Історія Золотопотоцького замку 

Але й назва! Як із казки. У такому містечку має текти річка з молока, а в садах — рости молодильні яблучка.

Реальність не така весела: село як село, без принцес і драконів. Хоч якби ті принцеси і з’явилися, у них постійно був би нежить: у замку в Золотому Потоці газового опалення немає.

Щоб твердиню роздивитися якнайкраще, потрібно перейти хитким містком над потоком — він на вигляд звичайний, хоч і зветься Золотим. З правого берега відкриється весь задум воєводи Потоцького: невеликий пагорб слугує фундаментом мурованої твердині, а вже за стінами замку, далі, ховається місто. Пан Стефан, обравши цю придністровську подільську ділянку для майбутньої резиденції, заснував на місці села Загайпілля місто Золотий Потік. Тут магнат мешкав зі своєю дружиною Марією Могилянкою.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Найстаріший, хай і короткий опис місцевого замку залишив шведський мандрівник і шпигун Ульріх фон Вердум у 1672 році. За його словами, фортеця була регулярна, у плані наближена до квадрату, з кутовими і в’їзною вежами. Стіни хай і не вражали висотою, але могли похвалитися товщиною — до двох метрів. Фортецю звели з місцевого пісковику темно-гранітного кольору — цей брунастий відтінок надає руїнам певного драматизму.

Яким був замок у той напівлегендарний час? Чи так само в’їзну браму прикрашав герб Потоцьких Пилява? Чи вищими були ледь помітні сьогодні земляні вали? Чи вже був пізньоренесансний декор брами, житлових будинків між північною та західною вежами і палацу? І, до речі, чи був уже палац? Відомо ж про нього хіба те, що спочатку він був одноповерховим. Лише у XVIII столітті тодішні мешканці замку надбудували другий поверх, а ще через століття засипали оту легендарну водну жилу, знайдену нецілованим юнаком, — замковий колодязь.

Використання палацу і сучасний стан

Золотопотоцький замок чимало пережив: у 1676 році фортецю вщент спалили турецькі посіпаки паші Ібрагіма Ш, захопивши перед тим Бучач. Близько 1840 року тодішні власники замку, Ольшевські, звели поруч одноповерховий палац за проєктом невідомого італійського архітектора. Усе б добре, але під час будівництва було зруйновано частину мурів, а ще майстри безжально повидирали всі білокам’яні деталі оформлення комплексу (балюстради, барокові обрамування вікон, дверей). І якби ж ті жертви були виправдані створенням шедевру! Нова панська резиденція вийшла дивною: пивниці глибокі, як у середньовічному замку, головний фасад — у дусі класицизму, а бічні та дворовий фасади чомусь неоготичні. Певний час по могильних плитах цокотіли підбори золотопотоцьких юнок, що бігали до палацу на дискотеку. Та й зараз він переживає не найкращі часи.

Ольшевським палац щастя не приніс: кошти на його побудову були витрачені значні, шляхтичі влізли в борги й були змушені продати замок. Його новий власник Ян Стоєвський старими стінами не переймався — запросто віддав фортецю хасидському рабину Ізраїлю Фрідману з буковинської Садгори. Бідний замок поливають дощі, б’є град, руйнує вогонь пожеж. Разом із замком занепадає і місто, поглинуте голодом і скрутою. У 1875 році Фрідман продає колишню фортецю послу Державної Ради у Відні Володимиру Іполиту Гнєвошу.

Пан Володимир мріяв вдихнути нове життя в стару будівлю. Замкові стіни він законсервував, а у фортечному палаці розмістив суд і податковий уряд, який було переведено з Бучача. Не щастить: у 1918 році багату бібліотеку й більшу частину художньої збірки з Золотого Потоку російські солдати поцупили й вивезли до Москви, а в 1935 році замковий палац знову горів. У 1938 році Гнєвоші вперто відбудували цю споруду-самогубцю, яка ніяк не бажала жити. А за рік вибухнула Друга світова.

Завдяки старанням Володимира Іполита Гнєвоша ми досі можемо бачити Золотопотоцький замок — нехай без західної башти і деяких фрагментів стін, але все-таки. Столярна майстерня, яка займає замкові приміщення, здається незрозумілим парадоксом.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Пнівського замку 

За спиною — столиця української нафти Надвірна, попереду — красивенні Горгани, а між ними — пагорб із п’ятикутним замком магнатів Куропатів. Серед оборонниx споруд Прикарпаття Пнівський замок найстаріший і найкраще збережений. Але підійдеш ближче — і побачиш, що мури фортеці тримаються лише на чесному слові, що його вони дали Карпатам і туристам.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Веж у замку було шість, усі різної форми. В’їздили на територію через підйомний міст, перекинутий через штучний рів з водою, — на вежі збереглись ніші для моста й піднімальних ланцюгів. Зі сходу обороноздатність замку посилював глибокий яр, на дні якого протікав потік. На захід природна височина круто обривається. Найбільш уразливий і незахищений замок з півночі, але попри це він був довгий час одним з найбільш укріплених і пристосованих до довготривалої облоги в усій Україні. Легенди кажуть, що підземний хід зв’язував форпост із твердинею у Надвірній (від неї лишился руїни в міському парку). Цілком можливо: двір Куропатів обслуговувало багато челяді, що жила на підзамчі — там, де зараз квартали п’ятиповерхівок райцентру. Ці люди могли підземними ходами йти до роботи. Згодом поселення «надвірної» служби перетворилося на місто.

