Георгій Нарбут походив із родини збіднілої литовської шляхти. Ще в дитинстві він відчував сильний потяг до художньої творчості: робив витинанки, вирізав фігури з обгорток і, навіть не маючи олівців чи фарб, намагався відтворювати красу довколишнього світу.

У 1896–1906 роках Нарбут навчався у Глухівській чоловічій гімназії. У той період проявився його інтерес до геральдики і графіки: йому вдалося віднайти герб своєї родини, у якій, як виявилося, були запорозькі козаки, та відтворити його, а коли вчитель приніс на урок копію Остромирового Євангелія, Нарбут перемалював із нього всі писані кириличні літери.

Після закінчення гімназії Нарбут перебрався до Санкт-Петербурга, де мешкав до буремного 1917 року. Там він брав уроки у художників, зокрема навчався у студії Єлизавети Званцевої, учениці Іллі Рєпіна. 1909 року перебував у Мюнхені, вдосконалюючи свою майстерність у школі угорського митця Шимона Голлоші, а після повернення став членом петербурзького художнього товариства «Світ мистецтва». У той період Нарбут розкрив себе як ілюстратор: він ілюстрував казки Ганса Крістіана Андерсена, байки Івана Крилова, а також народні казки та пісні.

Незважаючи на популярність, якої він набув у мистецьких колах Петербурга, Георгій Нарбут залишався вірним своїй українській ідентичності й українській мистецькій спадщині. Мандруючи Україною, він спілкувався з колекціонерами старожитностей, вивчав крій козацького одягу — навіть сам пошив собі козацький жупан. «Перше враження — і найсильніше: зовнішність Нарбута — багато типу українського, полковницького, стародубського. […] Про Чернігівщину нагадує кожен порух його», — згадував мистецтвознавець і художник Георгій Лукомський.

Після Лютневої революції 1917 року Нарбут повернувся в Україну й оселився у Києві — у Георгіївському провулку неподалік від Золотих воріт. «Провулок мого святого. Близько Георгіївська церква. А головне – вікна квартири впираються в стіну Софії Київської, майже в браму Заборовського. Під цією брамою й померти можна», — казав він.

Саме «київський період» закріпив Нарбута в історії українського мистецтва як творця українського стилю у графіці — хоча тривав він лише три роки, проте виявився надзвичайно плідним. Після проголошення УНР Нарбут створив проєкти поштових марок, акцизних паперів і грошових купюр номіналом 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. За часів уряду гетьмана Павла Скоропадського він створив герб Української Держави, взявши за основу символ Війська Запорозького — козака з мушкетом. Нарбут також створив «Українську абетку», у якій поєднав традиції українського рукописного письма і друкарства зі знаннями у галузі європейського створення шрифтів.

У листопаді 1917 року відбулося урочисте відкриття Української академії мистецтв — першого вищого навчального закладу УНР. Нарбут став професором академії, а коли в 1919 році з Києва, рятуючись від більшовиків, виїхали майже всі викладачі, перебрав на себе керівництво нею. Згодом більшовики відібрали приміщення академії, і Нарбут почав проводити уроки у себе вдома. «Це був справжній курятник. Стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода. Майстерні відділяли від проходу великими полотнами — творами професорів. Все це мало відповідало значінню, яке Нарбут надавав академії. Але цим кроком він врятував її від неминучої загибелі», — згадував мистецтвознавець Федір Ернст.

Влітку 1919 року влада в Києві знову змінилася — її захопили «білі», оголосивши про повернення Києва до складу Росії. «Тут уже Нарбут зовсім засмутився. Як українця, який працював при Скоропадському, його переслідували. Як бувшого при Директорії працівника — теж. Як виконувача замовлення радянської влади — також, ще більше», — розповідав Георгій Лукомський. Восени цього ж року художник захворів на тиф, і хвороба дала ускладнення на печінку: він майже не вставав з ліжка, але продовжував працювати, не випускаючи з рук олівця.

Останнім задумом Нарбута було ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського, але втілити його у життя Нарбут вже не встиг: виконавши лише одну ілюстрацію, він помер у віці 34 років і був похований на Байковому кладовищі у Києві.

Авторка: Ольга Герасименко

Учасник Люблінського сейму

Це його на Люблінському сеймі 1569 року, де постала Річ Посполита двох народів, називали «хронікою» за великі знання. Це він доводив, що Волинь, яка була вилучена зі складу Великого князівства Литовського і приєднана до Польського королівства, своїм північним кордоном має річки Нарву і Ясельду.

Позаяк це була межа колишньої держави Романовичів (чи, в певні періоди, Руського королівства), то цілком можливо, що Бокій-«хроніка», озвучуючи волинські територіальні претензії (та долучаючи до Волині Кобрин, Пінськ і Брест), мав на увазі саме це — державницьке — минуле. Берестейська шляхта, зрештою, діяла цілком в унісон із Бокієм: довідавшися про приєднання Волині до Польського королівства, вона обрала на своєму зібранні послів і вислала їх на Люблінський сейм із наказом без унії не повертатися, аби не розлучатися з браттями-волинянами.

23 травня на тому ж сеймі Бокій разом із іншою волинською шляхтою присягнув на вірність королю і новій вітчизні — Королівству Польському, щоправда, попередньо вимагаючи також присяги навзаєм від короля, сенаторів і коронних послів. І хоч ці зусилля були безуспішними, вони засвідчують: волиняни мислили себе рівноправними партнерами коронної шляхти, а приєднання Волині до Корони хотіли представити як двосторонній договір. Пізніше вони часто згадуватимуть унію як рівноправний союз, конфедерацію.

Шляхтич і посол

Цей вершинний момент появи Гаврила Бокія у сфері високої політики мав передісторію.

1562 року шляхетське ополчення Великого князівства Литовського під Вітебськом влаштувало з’їзд і по результатах дискусій уклало петицію до Сигізмунда ІІ Августа, який був водночас і великим князем литовським, і польським королем. Серед іншого шляхта наполягала на якнайшвидшому вирішенні справи унії між Великим князівством Литовським і Королівством Польським. Серед трьох осіб, делегованих із листом до короля, був і Гаврило Бокій. Його голос мав звучати дуже переконливо, аби зібрання наділило його такими повноваженнями.

У документах 1540-х років Гаврило занотований як господарський дворянин, тож він так чи так був наближений до двору Сигізмунда ІІ Августа. Його згадують серед волинських послів на сеймах 1564-го й 1565–1566 років. На цьому другому сеймі розгорілася давня суперечка волинян зі жмудинами — з приводу того, хто з них має першість у голосуванні. Четверо послів, серед яких і Гаврило Бокій, спочатку «пильнували» великого князя на сеймі, аби розв’язати цю справу, а потому поїхали за Сигізмундом ІІ Августом із Вільнюса до Гродна. Коли ж і там не пощастило добитися свого, внесли претензії до канцелярії та вимагали затвердити їх великокнязівською печаткою. Ця суперечка, до речі, поновилась і на сеймі 1568 року, де волиняни заявили, що своєю гідністю перевищують не лише Жмудь, а й усю Литву. Востаннє конфлікт дав про себе знати на Люблінському сеймі (і тут знову згадується Бокій), де, втім, давні незгоди були залагоджені кардинально — Волинь увійшла до складу Польської Корони.

Луцький суддя

Про авторитетність Гаврила Бокія серед волинської шляхти свідчить те, що в 1561–1565 роках він виконував обов’язки міського судді при луцькому старості. У 1565-му, коли відбулася реформа судочинства у Великому князівстві Литовському, шляхта обрала Бокія одним із чотирьох кандидатів на уряд луцького земського судді — і великий князь зупинив вибір саме на ньому. Волинська шляхта обирала Бокія послом на два сейми вже після Люблінського, останні за життя Сигізмунда ІІ Августа — у 1570 і 1572 роках.

Після смерті короля 7 липня 1572 року всі суди, що діяли від його імені, зупинили роботу до вибору нового монарха. Волиняни одні з перших серед коронних воєводств знайшли спосіб забезпечити лад і утворили — найімовірніше, 1 вересня — так званий каптуровий суд. Його очолив воєвода і староста князь Богуш Корецький, а суддями-«депутатами» стали урядники луцького гродського й земського судів (серед них і земський суддя Бокій). Цей суд, щоправда, склав повноваження 13 грудня того ж року, після чого волиняни обрали на сеймику нових депутатів.

