Петро Курінний; тут зберігається понад 50 тисяч експонатів.

Іще одна міська цікавинка — Василіанський Свято-Покровський монастир, збудований 1784 року, із мережею підземних ходів ХVІІ–ХVІІІ століть. За легендами, там заховані скарби гайдамаків. Уваги заслуговують також Уманська картинна галерея (колишній католицький храм Успіння Богородиці, пам’ятка архітектури національного значення), пішохідні світломузичні фонтани на площі Соборності й комплекс фонтанів «Перлина кохання», а ще — фентезі-парк «Нова Софіївка».

Авторка: Оксана Сморжевська

Галич

Sic transit gloria mundi. Сумна стара істина про те, що все в світі минає, весь час крутиться на язику в Галичі. Але хай собі крутиться, ув’язнена: випускати її на волю нема сенсу. Зате варто відпустити уяву. Без неї не осягнути масштабів «було-стало» в Галичі, колись могутньому, зараз кишеньковому, але такому затишному.

Із Замкової гори все як на долоні. Після дощу, коли повітря чисте та вологе, на горизонті навіть синіють карпатські хребти. Але вони в межі княжого міста таки не входили: трохи задалеко. Погляньмо ближче. Відновлені рештки Старостинського замку за спиною залишмо за дужками: до їхньої появи місто розвивалося, квітло і шуміло понад шість століть. Черга, звісно, дійде і до замкових руїн, та спершу — орієнтація на місцевості.

Он десь під нами і трохи праворуч жовтіє невелика за розмірами і грандіозна за історією церква Різдва, он епічний вершник — король Данило з вічним голубом на голові (голуб живий, Данило бронзовий), он перерізана металевим мостом блакитна стрічка Дністра праворуч, а он, на горизонті, храм святого Пантелеймона — найкращий зразок романської архітектури в країні, безсумнівний шедевр і релікт того, легендарного Галича. Зараз він, щоправда, вже не в Галичі, а в селі Шевченкове. Від замку туди 4 кілометри. Шевченкове, Сокіл, Комарів, Козино, Залуква, Крилос — зараз окремі населені пункти на півночі Івано-Франківської області, а колись — частини столиці Галицького князівства, могутнього міста, найбільшого на західних руських теренах. Хоча навіщо ця наша вічна скромність. У 900–1300 роках найбільшими містами Центрально-Східної Європи були Краків, Відень — і Галич.

Назва

Угорська хроніка кінця ХІІІ століття, яку написав нотаріус короля Бели (і ім’я короля збереглося, а скромний писар лишився анонімним) згадує Галич під 898 роком. Це робить його одним з найдавніших українських поселень. Щоправда, деякі дослідники вважають цю дату радше міфічною. Даремно: археологи знайшли тут залишки жител ще з VIII століття. Загалом же історики переконливо доводять, що люди в межиріччі Дністра та його приток Лімниці й Лукви селилися ще 40 тисяч років тому.

Ще більше загадок із походженням назви міста. Так і хочеться її пов’язати її з галками. Сіроокі розумні галки, найменші наші з круків, іще в середні віки були звичною частиною пейзажу. Недарма ця птаха, яку Вергілій вважав передвісницею дощу, а чехи — гінцем війни, оселилася на гербах і Івано-Франківська, і всього Прикарпаття. Та історики йдуть не за найпростішими аналогіями, а за фактами.

Перший альпініст у світовій історії, анатом, географ, хірург, педагог, природознавець (список можна ще довго продовжувати) і поліглот Бальтазар де ла Мотт Гакет (1739–1815) вважав, що Галич — це від солі, яку греки називають άλας. Чи не занадто розігралась у француза-енциклопедиста уява? Хтозна: він був чи не першим дослідником наших Карпат, об’їздив всю Галичину і непогано знав не лише латину чи англійську, а й українську. Гакет (хоча фонетично він таки Акé) дослідив, що нібито саме тут, між Дністром і Лімницею, було перше в регіоні місце добування солі.