Із Пнева загони шляхти й смоляків вибирaлися шукати опришків, сюди для суду й розправи приводили пійманих «чорниx xлопців». Опришки під проводом Олекси Довбуша у 1745 рпід проводом Семена Височана, та з 48 учасників нападу 24 потрапили в руки шляxти і після катувань були страчені в Коломиї і Надвірній.

Використання палацу і сучасний стан

Час минав, зброю вдосконалювали, а Пнівський замок занепадав. Уже на початку XIX століття орендарі жадібно розбирали каміння замку на будматеріал для броварні. Зараз від фортеці, яка свого часу чимало попрацювала на магнатів і міщан, лишилися мальовничі руїни з прекрасним видом на двоголову вершину Старогори, фундаментами палацу Куропатв і залишками промислових будівель поруч.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія фортеці “Окопи Святої Трійці” 

«Побував на місці, яке мав давно на приміті. Воно подобається мені у всьому. Ви там теж бували і маєте його добре пам’ятати, — пише 1692 року польському королю Яну ІІІ Собеському коронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський. — То шия скалиста над Ластівцями, яку стискає з однієї сторони Дністер, а з другої Збруч. Там само нижче впадає Збруч у Дністер. Води багато, безпечно для коней. Брід добрий на Дністрі під самою фортецею. Хотіли форт побудувати у Жванці за чверть милі, але вирішили, що це місце набагато краще і безпечніше для людей. Уже вчора значну роботу зробили, люди немало працювали».

За 22 кілометри від цього місця — Кам’янець, столиця Поділля, «східний оплот християнства». Уже 20 років, з 1672-го, він належить туркам. Річ Посполита робить безуспішні спроби повернути подільську столицю, вирішує заморити місто голодом. Польські загони спалюють села, витоптують поля, стежать за бродом на Дністрі і перехоплюють турецькі каравани з провіантом.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Для утримання війська, яке би влаштовувало капості туркам, Станіслав Ян Яблоновський обирає мис біля броду. Від часів Русі там залишилися земляні вали, звідси видно мінарети Хотинської фортеці й замок магнатів Лянцкоронських у Жванці. Вартові на вежах можуть бачити пересування ворожих загонів.

Гетьман починає будівництво фортеці за власні кошти, 5 березня 1692 року закладає перший камінь. Шість місяців сотні вояків насипають вали і зводять мури.

9 жовтня 1692 року гетьман звітує: «Блокада в стані оборони». Офіційна назва фортеці — «Окопи. Гори Святої Трійці, блокада Кам’янця-Подільського». Тут Яблоновський залишає залогу — 4000 вояків.

Невдовзі комендант фортеці Міхал Брандт підсилює залогу козаками, пише гетьману прохання вирядити до межиріччя Збруча та Дністра мушкетерів — професійних вояків.

Гарнізон в Окопах чергує цілодобово, не дає османам пробратися до Кам’янця. Начальник Подільського пашалика Галіль-паша змушений шукати довших шляхів для доставки вантажів. Польська преса тих часів часто згадує Окопи в статтях, називаючи «фортецею цноти». Приклад укріплень розглядають на філософських диспутах у єзуїтських колегіях усієї Речі Посполитої.

У січні 1693 року німецька газета «Theatrum Europeum» пише про напад поляків на татарський конвой, що віз провіант до Кам’янця з Хотина. Тоді вояки гарнізону під’їжджають до Кам’янця, спалюють передмістя і звільняють християн, ув’язнених турками.

У відповідь на таке нахабство на Окопи йде загін татар. Їм дають відсіч та відбирають 50 волів — на провіант. «Та ті воли на добре переможцям не вийшли, бо були худі, а м’ясо мали заражене хворобою. Тож усі, хто його їв, діставали каліцтво», — пише доктор Людвік Фінкель у своїй книзі «Окопи Святої Трійці. Два епізоди з історії Польщі», що вийшла у Львові 1889 року.

Ще раз в історію Окопи входять у 1769 році, коли фортеця, яку залога покинула за рік до того, дала прихисток кільком сотням барських конфедератів. Вони виступали проти втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої. Повстанці беруться укріплювати Окопи, досипати земляні вали. Керує роботами Казимир Пуласький, який здійснює блискучу операцію з виводу своїх прихильників з облоги. На той момент йому лише 21 рік. Згодом Пуласький емігрує до Америки, де гине в боротьбі за незалежність британських колоній і стає національним героєм США.

Після 1772 року, коли Окопи разом з усім Західним Поділлям потрапляють під владу Австрії, частину валів розрівнюють.

Ще раз пробують повернути Окопам колишню славу в 1842 році, коли за наказом російського царя Миколи І починають укріплювати сусідній Жванець. Результат? Жодну з двох фортець так і не укріпили.

Використання палацу і сучасний стан

1874 року галицький Сейм звертає увагу на пам’ятки часів Яна ІІІ Собеського — і брами Окопів реставрує на державні кошти граф Мечислав Потоцький. Тоді само борщівське староство забороняє місцевим селянам нищити шанці колишньої твердині.

У міжвоєнний час в Окопах базується 14-й батальйон прикордонної охорони Війська Польського. Прикордонники розчищають залишки фортеці, садять біля брам клумби з гербами Польщі та Поділля.

Зараз в Окопах можна побачити рештки земляних валів, Львівьку й Кам’янецьку брами, руїни башти Пуласького над Збручем — і скромний Троїцький костел, реставрований стараннями місцевого жителя Василя Криворучка й коштами Міністерства культури Польщі.

Скільки амуніції могло бути в замку?