Гаврило Бокій у цей час, схоже, нездужав: 31 травня 1573 року він склав заповіт. Однак на вересневому волинському сеймику він уже брав активну участь у суперечці між каптуровими суддями й незадоволеною їхньою роботою шляхтою. Присутність Бокія зафіксована й на коронаційному сеймі, де 21 лютого 1574 року був помазаний на трон Генріх Валуа. Саме тут волиняни у відповідь на вимоги литвинів повернути Великому князівству Литовському три українські воєводства, «відібрані» на Люблінському сеймі, висловили власну позицію, категорично заявивши, що «воліють скоріш піти до неволі, аніж повернутися під ярмо литвинів, і якщо могли прилучитися до Королівства, мають теж повне право зберегти ту унію». Серед тих, хто підкреслював власну суб’єктність у справі приєднання до Королівства Польського, мав бути й Гаврило Бокій, один із важливих дійових осіб унійного процесу.

Король Генріх Валуа пробув на троні лише чотири місяці й у ніч з 18 на 19 червня 1574 року таємно покинув Річ Посполиту. У веречні шляхта на сеймі (так званому конвокаційному з’їзді) вирішила детронізувати короля, якщо він не повернеться до 12 травня 1575-го. А воєводствам було дозволено самим вирішувати, чи відновлювати каптурове судочинство (і тим самим визнавати в країні безкоролів’я), чи повертатися до звичайних судів. Волиняни на сеймику 27 липня 1574 року обрали нових депутатів каптурового суду, серед них — і Гаврила Бокія.

Захисник шляхетських прав

Він і надалі залишався активним діячем — зокрема, подав до канцелярії ухвалу волинського сеймика, який засідав 19 січня 1575 року. Немає сумніву, що Бокій був одним із ініціаторів досить радикальних постанов ухвали, що засвідчувала велику самостійність пересічної шляхти та її готовність конкурувати з князівською елітою за владу в регіоні. Скажімо, були обмежені повноваження старост (на той час — суто представників впливових князівських родин) у судочинстві, аби урізати можливості для їхньої сваволі. А в разі зовнішньої небезпеки шляхті дозволено було самостійно (без розпоряджень воєводи) «з любові до Речі Посполитої і вітчизни нашої» зібратися для відсічі та обрати поміж себе очільником вмілу у військовій справі особу.

Генріх Валуа не повернувся, тож у травні 1576 року Бокій став учасником коронаційного сейму, на якому шляхетський обранець Стефан Баторій склав присягу за зразком, що надалі буде обов’язковим для всіх його наступників на троні Речі Посполитої (так звані Генріхові артикули). Бокій представляв договір короля і шляхти, де містилася згадка і про особливі права трьох українських воєводств (Волинського, Київського і Брацлавського), закріплені Люблінськими привілеями. Волинська шляхта під час роботи сейму виробила кілька ухвал, які увійшли до сеймової конституції, серед них і такі, що знову ж спрямовувалися проти магнатів. Зокрема, було заборонено поєднувати уряд воєводи і старости в тому ж воєводстві — це перешкоджало концентрації влади в руках однієї особи.

Гаврило Бокій, чий рід походив зі Смоленщини, загинув навесні 1577 року під Рудкою, боронячи свою Волинь від татарського нападу, а його старший син Федір під час тієї виправи потрапив у полон. Луцького земського суддю поховали в родинному склепі в маєтку Печихвости. Його життя було тісно вплетене у карколомну канву часу — а водночас він сам творив її разом зі своєю шляхетською братією, в окремі моменти вивищуючись понад нею та вириваючи у минулого потенційну можливість увійти в історію. Життєва настанова Гаврила Бокія цілком уписувалась у слова волинської шляхти, записані дещо пізніше в момент небезпеки: «Аби в служінні Вітчизні не бути останніми».

Авторка: Наталя Старченко

Батько Івана Котляревського був дрібним дворянином і служив канцеляристом. Де саме майбутній письменник здобув початкову освіту, не відомо: імовірно, він навчався в парафіяльній школі. Далі була Полтавська духовна семінарія, під час навчання в якій Котляревський цікавився гуманітарними науками, захоплювався театром, зачитувався античною літературою й перекладав тексти з шести мов.

Сім’я юнака була незаможна, тож після навчання йому довелося одразу шукати роботу: Котляревський працював канцеляристом, пізніше учителював у поміщицьких родинах. Саме в цей час він розпочав роботу над «Енеїдою», яка цілком вписувалася в тогочасну літературну моду на переспіви античних текстів.

Протягом 1796–1808 років Іван перебував на військовій службі. Брав участь у російсько-турецькій війні, у складі Сіверського полку здобув кілька нагород і чин штабс-капітана. Хоча письменник і не планував публікувати «Енеїду», робота над нею тривала навіть під час служби у складі Російської імперії; цим текстом Котляревський виразно окреслював свою українську ідентичність та протистояв імперській культурній асиміляції. Одним зі способів такого опору на початку XIX століття було мистецьке замилування «простим» сільським життям, звертання до народної тематики.

Котляревський не збирався друкувати свій текст, але це не перешкодило Максимові Парпурі 1798 року видати його без авторського дозволу в Петербурзі; так само без відома автора — і теж у Петербурзі — 1808 року «Енеїду» надрукував Іван Глазунов. Обидві публікації були повні помилок, що неабияк засмутило Котляревського. 1809-го він за підтримки мецената Семена Кочубея видав власну «Енеїду», що істотно відрізнялася від попередніх публікацій: письменник додав до твору четверту частину, а також відредагував і виправив перші три. На титульному аркуші розмістив заувагу: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий».

Вийшовши у відставку 1808 року, Котляревський повернувся до Полтави, де у 1810-му став наглядачем Полтавського будинку виховання дітей бідних дворян. Ця посада, хоч і не приносила значного заробітку, відповідала його просвітницьким прагненням. Та наближення російсько-французької війни змусило Котляревського покинути роботу. На початку серпня 1812 року він, як офіцер, сформував П’ятий український козацький полк. Хоча письменникові й не довелося брати участі в боях, після поразки наполеонівської армії він виконував військові доручення: двічі їздив до ставки російської армії в Дрездені, а також до Петербурга та Кременчука.

Повернувшись до Полтави, Котляревський занурюється в давню любов до театру: він організовує аматорські вистави, грає комічні ролі в популярних п’єсах. 1816 року його призначають директором Полтавського театру. У цей період з’являються п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які мають чималий успіх у глядачів.

Помітивши неабиякий талант актора-кріпака Михайла Щепкіна, Котляревський допоміг викупити його з кріпацтва. За чотири роки їхньої спільної роботи Полтавський театр став провідним в Україні, проте все одно 1821 року мусив закритися через скрутне матеріальне становище. Після цього Котляревський майже припинив писати, лише доопрацював «Енеїду» — але побачити повне видання поеми йому не судилося. Воно вийшло друком у 1842 році, вже після смерті автора.

Перший пам’ятник Котляревському встановили 1903 року на нині однойменному бульварі в Полтаві, хоча імперська влада довго цьому опиралася. Дозвіл, який чиновники врешті-решт видали, містив умову: напис на постаменті мусить бути російською.

У 1904 році збірник «На вічну пам’ять Котляревському» об’єднав тексти представників різних літературних поколінь. У ньому вийшли, зокрема, вірші «На святі відкриття пам’ятника Іванові Котляревського» Миколи Вороного та «На відкриття пам’ятника першому українському письменникові Іванові Котляревському» Панаса Мирного.

Місто, у якому Іван Котляревський народився і помер, ушановує його численними пам’ятками. Саме тут розташовані літературно-меморіальний музей, музей-садиба та парк імені Котляревського, де розташована його могила.

Авторка: Вікторія Смушок

Отримав відмінну домашню освіту, яка дала йому змогу одразу вступити до гімназії, а згодом в університет. Захистити диплом не встиг через ув’язнення.

Завдяки родині й оточенню з 14-літнього віку готував себе до політичної діяльності. Уявляв та проговорював сцени допитів — намагався гартувати свої волю й тіло, щоб не виказати побратимів, які мають продовжити боротися за українську незалежність.