Екзотичну думку підтримали такі наукові авторитети, як німецький географ Йоганн Якоб Еглі (1825–1896) у своєму opus magnum «Nomina geographica» та подільський історик Теофіль Коструба (1907–1943). Видатний український археолог Ярослав Пастернак (1892–1969), головний дослідник княжого Галича, точної відповіді на питання про походження назви не мав, але погоджувався з вірогідністю версії про грецьке коріння топоніма. Він же і пояснив, звідки слов’яни, у чиїх мовах сіль є сіллю, суллю, соллю, взяли це грецьке άλας: отримали у спадок від сусідів-фракійців, які жили трохи південніше і саме сіллю торгували зі слов’янами.

Галка — версія народна (і польського історика Яна Длугоша), сіль — версія наукова. Та в них є ціла компанія версій-посестер: і старе ім’я Галиця, і давні слов’янські слова на позначення гори (гала) та чогось голого (голь), і знайома всім галявина, і литовське galas, тобто край, регіон, і навіть готське hallus, тобто скелі. До готів тримайте ще кельтів: у них hal значить сіль.

Русь

Та досить про назву. Могутнє місто славиться не звуками, а масштабами, спорудами, людьми. Галич, який розростався навколо Крилоської гори, відбрунькувався від Київської Русі в 1097 році, вперше був згаданий у руських літописах під 1138 року, а столицею зробився із середини ХІІ століття, коли князь Володимир Володаревич 1141 року переніc її із Звенигорода. Там теж було колись княже місто — а зараз село підо Львовом.

Галич досяг апогею могутності за правління героя «Слова о полку Ігоревім» Ярослава Осмомисла (1153–1187). Іпатіївський літопис згадує цього володаря суцільними суперлативами: «Був же він князь і мудрий, і красномовний, і богобійний, і поважний в усіх землях, і славен військами, — бо де була йому обидь, то сам він не ходив полками своїми, а посилав їх з воєводами. Він бо навів лад у землі своїй і милостиню щедру роздавав, прочан люблячи і жебраків годуючи».

«З усіма князями він жив у злагоді й раді, особливо дбав про порядок своєї землі і тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи його, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були умілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що умільці та ремісники з усіх країн до нього приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив; тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маєтностей допомагав. Він був щедрим, милостивим і правосудним, через те безліч іноземців йому служило. Навчений був, багато книг читав», — а це вже «Літопис Руський». Правитель розширив свої території аж до Дунаю, та столиця землі лишилася тут.

Галичу пощастило і з князем, і з географією. Через горбисте місто на березі (хто сказав «Дністра»? Та ні, Лукви) тягнулися валки купецьких возів із Києва на Польщу; звідси ж через Верецький перевал (який тоді називали Руськими воротами) вибиралися до Угорщини. Тут уже були кошти й на княжі палати, й на розкішні для того часу муровані церкви, оточені валами (у разі ворожого нападу такий храм ставав мініфортецею).

Дитинець із трьох боків був захищений річками: Луквою, Лімницею та Дністром із Мозолевим потоком. Із південного, незахищеного боку, були зведені могутні укріплення. Вали дитинця мали глиняну підсипку до 3 метрів заввишки й до 14 метрів завширшки — це дуже потужно. Самі ж вали сягали вгору на 25 метрів, а їхньою вершиною бігла стіна з колод завширшки 3,5 метра. У ній були зовнішні та внутнішні кліті для оборонців міста; у деяких приміщеннях археологи знайшли залишки печей. За метр від неї зі внутрішнього боку — ще одна триметрова лінія зрубів. На відстані 25–30 метрів від валів у дитинці не зводили ніяких будівель: тут були «оружні площі», на яких під час облоги розміщувалася галицька залога з необхідними для оборони матеріалами — від зброї та каміння до води зі смолою.

Після облог і усобиць укріплення дбайливо відновлювали. До наших днів зберігся фрагмент валу завдовжки 624 метри.

