«Безбожна п’ятирічка» — це план заходів, який керівництво СРСР ухвалило 1932 року, щоб викорінити релігію на теренах радянської держави та знищити церкву як інституцію.

Є думка, що особисто Сталін підписав відповідний декрет 15 травня 1932 року, наголосивши, що «до 1 травня 1937 року ім’я Бога має бути забуте на території країни». Однак насправді це гасло походить від громадської організації «Союз войовничих безбожників», що активно насаджувала атеїзм і підтримувала колективізацію, оскільки «її успішний процес пов’язаний із ліквідацією частини церков».

«Союз войовничих безбожників» був заснований ще у 1925 році як «Спілка безбожників», що своєю чергою виникла на базі читачів газети «Безбожник», яка виходила друком з грудня 1922 року по липень 1941 року. Як зазначав дослідник Микита Струве, організація мала чіткий план зі знищення релігії у Радянському союзі, що складався з кількох етапів:

— закриття всіх церков, монастирів, молитовних будинків (1932–1933 рр.);

— ліквідація релігійного й формування атеїстичного світогляду через сімейне виховання й літературу (1933–1934 рр.);

— активна антирелігійна пропаганда державного рівня, особливо серед молоді (1934–1935 рр.);

— зникнення всіх священників із Радянського союзу (1935–1936 рр.);

— викорінення релігії «з найпотаємніших місць» (1937 р.).

Вплив «Союзу войовничих безбожників» значно зріс після XVII Всесоюзної партійної конференції 1932 року, що поставила за мету побудову «безкласового свідомого й активного соціалістичного суспільства», а також «ліквідацію капіталістичних пережитків» — до яких належала і релігія. Хоча союз формально був не партійною, а громадською організацією, він не лише отримав повний карт-бланш на свою діяльність, а й заручився підтримкою таких партійних діячів, як Надія Крупська, Анатолій Луначарський, Микола Бухарін та інші.

Українська РСР мала власну філію «Союзу войовничих безбожників», створену 1927 року, що називалася «Спілка войовничих безвірників». Керована Агітпропом (Управлінням агітації і пропаганди), вона займалася масовою антирелігійною діяльністю, до якої належали атеїстична пропаганда, висміювання й публічне цькування вірян, організація антирелігійних мітингів і виставок. Агітбригади силоміць закривали церкви й монастирі, скидали дзвони з дзвіниць, трощили ікони й палили церковні книги. Розгорнулися широкі репресії проти священнослужителів різних конфесій — їх арештовували, висилали до концтаборів та розстрілювали; їхню долю розділяли віряни, які відмовлялися зрікатися релігії. Одна лише Православна церква під час «безбожної п’ятирічки» втратила 70 єпархій і 95 % храмів. 

Розорені приміщення колишніх храмів і молитовних будинків часто перетворювали на музеї атеїзму, культурні установи, складські приміщення, проте значну частину культових споруд було повністю знищено. До прикладу, у Києві планувалося будівництво нового Урядового центру, що мав стати втіленням типової гігантоманії сталінської доби. Задля цього амбітного проєкту (реалізації якого завадила Друга світова війна) було знесено Михайлівський золотоверхий монастир — ця ідея викликала як заперечення мистецтвознавців, так і підтримку деяких діячів культури. Скажімо, Олександр Довженко 1932 року розмірковував: «При вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься “піти”, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект». Газета «Соціалістичний Київ» у 1933 році писала: «Києво-Михайлівський собор і монастир, подібно до “Софії” і Лаври, являв собою один із найбільш древніх центрів феодально-церковної експлуатації й мракобісся… Виявилося, що у нас багато різного мотлоху, але мало по-справжньому цінних пам’яток, які заслуговують на збереження і вивчення… Однак, захоплюючись охороною пам’яток церковно-феодальної старовини, ми забуваємо про охорону пам’яток цікавіших для робітничого класу».

Попри масштаби антирелігійної кампанії та зусилля, кинуті на її реалізацію, архітектори «безбожної п’ятирічки» не досягли мети. Перепис населення, проведений 1937 року, показав, що третина міського і дві третини сільського населення досі вважають себе віруючими. Щоби не визнавати невдачі, радянське керівництво ретельно приховувало дані перепису, які було оприлюднено лише після розпаду радянської держави.

Соловецький табір спеціального призначення — це найбільший радянський концтабір, збудований на місці колишнього монастиря, закритого 1920 року. У царські часи Соловецький монастир також виконував роль тюрми для політв’язнів — таким чином радянський режим фактично продовжив імперську традицію.