У 18 років Степан Бандера став членом Української військової організації (УВО), де спершу був зарахований відділу розвідки. Але пізніше — за станом здоров’я (важкий ревматизм колін) і завдяки ораторським здібностям — він потрапив до пропагандистського відділу.

З 1928 по 1934 роки навчався на агрономічному відділі Львівської політехніки. Одночасно брав участь у діяльності «Пласту», «Просвіти» та багатьох інших патріотично спрямованих організацій. Після того, як польська влада заборонила Пласт, активно долучився до роботи Організації українських націоналістів (ОУН) і згодом став її крайовим провідником.

Під проводом Бандери ОУН почала використовувати терористичні методи у боротьбі за незалежність України. Така політика призвела до його арешту за організацію політичного вбивства Броніслава Перацького (міністра внутрішніх справ Польщі, який керував політикою пацифікації). Бандеру засудили до смертної кари, яку згодом замінили довічним ув’язненням. Мужня поведінка на суді принесла йому велику популярність серед українців і стала основою для його майбутньої популярності. Бандера пробув в ув’язненні до 13 вересня 1939 року й утік із в’язниці, скориставшись початком воєнних дій. Після втечі розробляв у проводі ОУН плани боротьби проти більшовиків, але керівники організації не дійшли щодо них згоди.

23 червня 1941 року Степан Бандера й Володимир Стахів надіслали Адольфу Гітлеру меморандум, у якому оголосили відновлення незалежної Української держави. А 30 червня 1941 року у Львові проголосили Акт відновлення української державності.

Після цього гестапо заарештувало його, намагаючись схилити до співпраці. Із січня 1942 року до листопада 1944 року перебував у таборі Заксенгаузен, в одиночній камері — оскільки мав потужний вплив на українське підпілля та міг стати ідейним лідером усієї Західної України.

Діяльність Степана Бандери призвела до репресій проти його родичів, яких знищили більшовики й польська Армія Крайова.

Згодом нацисти звільнили Бандеру та вивезли його в передмістя Берліна, де взяли під домашній арешт і знову спробували схилити до співпраці. Але 1 лютого 1945 року йому вдалося втекти з-під нагляду. Із 6 лютого 1946 року делегація УРСР вимагала від західних лідерів видати Бандеру. Не отримавши бажаного, радянське Міністерство державної безпеки робило численні спроби ліквідувати керівника боротьби за українську незалежність.

Починаючи з 1946 року, у самій ОУН загострився конфлікт між проводом на чолі зі Степаном Бандерою та опозицією; у його основі були амбіції та складні особисті стосунки учасників. 22 серпня 1952 року Бандера пішов із посади голови Проводу закордонних частин ОУН, щоб  зупинити розкол. Але на конференціях ОУН не прийняли його відставки й 20 лютого 1954 року створили гілку ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. На цій посаді він інтенсивно працював, опікуючись організацією нових теренів, вибудовуючи крайові зв’язки та зовнішню політику.

15 жовтня 1959 року у Мюнхені кілер КДБ Богдан Сташинський за допомогою отруйного пістолета-шприца вбив Степана Бандеру.

Автори: Валентина Мержиєвська, Олександр Маєвський, Ігор Цеунов

Щоправда, росла Галшка без батька — він помер незадовго до її народження, заповівши спадкоємиці численні маєтності. Здавалося, що дівчинці від початку гарантоване впливове місце в суспільстві; а з другого боку, заможність, високе походження і неабияка врода наповнили її особисте життя трагедіями.

Першим чоловіком Галшки став князь Дмитро Сангушко, якому руку дівчини обіцяв її дядько, Василь-Костянтин Острозький. Дмитро відтак вирішив, що має цілковите право взяти її за дружину силоміць — і вінчання таки відбулося, коли Галшці було 14 років. Беата, щоб урятувати доньку, звернулася до польського короля, і, не без сприяння шляхтичів, які й собі не проти були одружити синів із князівною, монарх видав вирок: Сангушка стратити, а дівчину повернути додому. Дмитро спробував утекти, забравши із собою дружину, однак їх упіймали й вирок виконали. За переказами, від цього шлюбу в Галшки лишився син, якого Беата віддала на виховання в селянську сім’ю; краєзнавець Микола Пашковець припускає навіть, що з цього хлопчика виріс славнозвісний козацький ватажок Северин Наливайко.

Із другим чоловіком, магнатом Лукашем Ґуркою, якого дібрав для неї сам польський король, Галшку одружили обманом. Від нього вона згодом втекла до коханого князя Симеона Слуцького, із яким потаємно обвінчалася. Проте король не готовий був погодитися з вибором норовливої князівни, тож Слуцького вбили, а Галшці принесли його відрубану руку разом з обручкою. На той час жінці було всього 19 років. Її повернули Ґурці, який ув’язнив дружину у вежі та змусив носити маску, аби не привертати увагу вродою.

Покинути стіни вежі-в’язниці Галшка Острозька змогла аж 1573 року, після смерті Ґурки. Свої чималі маєтності вона використовувала на підтримку культури: спонсорувала друкарні, освітні інституції, бібліотеки. Але найважливішим став її внесок у створення Острозької академії: Галшка вклала чимало коштів у те, щоб школа в Острозі спершу просто постала, а потім — виросла в культурно-науковий осередок європейського масштабу.

Авторка: Маргарита Кас’яненко

В Русі і для Русі

Народився Ян Гербурт у сім’ї, що, найімовірніше, походила з Вестфалії. На руські землі Польського королівства його предки потрапили наприкінці XIV століття з Моравії. А проте ідентичність роду Гербуртів у XVI столітті вже була виразно пов’язана з Руссю.

Скажімо, у листопаді 1572 року Ян Замойський — на той час белзький староста, а в майбутньому великий канцлер і великий гетьман Королівства Польського, який стане покровителем молодого Яна Щасного у його перших кроках на політичній сцені, — писатив до Якуба Гербурта, Янового дядька по материнський лінії, що руські воєводства мають у неспокійні часи узгоджувати свої плани, «аби окремо про те радячися, ті землі не розірвалися, [адже] у такий час і в таких речах за предків наших ті всі воєводства не окремо, а разом радилися про себе і свої вольності». Як стане зрозуміло з подальших подій, цим двом«територіальним» русинам ішлося про всі тогочасні українські землі (воєводства Київське, Волинське, Брацлавське, Подільське, Белзьке і Руське). Про руське коріння та православних предків Замойському згодом,вже як першій особі після короля, нагадає автор написаного в 1587 році полемічного твору «Апокрисис Христофора Філалета». Та й сам Замойський про це не забуватиме — скажімо, зазначить у заповіті 1594 року, що засновує Замойську академію в Русі для Русі.

Походження й освіта

Батько Яна Щасного, теж Ян, був помітною фігурою свого часу: політиком, дипломатом, юристом, видавцем, сенатором, автором правничих, дипломатичних і релігійних текстів, а також історії Польського королівства до 1548 року (насправді то був короткий конспект хроніки Мартіна Кромера, який, однак витримав кілька перевидань). Освіту Ян-старший здобув у Бельгії, Німеччині та, ймовірно, Франції. У складі посольства їздив 1573 року до Генріха Валуа з дипломом про його обрання на трон Речі Посполитої.

Мати Яна Щасного, Катерина з Дрогойовських, пов’язала сина з низкою руських родин. Його тітка Ядвіга була заміжня за перемиським старостою Яном Томашем Дрогойовським, який 1577 року, по смерті Яна Гербурта, став опікуном його малолітнього сина.

Певний час Ян Щасний перебував при дворі імператора Священної Римської імперії німецької нації. Навчався у Краківській академії, далі — в Інгольштадті, одному з найкращих єзуїтських освітніх осередків. Вирізнявся неабиякими талантами, про що свідчить збірка панегіричних текстів, яку на його честь уклали викладачі та студенти. Згодом Гербурт продовжив студії в Парижі, а повернувшись додому в дев’ятнадцять років, одразу потрапив у центр бурхливого безкоролів’я по смерті Стефана Баторія.