Біля княжих палат Ярослав Осмомисл звів грандіозний Успенський собор (1157). Не ту святиню, що досі стоїть серед древніх фундаментів, — а ту, з каміння якої в XVI століття нову й побудували. Князя поховали в тому давньому Успенському соборі — і поховання віднайшов 1936 року Ярослав Пастернак. Окрім головного храму, на місці давньої столиці Галичини знайдено підмурівки ще 15 білокам’яних і дерев’яних храмів ХІІ–ХІІІ століть. До слова, у XVIII столітті на підмурках Успенського собору з’явилася каплиця ченців-василіан — тоді вона була поруч із Митрополичими палатами.

Грандіозність князівського Галича добре ілюструють оповідки старожилів Крилоса: майже кожен з них пам’ятає безліч випадків, коли на сусідніх городах і полях знаходили древні черепки, наконечники стріл чи кістки.

Що ще було на Князівській горі? Криниця з начебто цілющою водою — її відновили до 1100-го дня народження Галича (1998). «Францішкові джерела» поруч із криницею — теж, подейкують, із лікувальними властивостями. Галичина могила в урочищі Качків (курган-поховання знатного воїна, можливо, засновника Галича). Процитуємо Михайла Грушевського: «Про початок міста в ХІІІ віці, видко, була якась традиція: коло Галича була “Галичина могила”, і її зв’язували з початком міста; літописець, згадавши про сю могилу, обіцяє на иньшім місці оповісти про початок Галича, але обіцянки сеї не сповнив. Очевидно се мала бути могила якогось (чи якоїсь) Галиці (“Галиця”, прикметник “Галичина”), фундатора-епоніма міста, від котрого воно ніби назвалося, як Київ від Кия, а з тим, видко, початок Галича переносив ся в якісь далекі часи».

Аж в 1991–1993 роках (експедиція під керівництвом Володимира Барана і Богдана Томенчука) було доведено, що Грушевський не помилявся. У кургані знайшли залишки спаленого човна-довбанки та спорядження знатного воїна: кинджал, вістря дротика і стріл, три сокири, тесло, позолоту від щита й інші предмети Х століття.

Ярослав Осмомисл заснував кафедру православного єпископа. Його наступник Роман Мстиславович об’єднав галицькі й волинські землі. Так утворилося одне з найбільших слов’янських князівств.

Пізнє середньовіччя

Населення зростало, місто багатіло і ставало ласим шматком для східних (не тільки, але переважно) зайд. Потрібен був захист — і фортифікації Галича вражали сучасників могутністю. Дерев’яно-земляні укріпення омивали води Лукви та Мозолевого потоку. І Галич був могутнім, і Луква — глибокою (до 5 метрів). І несла свої води значно ближче до Крилоської гори. Мешканці міста поглибили й підкоригували її русло — і ріка сполучала княжий дитинець із пристанню на Дністрі.

У руслі Мозолевого потоку та в урочищі Стависька досі є залишки дамб ХІІ–ХІІІ століть, якими піднімали рівень води. Можливо, у ставках, утворених завдяки дамбам, у часи облог мешканці ловили рибу.

Та розквіт у ХІІ столітті змінився трагедією ХІІІ століття. Онук візантійського імператора Ісаака ІІ Ангела й син великого князя Київського Романа Мстиславовича Данило Романович із династії Рюриковичів, хоч і правив однією з найбагатших на той час країн Європи, добре знав, що таке ворог зі Сходу. У битві з монголами на Калці (1223) його, ще досить юного, було поранено. Біда сунула на його землю, біда чорна, масштабна і дика — і це був фатум, від якого не втечеш за Дністер, не заховаєшся за стінами дитинця. Монголи відступили на кілька років, щоб у 1241-му пронестися по Русі смертельним торнадо.

Князю довелося пережити спустошення рідного міста, руйнацію Успенського собору — а він же так дбав і про нього, і про князівство. Холм і Львів, Кременець і Данилів — усі ці міста заснував Данило, а тепер вони лежали у згарищах. Скрізь по Русі посполитим доводилося власними руками руйнувати свої ж фортеці й укріплення, упокорюючись хановій волі.

