Перший зразок українського архітектурного модерну, пам’ятка архітектури національного значення. Споруджений протягом 1903–1908 років за проєктом Василя Кричевського.

Коли наприкінці ХІХ століття Полтавське земство вирішило, що потребує більшої садиби, ніхто й не припускав, що оселя міського уряду стане першою ластівкою української версії модерну. Навпаки, перший затверджений проєкт будівлі, який розробив полтавський архітектор Олександр Ширшов і допрацював киянин Володимир Ніколаєв, був типовим для того часу зразком французького неоренесансу. Його навіть почали будувати: у середині 1903 року були готові фундамент і частина стін. Утім, унаслідок палкої публічної дискусії про те, що все-таки має репрезентувати садиба уряду, роботу призупинили — й оголосили конкурс на розробку нового проєкту.

Уже невдовзі члени конкурсної комісії розглянули вісім пропозицій, серед яких був сміливий і неочікуваний проєкт Василя Кричевського, натхненний народними традиціями й зокрема гончарством Полтавщини. Він і переміг.

Нове бачення потребувало чималої праці: у процесі будівництва архітектор виконав понад 500 робочих креслень. Будівельні й оздоблювальні матеріали звозили з різних губерній та кількох країн. За словами живописця Сергія Васильківського, це був «дім як грім». Творці будинку закопали в підвалі закладну дошку з двома надписами: «Зробили, скільки могли. Хай зроблять краще, скільки зможуть» та «Ми — піонери українського стилю. Помилка за фальш не вважається». Так розпочалася історія українського архітектурного модерну.

Утім, не тільки стилістика будинку була новаторською. Його творці використовували найсучасніші матеріали й технології — зокрема металоконструкції та залізобетон. Дім мав парову систему опалення й першу в Полтаві керамічну черепицю.

Із фасаду будівля має два з половиною поверха, із боку двору — три з половиною. Її середня частина — це центральний хол, вестибюль, парадні сходи, зала засідань. В інших частинах широкі коридори об’єднують кабінетні приміщення, що розмістилися на двох поверхах. Із боку двору на третьому поверсі розташувалися музейні зали. Одне крило мало готельні номери, підвальний поверх — архів і господарські кімнатки.

Симетрична Ш-подібна споруда поєднала в собі традиції народного, храмового і фортечного будівництва. Зовні її прикрашають об’ємні виступи та дві високі башти. Трапецієподібні вікна другого поверху римуються з такою самою формою лоджії та дверних прорізів. Українська стилістика вгадується в різьбленні дверей «деревом життя» й орнаментах-вазонах на стінах. Герб Полтави увінчує центральні портальні вікна. Фриз увиразнений стилізованими вазами та витонченими кольоровими трояндочками. Дах будинку — блакитно-зелена полив’яна черепиця, що під сонячними променями переливається небесними відтінками. Інтер’єр будинку теж вражає красою: синьо-білі колони холу орнаментовані вазонами, балюстрада широких мармурових сходів прикрашена куманцями з колоссям стиглої пшениці, фаянсові кахлі на стінах розфарбовані блакитно-зеленими квітами.

Рослинні орнаменти виконано за ескізами Миколи Самокиша. Картини «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря» (нагадування про козацьку демократію), «Козак Голота і татарин» (сцена оборони Полтавщини й козацької звитяги) і «Ромоданівський шлях» (сюжет про торгівлю та підприємництво) написав Сергій Васильківський із допомогою Миколи Уварова та Михайла Беркоса.

До 1920 року в будинку містилися губернська земська управа і музей. У 1920-му з нього зробили Центральний пролетарський музей Полтавщини. На жаль, пожежа 1943 року сильно пошкодила будинок: було знищено дах, мансарду й частину другого поверху. Протягом 1958–1964 років будівлю реставрували, керуючись проєктом Петра Костирка (помічника й учня Кричевського), В’ячеслава Крачмера, Надії Квітки й Давида Гольдінова; у цей час будинок зазнав змін у фасаді та інтер’єрі. Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років реконструкції зазнала зала засідань земства, а пізніше в 1990-х було відновлено картини й розписи (роботами керував Леонід Тоцький). Екстер’єр будинку реставрували на початку 2000-х років.

Сьогодні тут міститься Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, де зберігається біля 300 000 експонатів.

Будинок «Слово», 2008 рік (Victor Vizu, Wikimedia)

Житловий будинок у Харкові. Сучасна адреса — вулиця Культури, 9. Побудований у 1920-х роках кооперативом літераторів. Був помешканням для багатьох діячів Розстріляного відродження.

Історія будинку «Слово» розпочалася у середині 1920-х років, коли літератори виступили з ініціативою будівництва кооперативного будинку. Головою новоствореного кооперативу став Остап Вишня. Виходили з практичних міркувань: Харків був осередком молодих письменників, які приїздили у місто звідусіль, мешкали у комуналках і орендованих кімнатках і часто не мали елементарних умов для роботи.

На той час спецслужби вже таємно стежили за неблагонадійними літераторами, тож радянська влада ініціативу схвалила. Те, що замислили як комфортне місце для життя і творчості, насправді стало пасткою: письменників, зібраних в одному місці, було набагато легше тримати на оці, а згодом — нищити.

Проєкт будинку літераторів створив Михайло Дашкевич, головний архітектор Харкова. Будівля, що поєднувала у собі конструктивізм і модерн, мала форму літери «С» («Слово»), через що його мешканців почали називати «слов’янами». Масштабний проєкт не вписувався у початковий кошторис, тому в 1928 році Рада народних комісарів УРСР додатково виділила на будівництво 51 тис карбованців. У будинку були просторі квартири з балконами, високими стелями і великими вікнами, ліфти, дитсадок, затишний сквер зі спортмайданчиком на прибудинковій території, навіть солярій на даху. Всі квартири були обладнані телефонами — як з’ясувалося згодом, це спрощувало роботу сексотам і працівникам НКВС.