Перші радянські в’язні з’явилися на Соловках ще 6 червня 1923 року. Їх привезли з розташованих неподалік Пертомінського табору й Архангельского пересильного пункту. Вони мали облаштовувати собі житло й готуватися до зимових морозах у зруйнованих пожежею монастирських будівлях.

Через пів року, 2 листопада 1923-го, Рада народних комісарів СРСР видала офіційну постанову про організацію Соловецького табору примусових робіт, за якою всі угіддя, будівлі й майно колишнього Соловецького монастиря переходили в розпорядження Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) — спецслужби, що боролася з «контрреволюцією», «антирадянськими елементами» та іншими «гріхами» проти радянського режиму. Цим документом ОДПУ зобов’язувалося «негайно взятися за організацію праці ув’язнених для використання сільськогосподарських, рибних, лісових та ін. промислів і підприємств, звільнивши їх від сплати державних та місцевих податків і зборів». Постанова була секретною — вийшла під грифом «Публікації не підлягає».

Одним із глобальних проєктів Соловецького табору була «гордість першої радянської п’ятирічки» — Біломорсько-Балтійський канал, урочисто відкритий у 1933 році, на будівництві якого, за різними даними, загинуло до 200 тисяч ув’язнених. В’язні також каторжно працювали на лісозаготівлях, будували залізничні колії та виконували інші важкі роботи в умовах голоду, насильства й суворого північного клімату.

Велику частку ув’язнених на Соловках становили українці: політики, повстанці, партійні діячі, духовенство, представники інтелігенції та митці. Колишня ув’язнена, одеситка Л. С. Рибак-Башкірова, у книжці «Фольклор ГУЛАГу» писала: «У таборах українці кількісно переважали. Про це, зокрема, свідчить фрагмент тексту однієї пісні:

«Гэй, на Ивана, гэй на Купала 

Общую яму себе копали 

Немки, эстонки, литовки, финки 

А в основному украинки».

Від жовтня до грудня 1937 року в карельському урочищі Сандармох відбувалися масові страти в’язнів Соловецького табору — жертви цієї розправи згодом увійшли в українську історіографію як Розстріляне відродження. Серед загиблих були Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Володимир Чехівський, Матвій Яворський, Антін Крушельницький і багато інших видатних українських діячів.

Поширеною в народі назвою Соловецького табору була абревіатура СЛОН, утворена від російського «Соловецкий лагерь особого назначения». 2024 року в Україні вийшов музичний альбом-мюзикл проєкту МУР «Ти [Романтика]», присвячений діячам Розстріляного відродження — у ньому СЛОН постає як зловісна персоніфікація, кровожерлива тварина, що безжально розтоптує своїх жертв. Через масовість вбивств і страт та приховування чекістських злочинів точна кількість жертв СЛОНа залишається невідомою.

Перший п’ятирічний план, або ж перша п’ятирічка, був списком економічних цілей СРСР, який склав особисто Сталін у 1928 році. Спираючись на свою концепцію побудови соціалізму в одній окремій країні, він прагнув «наздогнати і перегнати західні держави» шляхом форсування промисловості, без огляду на об’єктивну реальність.

Однією з передумов п’ятирічки було загострення міжнародних відносин — зокрема, 1927 року Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з радянською державою. Це викликало у більшовиків страх перед імовірним нападом країн Заходу на СРСР і спонукало до швидкої індустріалізації для збільшення військової потужності. Ще однією причиною було зростання внутрішньої політичної опозиції та невдоволення серед радянських громадян — зокрема, серед селянства на тлі масового голоду 1920-х років. Щоби протистояти ймовірним зовнішнім і внутрішнім загрозам, Сталін проголосив курс на стрімкий розвиток важкої промисловості.

Перший п’ятирічний план офіційно стартував 1 жовтня 1928 року, однак уже наступного року на XVI конференції ВКП(б) його підкоригували, кинувши на потреби індустріалізації всі сили й ресурси. Щоб виконати ці нереалістичні плани (за п’ятирічку важка промисловість СРСР мала збільшити виробництво на 350 %), потрібно було спершу побудувати нові промислові об’єкти та переорієнтувати ресурси на їхні потреби. Програми, не потрібні для важкої промисловості, просто викреслили з бюджету, щоб вивільнити фінансування; цей перерозподіл призвів до дефіциту товарів першої необхідності, зокрема їжі. Були введені продуктові картки, скасовані лише 1935 року.

Особливої шкоди п’ятирічка завдала селянству. Щоби збільшити кількість робітників на заводах і підняти врожайність (знов-таки, для отримання коштів на промислові програми), радянська влада заборонила приватну власність і запровадила примусову колективізацію на селі, що фактично зробило селян рабами колгоспів. Почалося полювання на «куркулів» — селян, що чинили опір новій політиці; наприкінці ж 1929 року було оголошено, що «куркулі мають бути ліквідовані як клас». Внаслідок неконтрольованої й агресивної колективізації плани з постачання продуктів були зірвані, наслідком чого своєю чергою став Голодомор 1932–1933 років.