Чотири роки знадобилося володарю, щоби примиритися з важкою правдою: вже не він був головним правителем цієї родючої красивої землі. У 1245 році Данило Романович визнав-таки свій васалітет від Батия.

Не те щоб він ці чотири роки лише тужив і важку думу думав; ні, князь діяв — і то дуже розумно й масштабно. Ворог твого ворога — твій друг. Православний князь уклав союзи з Тевтонським орденом, угорською династією Арпадів і папським Римом, забув усі чвари з країнами-сусідами — Литвою та Польщею. Його планом була велика антимонгольська коаліція. Русь дуже потребувала військової підтримки, проте зрештою лишилося самотньою. За виняткову географію ми завжди платимо кров’ю і поневоленням тими, хто нахабніший.

Спроб виплутатися з монгольського ярма князь не полишав ще довго. В 1252-му його війська брали участь у війні за австрійську спадщину на боці Угорщини: як треба комусь із союзників братське плече, то ось воно. Може, і вони колись так же зроблять? У 1253 році він прийняв папи Інокентія IV королівську корону й католицьких кліриків; князь Данило Романович став королем Данилом І. Куди вже далі демонструвати urbi et orbi, що Галичина — це Європа?

Його столиця, його Галич намагався триматися. Місто і в руїнах не забуло столичного гонору. У 1246-му князь заснував тут уже не єпископство, а митрополію, котра з часом перебрала на себе функції та обов’язки загальноруського органу церковної влади. Та шкода, якої завдав місту і князівству Батий, була занадто значною.

Син Данила Лев був фанатично відважним, але так само й нерозсудливим. Князівство своє він занапастив. На початку XIV століття Галич уже навіть столицею не був. За наступного князя, Юрія Львовича, нею став Володимир на Волині.

Через більш як 80 років під монгольським батогом Галицька Русь почала оговтуватися. Царство Чингізидів, навпаки, якраз зав’язло в конфліктах між ханом Узбеком і знаттю. Саме час відновити суверенітет — та як це зробити князівству без князя? Бо з князями була біда. Старша гілка династії Романовичів зів’яла якось раптом і одночасно: десь загинув у битві з татарами правнук короля Данила князь Андрій ІІІ Юрійович, а незадовго до того помер його молодший брат і співправитель Лев ІІ. На осиротілий престол претендували литовський княжич Любарт Гедимінович, давній союзник Романовичів польський король Владислав, король Угорщини Карл Роберт, сілезькі князі П’ясти Генрік і Ян, мазовецький княжич Болеслав. Князем стала компромісна фігура: племінник Юрія Львовича католик Борислав Тройденович. Прийнявши православ’я, він змінив ім’я на Юрій — на честь діда-короля.

Галич же поволі згасав. Після напівлегендарної битви на Синіх Водах восени 1362 року військо великого князя литовського Ольгерда здобуло перемогу над монголами. Галичина з-під ханського васалітету перейшла під юрисдикцію Литви. На наступні 200 з гаком років і край, і Галич стали частиною Великого Князівства Литовського — аж до Люблінської унії 1569 року. І говоримо ми вже про місто на берегах Дністра — там, де й зараз. У часи Рюриковичів тут була торгово-реміснича слобода на околицях княжої столиці та пристань. Не всім княжим столицям вдалося зберегти свій міський статус, але Галич з 1367 року мав магдебурзьке право, яке отримав одним із перших в Україні.

Старостинський замок і козацька доба

1370 року володарем міста став Людовік Анжуйський, король Угорщини. За його правління на 60-метровому пагорбі, зусібіч оточеному стрімкими урвищами, звели кам’яний Старостинський замок. Пагорб цей — одна з вершин передкарпатського гірського пасма. У XIV–XVIII століттях фортифікації пережили кілька будівельних періодів. Спершу твердиня була невелика, на 1,7 гектара. Її стіни оточував глибокий (сім метрів!) оборонний рів. Замок пам’ятає наступ молдовського правителя Богдана в XIV столітті, вогонь від татарських пожеж, руйнацію від рук запорожців під час Визвольної війни, і ремонт фортифікацій, за який 1658 року взявся галицький староста Андрій Потоцький — тоді в місті почали діяти ливарна піч і кузня.