По-різному в різні часи. От в «Окопах Святої Трійці» у 1711 році було 80 центнерів пороху, 32 центнери куль для мушкетів, 4500 ядер і 39 гармат. Тоді турецька і шведська армії на чолі з Карлом ХІІ мали намір напасти на Польщу з боку сучасної Молдови. Гарнізон збільшили до півтори тисячі вояків, працювала кузня, столярня й токарський цех. Гарнізон розміщувався в шести казармах, більше схожих на прості селянські хати.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Хустського замку 

Ніхто достеменно не знає, коли засноване це затишне закарпатське місто, але сталося це біля тисячоліття тому. У таких випадках історію заміняють легенди — їх у Хусті на будь-який смак.

Головна туристична принада Хуста — рештки фортеці на Замковій горі. Саме з цього укріплення, ще дерев’яного, починалося середньовічне місто. У камінь замкові стіни вдяглися ще тоді, коли історія і не чула нічого про переважну більшість українських фортець: укріплення зводили за наказами угорських королів у 1090–1191 роках. У ті часи фортеця панувала над околицею, стоячи на лисій горі. Розгледіти рештки тогочасних стін важко: у битві природи й замку природа відчутно перемагає. Правда, інколи розвалини чистять від заростей.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Руїни, що зламаною щелепою шкіряться на сонце зараз, походять не з ХІ століття: 1242 року замок був зруйнували ординці Батия, але пізніше його відбудували. Твердиня охороняла соляні шляхи по Тисі. Наприкінці XIV століття власник замку Іоанн Перені повчав сина: «Сіль без Хуста, а Хуст без солі не варті нічого».

Після 1526 року замок перейшов до Трансильванського князівства, а ще за півстоліття був суттєво зміцнений. Коли 1660 року турецьке військо увійшло в Мараморощину (так називається місцевий край), яничари не насмілилися брати Хуст, а відправили в замок делегацію. У її складі був турецький дипломат, автор багатотомної «Книги подорожей» Евлія Челебі. Він написав про хустську фортецю: «Висота її башт сягає небес».

Ще одна в’їзна брама охороняла внутрішню частину хустського замку. Тут викопали глибокий рів, на стінах стояла найбільша гармата форпосту. А пороху зберігали стільки, що потрібні були дві порохівні: у підвалах вежі Фердинанда І та в Бубновій вежі у північно-західному куті замку. Це мілітаристське багатство і зіграло із замком недобрий жарт. 3 липня 1766 року над Хустом лютувала небачена буря. Після першого удару блискавки запалав дах укріплення, другий удар налякав замковий гарнізон, третій — влучив у порохівню. 1776 року королівський гарнізон назавжди покинув стару фортецю, а замкове каміння пішло на спорудження нових будинків у центрі Хуста. Народна пам’ять і ту дивовижну бурю інтерпретувала на свій спосіб: буцімто замок зруйнував опришок Іван Пинтя з Велятина. Народний месник сердився на Хуст, бо якось відбував ув’язнення в замкових підземеллях. І що легенді до того факту, що реальний Пинтя діяв зі своїм досить численним загоном (66 опришків!) за півстоліття до знищення замку.

Використання палацу і сучасний стан

Зірковий час для замку настав у 1709 році: відбувся загальнотрансильванський сейм прибічників бунтівного угорського князя Ференца ІІ Ракоці.

Замок складався з верхнього й нижнього дворів. На верхньому були розташовані житлові будинки, господарські споруди (була навіть корчма) і колодязь глибиною 160 метрів (!) — найглибший замковий колодязь в Україні. Чи то до води докопати так і не вдалося, чи то вона була несмачною через сіль, яку зберігали у фортеці, але в нижньому дворі містилися також великі резервуари для дощової води. А ще — житлові споруди, каземати, тюрма й церква. Замок мав конюшні, кузню, пекарню та кухню. За переказами, на півдорозі між укріпленням і підніжжям гори стояла вартова брама, від якої до фортеці вів підземний хід.

Довга кручена дорога-серпантин веде до в’їзної брами й сусідньої башти-барбакана. Ці дві частини замку були поєднані вузьким проходом, що в разі потреби перетворювався на мишоловку для ворога, який перебував під прицілом з усіх сторін.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Ужгородського замку 

Ужгородський замок — річ у собі, одна з найстаріших і найкраще збережених у країні. Не очікуйте тут романтичних руїн чи казкових башточок — ужгородська фортеця солідна і спокійна, нічого зайвого чи екстремального.

Звідси, із Замкової гори, починався колись Ужгород. Коли це було, ніхто не знає достеменно, але один з літописів Угорщини, анонімні «Діяння угорців» («Gesta Hungarorum», ХІІІ століття), згадує легенду про те, що ужгородську фортецю заснував у ІХ столітті напівміфічний князь Лаборець. 895 року угри прийшли до Карпат, шукаючи собі нову вітчизну. На цьому шляху плем’я оточило укріплений град над Ужем, і тоді його капітан, вождь білих хорватів Лаборець, спробував утекти до замку Землин (сучасна Словаччина). Воїни лідера угрів Алмоша наздогнали його біля річки Свіржава. Річку з того часу називають Лаборцем, вона тече територією Словаччини. Алмош захопив замок, приніс на честь цієї події жертву богам і чотири дні бенкетував. В останній день святкувань він призначив новим вождем угрів свого сина Арпада. Так, у крові Лаборця й диму учти, нібито починалася одна з найвідоміших королівських династій Угорщини — Арпадовичів.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Усе це лише легенда, але ужгородський замок насправді бачив чимало крові й учт. 1086 року його намагалися захопити татарські війська хана Кутеска. Археологам на згадку про ту добу залишилися фрагменти фундаменту в підземеллях фортеці. Можливо, під час монголо-татарської навали 1241 року укріплення Унгвара були зруйновані: уже в 1248 році літописи згадують якийсь «новий замок» Унг. Татари знищили його 1317 року.