«Названо будинок “Словом”, і почав він своє недовге існування зимою в місяці грудні 1930 року. Ліворуч, коли стати лицем до головного фасаду, садок. Були тут кволі деревцята, клюмби з квітами, лавочки. Ті самі тополі творили живий паркан, затримуючи хмари пороху, що летіли від немощеної вулиці. Вулиця ж залишилась аж до кінця життя “Слова” немощеною, бо для неї напевно забракло брукового каміння. Мешканцями “Слова” були в першу чергу письменники, поети, драматурги, малярі, композитори, актори. Як бувало в тих часах, поза людьми тих професій поселились там теж особи, які безпосереднього відношення до мистецтва чи літератури не мали. Попали вони в будинок “по блату”», — згадував Володимир Куліш, син Миколи Куліша. Творча ідилія тривала недовго: навесні 1933 року був заарештований (і згодом розстріляний) мешканець будинку поет Михайло Яловий, а потім наклав на себе руки його друг і сподвижник Микола Хвильовий.

Після цього репресії проти мешканців «Слова» стрімко набрали обертів. Будинок зажив недоброї слави, його почали називати «Крематорієм» або БПУ (Будинком попереднього ув’язнення). До 1938 року було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шести, причому в деяких квартирах арешти відбувалися по кілька разів.

Будинок «Слово» приносив лихо навіть людям, які в ньому не мешкали, а просто гостювали у родичів або знайомих. Так сталося з Іваном Багряним — його заарештували у квартирі письменника Василя Вражливого і засудили до таборів. Однак Багряному пощастило вижити: свій досвід катувань у застінках НКВС, втечі, переховування і повернення додому він описав у романах «Тигролови» (1946) і «Сад Гетсиманський» (1950). Самого Вражливого зрештою теж заарештували і розстріляли 8 грудня 1937 року.

Загалом жертвами репресій стали понад 70 літераторів, які жили у будинку. Одинадцятьох із них розстріляли в урочищі Сандармох. Серед репресованих мешканців «Слова» — Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Михайль Семенко, Майк Йогансен, Ґео Шкурупій, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Гордій Коцюба та інші. Низку інших радянська система зламала, перетворивши на придворних співців радянського ладу, або й завербувала до спецслужб.

7 березня 2022 року будинок «Слово» постраждав від російського обстрілу під час битви за Харків. «Цілком закономірно для росіян: вони завжди нищили нашу культуру. Щоправда, цього разу в них нічого не вийде», — сказав на це поет-харків’янин Сергій Жадан.

Житловий будинок у Києві на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Збудований 1934 року. У різні часи був домом для близько 130 літераторів. Український «рекордсмен» за кількістю меморіальних дошок на фасаді.

Київські літератори заснували власний житловий кооператив «Робітник літератури», беручи приклад із харківських колег, які побудували знаменитий будинок «Слово». Будівництво першого корпусу Роліту розпочалося 1932 року — письменники вкладали особисті кошти, щоб якомога швидше його завершити. Проєкт у стилі конструктивізму створив знаменитий художник і архітектор Василь Кричевський — щоправда, у процесі роботи у нього доводилося постійно вносити зміни через нестачу коштів, тому кінцевий результат вийшов скромнішим за початковий задум. 

Цей корпус почали заселяти 1934 року. У ньому було п’ять під’їздів і шістдесят квартир, зокрема шість чотирикімнатних — призначених для керівництва Спілки письменників. Є легенда, нібито спочатку проєкт взагалі не передбачав кухонь: мешканці мали харчуватись у спільній їдальні з їжею на винос (вона справді була і попервах навіть функціонувала). Втім, коли Іван Ле побачив проєкт, він спитав Кричевського: «А якщо письменник захоче чаю випити?» — і тоді архітектор просто «відрізав» шматок вітальні, перетворивши його на крихітну кухню. 

Другий корпус, будівництво якого завершили у 1939 році, спроєктував архітектор Микола Сдобнєв у стилі сталінського класицизму. Він був іще розкішнішим: чотирнадцять квартир із просторими робочими кабінетами й навіть окремими кімнатками для хатньої прислуги. На даху будинку була мансарда — планувалося, що там розміститься літературна кав’ярня, однак Друга світова війна завадила втіленню цього проєкту.

«Наш дім був доволі дивний, такий мікс розкоші і бідності. З одного боку — смітник у дворі та щури, а з іншого — шестикімнатні квартири в будинку Роліт, який побудували пізніше», — згадує художник Матвій Вайсберг, онук поета Матвія Гарцмана.

Свого часу в Роліті жили як фаворити радянської влади, лауреати почесних премій, так і аутсайдери, яких репресували і стирали зі сторінок української літератури. Звідси везли на смерть і викликали на нагородження. Тут мешкали Микола Бажан, Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Олесь Гончар, Юрій Яновський, Іван Кочерга, Петро Панч, Андрій Малишко, Павло Тичина, Михайло Стельмах, Юрій Смолич, Володимир Сосюра та інші. Малишко написав тут свою знамениту «Пісню про рушник», а Гончар — роман «Собор». 

1970 року будинок Роліт оголосили пам’яткою історії. Сьогодні в ньому вже не залишилося мешканців, які мали би прямий стосунок до світу літератури. Про них нагадують лише 29 меморіальних дощок на фасаді: першу відкрили 1958, останню — 2011 року. 

Життя мешканців будинку Роліт описане у романі сучасної української письменниці Марини Гримич «Клавка» (2019), дія якого відбувається у часи повоєнного цькування українських літераторів.