24 вересня 1676 року — чорний день в історії замку: тоді його знищили турецько-татарські загони Ібрагім-паші. Відтоді форпост так і не оговтався. Галицькі старости перебралися з руїни в новеньку, модну й могутню Станіславівську фортецю. Із загнепадом замку почався й занепад самого міста, позбавленого такого важливого в ті часи відчуття захисту. Загалом Галич польських часів — це місто вправних ремісників. Зброярів, кравців, бондарів, пекарів, гончарів і кушнірів.

У XVIII столітті міські укріплення розібрали, а рів засипали. Не тому, що в Галичі мешкали якісь варвари: те саме відбувалося по всій Європі. Десь тоді ж у місто прибули караїми — тюркські вихідці з Криму.

За першим поділом Польщі (1772) місто, як і вся Галичина, відійшло до Австрії. Скромний на той час Галич став рядовим населеним пунктом Станіславівського повіту.

Сучасність

Сучасне місто займає територію в 15 квадратних кілометрів. Але приїхати в Галич і побачити лише Галич — нерозумно. Фундаменти княжого міста у Крилосі та храм святого Пантелеймона в Шевченковому (зараз тут святиня УГКЦ) — програма-мінімум для вдумливих допитливих туристів.

Біля церкви Пантелеймона навіть дихається якось легше. Гармонійна 830-річна споруда — наочний доказ майстерності галицьких зодчих. Вишкрябані на кам’яних стінах написи різних часів колись були актом вандалізму, а зараз — свідки історії неймовірної церкви. Зараз і Шевченкове, і Крилос входять до національного історичного заповідника «Давній Галич». У Митрополичих палатах працює музей, там же можна купити брошурки та книги про історію давнього міста. А зовсім неподалік діє скансен — Музей архітектури і побуту Прикарпаття.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Новгород-Сіверський

Новгород-Сіверський — це одне з найпівнічніших міст України, розкинуте на правому березі річки Десни. Перша письмова згадка про нього міститься в єдиній відомій на сьогодні світській пам’ятці давньоруської літератури — «Повчанні» київського князя Володимира Мономаха (1110-ті роки): це опис поразки половецького загону на околицях міста в 1078–1079 роках. У середньовічних джерелах місто також відоме під назвою Новий Город або Новгородок.

Русь

На Замковій горі досліджено городище роменської культури — один із племінних центрів літописних сіверян. Припускають, що його захопило і зруйнувало військо київського князя. Наприкінці Х століття на цьому місці спорудили фортецю — імовірно, один із «городів», заснованих за наказом великого князя київського Володимира Святославича.

Протягом ХІ століття Новогрод-Сіверський належав до найважливіших форпостів Чернігово-Сіверської землі. Столицею удільного князівства місто стало в першій половині ХІІ століття. Археологічні дослідження виявили великий льох для зберігання напоїв у західній частині дитинця. Саме там містився княжий двір. Залишки тогочасних мурованих споруд (Спаського собору та світської будівлі на території Спасо-Преображенського монастиря) свідчать про високий рівень міського розвитку.

Першим літописним володарем Новгород-Сіверського князівства був князь Святослав Ольгович. Серед його володінь Новгород уперше згаданий під 1141 роком. Після переходу на князювання до Чернігова він передав владу в місті своєму племінникові — Святославу Всеволодичу. Цей князь, захопивши у 1164 році Чернігів, своєю чергою передав Новгород Олегові, сину князя Святослава Ольговича. Після смерті Олега у 1180 році князювати став його брат Ігор Святославич — той самий, чий похід на половців описаний у «Слові о полку Ігоревім». Міграція князів із Новгорода-Сіверського до Чернігова й назад дає підстави вважати місто другим за значенням престолом Чернігово-Сіверської землі.