Наступна згадка про укріплення належить уже до 1499 року, коли Ужгородом правили магнати Другети (з 1322 до 1691 року). Саме в часи їхнього правління звели аскетичного вигляду палац. Над його входом висічено барельєф з чотирма дроздами, гербом Другетів, і дату «1598». Товщина стін тут 2,5–3 метри, а замість вікон подекуди трапляються бійниці. І не палац це, здається, а замок у замку, цитадель з таємними ходами в стінах, з видовбаним у скельній породі колодязем у внутрішньому дворику.

Магнати запросили до міста італійських військових інженерів, знавців фортифікаційного мистецтва. Ті реконструювали замок: замість неправильного чотирикутника, яким була твердиня за велінням рельєфу, виникло новомодне бастіонне укріплення зі стінами висотою в 10–15 метрів. З трьох боків споруду оточив сухий рів глибиною 8–10 метрів, через який до в’їзної брами було перекинуто підйомний міст.

Використання палацу і сучасний стан

Найдавніший з храмів Ужгорода, Георгіївську церкву (1248) на фортечному дворі, Другети перетворили на родинну усипальню. А сьогодні ласим до моторошних історій туристам місцеві екскурсоводи показують лише руїни церкви, називаючи їх «відьм’ячою ямою». Мода на середньовічні страхіття породила міф про те, що тут начебто тримали жінок, яких звинувачували у відьомстві. Історики ставляться до цієї байки скептично, хоч знають, що Георгіївська церква згоріла 1728 року, а потім з її каміння збудували храм у центрі міста. Тоді було відкрито й крипту Другетів — шукали легендарні скарби, а знайшли лише золотий перстень графа Балінта.

Дивні звички на кшталт замуровування живцем людей навряд чи допомагали охоронцям твердині під час облог замку, які траплялися часто. Особливо багато їх було в XVI–XVII століттях, коли за Закарпаття боролися протестантські князі Трансильванії і католицькі Габсбурги.

Останній з Другетів помер 1691 року, після чого місто перейшло до рук магната Міклоша Берчені, чоловіка Крістіни Другет (Чакі). Ось він, розквіт замку! Тут є все, чого може забажати скапризована магнатська душа: придворний театр, власний ансамбль, велика бібліотека, шахи, приватний художник, броварня. Фортеця, оточена вже не валами, а парками, перетворюється на справжній музей: 136 художніх полотен, понад 600 акварелей, сім гобеленів лише в кабінеті Берчені… Графиня Крістіна цікавилася медициною, навіть написала медичний трактат, мала власну «апотекулу», де зберігала власноруч приготовані ліки.

Розкіш ужгородського замку з певною заздрістю зафіксована в описі твердині за 1701 рік, коли влада конфіскувала фортецю в Берчені, дізнавшись про плани магната разом з Ференцем ІІ Ракоці підняти антигабсбурзьке повстання. Самі заколотники втекли до Польщі, але повернулися на Батьківщину в 1703 році, коли повстання куруців таки розгорілося. Загони Берчені оточили Ужгородський замок у вересні 1703 року. Осада тривала кілька місяців. Народна пісня згадує ці події так:

Лізли в гору драбинами,

Внизу огні клали,

Та все ж таки того замку

Вони не дістали.

26 лютого 1704 року замок здався переможцям. Цілий 1707 рік у місті мешкав князь Ракоці: приймав у замку польських і російських послів, навіть карбував в Ужгороді свої монети з написом «За свободу». У цей час Міклош Берчені перебудував твердиню ще раз, під наглядом хорватського інженера Стубіча, але в 1711 році австрійські війська захопили замок, перешкодивши планам Дєрдя ІІ Ракоці підірвати фортецю і спалити місто. Ужгород став власністю державної казни й поступово занепадав. З 1715 року у фортеці стояв військовий гарнізон. У 1775 році твердиня за наказом імператриці Марії-Терезії перейшла до Мукачівської греко-католицької єпархії. Знищено Лицарську залу палацу, перебудовано старі вікна, двері, стелю. З 1775 до 1945 року замок «працював» семінарією. Наступний кар’єрний етап триває від 1946 року до сьогодні: у фортеці розміщений Закарпатський краєзнавчий музей.

Тут найбільша в Україні збірка бронзових скарбів і кельтських старожитностей. Цікаві нумізматична колекція з понад 12 000 експонатів і колекція народних музичних інструментів. А у дворі замку стоїть кремезний Геракл, що от-от подолає отруйну Лернейську гідру. Скульптура виготовлена 1842 року для Гераклового джерела в селі Ужок. Неподалік, на узбіччі стежки, — ще один античний герой, покровитель торговців і мандрівників Меркурій. Хижий сокіл-турул, тотемна пташка угорців, дивиться на відвідувачів замку вже кілька десятиліть. За легендою, саме турул приніс шаблю князю Ракоці — а з нею і перемогу каруцам поблизу Вилока. Колись бронзова пташка прикрашала обеліск поблизу місця битви, а в радянський час переселилася до замку. Вона пильно стереже фортецю, і віриться, що в тисячолітнього замку попереду ще принаймні тисяча років.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія замку у Свіржі

Важкі ворота, вигадливої форми дах, склепіння залів — справжнісіньке середньовіччя. Недаремно цей замок свого часу зіграв в екранізації «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма роль французького Бетюнського монастиря.