Становлення політика

Родинні зв’язки неминуче привели юнака в коло наймогутнішої особи того часу — великого канцелара Яна Замойського. Двадцятирічний Ян Щасний вирушив із першою дипломатичною місією до новообраного короля Сигізмунда ІІІ Вази, а впродовж наступного десятиліття його шляхи пролягли Англії, Рима, Праги, Криму, Москви й Туреччини. При боці великого гетьмана Яна Замойського Ян Щасний брав участь також у низці військових виправ — зокрема, у походах до Молдови, у результаті яких на троні утвердився Єремія Могила. Цей правитель через шлюби доньок поріднився з руськими князівськими родами: Катерина вийшла заміж за Самійла Корецького, а Раїна — за Михайла Вишневецького.

У цей час розпочалася політична кар’єра нашого героя. 1590 року його обрали послом на сейм від Перемишльської землі, на наступний 1590–1591 рік — від Львівської землі, на 1596-й — від Руського воєводства. 1599 року Гербурт виголосив на Вишенському сеймику промову, у якій критикував короля, — вона широко розійшлася в рукописах.

Унія і рокош

Великим потрясінням для Речі Посполитої стала Берестейська унія 1596 року — власне, не сама унія, а форма, у якій її запровадили. Адже православна церква, підпорядкована константинопольському патріарху, була по суті ліквідована, а її правонаступницею король оголосив церкву унійну. Шляхта потрактувала цей акт як порушення свободи совісті — фундаментальної засади політичної культури, закріпленої у Варшавській конфедерації 1573 року. Водночас вона звинуватить короля в порушенні присяги (Генріхових артикулів), другий пункт якої зобов’язував володаря зберігати релігійний мир.

Серед тих, хто підтримав вимоги православних повернути права їхній церкві, виявилися не лише протестанти, від початку союзники вірних «грецької» конфесії, а й значна частина католиків, початково прихильних до ідеї унії. Широко цитовані були слова Яна Замойського, звернені колись до протестантів: «Коли б могло таке статися, щоб усі були папістами, я дав би за те половину свого здоров’я. Тому тільки половину, щоб другою жити, тішитися з тієї святої єдності. Але коли вам хтось буде насилля чинити, віддав би усе здоров’я задля вас, щоб на ту неволю не дивитися».

Боротьба на сеймах, що часто призводила до їх завершення без будь-яких рішень, непоступливість короля та його безпосереднього оточення, усвідомлення потреби в реформах підштовхнула радикально налаштовану шляхту до Сандомирського рокошу (або рокошу Зебжидовського) — відкритого виступу проти короля аж до закликів його детронізувати. Серед яскравих опозиціонерів опинився й католик Ян Щасний Гербурт. Можливо, безпосереднім поштовхом до антикоролівської позиції була особиста кривда. Колишній опікун Яна Щасного, перемиський староста Ян Томаш Дрогойовський, помер від рук убивць, а замість нього король призначив старостою Адама Стадницького, чий брата це вбивство й замовив. Гербурт, отже, став на шлях помсти за родича, як того вимагали закони честі.

Утім, православних він підтримував і раніше: про це свідчить бодай висловлений 1604 року намір збудувати православну церкву в Мостиськах, який і був утілений пізніше, 1611-го. А його тексти вказують, що Ян Щасний мав власну програму реформування Речі Посполитої. Це робило його одним із ідеологів рокошу: він закликав усунути короля з трону, керуючись правом підданих на опір володареві, який ламає право. Рокошанська загроза змусила короля на сеймі у 1607 році піти на поступки православним — була ухвалена конституція, яка офіційно відновлювала православну церкву в її правах.

Після поразки рокошан у битві з королівським військом під Гузовом 5 липня 1607 року Ян Щасний спочатку потрапив до в’язниці, а потім був засуджений на смерть. Причини такої жорстокої кари, ухваленої лише для двох помітних бунтівників, досі не з’ясовані; найочевидніше, йшлося про звинувачення Гербурта в образі королівського маєстату за його яскраві антикоролівські промови. В них він оскаржував Сигізмунда ІІІ в тяжінні до абсолютистської форми правління, у нищенні шляхетських свобод і вольностей, у преференціях для католиків у номінаційній політиці, у сприянні впливовості єзуїтів у Речі Посполитій, у невдалій зовнішній політиці й у багатьох інших речах. Від блискучого шляхтича, яким був Ян Щасний Гербурт, відвернулося багато недавніх приятелів.

У 1609 році відбулося остаточне примирення короля й рокошан, внаслідок якого Ян Щасний отримав помилування, хоч і мусив особисто просити про нього, упокорюючись і погоджуючись на відмову від політичної діяльності. У своєму маєтку в Добромилі Гербурт тим часом розгорнув наукову та друкарську активність. Побачила світ низка текстів, переважно історичних: хроніки Яна Длугоша, Вінцентія Кадлубка та Галла Аноніма, перше видання «Анналів» Станіслава Оріховського тощо. Невдовзі, однак, король наказав закрити друкарню, адже її зорганізували без його згоди; частину видань конфіскували. А голос Яна Щасного знову почав лунати на сеймиках і сеймах на захист православних і — ширше — засадничих принципів існування Речі Посполитої, важливою частиною яких була згода, передусім релігійна, що трималася на нестійкому балансі рівності всіх християнських конфесій.

Роздуми про народ

Міркуючи про ідентичність Яна Щасного, варто згадати текст «Розмисл про народ руський», який він підготував як промову на сейм 1613 року. Думки, які там прозвучали, трошки пізніше широко використають православні у полеміці з уніатами. Цитати з «Розмислу», скажімо, можна знайти у «Палінодії» майбутнього архімандрита Києво-Печерської лаври Захарії Копистенького, за походженням перемишлянина, та в кількох текстах полоцького єпископа Мелетія Смотрицького — вихованця острозького інтелектуального гуртка князя Костянтина-Василя Острозького.

«Розмисл» — це пристрасний захист Русі в Русі, себто буквально — православної частини руського народу на українських землях, передусім у Руському воєводстві. Однак автор мислить значно ширше: говорячи про безправ’я, учинене православним, він має на увазі нищення всієї Речі Посполитої, подібно як у Франції через релігійні війни нищиться Франція (що тримається правом). Дотримання права — а значить, свободи совісті — Гербурт сприймає як сутність і фундамент існування Республіки, якою уважалася Річ Посполита. Автор заявляє, цитуючи Замойського, що, як католик, всіляко прагнув би до унії з православними, однак насильство у цій справі перекреслює Христові заповіді: «Коли ґвалтом хочуть до неї приневолити, здоров’я своє при вас і перед вами покладемо». Якщо хочете маєтностей, продовжує автор, візьміть їх у такому разі силою, як це чинить ворог.

Гербурт наводить приклад попередників Сигізмунда ІІІ, які дбали однаково про католицьку і православну церкви, дотримуючись давніх прав — фундаменту благополуччя країни: «Рану в серце Вітчизни завдає той, хто ламає право і розриває згоду між народами, з яких складено Річ Посполиту Польську, — він Вітчизну в серце забиває. Таке й оце колотнеча, яку почали з народом руським, братами й кревними нашими, вона ніби рана в серце, котра, хоч би й найменша була, приносить смерть».

Наостанок автор закликає усіх, «хто тільки чесний, хто тільки любить свободу й мир у Польщі», стати на захист тих старих прав і звичаїв.

Він називає русинів братами й кревними та акцентує на своєму походженні від «зацного народу руського», «з якого і я і дружина моя кров узяли». Дружина Гербурта — княжна Єлизавета Заславська — походила з волинського роду «головних» князів, відомих своїм давнім походженням і розлогими маєтками. Її батько князь Януш, спочатку підляський, а згодом волинський воєвода, був охрещений у православ’ї, згодом перейшов у кальвінізм, а закінчив католиком — звичний шлях конфесійними сходинками тодішньої руської еліти.

Справа ідентичності

Годі шукати серед цих людей тих, хто завжди і за всіх обставин користався єдиним самоозначником «русин». Як себе особа ідентифікуватиме, залежало від місця та обставин: католик, православний, кальвініст, уніат тощо — у церкві чи біля неї, а також під час затятих релігійних суперечок; волинянин, белжанин, сандомирянин — на сеймах, де посли представляли інтереси своїх воєводств чи земель; русин — як мешканець шести руських воєводств, а водночас поляк — як громадянин Королівства Польського, точнісінько як мешканці Великого князівства Литовського називали себе литвинами незалежно від етнічного походження.

