Храм Непорочного Зачаття (Городенка)

Католицький храм, збудований у XVIII столітті у стилі пізнього бароко. Над його оздобленням працював галицький скульптор Йоган-Ґеорґ Пінзель. Пам’ятка архітектури національного значення.

Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці в Городенці (сучасна Івано-Франківська область) будували протягом 1743–1769 років на замовлення магната Миколи Василя Потоцького за проєктом архітектора Бернарда Меретина у співпраці з Йоганом-Ґеорґом Пінзелем. Імовірно, саме цей храм став дебютною спільною роботою двох знаних митців.

Потоцький видав фундаційний акт на спорудження храму і прилеглого монастиря конгрегації театинів 22 серпня 1743 року. Будівельні роботи почались 1745 року, станом на 1754-й були вже майже завершені, однак освятили храм лише у 1760-х роках. 1784 року монастир ліквідували, у його приміщенні відкрили лікарню, а статус храму змінили з монастирського на парафіяльний.

Згідно з описом церковного адміністратора Станіслава Вільчека, у храмі було п’ять вівтарів і близько тридцяти скульптур роботи Пінзеля. У головному вівтарі, щедро оздобленому різьбленням із позолоченого дерева, стояли статуї старозавітних первосвященників Арона й Мелхіседека — імовірно, найбільші постаті, які Пінзель будь-коли вирізьбив; вони були втрачені ще до ХХ століття.

19 червня 1835 року у храмі спалахнула велика пожежа. Полум’я повністю спустошило святиню, перетворивши її на обгорілу руїну — кажуть, воно було таким потужним, що навіть дзвони впали на землю. Святиню відновили за сприяння імператорської родини і львівського архієпископа, однак через два роки її стіни постраждали через сильну бурю. На цьому «кари єгипетські», що впали на Городенку, не завершилися: у 1848 році місто зазнало епідемії холери й пошесті сарани, що призвело до щедрих пожертв на вівтар святого Роха, захисника від мору.

У 1866 році храм пережив велику реставрацію. Кошти на ремонтні роботи виділив ерцгерцог Франц Фердинанд фон Габсбурґ, спадкоємець австро-угорського престолу — його вбивство згодом стане спусковим гачком для початку Першої світової війни.

Немов передчуваючи лихоліття ХХ століття, меценат Потоцький, що був фундатором загалом 77 храмів, за життя казав, що особисто покличе на Божий Суд кожного, хто завдасть шкоди його святиням. У роки двох світових воєн храм зазнав значних ушкоджень, проте найбільшої шкоди йому завдала не війна, а радянська влада: у 1940–1980-х роках велична святиня перетворилася на сумний привид себе колишньої. Храм розграбували, цінне начиння вивезли в невідомому напрямку, внутрішній декор практично знищили, із веж спиляли хрести. У різні роки у цих приміщеннях містилася текстильна фабрика, казарми та професійно-технічне училище механізаторів. Спроба радянських архітекторів реставрувати в 1970-х роках «пам’ятку архітектури Української РСР № 249» лише погіршила її стан.

Більшість творчої спадщини Пінзеля, що прикрашала храм, була незворотно втрачена. Мистецтвознавець Борис Возницький зміг урятувати фрагменти головного вівтаря — зараз вони зберігаються у Львівському музеї Пінзеля. У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається пошкоджена статуя Доброго Пастиря. Дивом вціліла колона, увінчана скульптурою Діви Марії та прикрашена гербом Потоцьких «Пилява», — вона й сьогодні стоїть перед храмом.

Після 1991 році храм віддали у користування Українській Греко-Католицькій Церкві. Будівля, яка понад сто років не знала належного догляду, сьогодні перебуває в аварійному стані й потребує фахової експертизи та реставрації.

Авторка: Ольга Герасименко

Хотинська фортеця

Із понад сотні українських замків два — найвідоміші. Луцький замок прикрасив собою 200-гривневу купюру, а Хотинська фортеця стала справжньою кінозіркою. За 60 років своєї кінематографічної кар’єри вона виконувала ролі французької бунтівної Ля Рошелі та укріплень Дубна з «Тараса Бульби», палацу з казок Ганса Крістіана Андерсена та середньовічного форпосту з творів Роберта Луїса Стівенсона. Біля неї шикувалися загони лучників Робін Гуда, молдавських гайдуків і гуцулів Захара Беркута.

Яким був форпост на межі Х–ХІ століть, у часи заснування, невідомо. Місце вибрали вдале: на природному фундаменті-скелі, яку оббігає невеликий струмок, поблизу переправи через Дністер. Є версія, що форт створив київський князь Володимир Святославович, коли у склад Київської Русі увійшла частина Буковини. Форт зростав швидко: тут перетиналися торгові шляхи з Києва на Пониззя (майбутнє Поділля) та Придунав’я.

З ініціативи тогочасного правителя Молдавського князівства, амбітного й жорстокого Штефана чел Маре, Стефана Великого. Легенда каже, що він особисто керував реконструкцією твердині. За Штефана розписами вкривали навіть зовнішні стіни храмів — воєвода любив декоративність. Схожий на вишиванку орнамент із червоної цегли, що оперізує хотинську твердиню, з’явився саме в його часи. Стіни 5–6 метрів завширшки й 40 заввишки, з глибокими підвалами-пивницями, звели також за задумом Штефана. Зручно: у прохолодній темряві і провіант не швидко псується, і в’язнів є де тримати.