Пізнє середньовіччя

Вважають, що місто було спалене загонами Менгу, які просувалися Подесенням від Чернігова до Глухова, під час монгольської навали у 1239 році. Однак у письмових джерелах немає прямих вказівок на те, що Новгород-Сіверський постраждав від пожежі — хіба що було втрачено заміську князівську резиденцію на території сучасного Свято-Преображенського монастиря.

Загалом наукові знання про життя міста в ХІІІ–ХІV століттях базуються на археологічних даних: достеменних письмових джерел у нас немає. Розкопки, проведені наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років у центральній частині міського посаду, виявили кераміку ХІІІ–ХІV століть і житлові й господарські споруди післямонгольського періоду. Уже за незалежності вдалося знайти елементи оборонної вежі ХІV століття. Дослідники припускають, що на цей час припадає і виникнення монастирського комплексу на місці колишньої князівської резиденції.

Протягом розкопок 2010–2011 років в урочищах Заручав’я та Сухомлинівка (північно-західна частина міста) було зафіксовано культурні шари ХІІІ–ХІV століть, хоча раніше вважали, що юлди покинули ці території ще у ХІІ столітті. Ці нові археологічні дані дають можливість зробити припущення, що післямонгольська історія Новгорода-Сіверського не обмежувалася забудовою Замкової гори та прилеглих територій. Імовірно, містяни заселяли й нові ділянки на околицях посаду (урочище Сухомлинівка), зберігаючи давню тенденцію до розширення міської території на захід. Знайдені артефакти свідчать про адміністративні та господарські зв’язки міста й околиць.

У середині ХІV століття Новгород-Сіверський увійшов до складу Великого князівства Литовського. Місто ще якийсь час залишалося центром удільного князівства, доки 1393 року новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович не був позбавлений влади через конфлікт із великим князем Литовським Вітовтом. Вітовт узяв місто штурмом і передав у володіння Федору Любартовичу. У 1420-х роках Новгород-Сіверське князівство перейшло до чернігівського князя Свидригайла Ольгердовича й фактично припинило існувати, а за два десятиліття Новгород-Сіверський остаточно перейшов під контроль великого князя Литовського.

Козацька доба

Під час литовсько-московської війни 1500–1503 років Новгород-Сіверський захопили московські війська. За умовами перемир’я він відійшов Московському князівству. До 1523 року містом володів князь Василь Шем’ячич. Після його ув’язнення в Москві Новгородом правили воєводи-намісники.

У листопаді й грудні 1604 року місто успішно захистилося від військ Лжедмитрія І. У березні 1610 року воно визнало владу королевича Владислава ІV Вази, а 1618 року, за умовами Деулінського перемир’я, перейшло під владу Речі Посполитої. Під час польсько-московської війни 1632–1634 року Новоград знову захопили московські війська, однак 14 червня 1634 року війна, що велася за Чернігово-Сіверські та Смоленські землі, завершилася Поляновським перемир’ям — і місто повернули Речі Посполитій. З наступного року воно стало центром повіту Чернігівського воєводства. Тут було засновано монастир домініканців (1635), місію єзуїтів (1636), відбувалися ярмарки.

Події національної революції 1648–1676 років знову сколихнули Новгород. У червні 1648 року місто перейшло під контроль Війська Запорозького. Воно стало центром сотні Ніжинського полку, а з 1663 року — Стародубського. Протягом російсько-польської війни 1654–1667 років місту довелося витримати облогу війська польського короля Яна ІІ Казимира. 1668 року козаки та міщани здобули місто під час антимосковського повстання, а 1708-го його спробували захопити шведи.

Магдебурзьке право Новгород-Сіверський отримав у 1752 році (за іншими даними — в 1620-му). Протягом ХVІІІ століття місто суттєво розширилося. Тут постало кілька великих храмів, із яких збереглися Успенський собор і дерев’яна церква святого Миколая. На жаль, решту храмової архітектури було знищено в радянські часи. У тому ж таки ХVІІІ столітті на обезлюднілій Замковій горі поставили селітровий завод.