Вітчизною вважали Річ Посполиту — республіку багатьох народів, а водночас вітчизною називали Русь. У Мелетія Смотрицького ці поняття уживалися цілком несуперечливо. «Милою вітчизною» представники козацької старшини називали Річ Посполиту ще на початку повстання Богдана Хмельницького. Дуже скоро натомість вони заговорять про свою пригноблену Русь, яку визволятимуть від поневолення.

Тож твердження Яна Щасного Гербурта про своє походження «з крові руської» звучало цілком органічно поруч із «поляком» — шляхетним громадянином Королівства Польського, частини Речі Посполитої. Надаючи 1604 року землю в Мостиськах під будову православної церкви, Гербурт зазначає: «Повідомляємо, що, слідуючи прикладові наших предків, не бачимо нічого важливішого у Речі Посполитій, вітчизні нашій, як внутрішній спокій, а саме між нашим, себто польським, і руським народом, з яким від 400 років дім мій завше у великій згоді мешкав. Тож маючи перед власними очима загальне добро, святий спокій, приклади предків моїх, охоче дозволяю, аби люди народу грецької релігії в місті Мостиська церкву собі збудували, на що їм відступаю двір у місті, при валу розміщений».

Врешті, у листі до папи Павла V у 1616 році Гербурт виразно зазначить, що його батьківщина — Русь, а він сам належить до руського народу. Додасть до цього й історичну довідку про королівство Руське в складі шести воєводств (маючи, очевидно, на увазі Київське, Волинське, Брацлавське, Руське, Подільське і Белзьке), яке після нещасть приєдналося до королівств, а не до окремих провінцій. Цей акцент на високій позиції своєї батьківщини, яка в минулому мала статус королівства з власними володарями, дуже важливий у тогочасних уявленнях. Землі, що не мали державницького минулого, приєднували як окремі провінції, натомість із володарями укладали союзи про об’єднання чи приєднання, що мусило, за словами Гербурта, надавати Русі суб’єктності, а приєднанню — варіанту договору.

Цікаво, що перу Яна Щасного належить і текст про славні подвиги запорожців у боротьбі з татарами — «Перемога низових козаків над татарами таврійськими року 1608-го». Гербурт зазначав, що козаки походять від слов’янського племені хозарів («козарів»), на століття випередивши у цьому авторів козацьких літописів ХVIII століття.

Повернення імені

Ян Щасний Гербурт отримав по батькові чималий спадок, який поповнився маєтками по смерті бездітних кровних родичів. Служба народові й Вітчизні, втім, коштувала дорого: дипломатичні місії, військові виправи, а особливо видавнича діяльність практично пустили заможного шляхтича з торбами. В історію він увійшов зі славою «інтелектуального розбишаки», значною мірою завдяки перу Владислава Лозинського, автора бестселера про конфліктне повсякдення шляхти Руського воєводства під метафоричною назвою «Правом і безправ’ям» (польською звучить як «Prawem i lewem»). Писалася та праця на межі ХІХ і ХХ століть, коли історики не особливо рефлексували над особливостями культури, віддаленої в часі; не зауважували специфіки судової системи, яка мала не так покарати винного, як підштовхнути ворожі сторони до примирення; не вловлювали іншого значення поняття «справедливість», яке зводилося до Арістотелевого «віддати кожному, що йому належить». У тому суспільстві регулятором порядку слугувала честь — виконання низки відомих суспільних норм, що не конче збігалися з правом, а помститися ворогові через суд і поза ним було обов’язком доброго шляхтича.

Розуміння неписаних законів того часу, властивих нобілітету цілої Європи, повертає сьогодні добре ім’я Яну Щасному Гербуртові, католикові з «крові руської», що, не жаліючи статків і здоров’я, боровся за Русь у Русі.

Авторка: Наталя Старченко

За літописним переказом, Володимир силою взяв за дружину полоцьку княжну Рогнеду Рогволодівну, і в цьому шлюбі — окрім інших дітей — десь між 983 і 987 роками народився Ярослав. У юності він правив у Ростові, а згодом у Новгороді.

Ми навряд чи колись дізнаємося напевне, але, можливо, саме через холодні стосунки між матір’ю і батьком Ярослав не бажав коритися останньому. Відомо, що Володимир Святославич навіть готував виправу проти сина, бо той близько 1014 року відмовився сплачувати данину Києву, однак не склалося. Князь Володимир раптово помер, а його сини в гонитві за верховною владою розпочали криваву міжусобицю. Ярослав — один із небагатьох, хто цю війну пережив, — 1019 року утвердився в Києві та продовжив виснажливу боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича. 1026 року брати уклали мир, що тривав аж до Мстиславової смерті в 1036 році — тоді Ярослав став повновладним володарем Русі.

Ярослав Мудрий був виваженим правителем. Основними напрямками зовнішньої політики обрав балтійський і західний. У 1030–1031 роках разом із Мстиславом Володимировичем він ходив на поляків і відвоював утрачені 1018 року Червенські гради, місто Белз і деякі суміжні території; на повернутих теренах заснував місто Ярослав. 1036 року поблизу Києва розгромив печенігів, поклавши край спустошливим набігам на руське прикордоння. У 1030-х воював із угро-фінами, у 1038–1044 роках — із литовськими племенами. 1043-го відбулася виправа на Константинополь, однак руське військо зазнало поразки. Це був останній руський похід на столицю Візантійської імперії.

Ярослав Володимирович опікувався всіма сферами життя держави. Він влаштував у Києві грандіозне будівництво, забезпечивши місто потужними укріпленнями, серед яких — знамениті Золоті ворота; будував храми, при яких засновував школи. Спорудив Софійський собор — перлину сакральної архітектури, що стала ще й осередком книжності: тут містилися перша руська бібліотека і скрипторій, тобто майстерня, де переписували книги.

Князь усебічно сприяв розширенню автономії Київської митрополії. За його посередництва 1051 року митрополитом Київським і всієї Руси було обрано Іларіона, першого слов’янина на цій посаді. У цей же час виник «Устав князя Ярослава про церковні суди» — кодекс церковно-правового характеру, що регулював права кліру. Князь також залишив по собі перший писемний збірник законів, відомий під назвою «Правда Ярослава». Статті «Правди» регулювали в основному норми кримінального та процесуального права. «Правда Ярослава» пізніше була доповнена і стала частиною «Руської правди».

Ярослава називають «тестем Європи» за активну матримоніальну політику. Через династичні шлюби князь значно розширив зону руської дипломатії. Його дружиною була шведська принцеса Інгігерда. Свою сестру Добронегу Володимирівну Ярослав видав за польського князя, синів — Ізяслава та Всеволода — оженив із польською княжною й донькою східноримського імператора відповідно. Донька Єлизавета була дружиною конунга Норвегії, Анастасія вийшла заміж за угорського короля, Анна — за короля Франції. До слова, через шлюб Анни Ярославни династія Рюриковичів зараз споріднена з усіма найвідомішими європейськими родинами.

Пам’ятаючи кровопролитну війну з братами, князь Ярослав незадовго до своєї смерті уклав заповіт, бажаючи уникнути розпаду держави. Він розділив володіння між синами, а верховну владу передав Ізяславу, старшому з-поміж своїх дітей. Так на Русі утвердилася система сеньйорату — спадкування престолу по старшинству.

За численні діяння й праведне життя Ярослав Мудрий канонізований православною церквою в лику благовірного князя. У масовій свідомості його образ асоціюється із силою та мудрістю, що ще раз підкреслює величезний духовний спадок Ярослава Володимировича.

Авторка: Анастасія Боцвінок

Його називали «вітчизни славетним символом», а Мартін Кромер, історик і політик, що тривалий час подорожував Європою як дипломат, писав до нього: «В Італії, Іспанії, Франції й Німеччині я чув схвальні відгуки про твої твори, які становлять гордість і славу вітчизни. Я не зустрічав там вченого, який би не читав їх і не підносив би до небес твоєї дотепності, красномовства та вченості». Твори Оріховського справді були знані серед європейських інтелектуалів; їх широко видавали й перевидавали в тогочасній Європі.