У погоні за виконанням плану п’ятирічки радянський режим активно використовував працю в’язнів. Цим він вбивав одразу двох зайців: розправлявся з інакодумцями й отримував дармову робочу силу. Розвивалася система виправно-трудових таборів, куди переводили карних злочинців із в’язниць, а також кидали все нових політичних в’язнів, засуджених часто надумані злочини проти радянської держави.

Хоча пропаганда подавала виконання п’ятирічного плану як героїчний подвиг радянського народу, насправді уряд не міг упоратися з індустріалізацією без допомоги іноземних спеціалістів і технологій «ворожого Заходу» (які подекуди просто крали, видаючи за власні здобутки). Радянський союз активно наймав спеціалістів з США: скажімо, фірма американського промислового архітектора Альберта Кана спроектувала для СРСР 521 обʼєкт, а загальна вартість контрактів із нею становила близько двох мільярдів доларів. Залучали також інженерів і будівничих із Німеччини, причому ця співпраця не припинилася й після приходу до влади Адольфа Гітлера: станом на 1935 на радянську промисловість працювало 1729 німецьких фахівців.

У січні 1933 року Сталін урочисто проголосив, що п’ятирічку виконано, та ще й у коротший термін — за 4 роки і 3 місяці. Згідно з офіційними даними, план із виробництва важкої промисловості був виконаний на 108 %, виплавка чавуну зросла на 88 %, сталі — на 37 %, видобуток вугілля — на 81 %, виробництво цементу — на 94 %, випуск верстатів збільшився майже в 10 разів, автомобілів — у 30. П’ятирічка принесла Сталіну успіхи на міжнародній арені: наприклад, американський журналіст-пропагандист Волтер Дюранті, горезвісний фанатичним запереченням Голодомору, у 1932 році отримав Пулітцерівську премію за висвітлення п’ятирічки, а 1933 року США офіційно визнали Радянський Союз як державу. Водночас радянське населення, що опинилося у заручниках індустріалізації, сплатило за це злиднями, голодом, кров’ю і мільйонами людських життів, а планова економіка, закладена в ті часи, стала бомбою уповільненої дії, що зрештою призвела до розпаду Союзу.

1430 року король Владислав-Ягайло надав у Єдльні, а 1433-го підтвердив у Кракові привілей, яким проголошувалася особиста недоторканність усієї шляхти Королівства Польського: надалі ані король, ані його урядники не могли нікого ув’язнити без судового вироку (neminem captivabimus nisi iure victum). Привілей також закріплював заборону конфіскації маєтків без вироку суду. Умовою надання привілею була згода шляхти на обрання наступником на троні малолітнього сина Владислава-Ягайла — майбутнього Владислава ІІІ (Варненчика).

Наданню привілею передував невдалий Брестсько-Куявський сейм 1425 року, на якому король відмовився від запропонованих шляхтою домовленостей, практично аналогічних Єдлнинському привілею. Через п’ять років ситуація сприяла поступливості Ягайла: великий князь литовський Вітовт готувався отримати від імператора Священної Римської імперії корону. А це могло як суттєво змінити стосунки між двома членами Кревської унії, так і розширити число потенційних кандидатів на трон після смерті польського короля.

Водночас Владислав-Ягайло урівняв у правах усю шляхту королівства, зокрема з «руського домену» — особистої королівської власності. «Руський домен» охоплював частину земель держави Романовичів, або Руського королівства, яка потрапила до рук польського короля Казимира III в результаті війни між претендентами на Русь після смерті її володаря Юрія Тройденовича 1340 року. Казимир ІІІ титулувався «господарем Руської землі», а його намісники — «старостами Руської землі». У кінці XIV століття до королівського домену увійшло й Поділля.

Казимир ІІІ і його спадкоємці не поспішали з правовою уніфікацією цих теренів, адже місцеві бояри-шляхта були обтяжені значною кількістю зобов’язань щодо володаря: данинами, послугами щодо забезпечення королівського двору й утримання замків, службою урядникам, які представляли на місцях центральну владу. Тим часом коронна шляхта після Кошицького привілею 1374 року — першого договору короля з його привілейованими підданими — значно розширила свої свободи. Її зобов’язання щодо володаря обмежувалися військовою службою в разі зовнішньої загрози та сталим податком із нерухомості (два гроші з лану/волоки землі). Тож завданням для руської шляхти якраз і було досягти прав решти коронної «братії».

