«Слово про закон і благодать» — це перший датований твір української літератури. Іларіон, митрополит Київський, якого вважають автором «Слова», міг його написати до 1051 року, тобто до своєї інтронізації. Верхня межа постання твору — 1050 рік, до смерті Ярославової дружини Ірини, яка згадана в тексті живою. Найраніше датування пропонує дослідниця Надія Нікітенко: 25 березня 1022 року. 

Як це властиво середньовічним текстам, «Слово» було створене не так для читання, як для слухання. Час його виголошення пов’язаний зі святкуванням Благовіщення і Великодня; можливі місця читання — це Софійський собор, церква Благовіщення на Золотих воротах чи церква святих Апостолів у Берестовому. 

Слухачами Іларіона була тогочасна київська еліта, новонавернені християни з доброю освітою, адже в тексті сказано: «Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними». Напевно, спочатку «Слово» мало усне функціонування, а вже згодом — записане. 

«Слово про закон і благодать» дійшло до нас у 52 списках і чотирьох редакціях, що свідчить про його «популярність». Найповніший список містить «Проповідь про закон і благодать», «Похвалу Володимирові», «Молитву», «Ісповідання віри» та Іларіонів колофон (тобто те, що ми нині назвали б вихідними даними). 

Початок Іларіонового твору за жанром є, власне, проповіддю на євангельський уривок про воскресіння Христа. Автор очікувано будує свій текст на основі Святого Письма, роздумуючи про фрагмент із Євангелія від Йоана: «Закон-бо був даний від Мойсея, благодать же й істина прийшла через Ісуса Христа». Використовуючи старозавітні (наприклад, історію Авраама, його дружини Сари та слугині Агар) та новозавітні сюжети, а також образи рабства і свободи, тіні та істини, темряви та світла, закону і благодаті, Іларіон демонструє переваги християнства над юдаїзмом, щоб опісля висловити вдячність Володимирові, заслугами якого руський народ порівнявся з іншими християнськими державами:

Похвалімо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того, хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а звитяги його і могутність поминаються й пам’ятаються ще й нині. Не в худорідній бо і невідомій землі володарював той, а в Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі.Так починається «Похвала Володимирові», який, за словами Іларіона, рівний візантійському імператорові Костянтину. Свідченнями Володимирових чеснот в очах автора слугують церква Богородиці (Десятинна) і син Георгій (хресне ім’я князя Ярослава). Іларіон закликає померлого Володимира встати, подивитися на плоди християнства і возрадуватися славним градом Києвом, що красується церквами.

Виняткова цінність «Слова» полягає не лише в тім, що написано, але і в тім як. Довершена композиція твору побудована на сотеріологічному мотиві: спасіння — основна причина вдячності хрестителеві Русі. Текст митрополита Іларіона засвідчує і належність до традицій візантійської риторики, і цілком новаторський підхід у ритмічній та образній організації урочистої проповіді — тож не дивно, що його поетика і риторика вплинули на творення пізнішої української літератури.

Коли ідеї футуризму, народженого в Італії, досягли України, вони знайшли тут митців, сповнених жаги до нових ідей і практик. Насамперед — поета Михайля Семенка, який не просто сприйняв футуристичні концепції, а започаткував власну версію напряму — кверофутуризм (футуризм пошуку) — для якої сутність мистецтва полягала в динамічних експериментах, а не в самих творах. 

Другий етап українського футуризму — панфутуризм (усефутуризм), що проголошував синтез усіх експериментів у мистецтві в одне мегамистецтво, — пов’язаний зі створеною 1921 року з ініціативи Семенка Асоціацією панфутуристів («Аспанфутом»), до якої ввійшли, зокрема, Ґео Шкурупій, Юліан Шпол, Олекса Слісаренко, Микола Бажан, Юрій Яновський; 1924 року до «Аспанфуту» належало вже 35 осіб. 

Програмним виданням асоціації став літературний збірник «Семафор у майбутнє», що вийшов друком навесні 1922 року в Києві. Збірник містив панфутуристичні маніфести і статті Семенка («Маніфест панфутуризму», «Пан-футуризм (Мистецтво переходової доби)», «Постановка питання в теорії мистецтва переходової доби», «Деякі наслідки деструкції», «Поезомалярство», «Організаційний принцип і мистецтво слова», «Futuryzm v ukrajіns’kіj poezіjі (1914–1922)», «Poslano do Moskvy 29-IV: Телеграмма лит. А»), а ще — статті й поетичні твори інших аспанфутівців. 

У маніфестах викладено концепцію панфутуризму, який, на думку засновників, всотав у себе та творчо інтерпретував досягнення модернізму. Тепер його завдання полягає в тому, щоб скасувати старе мистецтво й розбудувати мистецтво синтетичне; абсолютизувати процес творення, а не сам твір. Стаття «Поезомалярство» фіксує перехід від індивідуальної до колективної творчості й синестезію (наприклад, на перетині слова і кольору): «Ми зруйнували всі дотеперішні форми поетичного виявлення. […] Слово взято під енергійне експериментування, […] слово як таке по нашій волі може впливати або на зорове, або на слухове приймання». Приклад такої творчості — «Каблепоема за океан» і «Моя мозаїка» Семенка.