Син Русі

Народжений 11 листопада 1513 року на Перемишльщині, у шляхетській сім’ї, де обоє батьків були етнічними поляками, він твердив, що його мати, Ядвіга Баранецька, —русинка, а для певності свого руського походження додавав і діда — нібито православного священника. «Я русин, чим пишаюся і про це відверто заявляю», — зауважив Оріховський в одному з текстів.

Оповідаючи про свою генеалогію в листі до папського нунція Джовані Франеческа Комендоне у 1564 році, Оріховський називає вітчизною Русь, а водночас зазначає, що його предки по чоловічій лінії — польські лицарі — прийшли на ці землі, одружилися з русинками і стали руськими воїнами.

Це символічне перетворення прибульців-поляків на русинів через «осілість» на землях Русі — невипадкове. Саме володіння землею в певному регіоні — а значить, належність до певної шляхетської корпорації — швидко творило з прибульців «політичних» русинів, волинян, киян тощо. Адже ці спільноти були маленькими самоврядними «республіками», представленими на сеймі (найвищому державному органові) власними послами. Посли ж передусім мали дбати про інтереси своїх виборців (і свої як членів спільноти), відстоюючи їх на сеймиках. «Місце прописки», отже, було важливою цеглинкою множинної ідентичності тогочасних людей.

Що таке Русь?

Чи мислив Оріховський свою Русь ширше, ніж Руське воєводство, до якого належала і Перемиська земля — його мала батьківщина і, за його ж словами, осередок вченості, що не поступався італійським містам?

У часи Оріховського Русь у складі трьох воєводств — Руського, Подільського та Белзького — виразно фіксується як окрема провінція Королівства Польського поряд із Малою та Великою Польщею. Про Руське князівство згадує, скажімо, в своєму компендіумі прав Королівства Польського королівства та його провінцій (Leges seu statuta ac privilegia Regni Poloniae, 1553 рік) Якуб Пшилуський, близький до Оріховського правник та філософ.

Очевидно, що до творення уявлення про Русь та її славне минуле доклався й сам Оріховський. У його промові до польської шляхти, яку Якуб Пшилуський вмістив на початку компендіуму, оспівано Польську Корону як ідеальну державу, а водночас згадано й Русь. Вона, за словами Оріховського, добровільно приєдналася до Польщі, зваблена її правами і вольностями, а не здобута зброєю. Автор пише: «Чи ви гадаєте, що Русь — королівство дуже розлоге і потужне — стало вашою провінцією зі страху перед вашою збройною потугою, а не з прагнення вольності? Огляньтеся на кордони Польщі, зважте сили вашого королівства, побачите, що народ ваш не поширюється поза Карпатські гори і поза Віслу»; тож не на силі йому тягатися з потугою та розлогістю Русі, а водночас із численністю русинів.

У вже згадуваному листі до нунція Комендоне Оріховський зазначає, що свою віру русини отримали з Константинополя через хрещення князя Володимира. Очевидно, що автор так чи так пов’язує свою Русь із давньою державою Рюриковичів. Він також згадує, що руська шляхта складається із католиків і православних, а от простолюд тримається «грецької» віри.

У своїй історичній візії Русі Оріховський використовує легенду про грамоту Олександра Македонського, який нібито за великі заслуги полководців-слов’ян надав їм землі від Північного моря до Адріатики. Цю легенду, що виникла, імовірно, на початку XV століття в Чехії, Оріховський творчо переробив. Він ідентифікував полководців як Чеха, Леха і Руса (в тогочасних етногенетичних концепціях прабатьків трьох народів), а також виділив Рутенію поміж слов’янських земель. Українські автори згодом використовуватимуть цей сюжет для творення народного родоводу та обґрунтування ідеї про договірне постання Речі Посполитої, яку утворили три політичні народи: руський, польський і литовський.

Політичний поляк

Водночас як громадянин Королівства Польського Оріховський мислив себе політичним поляком. У листі до італійського мислителя Паоло Рамузіо він писав: «Щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби завдяки їм міг спізнати талант нашого [руського] народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Русь є провінцією, що входить до складу Польщі». У приписуваній Оріховському і часто цитованій сьогодні формулі «gente Ruthenus, natione Polonus» («люду руського, нації польської»), яка демонструє множинні ідентичності ранньомодерної людини, поняття gente і natione не підпорядковані одне одному. У тогочасному мовленні вони були синонімічними і перекладалися як «народ».

Ця ширша ідентичність Оріховського як члена політичного народу-шляхти, відповідального за державу, визначала й тематику його творів, зосереджену на поняттях ідеях республіки, права, спільноти громадян, свободи, обов’язку, суспільного договору тощо. Відповідальність за свою вітчизну Оріховський вважає чи не головною ознакою свободи громадянина (чи сукупності громадян, об’єднаних спільними правами, які й складають сутність республіки). Свобода постає передусім як можливість обирати свого зверхника — короля, дискутувати над спільними проблемами, себто мати «вільний» голос, а також брати найширшу участь в реалізації влади. Інструментом, через який втілюється свобода, є право, що утримує спільноту від сповзання у сваволю й перетворення влади на тиранію. Саме право є справжнім володарем, чия влада однаково поширюється і на короля, і на його підданих. Воно оберігає недоторканність особи та її майна, які у добре впорядкованій державі можна відібрати лише за судовим вироком. Владні повноваження короля обмежує договір із народом, тож король не може наказувати нічого, що виходить за межі права. Шляхтич, як було прийнято говорити, винен своєму володареві лише два гроші з лану (фіксований земельний податок), посполиту війну (обов’язок боронити свою країну) та королівський титул на судовому позові (позивання до суду від імені короля).

Сміливий інтелектуал

Ідеї Оріховського були продовженням інтелектуальних здобутків попередників — а водночас мислитель сміливо розсував межі, які встановлювала традиція. Такій інтелектуальній відвазі, очевидно, сприяла добра освіта, яку він здобував спочатку в Краківській академії, а потому по європейських університетах: Віденському, Віттенберзькому (де близько спілкувався з Мартіном Лютером і Філіппом Меланхтоном), Падуанському й Болонському. До кола його знайомих належала низка визначних європейських постатей — скажімо, Лукас Кранах Старший чи Альбрехт Дюрер.

Прикладом сміливості Станіслава Оріховського може бути його приватна історія — одруження попри те, що він був духовною особою в католицькій церкві, яка вимагала целібату. Одружившись, Оріховський вступив у гострий конфлікт не лише з духовними ієрархами королівства, а й із самим королем. Його справу розглядали сейми; її запропонували поставити на порядок денний Тридентського собору. Проте широка підтримка, яку зміг організувати бунтівний канонік, змусила відступити навіть папу. У боротьбі за право мати сім’ю Оріховський зміг мобілізувати впливових покровителів, найвищу еліту королівства, а водночас широку мережу приятелів і родичів різних конфесій, врешті — широкі кола незадоволених католицькою церквою. А проте платою за визнання законності шлюбу став його перехід від гострої критики католицизму до нищівних інвектив у бік вчорашніх союзників-протестантів.

Епоха розмаїття

Хай там як, але період, коли жив Станіслав Оріховський, недаремно вважали золотою добою шляхетської демократії. Це були часи великих сподівань на реформування держави, гордості за найкращу в Європі республіку — Королівство Польське, перемог у боротьбі з королем за право обирати володаря всією шляхтою, релігійних шукань, у яких звучали голоси про необхідність створення своєї національної церкви, незалежної від папи. У Польській Короні знаходили притулок втікачі від релігійних переслідувань: і голландські меноніти, і чеські брати, і до 80 % утікачів-євреїв із усієї Європи. У Великій Польщі шляхта й міщани німецького походження були переважно лютеранами, як і більшість населення Королівської Пруссії та Лівонії, де боронити свої позиції доводилося католикам. У Великому князівстві Литовському серед кальвіністів були як найвищі достойники, так і селяни. У Малій Польщі серед еліт і значної частини шляхетського загалу, зокрема його активних лідерів, теж не бракувало кальвіністів. Вистачало прихильників Реформації й серед самих католицьких єпископів. Скажімо, Анджей Зебжидовський, учень Еразма Роттердамського, під кінець життя краківський єпископ, любив поговорити про «трьох найбільших брехунів людства — Мойсея, Ісуса й Магомета».

