Іван Падалка

Іван Падалка народився в багатодітній сім’ї хлібороба з козацького роду. Батько його любив читати і змалку прищепив цю любов дітям. Отримавши початкову освіту в церковно-парафіяльній школі, Іван поїхав до Миргорода і вступив до художньо-промислової школи, де місцевий дворянин домігся для обдарованого юнака стипендії.

У Миргороді учителем Падалки став живописець і етнограф Опанас Сластіон, який значно вплинув на формування і розвиток його таланту. Роботи Падалки демонстрували іншим учням як взірець та експонували на щорічних виставках. Однак талант не порятував юнака від цензури: 1913 року його виключили зі школи за участь в антицарській демонстрації та поширення української преси.

Завдяки протекції Сластіона Падалці вдалося знайти роботу при Полтавському етнографічному музеї. Там він виготовляв копії українських килимів для ткацької майстерні, власником якої був колекціонер і меценат Богдан Ханенко. Заробіток дозволив йому вступити до Київської художньої школи, де Падалка приєднався до майстерні Михайла Бойчука — і скоро став одним із його улюблених учнів і сподвижників. «Усе роби, як материні килими», — навчав його майстер. У Києві талант Падалки розкрився повною мірою: спочатку він працював оформлювачем святкових колон, клубів, агітаційних пароплавів і вагонів, потім — ілюстратором дитячих збірок.

1919 року Падалка потрапив до групи художників-монументалістів, які на чолі з Михайлом Бойчуком розписували Луцькі казарми в Києві. Після закінчення академії його скерували на викладацьку роботу до Миргородського, а згодом — Межигірського керамічного технікуму. 1922 року він одружився з художницею Марією Пасько, що народила йому сина Євгена, однак сім’ї довелося жити окремо аж до 1925-го, коли Падалка почав працювати в Харківському художньо-промисловому інституті. Там він здобув велику популярність завдяки добрій вдачі й ораторським здібностям: «Падалку не обмежувати регламентом, нехай говорить! Його слухати — одне задоволення!» — кричали з зали під час диспутів, коли він брав слово.

Наприкінці 1920-х років родина отримала омріяне кооперативне житло — ним став сумнозвісний будинок «Слово», що в роки сталінського терору став смертоносною пасткою для українських митців. «Падалка мав дружину, яка мало чим уступала йому ростом і вона головна моделька для майже всіх картин, особливо фресок відомих у ті часи на стінах Краснозаводського театру, за які Падалку й Седляра було розстріляно. Падалка високий, підстрижений під спудея, надзвичайно веселої вдачі, товариський і добрий тато одинокого синка», — згадував Володимир Куліш, син репресованого драматурга Миколи Куліша.

На початку 1930-х років роботи Івана Падалки брали участь у європейських виставках радянського мистецтва, зокрема у Стокгольмі й Парижі, де отримали найвищі оцінки. Однак після проголошення в 1934 році доктрини соцреалізму мистецтво бойчукістів було визнане глибоко ворожим соціалістичному устрою і безжально знищене, а самих митців репресували.

1936 року органи НКВС викрали Івана Падалку й вивезли до київської в’язниці, де піддавали тортурам. Його звинуватили в участі у «націонал-фашистській терористичній організації, що мала за мету відторгнення України від СРСР та реставрацію капіталізму» і засудили до смертної кари. Вирок виконали у день винесення: 13 липня 1937 року. Разом з Іваном Падалкою розстріляли і його учителя Михайла Бойчука.

Після розстрілу Падалки НКВС заарештувало його дружину Марію Пасько. 14-річного сина Євгена забрали до дитячого будинку, і сліди його були втрачені. Після 21-річного ув’язнення у таборах на Колимі мати намагалася знайти сина, однак до самої своєї смерті у 1991 році вже ніколи нічого про нього не почула.