Від середини ХVІІ століття Новгород-Сіверський поступово перетворювався на впливовий культурний центр. У Спасо-Преображенському монастирі, який деякий час належав єзуїтам, але тепер повернувся до православних, облаштував резиденцію письменник і релігійний діяч Лазар Баранович. Протягом 1674–1679 років діяла місцева друкарня — ми знаємо про 21 її видання: здебільшого це проповіді й полемічні твори самого Барановича, а також праці Йоаникія Ґалятовського та Димитрія Туптала. Після пожежі 1679 року друкарню перенесли до Чернігова. Протягом 1785–1797 років монастир був резиденцією єпископа Іларіона Кондратковського. Він переніс до міста із Переяслава колегіум, що переріс у духовну семінарію. Також було засноване чоловіче народне училище, що згодом стало гімназією.

Довге ХІХ століття

1796 року Новгород-Сіверський став повітовим містом Малоросійської губернії, а 1802 року — Чернігівської. 1804 року тут постала гімназія, де навчалися Михайло Максимович, Костянтин Ушинський, Пантелеймон Куліш. До речі, гімназію заснував дядько Михайла Максимовича, професор Харківського університету Ілля Тимківський.

Світові війни

На початку ХХ століття до міста було прокладено залізницю, побудовано електростанцію. У 1917 році новгородяни визнали владу Української Народної Республіки — однак уже в січні 1918 року місто захопили більшовики, а на початку квітня до міста увійшли німецькі війська. Новгород-Сіверський, як і багато населених пунктів України в ті буремні часи, переходив із рук у руки. Зрештою в грудні 1918 року перемогли більшовики. Протягом 1920-х місто було центрами різних округ, а 1932 року ввійшло до складу Чернігівської області. Воно з чималими втратами пережило німецьку окупацію протягом серпня 1941 — березня 1942 року; та й у мирні роки під радянською владою тут було знищено сім унікальних храмових споруд.

Сучасність

Уже після відновлення незалежності в Новгороді побудували новий залізничний вокзал і готель, а також реставрували Спасо-Преображенський монастир. Серед архітектурних пам’яток привертають увагу Тріумфальна брама, торгові ряди середини ХІХ століття (їх досі використовують за призначенням), будинок жіночої гімназії, Микільська церква 1764 року, Успенський собор (кінець ХVІІ — початок ХVІІІ століття). Також місто приваблює пам’ятниками персонажам «Слова о полку Ігоревім»: співцю Бояну на Замковій горі, князеві Ігорю Святославичу і княгині Ярославні.

Особливої уваги заслуговує історико-культурний музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім», відкритий у 1989 році. У музейному комплексі зберігається понад 10 тисяч археологічних експонатів, колекції ікон, монет та стародруків. Діяльність музею популяризував дослідник «Слова о полку Ігоревім» Святослав Воїнов.

Авторка: Оксана Сморжевська

Бучач

Місто на Тернопільщині, одне з найстаріших на Поділлі. Відоме численними архітектурними пам’ятками, зокрема — роботами скульптора Йогана Ґеорга Пінзеля, який тут мешкав і працював у місті.

Пізнє середньовіччя

Думки істориків про те, коли саме був заснований Бучач, різняться: одні називають 1260-й, інші — 1397 рік, коли зафіксована перша письмова згадка про місто. Відомо, що на цьому місці віддавна було слов’янське поселення, яке входило до складу Галицько-Волинського князівства.

Засновником роду Бучацьких, що протягом двох століть володів містом, вважають магната Міхала Авданєца гербу Абданк. Бучацькі, що збудували в місті замок і спорудили перший католицький храм, володіли ним до кінця XVI століття. Потім власниками міста стали магнати Гольські, а з 1632 року — Потоцькі, яким воно завдячує активною розбудовою і культурним розвитком.