Мандруючи європейськими університетами, молодь із Королівства Польського знайомилася з найвизначнішими інтелектуалами та їхніми ідеями, а заразом змінювала конфесії, шукаючи надійних шляхів для спасіння душі. Ці пошуки свого місця в мінливому світі спонукали запитувати «хто ми?». Недаремно Оріховський так часто пише про своє русинство.

Серед його оточення були найвідоміші люди Королівства Польського, а водночас — щільна мережа руської шляхти, родичів і приятелів. Різне походження й віросповідання не заважало цим людям обирати за вітчизну Русь, а себе називати русинами, зокрема відстоюючи свою іншість щодо решти мешканців королівства, а згодом — Речі Посполитої. Сам Оріховський назве їх роксоланським цвітом — тих Ваповських. Сенявських, Стариховських, Гербуртів, Мелецьких, Фрідронів, Броньовських, Дрогойовських і багатьох інших.

Українці ще мають відкрити для себе це незвичне минуле, яке дивує тривкістю руської (української) ідентичності. Вона творила з людської мішанки, що потрапляла на українські землі, спільноти з власними інтересами, а найголовніше — з власною пам’яттю про славне минуле своєї Русі. Чи не найяскравішим символом цього руського світу був Станіслав Оріховський.

Авторка: Наталя Старченко

Інтелектуальна формація

Батько Мелетія Герасим Смотрицький, подільський шляхтич, спочатку був кам’янецьким гродським писарем, далі — надвірним підскарбієм князя Костянтина-Василя Острозького, а потому став першим ректором Острозької школи. Належав до інтелектуального гуртка, який з ініціативи князя працював над перекладом Біблії. З-під пера Герасима Смотрицького 1581 року вийшов перший полемічний твір, написаний із боку православних, — «Ключ царства небесного».

Мелетій (Максим) розпочав навчання в Острозькій академії, де викладав батько. Потім його послали до віленського єзуїтського колегіуму, а далі освітня мандрівка пролягла через кілька протестантських університетів (Вроцлав, Лейпціг, Віттенберг, Нюрнберг) — щоправда, вже не як студента, а як наставника юного князя Богдана Соломирецького. Додаймо невпинну самоосвіту — й отримаємо блискучого інтелектуала свого часу Мелетія Смотрицького.

Освіту (втім, великою мірою неформальну) доповнював неабиякий письменницький хист. Перший його полемічний твір «Тренос, або Плач східної Церкви» (1610), написаний під псевдонімом Теофіла Ортолога, за рівнем метафорики і використанням літературних засобів є вершинним зразком тогочасного красного письменства. Це був палкий текст, спрямований на захист «руської» церкви і руського народу. «Тренос» здобув широкий резонанс, а водночас страшенно розгнівив короля Польщі Сигізмунда ІІІ Вазу: той наказав ув’язнити причетних до видання, а саму книжку вилучити. Позаяк автор ховався під псевдонімом, то до в’язниці потрапив лише видавець Леонтій Карпович; конфіскувати вдалося лише дещицю примірників, які на той раз уже широко розійшлися поміж читачів. Наступні роботи — «Учительне Євангеліє» (1616) та «Граматика слов’янська» (1619) — лише закріпили славу автора.

Козаки, король і цар

Недовгий час Мелетій викладав у Київській братській школі і був її ректором. Прийняв постриг у Святодухівському монастирі у Вільні. 1620 року єрусалимський патріарх Теофан, повертаючись із Москви, під тиском козаків таємно висвятив кількох православних ієрархів; серед них був Мелетій Смотрицький, що став архієпископом полоцьким і єпископом вітебським і мстиславським. Надання духовних санів і забезпечення обранців маєтностями перебувало в руках короля як патрона церкви, тож акт висвячення був витлумачений як образа королівського маєстату — зрада й узурпація королівських прерогатив. У березні 1621 року монарх наказав арештувати свавільників-«самозванців» — Йова Борецього й Мелетія Смотрицького — нібито за шпигування на користь Порти, однак зробити це було непросто. Мелетія під час в’їзду до Вільна вітали натовпи православних, на його проповіді збиралася велика авдиторія, а ченці Святодухівського монастиря обрали його своїм архімандритом.

Королю, втім, не випадало перед лицем турецької загрози сваритися з козаками, а ті, не виявляючи до Берестейської унії жодних ознак релігійності, на 1620-ті роки вже почувалися єдиними захисниками «руської» церкви. Тому нововисвячені владики все-таки не потрапили до в’язниці; ба більше, Борецький і Смотрицький з’являлися на сеймах, а володимирсько-берестейський єпископ Ізекиїл Курцевич у складі козацької делегації потрапив 1621 року на авдієнцію до Сигізмунда ІІІ й намагався переконати його, що нові православні ієрархи не мають злих намірів (утім, мусив покаятися перед королем за порушення його права патронату над церквою). Монарх обіцяв переглянути свої постанови, та далі справа не пішла, і Курцевич врешті, не дочекавшись легітимації свого єпископського становища, виїхав до Москви.

У цей час на московського царя та патріарха почали оглядатися православні ієрархи — скажімо, митрополит Йов Борецький і його наступник Ісайя Копинський. Дорогу до Москви торувало також рядове духовенство, переважно з проханнями про гроші. Відомо, що патріарх Теофан у 1630 році писав до козаків із пропозицією податися на службу до єдиного на той час православного володаря, яким був московський цар, хоч і намарне.

Віра й політичні права

Перебуваючи поза своєю єпархією, де унійний полоцький архімандрит Йосафат Кунцевич жорсткою рукою викорінював православ’я, Мелетій Смотрицький боровся з унією словом — проповідями, але передусім полемічними творами. Обґрунтовуючи права «руської» церкви, він водночас розпрацьовав ідеї, які до нього лише були намічені: хто ж такий «руський народ» та які підстави його автономності.

У найранішому тексті «Veryficatia niewinności» (1621) Смотрицький традиційно окреслює поняття «Русь» як конфесійну спільноту православних Київської митрополії — це люди «релігії грецької католицької», на відміну від «поляків» і «литви», які є людьми «релігії римської католицької». У тексті з’являється «країна наша Руська», яка складається з Київського, Волинського та Брацлавського воєводств. Смотрицький твердить: народ руський «старожитньої релігії» (духовні та світські) на основі контракту з польськими королями отримав від них певні права, підтверджені монаршою присягою. Ці права, втім, поширюються не лише на православних, а й на католиків, які живуть у «країні Руській». Тож у другому виданні твору (ще того самого року) вже наголошено, що належність до руського народу визначає не релігія, а «кров» — походження.

Себто проста лінійка, якою ми досі міряємо українців минулого (нібито суто православних), навіть для православного полеміста Мелетія Смотрицького виявилася непридатною: «Не вироджується зі своєї крові той, хто змінює віру. Хто з руського народу римську віру приймає, не стає відразу ж іспанцем чи італійцем, а по-старому залишається шляхетним русином. Отже, не віра русина русином, поляка поляком, литвина литвином чинить, а народження та кров руська, польська, литовська».

У наступних текстах Смотрицький вказує на давнє джерело прав руського народу — від Київської Русі та її князів; польські ж королі ці права лише підтвердили. Він розвиває ідею руського народу не як монорелігійної спільноти, а як народу католиків і православних на певній території, не відмовляючи в руській крові й уніатам (однак зазначаючи, що вони не мають жодних прав, як ті іноземці).

Зрештою Смотрицький конструює такий образ руського народу: він із давніх-давен мав старожитні права від своїх князів, а коли разом зі своєю Руською країною приєднався до Корони Польської, то отримав права, спільні з усім королівством; зокрема, свої права отримали русини-православні й русини-католики. Наявність власної території та прав, що поширюються на все населення «грецького та римського закону», перетворює руський народ на політичний суб’єкт. Він має всі підстави «поруч із Їхніми Милостями з двома народами — Польським і Литовським, як із рівними, сидіти в сенаторській поважності, про добро своїх панств і вітчизни радитися, тішитися з належності до всіх гідностей, прерогатив і урядів, свобод, прав і вольностей Польського королівства» («Justificacia niewinności», 1623). Звісно, русини живуть і за межами Руської країни — це і православні, і ті, хто походить із руського народу.