Колись Свірж був містечком. У 1427 році його відвідав польський король Владислав ІІ — опис цього візиту й став першою літописною згадкою про місто. Господарювали тут з 1453 року й до початку XVII століття шляхтичі Свірзькі гербу Шалава. Вони дуже пишалися, що ведуть родовід від напівміфічного лицаря Галки, приятеля князя Рюрика. А ще саме Свірзькі звели у Свіржі замок — десь на межі XV і XVI століть. Оборонили себе від татарських набігів — форпост примостився на пагорбі над ставком. З трьох боків вода захищає споруду, а з четвертого боку за оборону відповідають міцні стіни й самотня  башта.

Попри чудове розташування серед ставків і непрохідних боліт, форпост часто ставав здобиччю нападників. Під час Визвольної війни 1648–1654 років замок кілька разів брали козацькі загони, 1648 року спалили татари, а в 1672-му — захопили яничари. Натомість у 1675 році він вистояв турецьку облогу й прихистив у своїх мурах залогу, яка втекла із сусіднього Поморянського замку.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Із середини XVII і до ХІХ століття фортеця стала власністю родини Цетнерів. Останнім із цього роду у Свіржі був Ігнатій Цетнер, ботанік і засновник львівського парку Цетнерівка, нині Ботанічного саду Львівського національного університету імені Івана Франка.

На початку ХХ століття багато зробили для фортеці графи Лямезан-Салянс, які володіли нею в 1907–1939 роках. Іронія долі: роботи з оновлення замку завершив військовий аташе в Парижі, генерал Роберт Лямезан-Салянс, якраз напередодні Першої світової війни. Зі смаком оформлені інтер’єри прикрашали родинні портрети та вишукані меблі. У 1914 році садибу підпалили російські військові, і вона згоріла разом з цінностями й бібліотекою. Після війни зять генерала, граф Тадеуш Комаровський, знову почав реставрацію. Відбудовували замок троє російських військовополонених, які за збереженими малюнками й фотографіями відтворювали знищені портали, розетки та рослинні орнаменти на стелях. Відновлення тривало, аж поки вересень 1939 року не зруйнував графські плани: під час Другої світової війни замок пограбували й частково зруйнували.

Використання палацу і сучасний стан

Кажуть, хтось з останніх власників маєтку полюбляв французьку кухню і страви з равликів. Дотепер під замковими стінами можна натрапити на чималі за розмірами хатинки на їх спинках.

У радянські часи замок використовували як школу трактористів, пізніше тут планували влаштувати будинок творчості Союзу архітекторів. Під час нескінченної реставрації дещо змінили внутрішнє планування споруди: замість просторих покоїв з’явилися кімнатки-кліті, де донині мешкають привиди старих матраців і столів. Лише ренесансні білокам’яні портали й обрамлення вікон нагадують про славу минулих часів

Слово «замок» у багатьох викликає асоціацію: скарб! Справді, невдовзі після Другої світової війни в оборонному рову випадково знайшли замасковані двері до пивниці. За таємничими дверима зберігалися… ні, не золоті злитки, а хатні пожитки: посуд та меблі останнього власника замку — графа Комаровського. Усі «скарби» розібрали до своїх осель жителі села.

І підземелля є! Правда, не надто велике — якісь дві кімнатки. Більшу частину колись масштабних пивниць довелося замурувати під час реконструкцій замку: виникла загроза обвалу фортеці.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Кременецького замку

Кременець тулиться до підніжжя гори Бони, названої на честь італійки, яка стала королевою Польщі. Скільки дивного й недоброго говорили свого часу про Бону люди! Начебто королева з роду Сфорца прагнула вічної юності, а в як чарівні креми використовувала дівочу кров. А легенда про міст з волосся, яким королівська карета добиралася до замку? А переказ, що дотепер переховується Бона в криниці підземного палацу — і на Великдень виходить з підземелля, тримаючи в роті золоті ключі від скарбниці, повної золота? Насправді ж Бона жодного разу не відвідала своїх волинських маєтків, хоч і володіла ними понад 20 років.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок на вершечку гори багато чим завдячує дружині Сигізмунда І, який 1536 року подарував Боні Кременець. Вона укріпила стіни, вежі, казарми й порохівні. У вересні 1648 року козацький полковник Филон Джалалій підійшов з військом до Кременця і взяв укріплення в облогу. Півтора місяця тривали бої, у жовтні фортецю було здобуто — це був перший й останній раз: відтоді твердиню вже не відбудовували. А на П’ятницькому цвинтарі під горою біліють вапнякові хрести на козацьких могилах.

А пробували ж її захопити і угорський король Андрій ІІ у 1226-му, і хан Батий у 1240-му, і татарський воєвода Куремса у 1255 році. Та стіни підкорилися не зброї, а злій волі монгольського полководця Бурундая. За його наказом теребовлянський князь Василько у 1261 році був змушений розібрати твердиню. Феніксом вона відродилася через століття — стараннями литовсько-руських князів Любарта, Вітовта і Свидригайла.

Використання палацу і сучасний стан

Зараз Замкова гора вабить українських і закордонних туристів. Готична арка в’їзної брами веде до замкового подвір’я. Ось тут, ліворуч, була криниця, вибита в скелі в 1530-х роках. Це звідси з’являється Бона з ключами в роті, це тут треба шукати заховані скарби.

