Валер’ян Підмогильний

Валер’ян Підмогильний походив із бідної селянської родини. Після церковно-парафіяльної школи вступив до Катеринославського реального училища, потім навчався в Катеринославському університеті на юридичному і математичному факультетах, однак не закінчив освіти через скруту.

Свої перші пригодницькі оповідання Підмогильний публікував у шкільному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер». «Був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором’язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання», — згадувала його односельчанка.

Першу збірку Підмогильний опублікував ще в 19 — до неї входило дев’ять оповідань, написаних від 1917 до 1920 року. Деякий час він учителював і працював у видавництвах. 1921 року переїхав до Києва, однак скоро перебрався до Ворзеля, де викладав у трудовій школі й одружився з донькою місцевого священника — акторкою Катрею Червінською.

1922 року подружжя оселилося у Києві. Тут Підмогильний опублікував свою наступну збірку «В епідемічному бараці» й долучився до літературної спільноти. 1924 року він став співзасновником письменницького об’єднання «Ланка», згодом перейменованого на МАРС (Майстерня революційного слова). Колегами Підмогильного були Григорій Косинка, Євген Плужник, Гордій Брасюк, Тодось Осьмачка, Марія Галич, Борис Антоненко-Давидович та інші яскраві представники тогочасної літератури.

Протягом наступних років Підмогильний багато писав. Він брав участь у літературній дискусії 1925–1928 років про роль письменника в суспільстві та шляхи розвитку нової радянської літератури і, зокрема, критикував ідеологічні вимоги до текстів: «Коли б який-небудь товариш “спробував” написати сонату і сказав би, що це гарна соната, бо має гарну ідеологію, то ніхто не завагався б йому відповісти, що це музична нісенітниця, i ніхто б тієï сонати не слухав… У нас всякий твір, коли він абсолютно і категорично не відповідає вимогам офіційноï ідеологіï, засуджують незалежно від того, чи гарний він, чи дійсний і чи потрібний».

1928 року вийшов друком роман Підмогильного «Місто» — перший урбаністичний роман в історії української літератури.

1932 року Підмогильний переїхав до Харкова, сподіваючись на кращі перспективи для своїх творів, й оселився в будинку «Слово». Та його сподівання не виправдалися: над головами українських літераторів уже висіла тінь прийдешніх репресій. Підмогильного майже не друкували, тож він зосередився на перекладацькій роботі — перекладав українською мовою твори Дені Дідро, Гюстава Флобера, Клода Гельвеція, Оноре де Бальзака, Анатоля Франса, Віктора Гюґо, Гі де Мопассана та інших французьких класиків.

8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного заарештували «за участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії». На допитах він відкидав звинувачення, однак у січні 1935 року у протоколі допиту з’явилося «зізнання» Підмогильного, нібито він належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії»; іншими «терористами» називали, зокрема, Миколу Куліша, Євгена Плужника та Григорія Епіка — загалом 17 осіб. Серед звинувачень наводилися слова Підмогильного, що «політика колективізації привела українське село до голоду».

Наприкінці березня 1935 року Підмогильного засудили до десяти років таборів із конфіскацією майна. Його заслали на Соловки, де він уперто продовжував писати — у листах до дружини він писав, що працює над романом «Осінь 1929» про початок колективізації в Україні, над оповіданнями й перекладами.

У листопаді 1937 року «особлива трійка» НКВС переглянула справу Підмогильного й замінила ув’язнення смертним вироком. Вирок виконали негайно — письменника розстріляли в карельському урочищі Сандармох разом із понад тисячею інших представників української інтелігенції. 1956 року Підмогильний був реабілітований посмертно, однак його творів не видавали в Україні практично до самого розпаду Радянського союзу.