Бучацький замок
Серед пишної архітектури, розкинутої на пагорбах над Стрипою, руїни Бучацького замку здаються сиротливими. Та колись ця фортеця була невід’ємною частиною міського простору. Пізньосередньовічний Бучач лежав на Волоському шляху, яким татари гнали українських бранців в ясир. Ще літописні господарі міста, литовські магнати Бучацькі, попіклувалися про фортифікації. Не відомо, коли з’явилися перші дерев’яно-земляні укріплення. До XIV–XV століть належать знайдені археологами готичні деталі порталу — можливо, церковного. Усе інше — стіни завтовшки 3,5 метра, залишки башт, руїни ренесансного палацу — походить уже з XVI століття. До XVII століття замок не раз руйнували та відбудовували; були часи, коли на його подвір’ї навіть містився фонтан. Із початку XVII століття Бучачем володіли Потоцькі. Дружина Стефана Потоцького Марія Могилянка, сестра Петра Могили, особливо опікувалась замком: розширила південну частину, збудувала великі напівкруглі бастеї з сходу та заходу.
На мурах збереглися кам‘яні опори, які використовували для дерев’яних машин для стрільби. Бійниці пристосовані для ведення перехресного обстрілу, на верхніх ярусах були дерев’яні бойові галереї. Найдавніша архітектурна пам’ятка міста, звісно, має і легенду про підземний хід, що вів уздовж річки за місто. Переказують, ніби він був таким високим і широким, що Потоцькі ним їздили каретою. Коли 1672 року замок взяли в облогу турки, Ян Потоцький перебував десь у справах, тож обороною — за легендою — керувала його дружина Тереза.
Дізнавшись, що твердиню захищає жінка, яничари зняли облогу. Та за чотири роки повернулися й таки зруйнували фортецю. Цікава тоді склалася ситуація: кордон між Портою та Польщею пройшов по Стрипі, розділивши місто навпіл. Східна частина дісталася туркам, західна — полякам. Джерела середини XVIII століття згадують укріплення в Бучачі як покинуті та занедбані. За Австро-Угорщини було розібрано оборонні мури, а каміння продано як будівельний матеріал.
Авторка: Ірина Пустиннікова
Щекавицьке кладовище
Кладовище в Києві на горі Щекавиця. Засноване у 1770-х роках під час епідемії чуми. Місце останнього спочинку Артемія Веделя, Андрія Меленського, Петра Лебединцева та інших видатних діячів XVIII-XIX століття. Знищене за радянських часів.
1770 року в Києві вибухнула епідемія чуми, яка забрала життя понад шести тисяч киян. Для поховання мешканців Подолу міська влада постановила відкрити нове кладовище, яке поступово перетворилося на головний некрополь столиці.
1782 року тут коштом містян збудували церкву Всіх Святих — мурований тридільний однобанний храм, оздоблений ліпними пілястрами й увінчаний грушоподібною банею, прикрашеною позолоченими зірками. Навколо церкви були поховані діячі магістрату й представники відомих українських родів — Григоровичів-Барських, Балабухів, Максимовичів тощо.
Після влучання блискавки у 1809 році церкву реставрували, порушивши первинний архітектурний ансамбль храму — над притвором звели двоярусну псевдоготичну дзвіницю. «Ця й досі чарівна споруда єлизаветинської епохи у 1809 році була грубо спотворена перебудовою», — писав історик і мистецтвознавець Костянтин Широцький. У 1857 (або 1858) році до храму добудували приділ, освячений на честь святої Марії Магдалини.
Український етнограф, історик і мовознавець Микола Закревський в «Описании Киева» згадує про дивний артефакт, який бачив у церкві: «Около двадцатыхъ годовъ, въ притворѣ церкви, подъ колокольнею, на полу стояла у стѣны кость, похожая на человѣческую голень, но необыкновенной величины, длиною около одного аршина, въ поперечникѣ вершка три, весьма тяжелая. Въ тѣх мѣстахъ, гдѣ находятся связки изъ мускуловъ, кость эта была уже потерта и дрябла. Она очевидно принадлежала къ скелету какого нибудь огромнѣйшаго животнаго, можетъ быть допотопнаго, что для спеціалиста было бы лѣгко опредѣлить. Гдѣ ее выкопали и что съ нею сталось — намъ неизвѣстно».
У 1890 році Щекавицьке кладовище закрили для поховань, і церква перетворилася на парафіяльний храм. На початку ХХ століття вона пережила ще одну реконструкцію за проєктом архітектора Миколи Горденіна. У 1905 році храм був наново освячений.
Практика перетворювати старі кладовища на парки культури й відпочинку, поширена в 1930-х роках, зачепила і Щекавицьке кладовище. 21 жовтня 1935 року президія міської ради розпорядилася знести церкву Всіх Святих, і вже у грудні її почали руйнувати. Тоді ж знищили і більшу частину цвинтаря разом із похованнями — збереглася лише частина старообрядницької та мусульманської ділянок. Від храмового комплексу залишився тільки будинок причту — одноповерхова будівля на вулиці Олегівській, 32б.
У 1950 році на місці колишнього кладовища звели Подільську радіовежу — суцільнометалеву споруду заввишки 138 метрів, що в радянські роки працювала як «глушилка ворожих голосів». Тепер із неї ведеться мовлення низки радіостанцій. У 2000 році біля ділянки з мусульманськими похованнями відкрили мечеть «Ар-Рахма» — першу соборну мечеть Києва.
Авторка: Ольга Герасименко