До речі, пробували. «Скарб» з часів Другої світової війни знайшли у 2004 році і в кременецькому замку. Місцевий школяр, який сам сконструював прилад для пошуку захованих таємниць, виявив десяток німецьких снарядів. З такими «дорогоцінностями» довелося розбиратися саперам.

А Бона? Вона наступного Великодня вона знову шукатиме того, кому б передала свої підземні багатства.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Теребовлянського замку

Дзвінка, красива назва — Трембовля, Теребовля — має не хитре походження: «теребівлею» колись називали місце, очищене від хащів.

У 1415–1420 роках король Ягайло за вірну службу нагородив свого слугу Бартоша з Теребовлі грамотою, якою дозволяв закласти нове місто з другого боку річки Гнізни й дарував жителям звільнення від усіляких повинностей на вісім років. З цього часу місто почали ділити на дві частини: стару (під замком) — та нову (за рікою). Між ними був міст — він є і зараз. Місто — як Старе, так і Нове — було оточене валами й парканом, мало три брами: Зеленецьку, Галицьку і Львівську.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок у Теребовлі звели не зовсім з нуля: споруда виросла на залишках давньоруського городища. Аж у 1631 році нерегулярне в плані фортечне подвір’я оточили стінами-мурами шириною 4–5 метрів. На краю гори піднімається велетенська кругла вежа. Ще дві башти є з напільного (тобто зверненого до поля)фортеці.

Розміри замку — приблизно 120 на 60 метрів. Він був майже неприступним — майже. Козацький ватажок Северин Наливайко з великим загоном козаків у липні 1594 року захопив твердиню. Фатальним виявився напад татар на Теребовлю 9 травня 1687 року. Після нього замок уже не відродився.

Використання палацу і сучасний стан

Зараз могутня фортеця сторожко наглядає за містом через густі крони дерев, що вкрили замкову гору. За гілками видно і оборонний кармелітський монастир (1617–1639) з Успенським костелом, і ратушу, і сильно понівечену осучасненнями Миколаївську церкву (XVI століття).

Чому замкові гори були лисими?

Якщо подивитися старі гравюри або фотографії теребовлянського замку (а їх збереглося багато), помітимо, що на них замкова гора зовсім лиса. Немає ні кущів, ні дерев, які зараз вкривають пагорб повністю. Таку саму картину побачимо практично на всіх старих зображеннях інших наших замків.

Причин кілька. Здавна селян та містян примушували знищувати всю рослинність на замкових горах, щоб ворог не міг заховатися за кущами чи деревами. Жодних засідок! Але навіть у ХІХ чи на початку ХХ століття, коли замки вже не відігравали ніякої ролі у війнах, гори були лисими: газового опалення ще не існувало, а деревина — чудова сировина, щоб розпалити пічку в хаті чи будинку. Тож не лише замкові вершини, а й загалом вулиці та околиці наших міст і сіл були не такими зеленими, як зараз.

Біля замку є постамент з написом польською мовою: «1675 Zofii Chrzanowskiej, Bohaterce — obywateli miasta. 1900» («1675. Софії Хржановській — мешканці міста. 1900»). Про легендарну «пані комендантшу Хржановську» українці майже нічого не знають, на відміну від сусідів-поляків. У 1674 році Річ Посполита, до складу якої входило й Поділля з Теребовлею, готувалася до війни з турками. Польська верховна рада — Сейм — вирішила додатково укріпити Теребовлю. Комендантом твердині тоді став Ян Самуель Хржановський.

20 вересня 1675 року яничари стали табором біля Теребовлі, очікуючи легкої перемоги. Хржановський хоробро захищав місто. Те, що залога витримала осаду, легенди вважають заслугою дружини коменданта Софії. Жінка не лише підтримувала бойовий дух вояків, а й сама з шаблею брала участь у битвах. Носила із собою два кинджали. Коли бачила, що чоловікові робиться страшно і він може здати замок ворогам, погрожувала, що одним заріже його, а іншим — себе. Відчайдухам усміхнулася доля: до міста наближалося військо короля Яна Собеського. Дізнавшись про це, турки зняли облогу Теребовлі.

Події тих днів швидко обростали легендами, головну роль у яких грала мужня пані комендатова. Софії Хржановській присвятили вірші, пісні й навіть дві опери: це «Оборона Трембовлі, або мужність Хжановської» Якуба Кубліцького і «Полька» Юзефа Вибіцького. Письменник Міхал Асанка-Яполі описав героїню в книзі для молоді «Трембовельська глорія». Але ніхто з тих авторів, які прославляли жінку з кинджалами, не знав, як її насправді звали. Ім’я «Софія» з’являється 1828 року в поемі Заборовського. І приживається, хоч інші поети називали жінку Малгожатою. Значно пізніше історики знайшли заповіт коменданта Хржановського. З’ясувалося, що його дружина мала ім’я Анна Дорота фон Фрезен.

Популярній героїні місто поставило перший пам’ятник ще у XVIII столітті. Монумент завалився в 1829 році. 20 березня 1869 року рада міста дала 300 злотих на створення нового пам’ятника. Суми не вистачало, тож кинулися просити в мешканців міста. Люди жертвували неохоче: мовляв, краще відкриємо жіночу гімназію, назвемо її іменем героїні — і по справі. Тут обурилася преса: «вдовиний гріш» піде на школу, яку і так має профінансувати уряд, а не на монумент? У 1886 році на честь комендантші звели стелу.

1895 року на замковій горі навели лад за наказом Олександра Блажинського, а на зібрані кошти місцевий скульптор Ян Бохенка вирізьбив фігуру Хржановської. 11 листопада 1900 року монумент урочисто відкрили. Під час Другої світової фігура жінки десь зникла — відновили її вже у ХХІ столітті.