Унаслідок Єдлнинського привілею невелика різниця у правах все-таки зберігалася: руська шляхта до смерті Владислава-Ягайла мала сплачувати податок вівсом. Проте й після смерті короля в 1434 році їй довелося поборотися за свої привілеї. Польський хроніст Ян Длугош записав, що вистачало тих, хто виступав проти поширення прав, здобутих польською шляхтою, на руських сусідів по королівству. Утім, юний Владислав ІІІ уже невдовзі після коронації здійснив батькову обіцянку, і від його привілею 1434 можна говорити про правову рівність усієї шляхти Польського королівства.

Хоча Русь, що складалася з Руського, Подільського та Белзького воєводств, і не мала в Королівстві Польському автономії (ба більше, формально навіть входила до складу Малої Польщі), однак у тогочасній свідомості вона поставала як окрема провінція Польського королівства поруч із Малою та Великою Польщею. Примітно, що правник Якуб Пшилуський у своєму зібранні прав Королівства Польського, укладеному 1533 року, окремо виділяє права князівства Руського, а чи землі Руської. Про свою Русь, яка сягає коренями окремої держави в минулому, говоритиме й Станіслав Оріховський.

Шляхта колишнього «руського домену короля» ще  не раз продемонструє стійкість в обороні своїх «свобод і вольностей», зберігаючи окремішність і не раз виступаючи на сеймах із власною програмою. Із її середовища, починаючи з 1520-х років, вийде низка лідерів шляхетського руху за серйозне реформування Королівства Польського (так званий Екзекуційний рух).

Авторка: Наталя Старченко

Найдавніша з відомих козацьких січей Великого Лугу була заснована в 1570–1580-х роках на великому й захищеному острові Томаківка в межах сучасного міста Марганець, неподалік від острова Хортиця. Вона проіснувала до 1593 року.

Бартош Папроцький, розповідаючи про поїздку на Запорожжя польського шляхтича й гетьмана Самійла Зборовського, згадує урочище «Томаківський острів» як підвищену частину землі поміж боліт, плавнів і невеликих річок правобережжя Дніпра. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан відвідав Томаківку в 1630-х роках і описав її як острів діаметром до третини льє (тобто трохи понад кілометр), майже круглий, дуже високий, що здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом: «Якщо стати на його вершині, то видно весь Дніпро від Хортиці аж до Тавані». Польський письменник та історіограф Мартин Бєльський, зазначав, що тут «здавна низові козаки мешкають, яко ж їм стоїть за найміцніший замок».

Вдала географічна позиція, дванадцять неприступних річкових порогів і складна мережа водних перешкод навкруги справді робили Томаківку привабливою локацією для козацтва — «рицарів-людей», яких тут мешкало близько трьох тисяч. Козаки ще раніше селилися на теренах Великого Лугу, але саме на острові Томаківка виникла перша відома нам Запорозька Січ у формі організованого укріплення.

Об’єднавши розрізнені козацькі поселення, Січ швидко стала потужною військово-політичною організацією. Цьому сприяло як значне зростання кількості козаків на той час, так і долучення до козацтва шляхетних землевласників. До того ж польський король Стефан Баторій, намагаючись підкорити волелюбних запорожців, теж мимоволі сприяв посиленню і об’єднанню їх на Січі.

Тутешні порядки були демократичні. Козаки спільно обговорювали проблеми на січових зборах, де, щоб ухвалити рішення, його мала підтримати переважна більшість січовиків. Уся старшина, починаючи від курінних отаманів, була виборною.

Запорозька Січ на Томаківці тримала під контролем чималі терени аж до Канева й Черкас. Козаки тут вільно вели перемовини навіть із королівськими посланцями, які, до речі, ставилися до них із видимою повагою. Січовики були знаними майстрами військової справи, особливо славлячись як стрільці. Приповідка «поки жити, поти боротись» не втрачала для них актуальності: постійні сутички з османськими військами нечасто давала запорожцям перепочинок.

Січ на Томаківці була зруйнована 1593 року, коли татари напали на неї, поки основні козацькі сили були відсутні. Відтак козаки перебралися на 30 кілометрів униз по Дніпру — на острів Базавлук.

Минули століття, і при спорудженні Каховського водосховища у 1950-х роках острів Томаківка був частково затоплений. Однак на цьому його історія не завершилася. Уночі 6 червня 2023 року російські окупанти підірвали Каховську ГЕС, і Великий Луг знову став сушею. Цілком можливо, що в історії Томаківської Січі ще будуть написані оновлені розділи та відкриті нові цікаві деталі.

Авторка: Ірина Максименко

Свято Трійці. Початок червня 1775 року. Щойно закінчилася російсько-турецька війна, яка тривала впродовж 1768–1774 років. Українські запорозькі козаки, що воювали разом із російськими військами, роз’їхалися із Січі після тривалоих боїв.