Загострена увага Смотрицького до прав руського народу невипадкова, адже за тодішніми уявленнями суб’єктність спільноті забезпечували саме права.

Фундамент націєтворення

Дослідники завважують подібність концепції Смотрицького до сучасної моделі політичної нації, адже його руський народ не прив’язаний до єдиної Церкви, а тісно зрощений із етнічною територією (українською, чітко відділеною від білоруської). Новизна політичної ідентичності, яку сконструював Смотрицький, на тлі тогочасних європейських уявлень вражає. Тому традиційно говорять про унікальність концепції Смотрицького, яка не мала аналогів у минулому, а продовження в майбутньому — і поготів. Навіть блискучий знавець полемічної літератури та творчості Смотрицького Дейвід Фрік схильний уважати, що його політична модель була радше випадковим відхиленням від панівної в той час конфесійної моделі.

Однак тогочасні тексти — і «Апокрисис» Христофора Філалета (1597), і «Палінодія» Захарії Копистенського (1621), і давніші заяви руської шляхти в судах — свідчать про спільне коріння таких уявлень. Інтелектуали стверджували, що їхній народ — поліконфесійна спільнота зі своїми правами на своїй території, а не розмита сукупність вірян «старожитньої релігії грецької». Вони запевняли, що їхній народ єднає кров, себто спільне походження, історія, тяглість від давньої Русі; єднають права, отримані від великих князів руських і підтверджені присягою королів польських, починаючи від Люблінського сейму; єднають свої князі з кров’ю володарів. Наші автори перекроювали вже усталену ментальну мапу Речі Посполитої Двох Народів, виокремлюючи місце для своєї Русі як третього політичного члена конфедерації. Концепт «руського народу» не раз озвучували на політичній сцені принаймні до повстання під проводом Богдана Хмельницького. Він був тривким фундаментом для обґрунтування окремішності руського народу — предків сучасних українців — як важливої частини тогочасного націєтворення. Ці уявлення про себе, сформовані переважно в шляхетському середовищі, водночас забезпечили ідеологічним фундаментом козацьку еліту – важливою складовою якої була руська шляхта.

Шлях до унії

На початок 1620-х років припали жорсткі спроби унійного владики Йосафата Кунцевича викорінити православ’я: він закривав церкви, ув’язнював священників, забороняв богослужіння поза храмами. Навіть гарячий прибічник унії Лев Сапєга, канцлер Великого князівства Литовського, писав до владики, що той чинить невідповідно до духу Святого Письма. Завершилося протистояння Кунцевича з потенційною паствою трагічно —  12 листопада 1623 року владику вбили міщани Вітебська. У цій розв’язці звинуватили й Мелетія Смотрицького як головного підбурювача православних. Звістка застала його в Константинополі під час паломництва.

Смотрицький перебував у тяжкому психологічному стані, а свою мандрівку на схід пізніше пояснював бажанням перевірити, чи ж справді звідсіля русини, як і їхні предки, можуть отримувати бажане Спасіння. Те, що Смотрицький побачив, його розчарувало: константинопольський патріарх Кирило Лукаріс й інші східні ієрархи не задовольнили його сподівань. Однак і повернення на батьківщину в 1626 році було сумним — Смотрицькому довелося шукати прихистку, яким став для нього Дерманський монастир на Волині, що перебував під протекцією князя Олександра Заславського (конвертита з православ’я на католицизм). 1627 року Мелетій Смотрицький отримав дерманське архімандритство, а також офіційно перейшов до унійної церкви, про що повідомив листом папу.

Дейвід Фрік зауважував, що релігійні уявлення Смотрицького формувалися на поєднанні візантійської і західної теології. Тож для нього достатньою підставою для об’єднання всіх вірян було сповідування основних християнських догматів — усіма другорядними деталями можна знехтувати. Розуміючи безперспективність боротьби за ліквідацію унії, Смотрицький шукав шляхів поєднання «Русі з Руссю». Він прагнув нової унії — православних і уніатів — яка дозволила б утворити в Речі Посполитій окремий патріархат.

Цю ідею Смотрицький виклав у «Апології подорожі до східних країн», де описував свої враженнях від мандрівки на Схід та вказував на помилки православ’я. Він сподівався, що православний собор у Києві 1628 року підтримає поєднавчий проєкт, зважаючи на прихильне ставлення до цих ідей митрополита Йова Борецького та архімандрита Києво-Печерського монастиря Петра Могили, з якими Смотрицький провадив активні перемовини. Власне, розмови почалися значно раніше, ще в 1623-му, коли з ініціативи Сигізмунда ІІІ була створена спеціальна комісія, яка мала виробити шляхи заспокоєння релігійного протистояння. Однак на соборі радикально налаштовані козаки зірвали будь-які сподівання на примирення, погрожуючи розправою Смотрицькому та всім, хто шукатиме порозуміння з уніатами. «Апології» була оголошена анафема, а Смотрицького змусили публічно відмовитися від своїх поглядів (після чого він написав «Протестацію»).

Останні роки життя Смотрицького були сповнені розчарувань, поглиблених тяжкою депресією та хворобами. Помер він у Дермані, у Троїцькому монастирі, де й був похований. Ідею митрополита Велямина Рутського канонізувати Смотрицького папа відхилив.

Особисті духовні шукання Мелетія Смотрицького завжди перепліталися із загостреним почуттям причетності до свого народу та пошуками для нього кращого місця в Речі Посполитій. Його біограф Дейвід Фрік стверджував: упродовж усього свого життя Смотрицький, схоже, керувався прагненням, аби його народ не став народом темного селянства, яким багато хто волів його бачити.

Авторка: Наталя Старченко

Галшка Гулевичівна, народжена, імовірно, на Волині в 1570-х роках, — це жінка, не без участі якої постав один із найвідоміших сьогодні навчальних закладів України — Києво-Могилянська академія. Походить вона з одного з найвпливовіших родів Волині XVI століття — Гулевичів. Сім’я мала п’ятьох дітей, і кожне з них здобуло найліпшу освіту. Галшка — не виняток: вона навчалася в Острозькій академії.

Дівчинку, охрещену за православним обрядом, назвали Єлизаветою. Проте сьогодні ми знаємо полонізовану версію її імені — а все через почуття до Христофора Потія, сина митрополита Іпатія Потія. Їхня історія нагадує шекспірівський сюжет про Ромео і Джульєтту, адже любов молодих людей лише посилила ворожнечу між їхніми родами: Христофоровий-бо відстоював віру уніатську, Єлизаветин — православну, а відходження від родинних канонів вважали зрадою ледь не державного масштабу. Утім, вони все-таки взяли шлюб у 1593 році, і Галшка переконала чоловіка втекти до її батька. Пара жила щасливо, проте невдовзі Христофор помер від хвороби. По собі він залишив донечку, яку Єлизавета згодом, наперекір батькам небіжчика, охрестила у православній вірі.

Одружившись удруге — зі шляхтичем Стефаном Лозкою, із яким у неї народився син, — Галшка перебралася до Києва. Там її піклування про віру й розуміння цінності освіти знайшло вияв у меценатській діяльності: 15 жовтня 1615 року жінка підписала дарчу Київському Богоявленському братству на заснування шкіл і монастирів. 1760 року укладачі історії Києво-Могилянської академії знайшли привілей короля Зигмунта ІІІ, у якому йшлося про благодійний акт Гулевичівни — видання коштів на розбудову братства.

Завдяки цьому фінансуванню невдовзі постала Київська братська школа, до діяльності якої долучилися такі видатні постаті, як майбутній митрополит Київський, Галицький і всієї Русі Іов Борецький, мовознавець і палкий полеміст Мелетій Смотрицький, іще один майбутній митрополит Київський і всієї Русі Ісая Копинський, педагог Лаврентій Зизаній, поет Олександр Митура, енциклопедист Памво Беринда чи архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький. 1658 року, після підписання Гадяцького договору, школа отримала статус академії.

У життєписі Галшки Гулевичівни є чимало білих плям, та з того, що ми про неї все-таки знаємо, постає образ благодійниці, яка все життя зберігала вірність переконанням, відстоювала свою віру та зробила в розвиток української освіти внесок, який досі дає плоди.

Авторка: Маргарита Кас’яненко