Що таке в’їзна брама і навіщо за нею герса?

Кожен порядний замок мусив мати парадний вхід — браму, ще й прикрашену картушем з гербом власника твердині. Оскільки брами були найвразливішою частиною укріплень, їх влаштовували не в стіні, а в надбрамних вежах. Для захисту від можливого підпалу зовні стіни часто оббивалися залізом. Зсередини брами могли закриватися на балку — вона допомагала захистити ворота під час облоги. В одній зі стулок, як правило, влаштовували вузькі невеликі дверцята, щоб не надто часто прочиняти важезні ворота. У надбрамній вежі часто влаштовували кімнатки для вартових. За воротами зазвичай була дерев’яна або залізна решітка, яку за потреби опускали, — герса. Її можна побачити в укріпленнях Руської брами Кам’янця-Подільського.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія фортеці в Судаку

Найвідомішу з кримських фортець звели купці з міста Генуя, що на півночі Італії, у 1371–1469 роках. Вони зробили це на 157-метровій конусоподібній горі Киз-Кулле-Бурун, що мільйони років тому була частиною коралового рифу. Гора з південного боку закінчується стрімким урвищем над морем. З півдня й сходу ворогам теж було не підійти, тож лише північну сторону вони могли використати для штурму твердині.

Перші укріплення тут спорудили ще візантійці в VI–VII століттях. У 1365 році Солдаю — так тоді називалося поселення — захопили генуезці, почавши експансію на південний берег Криму. Численні башти твердині носять імена генуезьких консулів, а на вершечку гори піднімається Консульський замок. Будували місцеві майстри із сірого вапняку та ракушняку, у вапняковий розчин додавали битої цегли й керамічних черепків. За взірець взяли європейську фортифікаційну традицію XIV століття — часу, коли про гвинтівки лише почали здогадуватись, а артилерія була в далекому майбутньому.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Фортеця ділиться на дві частини: нижня охороняла від ворогів жителів міста, верхня ж, цитадель, була місцем перебування генуезької адміністрації та останнім вузлом оборони в разі захоплення фортеці. Над скельним урвищем стояв Консульський замок XIII–XV століть із міцною баштою-донжоном, власним арсеналом і цистернами води. Збереглися башти Георгія (двоярусна, XIV–XV століть, із каплицею на першому поверсі), Вартова й верхня Безіменна (XIV–XV століть).

Нижня частина фортеці нагадує в плані трикутник і складається з мурів, в’їзної брами та 14 башт закритого й відкритого типів. Останнє — «ноу-хау», характерне для багатьох міських укріплень Європи. А от в Україні воно трапляється лише в Криму. Башти переважно триярусні, висотою до 15 метрів, з них лише одна напівкругла — інші чотирикутні у плані. Товщина стін тут сягає двох метрів, висота мурів — шести-восьми метрів. Вежі твердині носять імена генуезьких консулів, вирізьблені в камені разом з їхніми родовими гербами. На вершечку гори піднімається Дозорна башта, з якої можна побачити околиці Судака. Тільки от туристів до неї не пускають: небезпечно.

Із заходу браму фланкувала, тобто захищала від вогню з флангу, башта Якобо Торселло, зі сходу — башта Бернабо ді Франко ді Пагано. Над брамою — плита з датою «1389». Збереглися пази, у яких були закріплені ґрати, що піднімалися й опускалися за потреби.

На північний схід від брами вишукувалися ще вісім башт, кожна з яких має свою назву, як і на північному заході, де їх збереглося шість.

Використання палацу і сучасний стан

Наприкінці 1960-х років Судацьку фортецю відреставрували. Зараз територія комплексу мало забудована, а колись тут були вулиці з будинками, культовими спорудами, громадськими будівлями. Залишилися два скромні храми: Дванадцяти Апостолів (XIV–XV століття) і старовинна безіменна святиня, яку датують ХІІ–XIV століттями, — мечеть чи то 1222-го, чи то 1423 року, руїни храму на консолях, цистерни та склад. Уже за межею замку, поруч з колишнім портом, зберіглася ще одна башта: прикрашена трьома геральдичними щитами башта Фредеріко Астагвера. Дехто з науковців вважає, що саме тут був штаб помічника коменданта Судака.

Чому замкові башти часто робили круглими в плані?

Найстаріші замки Європи мали квадратні в плані башти й донжони. Та з середини ХІІ століття почало з’являтися дедалі більше круглих веж. Справа не в архітектурній моді, а у тверезому розрахунку та появі пороху, який змінив тактику ведення облог. Навіть до цього лицарі помітили, що круглі вежі забезпечували ширше поле для стрільби: у захисників твердині не було «сліпих плям». Якими б міцними не були стіни веж, яким би цупким не був розчин на курячих яйцях, але найголовніше завдання замкових будівничих полягало в тому, щоб облаштувати солідний фундамент. Квадратні башти будувати було легше, та й простору всередині для захисників було більше. Але такі споруди мали й суттєвий ґандж: із чотирьох їх кутів два виступають за лінію фортечних мурів — чудова мішень для мінерів і саперів. Май лише час, вибухівку (порох!) чи вдосталь кирок та лопат — і копай собі тунель під одним з кутів. Рано чи пізно цей тунель башту повалить. З вежами циліндричної форми таке трапитися не могло.

