Михайло Бойчук

Михайло Бойчук походив із багатодітної селянської родини. Малювати любив змалечку. Місцевий учитель помітив його хист до мистецтва й подав до львівської газети «Діло» оголошення про талановитого сільського хлопця. Оголошення побачив художник Юліан Панькевич — і так Михайло в 16 років став його учнем й познайомився з іконописом, книжковою мініатюрою, візантійським живописом. Це справді була доля: Панькевич у той час чи не єдиний із українських художників наважився відійти від канонів і зобразити Ісуса Христа й Богородицю у вишиванках.

Навчання в Панькевича стало першою, але вкрай важливою сходинкою в мистецькій освіті Бойчука. Далі були приватна школа у Відні, Краківська академія мистецтв, Мюнхен і Париж — центри мистецького життя й новаторських пошуків. Бойчук мешкав у Парижі протягом 1907–1910 років, належав до місцевої Української громади і згуртував у групу «Renovation Byzantine» своїх перших однодумців та однодумиць: Софію Сагно, Софію Налепинську, Яніну Леваковську, Софію Бодуен де Куртене, Антоні Бушека, Миколу Касперовича. У ті роки художника фінансово підтримували митрополит Андрей Шептицький і Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

У Франції Бойчук навчався в майстерні одного із засновників синтетичного символізму — Поля Серузьє (група «Набі»). Творчі пошуки Серузьє, його стилізації етнічних мотивів різних культур спонукали Бойчука й собі звертатися до давньоукраїнських мистецьких мотивів і візантійської іконописної традиції. Він також багато мандрував Італією, де міг ознайомитися зі збереженими пам’ятками середньовічного мистецтва і творами раннього Ренесансу. До свого селянського коріння Бойчук прищепив художні традиції різних країн та епох, поєднуючи все це у власний мистецький стиль.

У травні 1910 року під час виставки «Салону незалежних», де презентували свої твори дві тисячі митців, критики та преса помітили й вісімнадцять робіт групи «Renovation Byzantine». А сам Бойчук тим часом гуляв Парижем у гуцульському кептарі та співав пісень у хорі Української громади.

Повернувшись до Львова 1911 року, він працював реставратором у Національному музеї, фундатором якого був митрополит Андрей Шептицький. Бойчук виконував і замовлення самого Шептицького — так постали, наприклад, розпис каплиці Дяківської бурси й монументальна ікона «Тайна вечеря». До початку Першої світової війни митець працював у різних місцевостях — зокрема, реставрував у селі Лемеші поблизу Козельця церкву ХVІІІ століття — й далі вивчав стародавній живопис і архітектуру.

Перша світова війна поруйнувала багато планів художника — втім, як і численних інших людей. Та вже навесні 1917 року він активно долучився до створення Української академії мистецтв у Києві — першого в Україні вищого навчального закладу мистецького профілю. Разом із Василем Кричевським, Георгієм Нарбутом, Олександром Мурашком Бойчук був обраний професором академії. Викладаючи там, він реалізовував своє прагнення синтезу мистецтв, плідним полем для якого став монументальний живопис — а ще молодий авангардний театр: Бойчук не тільки реставрував фрески для Софійського собору, а й розробляв сценічний дизайн для вистав Леся Курбаса. Серед учнів митця були Іван Падалка, Тимофій Бойчук, Василь Седляр, Оксана Павленко.

Найвідоміший витвір школи Бойчука — розпис Луцьких казарм на вулиці Дегтярівській у Києві, неподалік від Лук’янівської в’язниці. Стіни чотириповерхової будівлі були оздоблені тим, що ми сьогодні назвали б муралами: «Застілля», «Гуляй, душа, без кунтуша», «Оранка», «Різка хліба». Монументалісти також створили розписи Селянського санаторію в Одесі й Червонозаводського оперного театру у Харкові. Усі ці твори були невдовзі знищені — за «формалізм». Та й сам Бойчук зі своїми сподвижниками наприкінці 1920-х став скалкою в оці радянської влади. Мова його творчості не вписувалася в дозволені в той час мистецькі межі, не відповідала вимогам пропагандистської функції мистецтва.

25 листопада 1936 року митця арештували, звинувативши в керівництві націонал-фашистською терористичною організацією. 13 липня 1937 року його — а також Івана Липківського, Івана Падалку, Василя Седляра, Івана Орла-Орленка — розстріляли в Києві. 11 грудня того ж року стратили його першу дружину — Софію Налепінську-Бойчук. Митців було реабілітовано 1 лютого 1958 року. Алла Гербурт, друга дружина Бойчука, намагалася домогтися від радянської влади правди щодо звинувачень проти нього — але безуспішно. Їй вдалося емігрувати разом із дітьми до Німеччини; там вона вчителювала, малювала та прожила до своєї смерті у 1993 році.

Більшість мистецьких творів Бойчука було знищено за радянських часів. Спалили навіть ескізи. Але його творче бачення пустило корені у творах монументального та станкового живопису, розписах будівель, в ужиткових об’єктах. Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну носить ім’я Бойчука. Його вцілілі твори можна побачити у відділі рукописів Ягеллонської бібліотеки у Кракові, в Музеї Стефана Жеромського в Наленчові, у Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького, Національному художньому музеї України й у приватних колекціях.