Останні російські військові на чолі з генерал-поручиком Петром Текелієм покинули Крим і вирушили на північ, до імперської столиці, але за наказом Катерини ІІ відхилилися від логічного курсу, щоб оточити своїх же вчорашніх союзників — військо запорозьке. Кількість російських військових перевищувала 100 тисяч, тоді як на Січі лишалося близько трьох тисяч воїнів.

Ліквідація Запорозької Січі була ретельно спланована. Ініціювала її сама імператриця на придворній раді у травні 1775-го. Текелій, очоливши війська, вирушив «найскорішим маршем», щоби ніхто не встиг попередити козаків, які не очікували подібної зради. Катерина ІІ пояснювала цей учинок розгоном «кубла пияк», «потворного елементу», що тільки й коїв злочини. Вона сформулювала просту причину, яка в офіційних документах звучала би «благородно» поруч із «виконанням обов’язку перед Богом, імперією й людством».

Про те, що здобута в російсько-турецькій війні перемога належала також запорожцям, не було жодної згадки. Січ трактували суто як загрозу, небезпечне місце, мешканці якого вчинили найбільший, на думку імператриці, злочин: «завели власні звичаї», непорушні закони, почали обробляти землі новоутвореної Новоросійської губернії. Не менш злочинною Катерина вважала й наявність шкіл і церкви на Січі. Подібне «бунтарство» вона  прийняла за особисту образу.

Зруйнування Січі відбулося швидко: рада ухвалила скласти зброю, щоб урятувати козацькі сім’ї. Старшини добре пам’ятали різанину в Батурині, де московити винищили все місто включно з немовлятами і старими людьми. Більшість козацької верхівки вислали до Сибіру. Петра Калнишевського відвезли до сумнозвісного Соловецького монастиря, де йому дозволили виходити на свіже повітря лише тричі на рік. Останній отаман Запорізької Січі прожив 112 років. Тільки за два роки до смерті його, уже напівсліпого старця, помилували в межах загальної амністії. Через стан здоров’я й поважний вік Петро Калнишевський лишився ченцем при монастирі, де й закінчилося його життя.

Петро Текелій за ліквідацію Січі 10 липня 1775 року отримав орден Святого Александра Невського (одну з найпочесніших імперських нагород «за труди й Вітчизну») і маєток у власність.

Уже на початку 1780-х імперія стала перед новою воєнною загрозою, у зв’язку з чим у 1779 і 1780 роках Катерина видала нові маніфести, «запрошуючи» козаків повертатися на службу. Та охочих пристати на пропозицію не знайшлося.

Історик Дмитро Яворницький у книзі «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» відзначав серед основних причин ліквідації Запорозької Січі глибокий конфлікт між імперською владою, тенденцією до загарбання нових територій та демократичним січовим устроєм, який на той час уже не просто був воєнною необхідністю, а оформився у підвалини до відновлення української держави. Російська армія зруйнувала осередок демократії, вчинивши те, що й досі їй вдається найкраще: розграбувавши майно козаків і забравши до столиці імперії документи, клейноди, зброю, аби згодом знову обернути її проти українців і перекручувати історію на свій лад.

Авторка: Анастасія Теплякова

14 серпня 1385 року в місті Крево була укладена угода про династичний союз між великим князем литовським Ягайлом і можновладством Королівства Польського, за умовами якої Ягайло мав охреститися за католицьким обрядом та одружитися з Ядвігою, обраною по смерті її батька — угорського й польського короля Людовіка Анжуйського — володаркою Корони Польської.

Ягайло, який після хрещення отримав ім’я Владислав, передусім обіцяв долучити власність своєї династії — Велике князівство Литовське разом із його скарбницею — до Королівства Польського. До зобов’язань майбутнього короля входило також повернення всіх земель Польської Корони, що в різний час відійшли до інших володарів.

Ужитий у шлюбній умові Ягайла термін «aplicare», який дослідники традиційно перекладають як «інкорпорація», в історіографії трактували по-різному: і як формальне поглинання Великого князівства Литовського Короною, і як відносно рівноправне об’єднання держав. На користь першої версії голосів значно більше, і лунають вони переважно з боку польської історіографії. Історик права Вацлав Урущак, утім, звернув увагу, що термін «aplicare» існував на той час лише в канонічному праві й означав рівність договірних стосунків сторін. Особи, які укладали Кревську угоду, тим часом воліли на деталях не зосереджуватиcя, тож невідомо, що вони вкладали в слова угоди. Формально об’єднання двох держав відбулося в момент коронації Владислава-Ягайла 4 березня 1386 року, однак, хай що він пообіцяв насправді, до реальної унії дійшло лише в Любліні 1569-го.