На початку 1920-х років «Семафор у майбутнє» цілеспрямовано шокував читачів незвичними на той час шрифтовими ходами й естетичним оформленням, декадентськими настроями, використанням кількох мов, введенням панфутуристичного алфавіту — латинки, навіть нестандартним поділом сторінок. 

Панфутуристи планували видавати «Семафор» як неперіодичний пропагандистський друкований орган «Аспанфуту». Його сторінки мали бути присвячені теоретичним напрацюванням діячів українського футуризму. Другий випуск збірника збиралися надрукувати п’ятьма мовами, із програмною статтею Семенка «Наука про фактуру». Також у планах був друк літературного твору «Облога земної кулі» (у співавторстві Семенка, Шкурупія, Шпола, Слісаренка й Ірчана) й інших видань, зокрема, журналу «Смолоскип» із перекладами українською мовою творів європейських авторів. Однак ні наступний випуск «Семафора», ні «Смолоскип» не побачили світу.

У грудні 1922 року в Києві вийшла газета «Катафалк мистецтва», у якій були опубліковані маніфести Семенка «Майбутнє панфутуристів» і «Що таке деструкція?», листування Шкурупія з Ірчаном, статті та поезії футуристів, інформація про їхню поточну діяльність і мистецькі новини. Цьому виданню також не судилося стати друкованим періодичним органом футуристів. В 1923 році вони згуртувалися навколо газети «Більшовик» й утворили Асоціацію працівників комуністичної культури («Комункульт»).

Перша п’єса драматурга Миколи Куліша, представника Розстріляного відродження. Побачила світ 1924 року, мала кілька різних редакцій. Входить до кулішівської «трилогії про село» разом із п’єсами «Комуна в степах»(1925) і «Прощай, село» (1933).

П’єса «97» стала драматичним дебютним молодого письменника Миколи Куліша, несподівано для самого автора принісши йому визнання й увівши його літературні кола. «Ніколи я не мав на думці, що виступлю на літературну царину з п’єсою. Коротеньке оповідання, новела мусили бути за первака. А сталося так, що п’єса вилупилась», — згадував Куліш.

Текст був написаний під враженням від мандрівки автора Херсонщиною взимку 1921–1922 років: працюючи шкільним інспектором, він їздив селами, де став свідком голоду і злиднів селян. «В п’єсі немає визначної, монументальної дії. Це рядок малюнків в сіреньких рямцях сільського життя, злиденного, вбогого, та ще й поруйнованого голодом… Немає тут пафосу, немає блискучих бойових лозунгів», — розповідав Куліш. Утім, із сучасного погляду п’єса, що розповідає про конфлікт «незаможників» і «куркулів» та побудову комунізму в окремому українському селі, здається відверто ідеологічною: «Революційні будні, дрібненька, але гостра і невпинна боротьба. Незаможники крешуть уночі, щоб засвітити Червоний огонь. Ворожа сила — куркулі і голод — давить їх і валяє на смерть», якщо скористатися словами самого Куліша.

У серпні 1924 року рада при Головполітосвіті УРСР схвалила п’єсу й рекомендувала її до постановки у театрах, але з умовою, що автор введе «в кінці IV дії продкомісара, що привіз хліб для селян, куркулі заарештовуються. Смик [голова сільради] залишається живий».

Вперше «97» поставили 1924 року на сцені театру імені Франка у Харкові. Вистава стала найуспішнішою з-поміж усіх доти написаних радянських п’єс: лише на цій сцені її показали понад 50 разів. Гнат Юра, режисер і виконавець головної ролі, змінив фінал на «оптимістичніший», до чого сам Куліш поставився критично. 

Театр Леся Курбаса «Березіль» двічі брався за постановку п’єси. 1925 року режисер Януарій Бортник запропонував оригінальну інтерпретацію, однак Курбас відхилив її, вважаючи, що це перетворить «совершенну» п’єсу Куліша на дистильовану агітку. Тож прем’єра «97» на сцені «Березоля» відбулася в Харкові аж 24 листопада 1930 року. Ця постановка за авторством режисера Леся Дубовика й художника Вадима Меллера була створена після того, як сам автор значно переробив п’єсу. «Куліш вже спроможний був досягнути належного драматичного ефекту, не балансуючи на межі реалізму і натуралізму. Йому вже не потрібна була торба з людськими кістками як наочний доказ людожерства, кинута посеред сцени, — суворе дихання правди зберігалося і без цього», — пише про цю постановку театрознавиця Наталя Кузякіна.

Загалом «97» витримала чимало постановок на театральних сценах радянських республік. Після того як Куліша репресували й розстріляли, вона потрапила під заборону разом з іншими його творами, однак по завершенні сталінської доби разом із посмертною реабілітацією драматурга інтерес до неї повернувся — п’єсу ставили навіть за кордоном, зокрема, у Канаді.