Господар недарма так старався: фортеця у Хотині зуміла вистояти під час турецького нападу в 1476 році й у XIV–XVI століттях стала однією з резиденцій молдовських правителів. І процвітати б Молдові й Хотину, та не всі державці такі затяті, як святий Штефан. На початку XVІ століття Молдавська держава втратила самостійність, за яку так гаряче боровся чел Маре, і стала васалом його найзапеклійших ворогів: Османської Порти. Замок у Хотині — вже не князівська резиденція: тут стоїть яничарська залога.

Після поразки польського війська у вересні 1620 року під Цецорою, де, зокрема, загинув батько Богдана Хмельницького Михайло Хмель, а сам майбутній гетьман потрапив до турецького полону, Річ Посполиту шматували ворожі загони, грабуючи села й руйнуючи міста. Польща от-от могла капітулювати, а за нею перед нестримними яничарами впала б і решта Європи. У квітні 1621 року султан Осман ІІ на чолі війська рушив на Польщу, та на допомогу полякам прийшли запорожці. У серпні під Хотином розбив табір польський коронний гетьман Станіслав Ходкевич, а 1 вересня до фортеці прибув із загонами Петро Сагайдачний. Уже наступного дня під містом з’явилася турецька армія: 300 тисяч турків, 100 тисяч татар. Самовпевнений султан Осман ІІ жартував: у Хотині в таборі козацькому він буде снідати, а в польському обідати. Що йому вдіють 35 тисяч поляків і 40 тисяч козаків?

Попри всі султанські сподівання, війна тривала п’ять тижнів. У ній полягла майже половина вояків з обох сторін. 8 жовтня 1621 року сторони уклали мир. Задоволений перемогою король надіслав козакам обоз їжі, 48 бочок меду й 24 куфи горілки. А Сагайдачному — окремий дарунок: 12 срібних фляжок зі спеціальною, з лікувальними властивостями, горілкою. На жаль, гетьманові вони не допомогли: від ран, отриманих у Хотині, він помер 10 квітня 1622 року в Києві, на руках дружини Анастасії. Народні пісні, у яких козацький отаман міняє жінку на табак і люльку, не завжди правдиві.

У наступні століття фортеця не раз переходила з рук у руки. У ній містилися то молдавські гарнізони, то польські, то османські, а з XVIII століття — російські й австрійські. Нові власники розбудовували укріплення, поступово перетворюючи його на масштабний оборонний комплекс. Територія 250 на 1200 метрів, поглиблений рів, понад кілометровий товстезний вал, обмурований тесаним каменем, сім бастіонів і чотири добре захищені брами: Хотин був однією з найукріпленіших фортець Центрально-Східної Європи. Та в 1856 році замок остаточно втратив статус військового об’єкту. Закінчився войовничий етап його кар’єри, почався новий — туристичний, а в ХХ столітті ще й кінематографічний.

Авторка: Ірина Пустиннікова

Меджибізький замок

Назва «Меджибіж» розшифровується зовсім просто — «межи Бугами»: тут Південний Буг з’єднується зі своєю лівою притокою — Бужком. У середньовіччі місто лежало поблизу двох горезвісних татарських шляхів, Чорного і Кучманського, тож потребувало захисту. Перше місцеве укріплення, про яке ми майже нічого й не знаємо, знищили татари у 1241 році. Князь Ольгерд 1362 року віддав Меджибіж своїм племінникам, князям Коріатовичам, які відбудували фортецю. А на початку XVI століття твердиня вдяглася у камінь.

Замок зводили з цегли, що було певною революцією, адже Поділля багате на природний камінь. На відміну, скажімо, від Волині: там, де свого каменю мало, замки якраз цегляні (згадайте Луцьк). Подрібнену цеглу також домішували до розчину, який використовувався для мурування стін і тинькування. Через це замок набув рожевуватого кольору — відтінку яблуневого цвіту. У сонячні дні, віддзеркалюючись у значно повноводнішому тоді Бузі, фортеця справляла сильне враження. Мальовничості надавали й великі наріжні брили вапняку, із яких виростав замок. У ХІХ столітті романтично налаштовані натури називали замок «Білим лебедем».

Довгий час меджибізьку твердиню вважали неприступною. Її жодного разу не змогли взяти штурмом. Однак у XVIII столітті її стратегічне значення як форпосту Східного Поділля поступово відійшло в минуле. Кам’яний велет здавався вкрай старомодним на фоні тогочасних військових споруд — шанців, окопів та бастіонів.

Національний герой двох країн, Польщі та Сполучених Штатів Америки, Тадеуш Костюшко саме в Меджибожі пережив у 1790 році епізод, з котрого виникла популярна в його часи примовка: «Від Людвіки втік до АмерИки, а в Польщі Текля від нього втекла». На Поділлі 47-річний генерал страшенно закохався у 19-річну Теклю Журовську, доньку жидачівського старости. Костюшко квартирував у Меджибожі по сусідству з її родиною. Коли герой прийшов до Юзефа Журовського просити руки Теклі, староста йому відмовив — претендент здався Журовському занадто бідним.

У ХІХ столітті деякі фортечні споруди було перебудовано в модному неоготичному стилі. За радянських часів у фортеці розмістили маслозавод. Під час Другої світової війни тут стояв німецький гарнізон. Але до найбільших втрат дійшло, коли після війни міська влада дозволила розбирати замок на будівельний матеріал для зведення райкому партії, селищної ради, окремих садиб. Замок тоді занепав, зіщулився, перетворився на руїну. На щастя, з 1967 року почалося його відновлення, яке триває досі.

Авторка: Ірина Пустиннікова