Князь зобов’язувався не тільки охреститися сам, а й та охрестити язичників-литовців: землевласники, що погодилися б на цей акт, отримували всі права польської шляхти (привілей Ягайла у Вільні 20 лютого 1387 року). Цей привілей 1387 року звільняв шляхтичів-землевласників, що охрестилися за католицьким обрядом, від будь-яких повинностей щодо великого князя, окрім військової служби й участі в будівництві замків (чи направі старих). Вони могли без втручання великого князя видавати заміж доньок і родичок, які перебували в їхній опіці. Вдови отримували право користуватися власністю своїх чоловіків-небіжчиків і навіть передавати її в користування чоловікові після повторного заміжжя (за відсутності прямих спадкоємців). Привілей створив підстави для майбутньої напруги у стосунках між католиками і православними у Великому князівстві Литовському.

Кревська унія спровокувала кризу влади у Великому князівстві Литовському, внаслідок якої титул великого князя здобув Ягайлів двоюрідній брат — Вітовт. Це запевнило князівству самостійність, хоча свої владні повноваження Вітовт отримав у пожиттєве володіння від польского короля як найвищого князя й володаря двох поєднаних унією держав. Вітовт двічі намагався здобути для себе корону, а для князівства — рівний статус із Королівством Польським, але марно.

Ця угода майже на 200 років визначила політичну траєкторію двох країн, призвела до зближення їхнього устрою та подібності соціальних процесів. Унія суттєво поліпшила міжнародні позиції та обороноздатність обох сторін, зокрема перед лицем спільної загрози — Тевтонського ордену. Перемога в Грюнвальдській битві 1410 року стала символом успішності цього об’єднання.

Авторка: Наталя Старченко

Пацифікація — це репресивна кампанія, яку на теренах Галичини у вересні-листопаді 1930 року провела польська санаційна влада за наказом Юзефа Пілсудського. Метою каральних акцій, влаштованих силами поліції й армії, був культурний геноцид українського населення, примусова асиміляція і знищення українського руху опору.

Попри те, що 14 травня 1923 року Ліга Націй включила території Східної Галичини до складу Польщі за умови надання українцям автономії, польський уряд під керівництвом Юзефа Пілсудського знехтував цими зобов’язаннями, взявши курс на агресивну колонізацію та примусову асиміляцію українців. Було скасовано саму назву «Галичина» — тепер ці терени офіційно називалися Східною Малопольщею; припинено фінансування освіти українською мовою; українські громадські та політичні діячі зазнавали репресій.

Природно, що у відповідь на таку політику радикалізувався український рух опору. Українська патріотична молодь, зокрема члени новоствореної ОУН, розгорнули акції саботажу, спрямовані на польські адміністративні установи та приватне майно поляків, що проживали на галицьких землях. Вони перерізали телеграфні й телефонні лінії, влаштовували диверсії на залізниці та підпали майна. За словами історика Івана Гоменюка, є підстави вважати, що частину з цих підпалів вчинили самі власники, щоб отримати страхове відшкодування, оскільки на суто польських землях траплялися такі ж випадки, та їх не приписували українцям. «Можна говорити, що були протиправні дії, але будь-яка держава повинна розслідувати подібні акції. Натомість польська поліція не особливо переймалася, просто записуючи всі випадки саботажу чи те, що вони вважали диверсією, як діяльність якогось організованого українського підпілля, за що покарали в рази більше людей, із приниженнями і грабунками», — зазначає він.

Ці диверсії стали приводом для початку пацифікації. Рішення покарати Галичину та примусити її до лояльності Польщі було ухвалене 1 вересня 1930 року після консультацій Пілсудського з міністром внутрішніх справ Броніславом Перацьким. 16 вересня розпочалися каральні акції, які тривали до 30 листопада у 450 населених пунктах Східної Галичини. Облави пояснювали пошуком диверсантів із українського підпілля, однак насправді пацифікація мала всі ознаки відвертого терору — особливо коли до поліцейських загонів, що проводили обшуки і допити, долучилася армія. Польські військові били українців нагайками, морально принижували, змушували ганити Україну і співати польський гімн; відомо також про випадки зґвалтувань і вбивств. Формально всі пацифіковані села мали сплачувати полякам контрибуцію; на практиці ж це виглядало так, що солдати руйнували домівки і грабували господи, а також нищили збіжжя і продукти: виливали на землю молоко і сметану, розбивали яйця, розсипали зерно, крупи і борошно та поливали їх гасом, оцтом чи синькою, залишаючи людей без засобів до існування напередодні зими.