Козацька доба

Бучач, який отримав Магдебурзьке право в 1515 році, протягом століть був важливим форпостом, що захищав Поділля від загрози з двох напрямків: Кримського ханства і Молдавського князівства.

Татари двічі намагалися захопити місто: у 1655 і у 1667 роках; відступаючи вдруге, вони спалили Бучач. 1672 року в місті був підписаний мирний договір між Річчю Посполитою та Османською імперією, за умовами якого Поділля мало перейти під контроль османів. Деякий час Бучацький замок був резиденцією султана Мухаммеда IV, однак турецьке панування не тривало довго — наприкінці 1673 року Ян Собеський переміг османів під Хотином, тож договір втратив силу.

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум, що відвідав місто у 1670-х роках, залишив такий опис: «Місто велике, цікаво розташоване позмінно то на горах, то в долинах, а із західного боку закрите озером. Його оточує камінний мур, тут стоять непогані будинки, три папські (тобто католицькі) костели й руський монастир, де тепер мешкають домініканці. Вірмени теж мають тут свою церкву, а євреї — божницю й гарне окописько, оточене окремим муром і засаджене високими, веселими деревами. Замок збудований із каменю, як і його фортифікації». Та пік містобудування припав на XVIII століття, на період правління Миколи Василя Потоцького — магната, який активно доклався до створення впізнаваного обличчя старого Бучача у стилі пізнього бароко, співпрацюючи з архітекторами Бернардом Меретином і Яном Ґотфрідом Гофманом та скульптором Йоганом Георгом Пінзелем.

Знаменитий і загадковий галицький скульптор не просто брав участь у розбудові Бучача — він узяв тут шлюб, хрестив дітей у місцевому храмі, мав тут майстерню і мешкав у місті, імовірно, до самої смерті. У 2014 році біля міської ратуші встановили пам’ятник Пінзелю, вирізьблений із кремового пісковика.

У 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Бучач став частиною Габсбургської монархії, а 1783-го імператорським указом був, разом із іншими містами Галичини і Лодомерії, підвищений до рангу міста ІІІ класу, що давало право на власний магістрат — на жаль, архіви магістрату згоріли під час нищівної пожежі 29 липня 1865 року.

Світові війни

У роки Першої світової війни лінія фронту проходила у межиріччі Серету і Стрипи, що тече через Бучач. З 1914 по 1917 роки місто було окуповане російськими військами під командуванням генерала Олексія Брусилова. Росіяни завдали Бучачу серйозних руйнувань і майже вщент спалили центр і частину передмістя. Потім місто відвоювали австро-угорські війська, а після подій Листопадового чину 1918 року Бучач перейшов під владу ЗУНР. 2 червня 1919 року у василіянському монастирі відбулася нарада за участі президента ЗУНР Євгена Петрушевича, генералів Михайла Омеляновича-Павленка і Олександра Греківа та інших очільників УГА.

У липні 1919 року місто зайняли польські війська: Бучач опинився у складі Польської республіки. Місто призначили центром польського повіту, і ця ситуація тривала до 1939 року, коли Бучач захопили війська радянські, перетворивши його на районний центр. 1941 року місто, що з XVI століття мало велику єврейську громаду, окупували нацисти — вони створили гетто, а згодом вивезли у табори смерті тисячі людей, у 1943 році оголосивши Бучач «Judenfrei» («вільним від євреїв»).

Радянське повоєння

З 1944 року і до проголошення Незалежності України Бучач перебував у складі Радянського союзу. Цей період ознаменувався репресіями НКВД проти членів українського національного руху, а також занепадом і знищенням історичних пам’яток міста. Цікаво, що Бучач став містом, яке позбулося пам’ятника Леніну ще у 1970-х роках: під час реконструкції центру його знесли, а нового вже не встановлювали.

Сьогодні Бучач залишається одним із найцікавіших міст Поділля — своєрідним «полотном», що зберігає сліди найрізноманітніших епох, історичних подій та культур.

Авторка: Ольга Герасименко