Ще однією причиною поширення круглих веж були таранні машини й трибушети, які з’явилися в Європі близько 1200 року. За один постріл трибушет «випльовував» на замок до 150 кілограмів каміння. За допомогою цих пристроїв було просто зруйнувати пласку стіну квадратної башти — а от з круглою такий номер не проходив. Хитромудрі архітектори наприкінці ХІІ століття навіть навчилися будувати D-подібні споруди. Зовні в башти кутів не було, проте вони були з боку двору. Такі конструкції були просторіші, а отже, зручніші. Подібні модифікації циліндра й прямокутника бачимо в Раковці над Дністром та в Острозькому замку, а загалом в українських твердинях трапляються башти найрізноманітніших форм: циліндричні, прямокутні, багатокутні, комбіновані.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Історія Острозького замку

15 липня 1410 року закарбувалося в історії: Грюнвальдська битва, що відбулася в часи «Великої війни», зупинила експансію тевтонських рицарів до Східної Європи. Проти наймогутнішого військового ордену встали пліч-о-пліч поляки й українці, литовці й білоруси, чехи й татари. На полі на півночі сучасної Польщі зійшлися майже 200 000 людей — нечувані цифри для середньовіччя.

На грюнвальдському полі бився зі своїм загоном і Федір Острозький (помер близько 1441 року), син князя Даниїла з Острога, батько Василя Острозького (Красного). Так увійшов до європейської історії український княжий рід меценатів і будівничих, про яких навіть приказка ходила: «Багатий, як Острозький».

Вотчиною князів протягом майже 300 років був Острог. Місто, у назві якого відчувається подих старовини, справді дуже давнє: Іпатіївський літопис знає його з 1100 року.

Великий литовський гетьман Костянтин Острозький прославився перемогою над татарами під Оршею, хоч найпомітнішим для історії був молодший син Костянтина — Костянтин-Василь. 1559 року цей розумний правитель і ревний поборник православ’я став київським воєводою, а після Люблінської унії — ще й коронним сенатором.

Найголовнішим реліктом давнини є княжий замок на Судовій горі, де було колись давньоруське городище. Його перші дерев’яні укріплення повністю знищили татарські орди в 1241 році.

Архітектурні особливості та перетворення замку

Замок розташований на невеликому (0,7 гектара) овальному майданчику. Сама природа тут піклувалася про оборону місця: південна й східна сторони замку виходили на крутий схил більш як двадцятиметрової висоти, а північну й західну частини відділяв колись від міста яр, який перетворили на глибокий рів. В ансамбль замку входять сьогодні чотири будівлі: житлова оборонна «Вежа мурована», Богоявленська церква, башта Нова дзвіниця, наймолодша із замкових споруд (1905).

Найдавніша споруда фортеці, рідкісний для України тип середньовічної башти-донжона, — «Вежа мурована» біля південно-східного рогу замкового пагорба. Так її названо в акті від 1603 року про розділ маєтків князя Костянтина-Василя Острозького між синами. На нижньому ярусі Вежі мурованої зберігалися різноманітні припаси, було облаштовано глибокий колодязь. Верхня частини башти — результат пізніших перебудов ХІХ — початку ХХ століття. Після ремонту в 1913–1915 років його пристосували під музей з дев’яти залів і бібліотеку.

У південно-західному куті замкового подвір’я розташована Нова башта, яку іноді ще називають Круглою. Її часто датують кінцем XVI століття, хоч це радше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу. Найвеличніший із замкових храмів України також тут — це Богоявленський собор, частина оборонних споруд міста.

У передмісті, яке колись заселяли татари, піднімається Татарська брама, а давній шлях із заходу стереже брама Луцька (XVI століття). Під її склепіння небайдужому туристу просто необхідно завітати: у башті розташувався музей книгодрукування, адже саме в Острозі починалося українське друкарство.

Використання палацу і сучасний стан

Князь-просвітитель Костянтин-Василь Острозький у 1570-1580-х роках засновував на Волині братства й друкарні, відкривав школи в Турові й Володимирі, а в 1576 році започаткував Острозьку академію — первісток вищої освіти не лише в Україні, а й у всій Східній Європі. Допомагали князю в цьому яскраві «зірки» тогочасної Європи: грецький вчений Діонісій Палеолог, учень Галілео Галілея Кирило Лукаріс, професор Краківського університету Ян Лятос. Тут починав свою педагогічну діяльність Іван Вишенський, а першим ректором обрали Герасима Смотрицького. Без них академія не здобула б слави «Острозьких Афін». Заклад міг пишатися своїми учнями, серед яких були гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, автор «Граматики» Мелетій Смотрицький, білоруський поет Андрій Вимша. Корпуси академії розташовані в колишньому монастирі капуцинів (XVIII століття), який звів відомий будівничий тієї епохи Павло Антоній Фонтана.

Доньку Іллі Острозького, придворного королеви Бони Сфорци і друга спадкоємця престолу Сигізмунда ІІ Августа, і красуні Беати Костелецької звали Єлизаветою Катериною, але в історію вона увійшла як Галшка. Батька вона ніколи не бачила: помер через пів року після одруження, встигнувши заповісти численні статки дружині й майбутній дитині. Тринадцятирічну Галшку, найбагатшу наречену Східної Європи, її дядько Костянтин-Василь Острозький силоміць віддав заміж за багатія — князя Дмитра Сангушка. Померла вона сорокатрирічною у своєму маєтку в подільському селі Закриниччя. Згідно з її заповітом, 6000 кіп литовських грошей пішли на заснування в Острозі лікарні та школи, також на її кошти в Києві відкрили Братську школу — колиску Києво-Могилянської академії.

Авторка: Ірина Пустиннікова