Окрему увагу каральні загони приділяли просвітницьким і культурним установам. Вони паплюжили національні символи, руйнували пам’ятники українським діячам, громили школи і читальні, грабували греко-католицькі парафії, чинили наругу над цвинтарями, де були поховані січові стрільці. Були закриті осередки «Просвіти» та «Сокола» і заборонена діяльність Пласту. На кінець 1930 року у всій Галичині залишилися лише чотири державні школи з українською мовою навчання.

Таке свавілля не могло пройти непоміченим. Українці зверталися з листами до міжнародних організацій — передусім до Ліги Націй, що мала бути гарантом захисту прав меншин на польських теренах. Українські мігранти за кордоном, зокрема у США, Канаді і Британії, зверталися до місцевих урядів і влаштовували акції протесту, завдяки чому пацифікація Галичини набула широкого розголосу у пресі. Зрештою, у січні 1931 року було скликано так званий «комітет трьох»: представники Італії, Норвегії та Британії мали розслідувати звинувачення, висунуті українцями польській стороні.

Розслідування збіглося у часі з активізацією підривної діяльності ОУН, і польські дипломати скористалися цим, щоби схилити комісію на свій бік. Вони стояли на тому, що пацифікація є реакцією на провокації українських націоналістів, наводячи як докази напади активістів ОУН на поштові відділення, вбивства комендантів поліції, а також убивство польського політика Тадеуша Голувка. Узявши до уваги ці аргументи, 30 січня 1932 «комітет трьох» ухвалив резолюцію, яка хоч і підтверджувала випадки насильства та зловживань з боку польського уряду, проте загалом покладала провину за політику пацифікації на українських націоналістів. Офіційна Польща пообіцяла покарати винних, однак відмовилася від виплати компенсацій постраждалим.

У короткотривалій перспективі пацифікація Галичини принесла бажані поляками плоди: провладний блок Пілсудського отримав на найближчих виборах понад 50 % голосів (під час каральних акцій із селян силою вибивали відповідні зобов’язання); кількість українських депутатів скоротилася більш ніж удвічі; саботажні акції ОУН тимчасово припинилися. Польський уряд був задоволений результатом, і газети бадьоро рапортували про те, що проблему розв’язано. Однак у тривалій перспективі пацифікація дала протилежний результат: вона утвердила за ОУН репутацію захисника українських інтересів і значно посилила популярність організації серед населення, зокрема молоді, а також дала поштовх розвитку національної самосвідомості вкупі зі зростанням ворожих настроїв до поляків, що згодом відгукнулося під час Волинської трагедії.

Історія української вищої освіти починається у XVI століття на Волині, у давньому місті Острог. Тут 1576 року постала перша в Східній Європі школа вищого типу — слов’яно-греко-латинська академія.

Острозька школа виникла через низку причин. Після Люблінської унії 1569 року Волинь разом з іншими територіями сучасної України, що були частиною Великого князівства Литовського, увійшла до складу Речі Посполитої — «держави обох націй», де все-таки переважали польські традиції та культура. Якщо раніше мовою адміністрації тут була руська, то тепер від чиновників вимагали досконалого знання польської й латини. Навчання за кордоном коштувало дорого, тому шляхта потребувала місцевого закладу, де її діти могли б здобути належну освіту.

Фундатор академії — один із найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, руський князь Костянтин-Василь Острозький — був чоловіком ідейним і відстоював руську ідентичність та православну віру. Він добре розумівся на справах церкви й усвідомлював цінність наукового осередку, що забезпечував би кваліфіковану підготовку нового духовенства, яке мало стати рушієм внутрішніх змін у церковній організації. Першу цеглину майбутньої академії, отже, заклали в місті, що було родовим гніздом княжої династії Острозьких і важливим центром політичного життя. Костянтин-Василь на будівництво грошей не шкодував, до справи долучилася також його племінниця Галшка Острозька, котра заповіла значні кошти на зведення школи.

Ще на етапі спорудження закладу навколо князівського двору почали гуртуватися провідні літератори, перекладачі, богослови, що згодом брали активну участь в культурній розбудові школи. Серед них, до прикладу, були: письменник Герасим Смотрицький — перший ректор академії; Дем’ян Наливайко — особистий духівник князя Острозького і педагог, брат войовничого Северина Наливайка; Кирило Лукаріс — викладач академії, згодом патріарх Константинопольський; публіцисти, відомі під псевдонімами Христофор Філарет і Клірик Острозький; польський учений Ян Лятос; перекладач Гаврило Дорофейович і ще ціла когорта натхненних діячів культури того часу.

Унікальною Острозька школа була в тому, що синтезувала у своїх стінах східну (візантійську) й західну (латинську) культурні традиції, чого раніше на теренах Східної Європи не практикували. Навчальний процес мав триступеневу структуру: початковий, середній та вищий рівні. Спудеї академії вивчали церковнослов’янську, греку, латину, а також — як припускають деякі дослідники — польську мову й іврит. Тут викладали класичні для європейських освітніх установ «сім вільних наук» (граматика, риторика, діалектика; астрономія, геометрія, арифметика, музика), а у старших класах — основи медицини, теології й філософії. Академія вирізнялася національним характером і православною духовністю, проте це ніяк не заважало плідній співпраці з представниками інших конфесій. На потреби школи працювала й новостворена друкарня Івана Федоровича, що продукувала необхідну для навчального процесу літературу. Зокрема, 1578 року тут був виданий перший український підручник — «Буквар».

З академії вийшло чимало знаменитих випускників: гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, діячі Церкви Йов Борецький та Іван Княгиницький, письменники Захарія Копистенський та Мелетій Смотрицький тощо. І хоча школа діяла недовго, всього-на-всього до 1636 року, вона спричинила шалений вибух у національно-культурному житті на українських теренах в кінці XVI — першій третині XVII століття.

Відродилася академія через три з лишком століття, після відновлення української незалежності. Указом Президента України від 12 квітня 1994 року вона поновила діяльність, а 30 жовтня 2000 року здобула статус Національного університету «Острозька академія».

Авторка: Анастасія Боцвінок

Справа Українського національного центру — це один зі сфабрикованих показових судових процесів сталінських часів, що набули поширення наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років. Вона була частиною ширшої програми винищення українських інтелектуальних і політичних еліт, а її жертвами стали переважно представники старої генерації української інтелігенції.Український національний центр (УНЦ) — вигадана чекістами контрреволюційна організація, у членстві в якій було звинувачено 50 осіб. За легендою, метою цієї організації була підготовка збройного повстання для повалення радянської влади і встановлення капіталістичного ладу на підвалинах УНР.Арешти у справі УНЦ розпочалися у листопаді 1930 року. У лютому 1931 з’явилася підготовлена для чекістського керівництва довідка ДПУ про справу УНЦ. До неї було долучено копії протоколів допитів кількох осіб і висновок про «наявність найбільшої контрреволюційної української організації на чолі з Грушевським». Серед підсудних опинилися колишні члени опозиційних до більшовиків Української партії соціалістів-революціонерів i Української соціал-демократичної робітничої партії, посадовці УНР і безпартійні — переважно з Галичини.

Лідерами міфічної організації оголосили академіка Матвія Яворського — колишнього очільника історичного відділу Українського інституту марксизму і соратника Миколи Скрипника, що вже перебував на олівці спецслужб за «націоналістичний ухил»; і Михайла Грушевського, якого змусили зізнатися у членстві в УНЦ через тиск і погрози його доньці Катерині. 1933 року Грушевський відмовився від своїх зізнань, заявивши, що обмовив себе та інших під тиском, і справу проти нього припинили, а його випустили з ув’язнення — втім, до кінця життя він перебував під наглядом спецслужб.

Микола Шраг, колишній заступник голови Центральної Ради УНР, якому вдалося вижити у репресивних лещатах, у 1965 році свідчив про методи так званого слідства у справі УНЦ: «До мене застосовувалися заборонені методи слідства. Часті допити у нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики і образи слідчих фізично і морально змучили мене і деморалізували. Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. Відвідування та зустрічі у домашніх умовах з приводу різних сімейних урочистостей зі своїми товаришами я видавав як наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав все, що від мене вимагали, аби лише мене не викликали вночі та не кричали».

7 лютого 1932 року фігурантам справи оголосили вирок. Всіх їх було засуджено до ув’язнення терміном від трьох до шести років, однак у наступні роки внаслідок посилення сталінських репресій 33 із 50 засуджених були повторно заарештовані за антирадянську діяльність і шпигунство. 21 з них засудили до смертної кари, ще 12 отримали нові терміни у радянських таборах, звідки переважно вже не вийшли живими. Серед загиблих були: Всеволод Голубович, голова Ради народних міністрів і міністр закордонних справ УНР; Павло Христюк, другий генеральний секретар внутрішніх справ Центральної Ради; Юрій Ярослав, дипломат, голова інформаційного департаменту МЗС УНР; Микола Стасюк, генеральний секретар харчових справ УНР; Віктор Поплавко, підполковник Армії УНР.

Майже до самого розпаду Радянського союзу Український національний центр вважали цілком реальною організацією. Лише у 1988 році справу було переглянуто — і Верховний суд УРСР припинив кримінальну справу щодо трьох репресованих через відсутність складу злочину. Решту 47 засуджених реабілітували на підставі указу «Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х років і початку 50-х років».